What do you think?
Rate this book
Воєнний стан. Антологія
У цій антології вмістилися тексти відомих українських авторів та авторок після початку повномасштабної війни. Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Андрій Любка, Тарас Прохасько, Олександр Михед, Артем Чех, Ірина Цілик... І це навіть не половина всіх письменників, що поділилися своїм відчаєм та болем, своїм бажанням та страхом, своїм оптимізмом та зневірою на сторінках антології.
Передмову до збірки написав Головнокомандувач Збройних сил України � генерал Валерій Залужний:
"Воєнний стан � це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан � військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан � нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території.
Слава Україні!"
Передмову до збірки написав Головнокомандувач Збройних сил України � генерал Валерій Залужний:
"Воєнний стан � це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан � військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан � нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території.
Слава Україні!"
368 pages, Hardcover
First published January 1, 2023
10 people are currently reading
121 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
May 10, 2023
читаючи цю книжку, зловила себе на тому, що серед моїх думок проскакувало: «ну цей есей не дуже вражає», «ну а в цьому взагалі щось все простенько описано, ніби для другокласника», «ні, ну у цьому есеї війни і жахів більше, ніж у попередньому, отже, попередній нууу щось не туди».
на цьому моменті я остаточно зрозуміла як війна притупила мої відчуття і як проникла в свідомість настільки, що загалом «моя війна» в мені як буденність.
ця збірка ще раз мені нагадала про важливість досвідів кожного з нас і зрештою те, що ми нічого не знаємо один про одного.
мені дуже сподобався формат есеїв, тим більше, коли їх так багато і їх писано такими різними людьми. це абсолютно різні досвіди проживання цієї війни. десь вимовлені, десь замовчані, але ці «монологи» дуже важливі для того, щоб голоси війни звучали і кожен з нас міг впізнати в них себе.
«Та попри те, що ці правди силуються описати частини цілого, вони ніколи не охоплять його. Сьогодні Україна проживає велику травму невимовності, яка з нами на все життя. Тому нинішня війна буде лише нашою трагедією. Навіть маючи щирих симпатиків і союзників, ми приречені на екзистенційну самотність у проживанні цієї біди - як і сирійці, чеченці, афганці, грузини, боснійці».
це дуже важлива збірка в контексті полілогів про нашу війну. її треба озвучувати, проговорювати кожен досвід, аби не залишитися з цією травмою сам на сам.
я особисто точно буду присвячувати більше часу для того, аби думати про свою війну, описувати її та розщепляти на атоми.
на цьому моменті я остаточно зрозуміла як війна притупила мої відчуття і як проникла в свідомість настільки, що загалом «моя війна» в мені як буденність.
ця збірка ще раз мені нагадала про важливість досвідів кожного з нас і зрештою те, що ми нічого не знаємо один про одного.
мені дуже сподобався формат есеїв, тим більше, коли їх так багато і їх писано такими різними людьми. це абсолютно різні досвіди проживання цієї війни. десь вимовлені, десь замовчані, але ці «монологи» дуже важливі для того, щоб голоси війни звучали і кожен з нас міг впізнати в них себе.
«Та попри те, що ці правди силуються описати частини цілого, вони ніколи не охоплять його. Сьогодні Україна проживає велику травму невимовності, яка з нами на все життя. Тому нинішня війна буде лише нашою трагедією. Навіть маючи щирих симпатиків і союзників, ми приречені на екзистенційну самотність у проживанні цієї біди - як і сирійці, чеченці, афганці, грузини, боснійці».
це дуже важлива збірка в контексті полілогів про нашу війну. її треба озвучувати, проговорювати кожен досвід, аби не залишитися з цією травмою сам на сам.
я особисто точно буду присвячувати більше часу для того, аби думати про свою війну, описувати її та розщепляти на атоми.
Read
March 24, 2024Має недоліки і переваги, притаманні усім збіркам, - у когось вийшло, у когось ні. В будь-якому разі корисно було освіжити спомини про самі найперші дні.
November 4, 2023
Мені не надто подобається, що в книжці з передмовою Валерія Залужного знайшлося місце українським письменникам, які й досі шукають хороших росіян. Один з них, Ярослав Грицак, буквально з перших рядків власного ж есею цитує росіянина Дмітрія Бикова.
Загалом книга відчуттями чимось нагадала –текст� різні за стилем і темпом, в когось загальні роздуми про добро та зло, у когось –переоповідь власного життя в районі 24.02. Щось цікавіше, щось нудніше. Щось конкретне, щось абстрактне. Щось сатиричне, щось сумне.
3.5/5
Загалом книга відчуттями чимось нагадала –текст� різні за стилем і темпом, в когось загальні роздуми про добро та зло, у когось –переоповідь власного життя в районі 24.02. Щось цікавіше, щось нудніше. Щось конкретне, щось абстрактне. Щось сатиричне, щось сумне.
3.5/5
July 8, 2024
Збірка есеїв сучасних українських письменників на тему повномасштабного вторгнення. Наскільки я розумію, розрахована на переклад та іноземну авдиторію, тому простимо їй деякі спрощені пояснення і повторюваність.
Есеї в основному із серії "де я був і що робив 24 лютого", але є й цікавіші екземпляри. Особливо важливі для мене були ті, що написані письменниками-у-війську (, , , , , ). , бодай, єдина, хто взяв тему війни загалом (бо ж вона почалася далеко не в 2022). Також були й інші класні есеї, щемкі (), життєві (), завзяті (, Ірина Фінгерова), просякнуті болем (Юлія Паєвська, ) чи відчаєм (, ), сповнені ніжністю (, ) та надією (, ). Читається це все швидко, бо за розміром кожен есей - на 2-3 сторінки крупним шрифтом ( явно не вистачило місця для розгортання глибшої думки, які зазвичай так красиво вписані в його трьохактні есеї, та й не тільки йому).
Для мене корисно було прочитати цю книгу, бо я також знайшла авторів, яких я більше не буду читати в жодному разі. Мені вистачило 3 сторінок від та , щоб зненавидіти їхні безсенсові, а іноді й просто огидні тексти. Ці автори ніби упивалися собою і відчуттям власної важливості (бо це ж Письменник, не хухри-мухри). Деякі авторки відзначилися для мене своєю істеричністю викладення думок, але це хоча б можна виправдати гострим проживанням горя і дати їхнім книжкам ще один шанс.
В цілому, ця збірка - неоднорідне і багатоголосе зібрання, де хтось співає янгольські, хтось з усіх сил фальшивить, а хтось просто відкриває рота, думаючи, що слухачі не помітять відсутності його зусиль.
Есеї в основному із серії "де я був і що робив 24 лютого", але є й цікавіші екземпляри. Особливо важливі для мене були ті, що написані письменниками-у-війську (, , , , , ). , бодай, єдина, хто взяв тему війни загалом (бо ж вона почалася далеко не в 2022). Також були й інші класні есеї, щемкі (), життєві (), завзяті (, Ірина Фінгерова), просякнуті болем (Юлія Паєвська, ) чи відчаєм (, ), сповнені ніжністю (, ) та надією (, ). Читається це все швидко, бо за розміром кожен есей - на 2-3 сторінки крупним шрифтом ( явно не вистачило місця для розгортання глибшої думки, які зазвичай так красиво вписані в його трьохактні есеї, та й не тільки йому).
Для мене корисно було прочитати цю книгу, бо я також знайшла авторів, яких я більше не буду читати в жодному разі. Мені вистачило 3 сторінок від та , щоб зненавидіти їхні безсенсові, а іноді й просто огидні тексти. Ці автори ніби упивалися собою і відчуттям власної важливості (бо це ж Письменник, не хухри-мухри). Деякі авторки відзначилися для мене своєю істеричністю викладення думок, але це хоча б можна виправдати гострим проживанням горя і дати їхнім книжкам ще один шанс.
В цілому, ця збірка - неоднорідне і багатоголосе зібрання, де хтось співає янгольські, хтось з усіх сил фальшивить, а хтось просто відкриває рота, думаючи, що слухачі не помітять відсутності його зусиль.
July 28, 2023
таке поєднання авторів заслуговує уваги: Михед, Чех, Цілик, Калитко, Жадан, Поваляєва, Кідрук� і це ще далеко не всі прізвища, яких обʼєднує в цій антології спільний досвід війни.
тут різні погляди на те, що болить у всіх. історії, які чіпляють і які не дуже, але все одно важливі. раджу.
тут різні погляди на те, що болить у всіх. історії, які чіпляють і які не дуже, але все одно важливі. раджу.
September 3, 2023
(promo)
Кращі нотатки з книги:
“правда - це один із найточніших різновидів зброї�
“Воєнни� стан - це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан - військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан - нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор.�
�- Та якби вони просто вбивали! - заперечив Б. - Біда ж у тому, що вони будуть знущатися болем. Тортури! Вони в цьому такі вигадливі. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.�
“Подальш� тижні підтвердили: щодо списків усе так і бу-ло. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала, не залякувала й нічого не вигадувала. Росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними.�
“крім загарбання територій, росії завжди йдеться про загарбання мізків. Ця війна, ця спеціальна операція, вся з минулого. Це навіть не історична тяглість, а щось гірше - повернення часу навспак. Я дописую ці рядки сьогодні, на 240-й день великого російського вторгнення. Епітет, який я щойно вжив, дався мені нелегко: ніщо російське не хочеться називати великим. Ну хіба що цей злочин - суцільний, масовий, дикий, достоєвський. За яким неминуча, ще більша кара.�
“Війн� позбавляє нас звичного життя, але вона ж формує нову буденність. Заходити на фейсбук, щоб упевнитися: з твоїми ближніми й дальніми все гаразд. Найближчих питати в месенджері: «Як ти?».�
“Н� дозволяєш терористам украсти в тебе ці години життя, що минають без струму. Ліпше без струму - зате без вас.�
“� Євангелії від Луки є епізод, у якому Ісус виганяє нечистого духа з біснуватого і для початку запитує його: «Як тобі на імʼя?». На що зло відповідає: «“Легіон�, бо багато ввійшло в нього демонів». Пізніше цей принцип знайде місце в середньовічних книжках із демонології, згідно з якими здобуття влади над злим духом передовсім повʼязане зі знанням конкретного імені демона, а не лише з відповідним обрядом. Отже, зло повинно мати імʼя.�
“Україна сьогодні зіштовхнулася з масовим убивством цивільних. Буча, Ізюм та Ірпінь - далеко не повний перелік міст, де Росія залишила трупи з простреленими колінами й слідами задушення. 6 квітня я стояв у Бучі над звалищем спалених на подвірʼї тіл, залишки яких доїдали кинуті господарями місцеві пси. Росіяни просто склали їх на купу і підпалили. Вулиця Яблунська того дня стала сумно відомою на весь світ.�
“Сьогодн� зрозуміло, що сама лише поразка Росії на фронті без видачі воєнних злочинців - це нова відтермінована війна на майбутне. Нацистський рейх недостатньо було зруйнувати фізично: він мав бути знищений ментально через засудження націонал-соціалізму та публічні суди над нацистами.�
“важливи� висновок: проблема воєнних злочинів РФ в Україні - це виключно наша проблема, і тільки нам самим її вирішувати. Як? Перш ніж відповісти на це питання, слід зрозуміти ще один факт: альтернативи немає. Без покарань масових злочинів нація отримає глибинну психологічну травму, яка через роки - можливо, десятиліття - виллється в нову війну. Власне, це й відбувається нині. Разом із нацизмом не було засуджено ідеологію комунізму, трансформацією якої стала ідеологія «русского мира». Не було належним чином осмислено радянську - читай російську - систему репресій, страт, тих-таки радянських концтаборів. І тепер минуле наздогнало весь світ у вигляді російських ракет.�
“Взагал�, гардеробна із дзеркальними стінами - дуже химерне місце для укриття. Воно зовсім не надійне, просто затишне. Під звуками обстрілів психіка шукає схованку. Я скручуюсь калачиком «між двома стінами», під ковдрою чи просто у темряві кімнати, і уявляю, просто уявляю себе захищеною.�
“Морок повернеться не раз. У масових похованнях у Бучі, в Ізюмі, на похоронах загиблих друзів, дітей друзів, колег, у повідомленнях із фронту, ударах по Вінниці, Одесі, Кременчуку, у розтерзаних Харкові, Миколаєві, Кривому Розі, Запоріжжі. Але протягом літа відбувається суттєва зміна. Ми всі точно вловлюємо її під час масованих ракетних обстрілів 10 жовтня 2022 року. У лютому ми боялись ракет, бо вони здавалися виявом сили ворога. Ці ж ракети сьогодні, як і всі воєнні злочини росіян, - вияв безсилля, поразки, агонії. І це важливе усвідомлення. Воно все змінює.�
“Останні� часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого життя? Навіть тоді, коли вони - під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутне, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку».�
“сві� складається з людей і росіян.�
“Якщ� ж ми знову пробачимо, забудемо, проковтнемо, як у 2014 році, нашим дітям доведеться проживати те саме, що й ми зараз, але тоді вже вони будуть у головних ролях. Це зло ніколи не задрімає, саме тому наші нащадки повинні бути готовими завжди і до всього. Не так, як ми, що знехтували словами Тараса Шевченка, Миколи Хвильового, Василя Стуса і пропустили, повірили, злегковажили.�
“Ли� на хвилинку заплющте очі й уявіть світ без росіян� Гарно, правда ж?!�
“Вступит� в ріку вдруге не можна, кажуть. І нинішні іммігранти - це щось зовсім інше, ніж ті, хто втікав від Другої світової. Але є щось, що повʼязує їх: це внутрішній субʼєктивний досвід, те, що Шевельов назвав викорчовуванням, втратою ґрунту. Я б сказала - зависанням у повітрі корінням угору. Саме так ілюстрував Яків Гніздовський «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича - ще один роман про безґрунтянство.�
“дуж� сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми - українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.�
“Щ� передусім змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутне, намагається не надто думати про те, яким цей світ буде потім. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку - якщо ти виживеш і прокинешся. Головне завдання - вціліти, прорватися ще на пів доби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло, як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується і військових, і великою мірою тих, хто у статусі «цивільного» (себто неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті.�
“чом� ми так часто насторожуємося, коли чуємо заяви європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звичайно, не тому, що заперечуємо необхідність миру. Просто ми розуміємо: мир не настане, якщо жертва агресії складе зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало.�
“Н� мою думку, річ у тім, що, говорячи про мир на тлі цієї кривавої, драматичної, розвʼязаної Росіею війни, дехто не хоче помічати очевидного факту: миру без справедливості не буває.�
“Війн� зазвичай показує те, чого довго намагаються не помічати, війна - це час незручних питань і важких відповідей.�
“Ц� дивні взаємні любов і ніжність, що так питомо відрізняють українців від ворога.�
“Навпроти церкви - памʼятник солдатам, які під час Другої світової війни звільнили Україну від німецьких нацистів. Він також напівзруйнований російськими обстрілами. Переконлива ілюстрація того, як російські нацисти XXI століття спотворюють і знищують памʼять про тих, хто воював проти нацизму у XX-му, виявляючи свою справжню антилюдяну сутність, приховану за брехливою риторикою їхніх продагандистів. Тепер стає зрозумілим, що росіяни мають на увазі, коли говорять, що «можуть повторити». Вони хочуть повторити геноцид, але тепер це геноцид народу України, а надалі й усіх вільних народів Європи, якщо ми їх тут не зупинимо.�
“Бу� звичайний день, черговий день війни. Вони вже звикли до російських обстрілів і знали: якщо це почнеться, то треба бігти до льоху, що в кількох метрах від будинку. Там усе обладнано, аби перечекати небезпеку: ліжка, ковдри, свічки, сірники, нехитра їжа, колодязна вода.�
“Н� початку березня журналіст Сертей Сумленний повідомив, що у вересні 2021-го Росія розробила, а 1 лютого 2022-го ввела в дію національний стандарт термінового та масового захоронення трупів у воєнний час. Озираючись назад, я дивуюся, як одразу цього не збагнув. Після Маріуполя та Бучі це ж до банального очевидно: всі ці мішки були для нас. Київ за три дні, парад на Хрещатику, концерт Газманова, а потім - різня. Страти політиків і службовців, волонтерів і ветеранів, журналістів і блогерів. А ще, напевно, лікарів, учителів, науковців, бо самих лише активістів на 45 тисяч пакетів могло й не вистачити. Відтоді я не можу видерти цю думку з голови: 45 тисяч чорних пластикових мішків. Для українців. Просто тому, що вони українці. У той самий час, коли людство готується повернутися на Місяць, опановує термоядерний синтез та успішно тестує ліки від хвороби Альцгеймера.�
“Буч� показала, на яку абсурдну жорстокість здатна людина двадцять першого століття. Буча так само показує, як уперто людина намагається відбудувати ластівʼячі гнізда своєї нормальності, навіть на вмитих кровʼю вулицях, навіть на краю прірви, де сьогодні продовжують літати російські ракети та іранські безпілотники, а завтра - сам чорт не скаже, що ще може прилетіти.�
“ві� завжди говорив «Росія нас у спокої не оставить», а я думала: ну, може, колись, а нас вже не зачепить. Що ж, зачепило.�
“Чом�, якщо у складі збірної СРСР грає десять українців, ця команда не називається збірною України?�
“Вловивш� наше здивування, мій друг витримав театральну паузу, а тоді відповів на питання, яке ніхто так і не наважився поставити вголос: «Ну а що? Можливо, я согодні загину. То чому це має бути день, коли я не випив свою традиційну нормальну ранкову каву? Та пішли вони н***й, від кави я не збираюся відмовлятися. Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо - то бодай на це я маю право?!».�
“Тод� й відкривається ще одна війна - за право бути собою, мати свої смаки і неймовірною ціною утримувати свою рутинну звичку. Адже випити улюбленої кави зранку - це ніби потрапити додо��у, провести час зі своею сімʼєю. Побути собою. Бодай три хвилини на день, які маєш не для глобальних цілей, не для держави, а лише для себе.�
“Таки� чином - мовби сама собою - і визначилася моя теперішня зона відповідальності на цій війні. 3 квітня (2022 року я вже не письменник, бо зовсім нічого не пишу. Зате збираю гроші й купую автомобілі для української армії.�
“страшно було вперше їхати з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас. Але коли я туди доїхав, виявилося, що там, біля війни, страху немає, бо страх - це поняття внутрішнє, а не географічне.�
“Пʼят� років тому обгорілу під час Євромайдану будівлю Будинку профспілок декорували гігантським банером із написом українською та англійською: «Свобода - наша релігія». Попри століття рабства в складі імперії, українці зберегли гідність і готовність чинити опір тиску держави - своєї, а надто чужої. Відколи ми самостійні, в нас неможливий тоталітаризм. Ще одна складова проявилася під час Майдану й подальшої російської агресії: незважаючи на схильність увесь час сваритися одне з одним через дрібниці, ми вміємо гуртуватися навколо вартісної справи й швидко вибудовувати горизонтальні звʼязки. Для народу, розбещеного тоталітарним минулим, наявність соціального капіталу - справжнє диво.�
“Говорити, що настало повне одужання від тоталітаризму, зарано. Проте війна сприяє дорослішанню. У колективній травмі нічого позитивного немає, але, хай там як, вона є стимулом для подальшого розвитку. Переконаний, що після перемоги Україні буде чим здивувати Європу й світ.�
“Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи та влаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові. Віру в силу літератури повертає відчуття звʼязку з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло.�
“Ц� була жорстока, сповнена люті, але все-таки радість - їхати порожнім шосе й бачити спалену техніку російських виродків на узбіччях. Тих, що безпідставно називали себе нашим братським народом, століттями повторюючи один і той самий сценарій батуринської різанини та ґвалтування. (Ніколи не забуду тих дитячих черепів, що їх викопували під час реставрації батуринської цитаделі.) Цього разу їм не вдалося втілити свій улюблений сценарій у життя. Цього разу вони самі добре втілилися в смерть. І втіляться ще не раз, аж доки відповзуть у свої смердючі болота.�
“Колис� увесь цей світ розлетиться на атоми і зникне в повній тиші, і тоді наші прижиттєві справи не матимуть для нього ніякого значення. Але допоки світ ще існує, кожен наш вчинок, наша воля і навіть думка впливають на розвиток подій і змінюють майбутнє. Тобто кожен із нас може змінити історію.�
“«Києв�, загинув далеко від тебе, але за тебе». Роман Ратушний�
“Мо� війна уповні відчулася мені у 2013 році на Майдані, коли я на власні очі побачила, як легко ворог може скалічити і вбити моїх дітей. Тоді не говорили про росію - говорили про «регіоналів», але тотожність не вгадували хіба сліпі.�
“ц� також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна - це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.�
“конфлік� України з Росією було закладено навіть не проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, а самим крахом комуністичної ідеології. Ми наче забуваємо, що до 1991-го Україна вже була незалежною державою - у 1918-1920 роках. Більшовики змогли повернути її до імперії, лише коли замість ідеології православʼя, самодержавства й народності «триєдиного народу» росіян, малоросів і білорусів висунули класову ідеологію і створили фейкову Україну під червоним прапором. Але, щойно комуністичний морок розвіявся, Україна повернулася до своєї справжньої, а не сфабрикованої комуністами державності. А Росія? А Росія, природно, повернулася до концепції «триєдиного народу», яка й до краху КПРС була дуже популярною серед партійних чиновників, офіцерів КДБ і столичної інтелектуальної обслуги режиму. Володимир Путін просто концентрує ці уявлення власного суспільства про минуле, яким у Росії намагаються підмінити майбутнє.�
“Перехід Росії від політичних та економічних методів тиску до військових - цілком передбачувана реакція на остаточну зміну вектора розвитку України. Україна, яка ще навіть не в ЄС, а просто підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, - це держава, яку важко буде приєднати до Росії. Тим більше - Україна, яка вступить до НАТО і ЄС.�
“Висново� із цього є досить простим. Саме путінська війна остаточно перервала дифузію ідентичностей, яка століттями відбувалася на просторах колишньої імперії, і перетворила її на кристалізацію, а відтак і справжню битву ідентичностей. Саме цивілізаційна прірва між російською та українською ідентичностями обіцяє стати головним - і довговічним - результатом цієї страшної війни.�
“Девʼятнадцятог� березня волонтери вивезли нас із окупованих територій. Сьомий місяць я - двомовна людина - пишу і розмовляю майже виключно українською. Російською мені це робити боляче. Іноді до нестерпності.�
“І� грудей здійнявся вогненний стовп люті і гніву. Серед ночі будить мене виття гієнне. І фото: розстріляна жіноча рука - з Бучі, з червоним манікюром, рука в судомах зачерпнула рідну землю.�
“На� убивали - а ми живі!�
“Тод� я зрозуміла, що радіти життю під час війни - такий самий громадянський обовʼязок, як збирати гроші на ЗСУ�
“Б� всі вони були громадянами однієї країни. Країни, де замість «Я маленька людина, що я можу зробити?» - вже стало звичним казати: «Що саме я можу зробити?».�
“� ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно - за їхніми плечима перебуває Україна. А можливо, й майбутнє світу.�
(promo)
Кращі нотатки з книги:
“правда - це один із найточніших різновидів зброї�
“Воєнни� стан - це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан - військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан - нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор.�
�- Та якби вони просто вбивали! - заперечив Б. - Біда ж у тому, що вони будуть знущатися болем. Тортури! Вони в цьому такі вигадливі. Ми навіть уявлення не маємо, якого болю від них сподіватись. От чого я боюся.�
“Подальш� тижні підтвердили: щодо списків усе так і бу-ло. Британська (чи все-таки американська?) розвідка не перебільшувала, не залякувала й нічого не вигадувала. Росіяни працювали над чорними списками українців протягом років або й десятиріч. Власне кажучи, ніколи не припиняли працювати над ними.�
“крім загарбання територій, росії завжди йдеться про загарбання мізків. Ця війна, ця спеціальна операція, вся з минулого. Це навіть не історична тяглість, а щось гірше - повернення часу навспак. Я дописую ці рядки сьогодні, на 240-й день великого російського вторгнення. Епітет, який я щойно вжив, дався мені нелегко: ніщо російське не хочеться називати великим. Ну хіба що цей злочин - суцільний, масовий, дикий, достоєвський. За яким неминуча, ще більша кара.�
“Війн� позбавляє нас звичного життя, але вона ж формує нову буденність. Заходити на фейсбук, щоб упевнитися: з твоїми ближніми й дальніми все гаразд. Найближчих питати в месенджері: «Як ти?».�
“Н� дозволяєш терористам украсти в тебе ці години життя, що минають без струму. Ліпше без струму - зате без вас.�
“� Євангелії від Луки є епізод, у якому Ісус виганяє нечистого духа з біснуватого і для початку запитує його: «Як тобі на імʼя?». На що зло відповідає: «“Легіон�, бо багато ввійшло в нього демонів». Пізніше цей принцип знайде місце в середньовічних книжках із демонології, згідно з якими здобуття влади над злим духом передовсім повʼязане зі знанням конкретного імені демона, а не лише з відповідним обрядом. Отже, зло повинно мати імʼя.�
“Україна сьогодні зіштовхнулася з масовим убивством цивільних. Буча, Ізюм та Ірпінь - далеко не повний перелік міст, де Росія залишила трупи з простреленими колінами й слідами задушення. 6 квітня я стояв у Бучі над звалищем спалених на подвірʼї тіл, залишки яких доїдали кинуті господарями місцеві пси. Росіяни просто склали їх на купу і підпалили. Вулиця Яблунська того дня стала сумно відомою на весь світ.�
“Сьогодн� зрозуміло, що сама лише поразка Росії на фронті без видачі воєнних злочинців - це нова відтермінована війна на майбутне. Нацистський рейх недостатньо було зруйнувати фізично: він мав бути знищений ментально через засудження націонал-соціалізму та публічні суди над нацистами.�
“важливи� висновок: проблема воєнних злочинів РФ в Україні - це виключно наша проблема, і тільки нам самим її вирішувати. Як? Перш ніж відповісти на це питання, слід зрозуміти ще один факт: альтернативи немає. Без покарань масових злочинів нація отримає глибинну психологічну травму, яка через роки - можливо, десятиліття - виллється в нову війну. Власне, це й відбувається нині. Разом із нацизмом не було засуджено ідеологію комунізму, трансформацією якої стала ідеологія «русского мира». Не було належним чином осмислено радянську - читай російську - систему репресій, страт, тих-таки радянських концтаборів. І тепер минуле наздогнало весь світ у вигляді російських ракет.�
“Взагал�, гардеробна із дзеркальними стінами - дуже химерне місце для укриття. Воно зовсім не надійне, просто затишне. Під звуками обстрілів психіка шукає схованку. Я скручуюсь калачиком «між двома стінами», під ковдрою чи просто у темряві кімнати, і уявляю, просто уявляю себе захищеною.�
“Морок повернеться не раз. У масових похованнях у Бучі, в Ізюмі, на похоронах загиблих друзів, дітей друзів, колег, у повідомленнях із фронту, ударах по Вінниці, Одесі, Кременчуку, у розтерзаних Харкові, Миколаєві, Кривому Розі, Запоріжжі. Але протягом літа відбувається суттєва зміна. Ми всі точно вловлюємо її під час масованих ракетних обстрілів 10 жовтня 2022 року. У лютому ми боялись ракет, бо вони здавалися виявом сили ворога. Ці ж ракети сьогодні, як і всі воєнні злочини росіян, - вияв безсилля, поразки, агонії. І це важливе усвідомлення. Воно все змінює.�
“Останні� часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого життя? Навіть тоді, коли вони - під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутне, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку».�
“сві� складається з людей і росіян.�
“Якщ� ж ми знову пробачимо, забудемо, проковтнемо, як у 2014 році, нашим дітям доведеться проживати те саме, що й ми зараз, але тоді вже вони будуть у головних ролях. Це зло ніколи не задрімає, саме тому наші нащадки повинні бути готовими завжди і до всього. Не так, як ми, що знехтували словами Тараса Шевченка, Миколи Хвильового, Василя Стуса і пропустили, повірили, злегковажили.�
“Ли� на хвилинку заплющте очі й уявіть світ без росіян� Гарно, правда ж?!�
“Вступит� в ріку вдруге не можна, кажуть. І нинішні іммігранти - це щось зовсім інше, ніж ті, хто втікав від Другої світової. Але є щось, що повʼязує їх: це внутрішній субʼєктивний досвід, те, що Шевельов назвав викорчовуванням, втратою ґрунту. Я б сказала - зависанням у повітрі корінням угору. Саме так ілюстрував Яків Гніздовський «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича - ще один роман про безґрунтянство.�
“дуж� сподіваюся, що це навчить нас у мирні часи, після Перемоги, та й зараз, поки триває ця війна, інакше, з більшою турботою, усвідомленням і цінуванням ставитися до освіти й культури, бо це те, що тримає нас і робить сильними на тимчасово окупованих територіях, у закордонних втечах, у полоні, у катівнях, у війську й тилу, не дозволяючи забути, що ми - українки й українці, серце і хребет нашої нескореної землі.�
“Щ� передусім змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутне, намагається не надто думати про те, яким цей світ буде потім. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку - якщо ти виживеш і прокинешся. Головне завдання - вціліти, прорватися ще на пів доби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло, як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується і військових, і великою мірою тих, хто у статусі «цивільного» (себто неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті.�
“чом� ми так часто насторожуємося, коли чуємо заяви європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звичайно, не тому, що заперечуємо необхідність миру. Просто ми розуміємо: мир не настане, якщо жертва агресії складе зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало.�
“Н� мою думку, річ у тім, що, говорячи про мир на тлі цієї кривавої, драматичної, розвʼязаної Росіею війни, дехто не хоче помічати очевидного факту: миру без справедливості не буває.�
“Війн� зазвичай показує те, чого довго намагаються не помічати, війна - це час незручних питань і важких відповідей.�
“Ц� дивні взаємні любов і ніжність, що так питомо відрізняють українців від ворога.�
“Навпроти церкви - памʼятник солдатам, які під час Другої світової війни звільнили Україну від німецьких нацистів. Він також напівзруйнований російськими обстрілами. Переконлива ілюстрація того, як російські нацисти XXI століття спотворюють і знищують памʼять про тих, хто воював проти нацизму у XX-му, виявляючи свою справжню антилюдяну сутність, приховану за брехливою риторикою їхніх продагандистів. Тепер стає зрозумілим, що росіяни мають на увазі, коли говорять, що «можуть повторити». Вони хочуть повторити геноцид, але тепер це геноцид народу України, а надалі й усіх вільних народів Європи, якщо ми їх тут не зупинимо.�
“Бу� звичайний день, черговий день війни. Вони вже звикли до російських обстрілів і знали: якщо це почнеться, то треба бігти до льоху, що в кількох метрах від будинку. Там усе обладнано, аби перечекати небезпеку: ліжка, ковдри, свічки, сірники, нехитра їжа, колодязна вода.�
“Н� початку березня журналіст Сертей Сумленний повідомив, що у вересні 2021-го Росія розробила, а 1 лютого 2022-го ввела в дію національний стандарт термінового та масового захоронення трупів у воєнний час. Озираючись назад, я дивуюся, як одразу цього не збагнув. Після Маріуполя та Бучі це ж до банального очевидно: всі ці мішки були для нас. Київ за три дні, парад на Хрещатику, концерт Газманова, а потім - різня. Страти політиків і службовців, волонтерів і ветеранів, журналістів і блогерів. А ще, напевно, лікарів, учителів, науковців, бо самих лише активістів на 45 тисяч пакетів могло й не вистачити. Відтоді я не можу видерти цю думку з голови: 45 тисяч чорних пластикових мішків. Для українців. Просто тому, що вони українці. У той самий час, коли людство готується повернутися на Місяць, опановує термоядерний синтез та успішно тестує ліки від хвороби Альцгеймера.�
“Буч� показала, на яку абсурдну жорстокість здатна людина двадцять першого століття. Буча так само показує, як уперто людина намагається відбудувати ластівʼячі гнізда своєї нормальності, навіть на вмитих кровʼю вулицях, навіть на краю прірви, де сьогодні продовжують літати російські ракети та іранські безпілотники, а завтра - сам чорт не скаже, що ще може прилетіти.�
“ві� завжди говорив «Росія нас у спокої не оставить», а я думала: ну, може, колись, а нас вже не зачепить. Що ж, зачепило.�
“Чом�, якщо у складі збірної СРСР грає десять українців, ця команда не називається збірною України?�
“Вловивш� наше здивування, мій друг витримав театральну паузу, а тоді відповів на питання, яке ніхто так і не наважився поставити вголос: «Ну а що? Можливо, я согодні загину. То чому це має бути день, коли я не випив свою традиційну нормальну ранкову каву? Та пішли вони н***й, від кави я не збираюся відмовлятися. Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо - то бодай на це я маю право?!».�
“Тод� й відкривається ще одна війна - за право бути собою, мати свої смаки і неймовірною ціною утримувати свою рутинну звичку. Адже випити улюбленої кави зранку - це ніби потрапити додо��у, провести час зі своею сімʼєю. Побути собою. Бодай три хвилини на день, які маєш не для глобальних цілей, не для держави, а лише для себе.�
“Таки� чином - мовби сама собою - і визначилася моя теперішня зона відповідальності на цій війні. 3 квітня (2022 року я вже не письменник, бо зовсім нічого не пишу. Зате збираю гроші й купую автомобілі для української армії.�
“страшно було вперше їхати з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас. Але коли я туди доїхав, виявилося, що там, біля війни, страху немає, бо страх - це поняття внутрішнє, а не географічне.�
“Пʼят� років тому обгорілу під час Євромайдану будівлю Будинку профспілок декорували гігантським банером із написом українською та англійською: «Свобода - наша релігія». Попри століття рабства в складі імперії, українці зберегли гідність і готовність чинити опір тиску держави - своєї, а надто чужої. Відколи ми самостійні, в нас неможливий тоталітаризм. Ще одна складова проявилася під час Майдану й подальшої російської агресії: незважаючи на схильність увесь час сваритися одне з одним через дрібниці, ми вміємо гуртуватися навколо вартісної справи й швидко вибудовувати горизонтальні звʼязки. Для народу, розбещеного тоталітарним минулим, наявність соціального капіталу - справжнє диво.�
“Говорити, що настало повне одужання від тоталітаризму, зарано. Проте війна сприяє дорослішанню. У колективній травмі нічого позитивного немає, але, хай там як, вона є стимулом для подальшого розвитку. Переконаний, що після перемоги Україні буде чим здивувати Європу й світ.�
“Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи та влаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові. Віру в силу літератури повертає відчуття звʼязку з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло.�
“Ц� була жорстока, сповнена люті, але все-таки радість - їхати порожнім шосе й бачити спалену техніку російських виродків на узбіччях. Тих, що безпідставно називали себе нашим братським народом, століттями повторюючи один і той самий сценарій батуринської різанини та ґвалтування. (Ніколи не забуду тих дитячих черепів, що їх викопували під час реставрації батуринської цитаделі.) Цього разу їм не вдалося втілити свій улюблений сценарій у життя. Цього разу вони самі добре втілилися в смерть. І втіляться ще не раз, аж доки відповзуть у свої смердючі болота.�
“Колис� увесь цей світ розлетиться на атоми і зникне в повній тиші, і тоді наші прижиттєві справи не матимуть для нього ніякого значення. Але допоки світ ще існує, кожен наш вчинок, наша воля і навіть думка впливають на розвиток подій і змінюють майбутнє. Тобто кожен із нас може змінити історію.�
“«Києв�, загинув далеко від тебе, але за тебе». Роман Ратушний�
“Мо� війна уповні відчулася мені у 2013 році на Майдані, коли я на власні очі побачила, як легко ворог може скалічити і вбити моїх дітей. Тоді не говорили про росію - говорили про «регіоналів», але тотожність не вгадували хіба сліпі.�
“ц� також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна - це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.�
“конфлік� України з Росією було закладено навіть не проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, а самим крахом комуністичної ідеології. Ми наче забуваємо, що до 1991-го Україна вже була незалежною державою - у 1918-1920 роках. Більшовики змогли повернути її до імперії, лише коли замість ідеології православʼя, самодержавства й народності «триєдиного народу» росіян, малоросів і білорусів висунули класову ідеологію і створили фейкову Україну під червоним прапором. Але, щойно комуністичний морок розвіявся, Україна повернулася до своєї справжньої, а не сфабрикованої комуністами державності. А Росія? А Росія, природно, повернулася до концепції «триєдиного народу», яка й до краху КПРС була дуже популярною серед партійних чиновників, офіцерів КДБ і столичної інтелектуальної обслуги режиму. Володимир Путін просто концентрує ці уявлення власного суспільства про минуле, яким у Росії намагаються підмінити майбутнє.�
“Перехід Росії від політичних та економічних методів тиску до військових - цілком передбачувана реакція на остаточну зміну вектора розвитку України. Україна, яка ще навіть не в ЄС, а просто підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, - це держава, яку важко буде приєднати до Росії. Тим більше - Україна, яка вступить до НАТО і ЄС.�
“Висново� із цього є досить простим. Саме путінська війна остаточно перервала дифузію ідентичностей, яка століттями відбувалася на просторах колишньої імперії, і перетворила її на кристалізацію, а відтак і справжню битву ідентичностей. Саме цивілізаційна прірва між російською та українською ідентичностями обіцяє стати головним - і довговічним - результатом цієї страшної війни.�
“Девʼятнадцятог� березня волонтери вивезли нас із окупованих територій. Сьомий місяць я - двомовна людина - пишу і розмовляю майже виключно українською. Російською мені це робити боляче. Іноді до нестерпності.�
“І� грудей здійнявся вогненний стовп люті і гніву. Серед ночі будить мене виття гієнне. І фото: розстріляна жіноча рука - з Бучі, з червоним манікюром, рука в судомах зачерпнула рідну землю.�
“На� убивали - а ми живі!�
“Тод� я зрозуміла, що радіти життю під час війни - такий самий громадянський обовʼязок, як збирати гроші на ЗСУ�
“Б� всі вони були громадянами однієї країни. Країни, де замість «Я маленька людина, що я можу зробити?» - вже стало звичним казати: «Що саме я можу зробити?».�
“� ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно - за їхніми плечима перебуває Україна. А можливо, й майбутнє світу.�
(promo)
May 6, 2023
Another collection of essays about the war. I was expecting the book eagerly because I knew it includes many authors, some of whom I already know and like. I have already met many of them in other collections of essays about the war (yeah, everybody loves them and wants them to be in their books again and again). Maybe because of these high expectations, I was somewhat disappointed.
No, it’s good. It’s a good book, and I would recommend reading it, and I am glad that I will have it on my “war bookshelf.� The essays are poignant, and important, and warm, and resonating. However, reading it, I had a constant feeling that the authors were very limited and just did not have enough space to say what they wanted, to develop their key idea properly. Almost every essay feels like “too short.� You finish it and think “Is it all? Really?�.
Maybe it’s something personal, and I am just already had enough of short essays and need now more substantive texts about the war. Or maybe the creators of the book indeed limited the authors in space too much (in order to include as many authors as possible) and the authors were mostly not able to express all these complex thoughts and feelings they had in just 3-4 pages.
I was involuntarily comparing it to “Війн� 2022: щоденники, есеї, поезія� and, remembering how I loved that book almost instantly, I was bewildered why this book does not feel “lovable� to me. However, the very comparison is wrong probably: they are just different books. I’d recommend both books anyway, but if you can/want to read only one of them, “Війн� 2022: щоденники, есеї, поезія� would be my choice.
I’ll leave some quotes that I liked (my favorite essay here was by Катерина Калитко):
“� грудні, десь ближче до Нового року, я зауважив світло ліхтарика. Коли наблизився, побачив дитя років трьох чи чотирьох, яке ліпило просто на доріжці сніговика. Поряд стояла молода жінка і підсвічувала малому мобільним.
Було очевидно, що вони там стоять уже якийсь час � і це ж на морозі. Але малому дуже важливо було доліпити того сніговика � можливо, першого в його житті. І та жінка � мама? старша сестра? дальня родичка? � мерзла і світила весь цей час. Хоча напевно знала, що довго цей сніговик не простоїть: ну бо стоїть просто на доріжці в парку, де рано чи пізно хтось із ним не розминеться.
Раніше я був би впевнений на 100%, що це саме мама: хто б ще мав стільки любові й витривалості? Тепер я знаю, що це міг бути хто завгодно. Любові й витривалості у нас � тих, хто лишився живим � достатньо на всіх своїх.
Інколи здається: своїх набагато менше, ніж того запасу любові, � і меншає з кожним днем.�
(Володимир Аренєв)
*
“� пригадую новинну студію CNN, на третій день повномасштабної війни. Коли моя улюблена Крістіан Аманпур діловито поцікавилась в американського сенатора: «What if Ukraine’s gone?». Мовляв, а що, як України не стане? Це був болючий удар. Щось нестерпне, неприйнятне було у тому, що хтось припускає саму можливість нашого знищення.�
(Мирослава Барчук)
*
“Останні� часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого життя? Навіть тоді, коли вони � під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутнє, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку». Що ж. Тримаюся за цю яблуньку з усіх сил. Саджаю по одній кожного дня.�
(Мирослава Барчук)
*
“� мене контузія на праве вухо: у березні снаряд розірвався з правого боку від нашої волонтерської автівки. Тому правим вухом я тепер слухаю космічні шуми, шелесткий радіоефір власної крові, але переважно � лагідний голос моря, як у мушлі. Тому прошу модераторів літературних подій сідати ліворуч від мене, а тих, хто хоче тихо і швидко сказати мені щось важливе � заходити з лівого боку. На цьому місці ми з українцями зазвичай сміємося, перелічуємо здобуті за пів року повномасштабної війни стрьомні досвіди й жартуємо свої чорні навісні жарти. Іноземці, натомість, помітно напружуються і смутяться. І мені стає їх жаль, їх і їхнього іграшкового світу. Все, що не є українським досвідом, нині бліде й непереконливе. Тобі співчувають, за тебе бояться, тобою захоплюються вже лише тому, що ти повертаєшся � так, саме туди, у війну, під російські ракети, у родовище геноциду, поближче до фронту, � а ти просто сидиш і світишся тихо і м’як�, ніби лампа в бібліотеці. Від того, що завтра вранці в Україну. Так, у велику війну. Додому. Західні друзі переймаються, але не можуть повноцінно емпатувати � без нашого досвіду, без багатоголосого зв’язк� із землею.
Емпатія робить важчим тривожний рюкзак. У телефоні я маю безліч фото ран українських міст, часом ще геть гаючих. Це мій архів для майбутнього трибуналу, для довгої війни ідентичностей, для того, щоб не вщухала лють. Картки пам’ят� розпухають і змінюють одна одну. Але іноземцям після фото задимлених руїн, розстріляних кварталів і пошматованих тіл я все одно шукаю показати щось інше. Пройняту сяйвом розквітлу черешеньку на вулиці Бородянки. Спокійні водяні плеса під Харковом, у яких відбиваються хмари. Порослий травою одеський пляж: ніхто не виходить на берег через міни, тож тут панують крикливі мартини. Пса, який спить, обійнявши брудну м’як� іграшку на місці кривавого ракетного удару по Вінниці. Цей простір скроєно під мене, я живу в ньому � у кожному з поранених міст. І відчуваю величезну ніжність, підсвічену страшними ранами. Це як із близьким двохсотим, якого довго везуть додому, а ти, доки не здійснено останнього прощання, подумки розмовляєш із ним живим.�
(Катерина Калитко)
*
“Часо� здається, що я скучаю за нашим страшним березнем. Тоді щодня здавалося, що повітря наповнює легкий подзвін: дрібними уламками повільно осипалося попереднє життя, наші ілюзії, надії на їхнє тривання. Розбираючи в ті дні рештки старих опорних конструкцій і намагаючись скласти з них бодай щось нове і функціональне, ми зловживали словом «любов». Але в цьому не вчувалося марнотратства � скоріш острах мовити про любов востаннє, а тому й готовність поранитися, промовляючи. Так ми чіплялися за все, що робило нас живими, тривалими й тривкими. Ніжність була оголеною, вразливою і нездоланною. Пам’ята� тодішню Вінницю, пронизаний тривожним сонцем коридор зі сходу на захід, похапливі, болісно міцні обійми, прощання � щоразу ніби востаннє. Квартири, де покотом, міцно притулившись, сплять на підлозі люди. Цвіт української культури, що перечікує довгу повітряну тривогу в підземному переході під ринком «Урожай». Кількаденну чергу під пунктом збору ТрО. Коробки, коробки, коробки з амуніцією. Волонтерські бусики, у яких пахне корвалолом. Відчуття безчасся між зниклим і непосталим. І нашу несамовиту взаємну чуйність. Глибину пробачення й прийняття.�
(Катерина Калитко)
*
“Нин� бібліотека на кілька тисяч томів � це радше тягар, який не зможеш прихопити в разі евакуації. У тривожну валізку вміщається хіба що пам’ят� про читані книжки. Однак, часто переїжджаючи з місця на місце, вимушений переселенець губить навіть цю пам’ят�.
Тепер ті книжки, які були в нашій із дружиною бібліотеці у Гостомелі чи книгозбірні моїх батьків у Бучі, марковані шрапнеллю тригерів. Де б така книжка не впала в око � у книгарні, кав’ярні чи на полиці у друзів, � щоразу в горлі застряє: «У нас така була».
Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи таївлаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові.
Віру в силу літератури повертає відчуття зв’язк� з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло. Моя література завдячує їм.
Література не веде бойових дій, але письменники пішли на війну і боронять країну. Водночас захисники і захисниці, які до цього не пробували писати, артикулюють свій досвід у текстах.
Література � один з інструментів того, щоб прожите нами, наша злість, жах досвіду, через який проходить сучасна Україна, ставали колективною пам’ятт�.
Література робить так, щоби з кількістю трагедій, які й далі відбуваються � Буча, Маріуполь, Ізюм, Дніпро, Бровари, � щоби з кожною викритою новою катівнею чи масовим похованням наше сприйняття не мутніло. Наша лють не вщухала й залишалася гострою.
Мені все ще складно читати. Але без можливості писати і фіксувати жах повномасштабного вторгнення мене б тут не було. Література не рятує, крім.�
(Олександр Михед)
*
“Кожног� вересня у Чернівцях читають вірші. Так тут заведено. Війна надає сенсу напівзабутим словам, місце для яких, здавалося, було лише у військових словниках і старих віршах. Одне з таких слів � «прифронтовий». Так називають територію поблизу фронту. Але є й інше � вільне � визначення цього слова. Всі люди, від Харкова до Нью-Йорка, які засинають, думаючи про Україну, і прокидаються, щоб розпочати день читанням воєнних новин, � це прифронтові люди. Вірші, які ми читатимемо, хочемо ми цього чи ні, Звучать тепер як прифронтові. Вся класична поезія, навіть такі ліричні рядки, як «Садок вишневий коло хати» чи «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», � це також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна -це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.�
(Ігор Померанцев)
*
“Інтелектуал�, гіпстери, митці, «успішні люди», журналісти в армії викликають найбільший інтерес � серед інтелектуалів, гіпстерів, митців, «успішних людей» і журналістів. У «неординарних» військових беруть інтерв’�, вони й самі пишуть есе, знімають відеозвернення, рефлектують, описують досвід і репрезентують дійсність війни. Але всі вони/ми становлять/становимо лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються, як завжди, непредставленими, німими, позбавленими власних голосів.
(�)
Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою, а попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс подалі від сімейних проблем. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язково� вакцинації, бо вірить у конспірологію. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом (згадаймо, яким терміном військові переважно називають росіян). Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, але він діє. Діє. Всі ці люди діють.
І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно � за їхніми плечима перебуває Україна.
А можливо, й майбутнє світу.�
(Артем Чапай)
No, it’s good. It’s a good book, and I would recommend reading it, and I am glad that I will have it on my “war bookshelf.� The essays are poignant, and important, and warm, and resonating. However, reading it, I had a constant feeling that the authors were very limited and just did not have enough space to say what they wanted, to develop their key idea properly. Almost every essay feels like “too short.� You finish it and think “Is it all? Really?�.
Maybe it’s something personal, and I am just already had enough of short essays and need now more substantive texts about the war. Or maybe the creators of the book indeed limited the authors in space too much (in order to include as many authors as possible) and the authors were mostly not able to express all these complex thoughts and feelings they had in just 3-4 pages.
I was involuntarily comparing it to “Війн� 2022: щоденники, есеї, поезія� and, remembering how I loved that book almost instantly, I was bewildered why this book does not feel “lovable� to me. However, the very comparison is wrong probably: they are just different books. I’d recommend both books anyway, but if you can/want to read only one of them, “Війн� 2022: щоденники, есеї, поезія� would be my choice.
I’ll leave some quotes that I liked (my favorite essay here was by Катерина Калитко):
“� грудні, десь ближче до Нового року, я зауважив світло ліхтарика. Коли наблизився, побачив дитя років трьох чи чотирьох, яке ліпило просто на доріжці сніговика. Поряд стояла молода жінка і підсвічувала малому мобільним.
Було очевидно, що вони там стоять уже якийсь час � і це ж на морозі. Але малому дуже важливо було доліпити того сніговика � можливо, першого в його житті. І та жінка � мама? старша сестра? дальня родичка? � мерзла і світила весь цей час. Хоча напевно знала, що довго цей сніговик не простоїть: ну бо стоїть просто на доріжці в парку, де рано чи пізно хтось із ним не розминеться.
Раніше я був би впевнений на 100%, що це саме мама: хто б ще мав стільки любові й витривалості? Тепер я знаю, що це міг бути хто завгодно. Любові й витривалості у нас � тих, хто лишився живим � достатньо на всіх своїх.
Інколи здається: своїх набагато менше, ніж того запасу любові, � і меншає з кожним днем.�
(Володимир Аренєв)
*
“� пригадую новинну студію CNN, на третій день повномасштабної війни. Коли моя улюблена Крістіан Аманпур діловито поцікавилась в американського сенатора: «What if Ukraine’s gone?». Мовляв, а що, як України не стане? Це був болючий удар. Щось нестерпне, неприйнятне було у тому, що хтось припускає саму можливість нашого знищення.�
(Мирослава Барчук)
*
“Останні� часом я дедалі більше думаю: чи може безумство знищення убити сенси мого життя? Навіть тоді, коли вони � під явною, цілком реальною загрозою? Ядерною загрозою. Де мені брати сили, на що спиратися? Як планувати майбутнє, коли воно таке непевне? Я говорила про це недавно з Юрком Прохаськом. І він нагадав мені чудову думку Мартіна Лютера, яка цього разу несподівано мене пройняла: «І навіть коли я дізнаюся, що завтра настане кінець світу, то сьогодні ще посаджу яблуньку». Що ж. Тримаюся за цю яблуньку з усіх сил. Саджаю по одній кожного дня.�
(Мирослава Барчук)
*
“� мене контузія на праве вухо: у березні снаряд розірвався з правого боку від нашої волонтерської автівки. Тому правим вухом я тепер слухаю космічні шуми, шелесткий радіоефір власної крові, але переважно � лагідний голос моря, як у мушлі. Тому прошу модераторів літературних подій сідати ліворуч від мене, а тих, хто хоче тихо і швидко сказати мені щось важливе � заходити з лівого боку. На цьому місці ми з українцями зазвичай сміємося, перелічуємо здобуті за пів року повномасштабної війни стрьомні досвіди й жартуємо свої чорні навісні жарти. Іноземці, натомість, помітно напружуються і смутяться. І мені стає їх жаль, їх і їхнього іграшкового світу. Все, що не є українським досвідом, нині бліде й непереконливе. Тобі співчувають, за тебе бояться, тобою захоплюються вже лише тому, що ти повертаєшся � так, саме туди, у війну, під російські ракети, у родовище геноциду, поближче до фронту, � а ти просто сидиш і світишся тихо і м’як�, ніби лампа в бібліотеці. Від того, що завтра вранці в Україну. Так, у велику війну. Додому. Західні друзі переймаються, але не можуть повноцінно емпатувати � без нашого досвіду, без багатоголосого зв’язк� із землею.
Емпатія робить важчим тривожний рюкзак. У телефоні я маю безліч фото ран українських міст, часом ще геть гаючих. Це мій архів для майбутнього трибуналу, для довгої війни ідентичностей, для того, щоб не вщухала лють. Картки пам’ят� розпухають і змінюють одна одну. Але іноземцям після фото задимлених руїн, розстріляних кварталів і пошматованих тіл я все одно шукаю показати щось інше. Пройняту сяйвом розквітлу черешеньку на вулиці Бородянки. Спокійні водяні плеса під Харковом, у яких відбиваються хмари. Порослий травою одеський пляж: ніхто не виходить на берег через міни, тож тут панують крикливі мартини. Пса, який спить, обійнявши брудну м’як� іграшку на місці кривавого ракетного удару по Вінниці. Цей простір скроєно під мене, я живу в ньому � у кожному з поранених міст. І відчуваю величезну ніжність, підсвічену страшними ранами. Це як із близьким двохсотим, якого довго везуть додому, а ти, доки не здійснено останнього прощання, подумки розмовляєш із ним живим.�
(Катерина Калитко)
*
“Часо� здається, що я скучаю за нашим страшним березнем. Тоді щодня здавалося, що повітря наповнює легкий подзвін: дрібними уламками повільно осипалося попереднє життя, наші ілюзії, надії на їхнє тривання. Розбираючи в ті дні рештки старих опорних конструкцій і намагаючись скласти з них бодай щось нове і функціональне, ми зловживали словом «любов». Але в цьому не вчувалося марнотратства � скоріш острах мовити про любов востаннє, а тому й готовність поранитися, промовляючи. Так ми чіплялися за все, що робило нас живими, тривалими й тривкими. Ніжність була оголеною, вразливою і нездоланною. Пам’ята� тодішню Вінницю, пронизаний тривожним сонцем коридор зі сходу на захід, похапливі, болісно міцні обійми, прощання � щоразу ніби востаннє. Квартири, де покотом, міцно притулившись, сплять на підлозі люди. Цвіт української культури, що перечікує довгу повітряну тривогу в підземному переході під ринком «Урожай». Кількаденну чергу під пунктом збору ТрО. Коробки, коробки, коробки з амуніцією. Волонтерські бусики, у яких пахне корвалолом. Відчуття безчасся між зниклим і непосталим. І нашу несамовиту взаємну чуйність. Глибину пробачення й прийняття.�
(Катерина Калитко)
*
“Нин� бібліотека на кілька тисяч томів � це радше тягар, який не зможеш прихопити в разі евакуації. У тривожну валізку вміщається хіба що пам’ят� про читані книжки. Однак, часто переїжджаючи з місця на місце, вимушений переселенець губить навіть цю пам’ят�.
Тепер ті книжки, які були в нашій із дружиною бібліотеці у Гостомелі чи книгозбірні моїх батьків у Бучі, марковані шрапнеллю тригерів. Де б така книжка не впала в око � у книгарні, кав’ярні чи на полиці у друзів, � щоразу в горлі застряє: «У нас така була».
Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи таївлаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові.
Віру в силу літератури повертає відчуття зв’язк� з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло. Моя література завдячує їм.
Література не веде бойових дій, але письменники пішли на війну і боронять країну. Водночас захисники і захисниці, які до цього не пробували писати, артикулюють свій досвід у текстах.
Література � один з інструментів того, щоб прожите нами, наша злість, жах досвіду, через який проходить сучасна Україна, ставали колективною пам’ятт�.
Література робить так, щоби з кількістю трагедій, які й далі відбуваються � Буча, Маріуполь, Ізюм, Дніпро, Бровари, � щоби з кожною викритою новою катівнею чи масовим похованням наше сприйняття не мутніло. Наша лють не вщухала й залишалася гострою.
Мені все ще складно читати. Але без можливості писати і фіксувати жах повномасштабного вторгнення мене б тут не було. Література не рятує, крім.�
(Олександр Михед)
*
“Кожног� вересня у Чернівцях читають вірші. Так тут заведено. Війна надає сенсу напівзабутим словам, місце для яких, здавалося, було лише у військових словниках і старих віршах. Одне з таких слів � «прифронтовий». Так називають територію поблизу фронту. Але є й інше � вільне � визначення цього слова. Всі люди, від Харкова до Нью-Йорка, які засинають, думаючи про Україну, і прокидаються, щоб розпочати день читанням воєнних новин, � це прифронтові люди. Вірші, які ми читатимемо, хочемо ми цього чи ні, Звучать тепер як прифронтові. Вся класична поезія, навіть такі ліричні рядки, як «Садок вишневий коло хати» чи «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», � це також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна -це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.�
(Ігор Померанцев)
*
“Інтелектуал�, гіпстери, митці, «успішні люди», журналісти в армії викликають найбільший інтерес � серед інтелектуалів, гіпстерів, митців, «успішних людей» і журналістів. У «неординарних» військових беруть інтерв’�, вони й самі пишуть есе, знімають відеозвернення, рефлектують, описують досвід і репрезентують дійсність війни. Але всі вони/ми становлять/становимо лише крихітну меншість солдатів. Абсолютна більшість військових залишаються, як завжди, непредставленими, німими, позбавленими власних голосів.
(�)
Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою, а попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс подалі від сімейних проблем. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язково� вакцинації, бо вірить у конспірологію. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом (згадаймо, яким терміном військові переважно називають росіян). Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, але він діє. Діє. Всі ці люди діють.
І ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно � за їхніми плечима перебуває Україна.
А можливо, й майбутнє світу.�
(Артем Чапай)
December 31, 2023
Дуже хотілося розповісти про те, що відбувається в Україні після повномасштабного вторгнення своїй нідерландській подрузі, адже цю антологію було також видано англійською Тому перед покупкою вирішила і для себе прочитати цю антологію. Моїми фаворитами стали Любко Дереш про gentle power України, Юрій Макаров про погляд на Україну зі сторони. В цілому антологія дуже легко читається. Якщо маєте друзів за кордоном, то раджу їм подарувати.
June 6, 2023
It is a great honor to have my essay as part of this great anthology. Highly recommended!
Peter Zalmayev
Peter Zalmayev
December 2, 2023
Мабуть, я мала більші очікування від цієї антології з таким цікавим складом авторів. На жаль, дійсно цінних чи цікавих есеїв там виявилось небагато.
January 28, 2025
Це найкраща книга, яка викликала найбільше емоцій за останній час 💔 Її повинні прочитати всі❤️�
Displaying 1 - 11 of 11 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.