Вірші цієї поетичної збірки написані на фронті, але вони не про війну. Вони про людей, які люблять більше, ніж бояться. Які були тут і не пішли звідси. Такою мовою солдати згадують своїх, а діти пишуть листи на аркушах шкільного зошита. Нею говорять про біль і надію. Прощаються і люблять.
Книжка Артура Дроня «Тут були ми» проілюстрована роботами Катерини Сад і уривками листів, які військові отримали від дітей. Можливо, це і є найкращий спосіб говорити про складні часи. Поєднуючи наш різний досвід у спільне промовляння. Називаючи наш біль і надію на імена.
Увесь прибуток від продажу цього видання буде перераховано у благодійний фонд «Голоси дітей».
раджу вам звернути увагу на цю збірку поезій. крім неймовірних віршів позаду є маленький прозовий есей, де автор розказує нам як розчарувався в літературі, а потім знайшов нову мову і нові значення. загалом у мене найкращі враження.
Дуже важка і дуже невдячна справа оцінювати поезію. Проте нині на культурному обрії постало аж занадто багато поетів війни з яких цілий ряд не пропонує нічого крім ефектної бороди, героїчних селфі в чистій формі і рим на рівні «ти тікала від ракет - я купив тобі букет».
Дронь пише не для того, щоб аудиторія фейсбук лайкала, а для того щоб солдатська душа розвернулася своїм болем назовні. Бо інакше хто це зробить? Присипле земелькою, зашиється хірургом, виплачеться маминими сльозами та і забудеться …ч� зробить вигляд що забулась.
Вірші про людей Особливо торкають вірші про дітей + використані картинки і дитячим почерком написані фрази з листів для солдатів. (Всі кошти від книги переходять в благодійний фонд помочі дітям) Я не знаю як нам все це вивозити, але як добре що такі книги попри все зʼявляються
Збірка віршів від яких розйобує. З'являється комок у горлі, завмирає дихання та вибивається земля з-під ніг.
В цих текстах нема наголосу на війні. Ці тексти про людей. Про тих, хто ось тут поруч, про тих, хто десь там та про тих, хто змушений лишатися лише в серці.
"Кажуть, література � це про слова і про тишу між ними. У нашій тепер більше другого."
І тиша ця страшна, болюча, втомлена. А ще світла, впевнена та з надією.
я сказала це сто разів, і скажу ще раз � найсвітліший автор у моїй колекції поезії. з тонами болю у віршах. першу куплену збірку я успішно проїбала десь у Києві (дай боже її хтось вкрав � принаймні у цієї людини є смак), купила другу і перечитую ❤️
Коли я від чогось плачу, то вважаю, що воно мені подобається. В останній день перед Новим роком 2023 я прочитала у фейсбуці вірш Артура Дроня про легенький дощик, під яким можна вести дитину за руку, поплакала, (написала про це свій вірш). На Книжковому Арсеналі для мене зазвичай ЗАвеликий вибір книжок, я не можу між всіма бажаними вибрати і тому майже нічого там не купую, але беру на згадку якусь єдину книжку, значущу, і цього року подумала, що це і буде «Тут були ми» Дроня, бо я ж від його вірша плакала в щасливий Новий рік. Отже, я купила цю книжку, почала читати в метро дорогою додому, на четвертому вірші (з поправленою вазою) знову ж захотіла плакати, тому читання відклала, і потім хотіла плакати ще не раз на інших віршах. Словом, ця книжка буде серед моїх улюблених. Щодо самих віршів � вони дуже прості, дуже людські (людяні), без намагання нагнітання метафор, прості людські речі, слова, і саме ця простота і щирість, відкритість дуже торкає. Наче показують: ось, дивись, пірамідка з кольорових кубиків. І вже від цих кубиків очі мокріють, бо згадуєш, як і в тебе такі в дитинстві були і на них падало сонце з вікна. Отже, я вже десять разів повторила про плач)) для мене це книжка, щоб плакати. Тобто, гарна. Крім того, вона красива візуально (художнє оформлення � Катерина Сад). Дуже приємні сторінки, колажі, фрагменти, цитати, тьмяність кольорів, якась притрушеність пилом. Словом, приємна книжка. Невеличка, і тексту мало, всього мало, але багато і не треба. Рекомендую)
Ці тексти, як не промовлені слова, що йшли тінню за мною увесь мій шлях. Тиснучи на мене. Знищуючи мене. Пане Артуре, дякую, що промовили їх. Моє серце продовжує битися. Дякую, що промовили їх. Мої легені продовжують качати повітря. Дякую. Дякую. Дякую. Це катарсис.
"А тому якщо й варто писати про щось під час війни, то не про війну, а про людей. Бо визначальним є не те, що з нами сталася війна, а те, що вона сталася з нами."
Люди в рядках дуже впізнавані, події болючі, а самі вірші, ніби збільшуване скло, яке оприявнює ще більше горя і ще більше любові.
Збірка про війну, але так, як читати (та і писати, певно, теж) про неї не звикли. Про любов до тих, хто поряд і тих, хто далеко. Про речі, які потрібно сказати і про речі, які всі й так знають. Рядки, просякнуті почуттями і емоціями автора, його болем і надією. І все це він майстерно розділяє з читачем, закладаючи камінь у фундамент української літератури часів російського вторгнення
I think it would be nice to start the new year with my (belated) review on this little book, because yesterday (December 31) was the author’s birthday. Артур Дронь is 24 years old now, and he already has this poetry book and many nasty wounds (he was wounded 2 months ago and is undergoing treatment right now).
When this book appeared, there was much exuberant praise for it, so I had the impression that we discovered a new big poet and, of course, was very interested in getting acquainted with the poems. No, I cannot say that this is very original or otherwise remarkable poetry; I personally did not notice anything special about it per se (but it may be a sign of my bad literature taste and nothing else). However, I liked this book and, especially, the personality of the author, whose kind, sunny, and big-hearted nature is apparent even from these short poems but especially if you follow , for example. It’s no wonder that he, still almost a kid himself, is very passionate about helping children (this book is full of children’s pictures and good wishes to our soldiers, and all the profit from it is referred to the charity fund “Голос� дітей,� and the first thing Артур Дронь asked as a present for his birthday is to donate to the same fund, which I happily did as part of my New-Year donation duty).
I liked this book even if I did not find it very significant as poetry (but I did not find it bad either � it was just too little to judge confidently). It is definitely very moving and kind. It is probably not the best of the poetry books I have but it is one of the best books from my “war shelf� right now. It reminds us who is defending our asses right now � such well-educated and very promising “almost-kids� as Артур Дронь. “Солдат� падають � діти ростуть.�
I hope he will write more.
“Народився 31 грудня 2000 року в селі Воскресинці Рогатинського району Івано-Франківської області, з 5 років жив у сусідньому селі � Підмихайлівцях. У 2017 році вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. З того часу живе у Львові. У 2021 році закінчив бакалаврат, а в 2022 � магістратуру. У 2020�2021 роках працював у студентському відділі ЛНУ ім. І. Франка. З 2021 � івент-менеджер у «Видавництві Старого Лева». У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем і відтоді несе службу в 125 окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Із серпня 2022-го � у складі бригади виконує завдання в зоні бойових дій на території Донецької, а згодом Харківської областей. Перебуваючи на фронті, Артур Дронь продовжує писати вірші.�
якби ж зібрати слова в одне ціле, аби описати все, що вирує всередині після прочитання. в голові лунає: «хочу стати по смерті струмом і освітлювати тобі дім».
Неможливо описати те, що я насправді прочитала. Уя книга - це наче тисячі різних сюжетних ліній, десятки історій, які абсолютно не схожі, але в той же час ледь не однакові і які переплітаються в одному місці - війна. Я б хотіла думати, що те, що описав автор у віршах - всього лиш майстерно написані сюжети і що це все вигадка. Та найгірше розуміння, яке приходить із прочитанням книги - це історії справжніх людей.
Я не можу сказати чи запевнити, що у мене є улюблені вірші з цієї збірки, бо мені сподобались УСІ. Кожен вірш дає тобі стільки емоцій, скільки важко взагалі пояснити або описати. Це просто варто прочитати.
Тут і про дорослішання, про кохання, про чуже і своє горе, про рідну землю і про спільний досвід переживання втрати.
Але також варте увваги те, як майстерно проілюстрована книга! На сторінках можна знайти малюнки дітей, які надсилали воїнам ще з 2014 року і це особливо боляче бачити. Бо розумієш, що ті, хто малювали ці малюнки ще 10 років тому - зараз імовірно вже тримають у руках зброю.
Я дякую Артуру за те, наскільки майстерно він описав досвід військовослужбовців, які зараз захищають нас. Це повертає в реальність, це злить і змушує допомагати ще більше.
"Тут були ми" відбулася в літературі після зламу мови, у час, коли про знайомі речі уже неможливо говорити так, як раніше:
...В селі вперше дрон пролітав, а не шерешнь
В конексті віршів, маркованих війною, мені згадується Пауль Целян із його часто містичними і тяжкими до розуміння текстами. Вірші ж Дроня позбавлені "прикрас" і пафосу, що робить їх надміру людяними і близькими читачеві. "Тут були ми" - це сухий і концентрований досвід війни у різних її проявах:
Хризантеми, гвоздики. Ці найдовше стоять. Але та, і троянди також можна. Вони пишніші. Ну ви дивіться, а я пошукаю стрічку.
То скільки вам, їх, вісім? Десять?
Це збірка в першу чергу про людей, "Нас", що були, є і будем, "хоч до вересня ще далеко".
Чудова книга про те, як важко вивозити, і чому варто вивозити. Попри реальність, яка трагічна через війну, книга випромінює світло, надію, впевненість. Чудові ілюстрації додають і підсилюють сенси закладені у вірші, що майстерно зіткано з підібраних слів. Багато чого буду неодмінно перечитувати. Багато чого викликало сльози.