Нова книжка Катерини Калитко � дуже суцільна: всуціль верліброва історія, розказана на одному довгому подиху. Про кордони свого, які неодмінно впізнаєш і будеш готовий захищати � а вони захистять тебе самим цим упізнаванням. Про уміння жити з власними шрамами, про сирітство серед рідних, про металевий запах зброї вночі. Про повітря, в якому розчинений час. Про смак мови, яка опікає язика й піднебіння, коли різко ковтаєш її, справжню.
Катерина Калитко � поетка, прозаїкиня, перекладачка.
Народилася 1982 року у Вінниці. Закінчила Києво-Могилянську академію. Журналістка за фахом. Лауреатка конкурсів “Гранослов�, “Смолоскип�, фестивалю читаної поезії “Молод� вино�, літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя�, премій “Благовіст� і “Культреванш�. Авторка п’ят� поетичних збірок, численних публікацій у періодиці, альманахах та антологіях (зокрема, в низці знакових, таких як “Початки�, “Молод� вино�, “Колекція�, “Дв� тонни�), а також прозової книги «М.істерія». Перекладає з балканських мов.
Маленька і справді, як і анонсовано, дуже цілісна збірка, подекуди дуже наративна, подекуди з перетіканням персонажів чи мотивів із вірша в вірш (голка, віолончель). Про всі структури виключення й неналежності, які оприявнюються під тиском насильства (від паспортного контролю й кордонів, які “війн� припливом берег їм підгризає�, до крові � недостатньо червоної, недостатньо блакитної, недостатньої для безпеки чи остаточного доказу належності). І тільки загублений “клю�, пірнувши в сніги, / мріє, що на весну проросте залізницею� � те, що створене, аби відділяти й оберігати, мріє перетворитися на те, що зшиває простір докупи.
"У Міністерстві великої втоми знову подовжений день: люди з важкими повіками, приспущеними, припухлими, плавають у масному світлі кімнати - рибини у стані кисневого голоду, зависають подовгу на одному місці. До Міністерства зшивання клапанів три вантажівки нові кольорові нитки везуть - будуть шви красиві, буде чим похвалитися на квартальній нараді. ... У Міністерстві сліпих надій, дочитавши депешу з Міністерства пустих обіцянок, сідають писати листа тобі, обережного: а що, коли тут, де ви стоїте всю ніч під нашими вікнами із лицем, помережаним візерунками світла, і все чекаєте відповіді, прорости доведеться?"
Єдине, що можу промовити: нічого собі! Багато почуттів, занадто близько до моєї реальності. Не очікувала від збірки такої невимушеної сили, а від себе - такої різкої зміни ставлення до верлібру.
Той рідкісний випадок, коли найсуттєвіше про збірку сказано вже в анотації: ця книжка і справді «дуже суцільна» і читається як єдина історія. Історія густа і часом до сліз щемка, в якій багато всього намішано і де перегуки між текстами творяться не лише на рівні сюжетів, а й окремих образів, які іноді ніби перетікають із вірша у вірш.
Це історія про втримування власного простору в час, коли в нього брутально втручаються інші. Про переступ чужими твоїх кордонів � метафоричних і цілком конкретних. Про біль від втрати дому фізичного і любов, яка сама стає домом (бо «людина завжди трохи дім, / особливо для когось»). Про спроби з’єднат� те, що здавалося назавжди роз’єднани�, і пошуки напозір � або й справді � навіки втраченого.
В обрисах війни, яка тут не раз проступає, пронизливо відчитується і наша сучасність. А ще іноді прозирають верхівки кримських мінаретів і досвіди цілком конкретної депортації чи повернення в старий-не-свій-дім. Але поезія Катерини Калитко ніколи не буває одно- чи навіть двошаровою, і кожен із цих текстів � завжди про більше, ніж здається під час першого прочитання.
Чого їй бракує тут? Сонця було аж занадто. Любити, коли не можна, ми вміли краще за всіх. Ключ від дому звикли носити на шийній шворці. І навіть якщо це ключ від цілого краю � важко бути не може.
За останній рік я не прочитала жодної книжки, в якій описується нинішня російсько-українська війна. Про японсько-китайську - читала, про Другу світову теж, але не про цю. Не книги. Новини і вірші як миттєвий відгук на новини. Вихід цієї книги випав з моєї уваги, не можу зрозуміти як. До рук збірка потрапила теж дивним чином, тому я неймовірно здивувалася, що тримаю найновіше видання віршів Катерини Калитко, підписане до друку в листопаді 2022. Книжечка тонесенька, в ній дуже багато простору і візуального, рядки і лінії промовляють одну історію. Структура цілісна, а самі вірші - не ті, до яких я звикла у Катерини Калитко, а верлібри, і багато з них я вже читала на ФБ або сторінках друзів-віршолюбів. Книжечка спочатку не натякає, що вона про війну, але кожен рядок - про неї, просотався відчуттям, увібрав дух часу і рефлексії не про очевидне, але про дотичне. Тим не менш, ця огорненість війною ще більше вражає, б'є не в сонячне сплетіння, а дурманить, викликаючи в голові власні образи, схоже-несхожі, подібні-різні до віршових. Це перша цілісна поетична збірка про цю війну, прочитана за останній рік. Розумієте, які відчуття.
так була заінтригована анотацією, яка породила великі очікування і сподівання, але книга виявилась суцільним розчаруваннням, ще й принесла болю. але не того, після якого наступає полегшення - це був біль, який роз'ятрює рани і приносить болісні флешбеки.
хоча сама книга дуже вишукана - верстка, ілюстрації, папір, майстерне володіння словом. але для мене досвід читання був радше травматичним, хоча декілька віршів сподобалися
Не так складно як "Бунар", але ж і не так монументально. Хоча, прочитавши три збірки Калитко, можу вже наліпити на неї як авторку стікер "Предзамовляти всі нові роботи". Майстерні вірші, майстерні.