Навіть коли здається, що час застигає, а земля зупиняється, приходить зима. Сіріє небо, шелестять висохлі трави, мерехтять гірлянди під гул генераторів � більше для світла, ніж для свята. Люди живуть війну як уміють, роблять свій вибір, як можуть: відпустити чи хай там що, аби свої були цілі? Чи стане серця для любові у темну добу? У засніжених очеретах Дніпра, на спустілих вулицях, що стікаються з пагорбів до траси, у темних хатах, де поріг обсипають маком від нечисті, а душі померлих приходять за Різдвяні столи, Яна переступає через дірку в паркані і вплутується у дилеми, де немає ані правильних запитань, ані відповідей, але є Максим, непевність, любов і вівці.
Мені так подобається, коли автор обирає собі нішу і в ній працює, і ти точно знаєш, що якщо потрібен якийсь такий вайб, то його тобі там точно відсиплють! Якщо вам потрібна історія про повернення у вигаданий світ дитинства, про родинний дім поза часом (однаковою мірою хочеться втекти і туди, і геть з нього), про колоритних невротичних психів, з яких складається кожна родина (біологічна і з вибору), про всі вавочки, які ми заподіюємо найближчим, але все це достатньо абсурдно і філ-гуд, щоб не бути нестерпним, то це до Кузнєцової. "Мієчка", "Драбина" і "Вівці" приблизно вкладаються в одну тематичну і стилістичну тяглість - але водночас мені подобається, як романи серйознішають.
Надходить перше Різдво і перший Новий рік повномасштабної війни. В одному домі хаотично збираються дівчина, яка повертається в закинуту родинну хату, щоб зібрати матеріал про обрядовість зимового циклу свят для етнологічної дисертації; художник, який щороку пише портрети свого батька з деменцією і відчуває, що цьогорічний портрет уже буде останнім; власне, батько, який проживає часи своєї юності, й тому відголоски війни для нього ще віддаленіші, ніж для інших; ще скількись прекрасних і притрушених кадрів, більш чи менш гротескних. Я пів дороги думала, що насправді всі вони вже мертві, а це потойбіччя, але ніт, просто ідуть дивні часи. "Щас таке врем'я, шо по одному нільзя", - каже на початку одна з героїнь. От вони і збираються разом, намагаючись відновити цілісність світу й історії і тяглості роду - нехай не насправді, нехай лише на вечір. Нехай навіть дорога в небо, яку вказує святий Миколай, виявляється прожекторами мобільної групи ППО. Нехай навіть єдиний надійний спосіб повернутися в юність - це деменція. Нехай навіть батьківська хата - це вже не надійний прихисток, а чужий простір для чужих людей, обставлений з ікеї, який планували здавати на Airbnb зеленим туристам, але тоді почалася війна, тож хата так і стоїть, "Наче вирядилась кудись, але так нікуди й не пішла і лишилася в коктейльному платті їсти на дивані бутерброди з маслом і ковбасою". Нехай навіть традиція доступна тільки як предмет академічного дослідження і рольової гри (але це й байдуже, якщо вона дає людям нагоду робити щось разом, особливо якщо це востаннє). Нехай навіть носії традиційного знання виявляються несправжніми ("Відлюдник виявився новонаверненим буддистом. Йому було сорок три роки, і він попросив називати його Дєня. Дєня бігав голий по снігу, купався в ополонці внизу, медитував, стояв під хатою на голові, снідав авокадо і зернятами чіа, кожні два тижні їздив в «Льо Сільпо» по кокосове молоко. А до війни він щомісяця водив туристів по буддійських святинях і вчив офісних працівників медитаціям"). Нехай навіть усі згадують ідилічні хати й дороги дитинства, але після якоїсь точки в історії про повернення виявляються не дітьми, а вже дорослими, які зберігають традицію для інших - і стають наступними в черзі на вихід (у найкращому разі! бо порядок на вихід у такі часи може виявитися довільним!). Попри всі ці "нехай навіть", іде час див: "Миколай небеса на Різдво одкриває, і всі, хто колись жив, хто колись із нами був, усі вони тут. Ходять межи нас". От вони всі і збираються разом, щоб розіграти цю біттерсвіт комедію.
Випустити цю книгу в світ у електронному форматі саме зараз було дивовижно правильним рішенням, я стоячи аплодую і тим, хто на цьому наполіг, і тим, хто на такий крок наважився.
Видавництвам тепер доводиться місяцями чекати паперові наклади книг, а "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової � це така історія, з якою просто необхідно ловити момент, адже тут все відбувається саме між Романа та Йордана.
Звісно, наша реальність перетнула у часі екватор історії в книзі, позаяк Різдво вже позаду, але ж попереду ще є і Маланка, і Йордана, а це означає, що ви маєте цілу купу часу, щоби прочитати найвайбовішу в українській літературній традиції розповідь про період зимових свят, після "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки".
Для високоскілових читачів "Вівці цілі" � книга на один зубчик та пів вечора, але якщо ви, як ото, наприклад, я маєте сентиментальні почуття до зимових родинних свят, і хочете побачити, як над Дніпром піднімаються у небо � ні, зовсім не прожектори вогневих груп ППО, а стежка, прокладена Святим Миколаєм, або хочете пригадати, як в глибокому дитинстві мама пекла калиту на Андрія і ви при свічках (бо в 90-х теж вимикали світло, нехай і з инакших причин) осідлавши коцюбу скачете її кусати, а потім займаєтеся ворожінням � зараз такі народні святкові традиції знову стають популярними, спробуйте порахувати, скільки вертепів можна цими днями зустріти на день... то, кароч, не зволікайте, бо кожна мить � бентежно скінченна, і треба вспіти прожить її відповідним чином.
Євгенія бере сам наш час� з повітряними тривогами і ракетними атаками, з біженками в Європі та сафарі, які ТЦК влаштовують на чоловіків, з тривогою про неможливість майбутнього і бентегою у передчутті ядерного апокаліпсису, з тими, хто на війні і тими, хто не на війні, з розмовами про звичаї та ворожіння, з тіндером, кутею для духів померлих, деренчливими голосами генераторів, сімнадцятирічками, які рвуться у бій та підстаркуватими самітниками-пацифістами, з іронічним поглядом на себе та весь світ, із тонкими павутинками закоханостей, із безміром любові, яка проглядається в посмішках, поглядах, лоскочеться на губах, заглядає у вікна, прислухається до голосів, намагається читати по губах � і пакує його в таку, знаєте різдвяну кулю, але без снігу.
Взяв таку кулю, покалатав нею, зазираєш всередину � і смієшся, тобто радієш, і плачеш, тобто сумуєш. Нічого навколо не бачиш � отже ти зрячий.
Взяв таку книгу, пірнув у неї, як в ополонку на Йордана, і живеш потім з тим усим, як можеш, як виходить... 💔
Скажу, що з трьох популярних книжок Євгенії ця (як на мене) найкраща. І читайте її, якщо вже плануєте, то прямо зараз під час різдвяно-новорічних свят, бо книжка веде нас від Романа до Йордана; ця синхронність таймлайну дуже гарно працює.
Оскільки настрій різдвяний, то книжка досить щемка і добра. Авторка пожаліла читача і особливо ідіотських ірраціональних персонажів майже немає, всіх хочеться зрозуміти і цьомнуть в маківку. А це важливо.
Що ще важливо, так це як гарно Кузнєцовій вдалось передати відчуття темної зими з відключеннями світла. Дійсно дуже добре. Оце знаєте, блукання по холодній хаті з ліхтариком в очікуванні, коли вже дадуть світло і запрацює котел.
Місцями було смішно, дуже смішно. Неймовірно класно у авторки виходить гострий гумор. Я в очікуванні, коли Євгенія напише нам чорний-пречорний і абсолютно безпощадний роман, це буде хіт. Проте у «Вівцях» іноді хі-хі-ха-ха було занадто багато і концентровано - так мені відчувалось.
Також серед «побажань» до книги (раз уже я розійшлась, вибачте) - це те, що все відбувається занадто швидко і ніби як поверхово. Це навіть не короткометражка, де все трапляється занадто стрімко, ні, це немов у мене перед очима без паузи пролистали сотню слайдів, а хотілось би десь зупинитись, роздивитись, загрузнути і побути. Дуже мені цього не вистачало.
Так, це все ще «Мієчка», тепер трошки з додаванням «Толіка»: звичний вінегрет образів і таких і всяких українців; смішні діалоги суржиком; село, яке неможливо вивезти з людей, навіть тих, що виїхали з села. Ніби нічого нового, але читати дуже навіть приємно. Та це і є авторський стиль, чому читач вирішив, що в праві вимагати різних книжок від авторки? Чому це претензія? В тому, що ти знаєш, що отримаєш від кожної наступної книжки авторки, є навіть якась заспокійлива стабільність.
Коротше, Євгеніє, дякую. Я відпочила цей вечір, що провела з вівцями.
Так і нєпонятно, чи єсть справедливість, чи її нема, чи дійсно єдиний бог - це випадок, не добрий і не лихий, а просто байдужий, чи комусь усе-таки не все одно, що все це з нами сталося.
Можна трошки ще побути в хаті в селі, де майже не чутно вибухів, нема світла й телефон не пілінькає повітряні тривоги, можна в темряві вийти на ґанок і дивитися на сніг.
Усе це заколисує і втішає, дірка в паркані між сусідніми хатами, розгадувати кросворд за столом на кухні, замотана в рушник, щоб не вистигла, картопля; вино, варене під світлом налобних ліхтариків, як у спелеологів; аж раптом у беззахисну шкіру впивається скалка розбитої ялинкової іграшки: сирена. Вибух. Як це, як це, як це?
У музеї половина стін порожні, тільки стирчать гачки: частину картин евакуювали, лишили тільки "так собі" - ті, що несуть меншу художню цінність. Усе можна ділити на те, що варто евакуювати, і "так собі".
Перша книжка Євгенії Кузнєцової була про село, шелтер, велику родину, дітей і котів, і ця книжка має все те саме, і тут теж добре, і тепло, і затишно, і коти. Тільки шелтери тут ще й від російської ракет. І гіркота. І ніхто не знає, як правильно, і чому, і коли вже.
Колись знову будуть книжки, де все те саме, але на фоні нічого не вибухає. Й навіть коли всі знов не знають, як правильно, головне - що нічого не вибухає
Щоразу я намагаюся віднадити себе від читання книжок такого штибу, бо я ж не цільова авдиторія, але щоразу виходить якесь rage reading. Цього разу я купилася на героїню-аспірантку. Звісно, горизонт моїх читацьких очікувань обвалився десь до рівня плінтуса, бо нічого про аспірантуру там і не було, це вам не кампус новел. Нема чого чекати, що героїня, що пише дисертацію, буде буквально її писати, не встигатиме в дедлайни, братиме участь в конференціях, зашиватиметься з публікаціями, ну бо кінець семестру ж! Я думала, що всі ми, аспіранти, такі. Натомість героїня просто опитує жителів села, не маючи для цього спеціального опитувальника (вибачте, за таке в моєму українському університеті відкрутили б голову, бо я не дотримуюся правил експедиції). Але гаразд, це книжка все ж не про науку, тож аспірантура -- лише тло, хай зіжмакане й непрописане.
Не знаю, що авторці зробило чіа чи бідолашне авокадо. Чому спроби стібати міленіалів-гіпстерів з їхніми авокадо зі "Спитайте Мієчку" перекочували сюди. Мені щиро здавалося, що це просто продукт, а не маркер покоління. Так само не можу зрозуміти, звідки така фіксація на слові "простітутка" у персонажів... Моменти, які так і залишилися буквальними знаками питання на полях.
Чудесно, коли автори знаходять свою нішу, але коли це та ж сама тема просто іншими словами, то стає нудно і передбачувано читати.
Те, що завжди рятує у цих випадках книжки Євгенії Кузнєцової -- старі люди. Вони витягують сюжет на собі. Тут вам і гумор, і деменція, і жодних недолугостей, тільки чомусь вони як другорядні герої цікавіші, ніж головні.
Хочеться оцього ромкоміського вайбу в реаліях України, але без крінжу, ну хіба це так тяжко?..
Перша прочитана, точніше, дочитана книга в цьому році � "Вівці цілі" Євгенії Кузнєцової � про зимові свята й про людей. І я нарешті збагнула, чому в книги Євгенії занурююся з головою, аж тішуся-тішуся, що нарешті мій воєнний нечитун щезнув (насправді поки що ні, але надія є) і що попереду багато книг, у які можна буде пірнути (хоча в уже минулому році їх було лишень 32). Бо її книги � насамперед про людей.
Звісно, мені легко заперечити, мовляв, усі книги � про людей, окрім, хіба що, чогось на кшталт "Мумі-тролів" (невдалий, звісно, приклад, бо мумі-тролі � це значно більше про людей, ніж деякі "серйозні" романи), однак я не погоджуся. Адже є, наприклад, книги про пригоди. От головне там � сюжет, якісь джунглі, чи пустелі, чи старі храми, або печери, або розбитий літак. І все в таких книгах крутиться навколо пошуку виходу (з джунглів, пустель тощо) із вкрапленнями людей, які служать тлом для сюжету. Ще більше книгами про сюжет, а не про людей, можна назвати детективи. Наукова фантастика � це про уявлення автора про, найчастіше, космос і майбутнє (на тлі героїв, звісно). Фентезі � це взагалі про карту уявного світу, в яку треба раз-по-раз зазирати, аби хоча б приблизно уявляти те, що уявляв автор. Ну й про людей, звісно, які тут � тло не лише для карти, а й для драконів, ельфів чи, скажімо, наґів.
А от є книги про людей. У них часто немає карколомного, ба бодай хоча б цікавого сюжету, який можна було б переповідати, як я колись переказувала сестрам індійські фільми, поки ми сапали буряки чи пололи картоплю. У них може не бути яскравих декорацій у вигляді нутрощів космічного корабля або узбережжя океану, в який мальовничо сідає сонце. Проте в цих книгах є люди, яких я не просто уявляю під час читання, а яких чую, відчуваю і розумію так, ніби взула її галоші, вдягнула його футболку, випила їхню каву (й шампанське також), змерзла у хаті без світла, кохалася в готельному номері, лякалася вибухів і самотності, дивилася, як твоя дитина стає не твоєю дорослою людиною, хотіла втекти і щезнути й чомусь поверталася, дивилася на зірки, дихала морозом, закохувалася в козу (чи то пак козла)...
"Вівці цілі" � це навіть не про свята від Романа до Йордана. Це про проживання життя з усіма його випадковими випадковостями, незручними незручностями, тривожними тривогами, страхітливими страхами, самотніми самотностями, обнадійливими надіями, втраченими втратами, турботливими турботами й любов'ю, яка не потребує епітетів. Це про нас, звичайних � не героїв-детективів-дослідників-суперменів- тощо, � а найзвичайнісіньких людей.
«…майж� чорне небо прорізала світла дорога з темно-синім відблиском. Вона сягала аж за обрій. - Миколаєва небесна дорога, - Яна відкрила рота і дивилася вгору. - Це - мобільна група ППО, - сказав Максим».
Ти знаєш, за чим ти йдеш у книги Євгенії Кузнєцової. Ти чекаєш настрою, іронічності і гіркої теплоти родинних зв’язкі� і знаєш, що усе це ти точно отримаєш. Ідеальний ескапізм на зимові свята - від Романа до Водохреща � вивчити (чи згадати) традиції та обрядовість цього періоду (особливо файно йде після книги «Під подушку чи під ялинку?» Дар'ї Анцибор)
І насправді це все, що мені потрібно було знати про цю книгу, навіть анотації не читала. Улюбленою персонажкою, мабуть, назву пані Любу, у якої син живе на 13-му поверсі в Одесі і яка є серцем хати, де живуть старий лікар, хворий на деменцію, та його дорослий син-художник, який намагається тримати себе купи на ці зимові свята. Голос і мову пані Люби я ніби чула у своїх вухах, бо жива, бо справжня, бо такі розмови ми усі в житті чули.
Єдину зміну, яку зауважила для себе на цьому шляхові від Мієчки до Овець, гумору відчутно менше, меланхолії відчутно більше. Та головне, що щемкість історій лишається.
Хех і жаль, що вона закінчилася. насправді я трохи саботувала почати читати, бо ж коли там наступна ху новз але до суті - я в любові до книг Євгенії Кузнєцової. мені вони про близьке, чесне і справжнє. Герої то взагалі окреме мистецтво - такі живі, такі relatable, такі не чорно-білі. Відпочила, потепліло і далі жити ці прекрасні історичні часи � ще й сміялася разів з 10, то вартує наразі не мало геть
Ще одна книга, яку читаєш душею. Фанати Мієчки будуть не розчаровані. І сміялась, і плакала (бог зна чому), але післясмак такий добрий лишився, ніби не книгу читала, а вареники з вишнею їла❤️
Воно якось незручно сварити таку нахвалену книжку, але я почну...
Шо це було? Головна героїня приїзжає в село, щоб шукати забуті традиції, а натомість не вилазить з застіль і веде купу непотрібних "задушевних" розмов з сусідами (таке враження, що й підживає там, їйбо). Ну ок, було трохи традицій, лазила до баби якоїсь, знайшла якогось аборигента-ухилянта в горах. Але загалом що це було?
Далі. Максим. Близько 50 років. Побитий життям і добитий батьковою деменцією мужичок. Батько, до слова, тащить. Точніше, не сам батько - а гумор, який продукує його деменція. Ну дякую шо в трусах до столу не виходив...
Усі реалії війни - якісь пластилінові. Я не повірила ні у описи відключень, ні в тривоги та прильоти, ні в процесію "на щиті". І якби ж це згадувалось десь якось, ні ж. Воно ж наче мало б рухати сюжет. А шось, не тойво.
Фінал. Ну от чесно, ніколи добре не жили, не варто би й починать, подумала авторка і спаскудила фінал. Точніше, не врятувала. Не дотягнула. Чи шо. Ніби отако подивилась куда то всьо котиться і така "ну і котись". Крапка.
Перепрошую, якби зачепила чиюсь ду��ку. Але це вперше книга авторка настільки пройшла повз мене. І так обідно ж. Знаєте, це ніби я вчителька літ-ри, і оце взяла зошит на перевірку улюбленої учениці, а воно опше ні в тин, ні в ворота. І це ж стократ обідніше, ніж просто поганий твір. Правда ж?
Світло-сумна історія, яку можна прочитати за два вечори. Тут немає гепі-енду. Та і які гепі-енди у розпал війни? Але тут є блекаути, тривоги, вибухи і родинне тепло, за яке ми тримаємося у ці різдвяно-новорічні дні. Всі ми вівці, яки поки що цілі:)
Якщо коротко, то це така собі «Драбина», але про тих, хто залишився в Україні. ⠶ Ставлю плюси за фірмовий симпатичний мені гумор, за те, що в рамках одного речення інколи хочеться і плакати і сміятись, за те, як легко і невимушено зачіпаються важливі теми (а яка влучна сцена для опису прірви між життям цивільних і військових). ⠶ Як завжди у Євгенії добре прописані персонажі зі своїми яскравими характерами і власним стилем мовлення. ⠶ Окремо сподобалась любовна лінія. Наскільки ж життєво незграбно і по-дурному розвиваються стосунки між персонажами. Вони і тут живі і справжні. Вони роблять дурниці, але не книжково-вилизані, а звичайні знайомі кожному. ⠶ А ще чудова пронизлива і глибока сцена під час тривоги в готелі засіла в моєму серці. ⠶ Ще здався важливим факт наявності відсилки на книгу Забужко. Ніби таким чином створюється звʼязок між різними нашими книгами, зрозумілий тільки тим, хто читає українську літературу. І це чудово, як на мене. ⠶ Чудова історія, дуже раджу. Вона не радісно-різдвяна, але має вайб зими і свят. Так що прям от на зараз чудово підійде.
найбільш доросла книга Євгенії, та воно й не дивно, адже автор мусить дорослішати з кожною новою книгою. і теми серйозні піднято, особливо батьківство, таке різне для кожного з персонажів. книга стане дуже близькою і зрозумілою для тих, хто живе посеред цієї війни, з її тривогами, вибухами, блекаутами, таким різним ставленням до ТЦК та обов"язку щодо Батьківщини. і хто знає, як це - дивитись на згасання найдорожчих і намагатись віддати їм усе за той короткий час, що їм лишився. усе, що не встиг віддати, коли те життя здавалось безкінечним. щаслива дитяча віра у власне безсмертя - це теж прослизає на сторінках книжки. і повертає в дитинство кожного, не залежно від віку. адже ми завжди є дітьми для тих, хто вже був тут до нашого народження.
Ця книжка виключно для нас. У цьому нашому часі. І від цього постійно збираються грудки у горлі. Від речень, яких ніколи не зрозуміють люди "вічних цінностей", або іноземці, яким точно очі полізуть лоба від такого ставлення до вєликай літєратури - от я зазвичай псіхую, коли вона на мене вискакує з кожного тексту, а тут прям пораділа. Маю тільки одну претензію: ніхто в нас не каже "кузен", в нас кажуть "брат" навіть на троюродних, а на двоюрідних то й поготів. І це не застаріле. Можуть "дядя" сказати, якщо різниця у віці, або по пріколу. Але кузен - ні, ніколи не чула.
Євгенія Кузнєцова знову зробила це � занурила мене у чужу сімейну драму, за яку я переживала так, ніби вона розгорталася у моїй власній родині
Герої настільки живі й справжні, що іноді ловиш себе на думці, ніби вони справжні люди, яких ти давно знаєш і любиш
Як завжди (з книгами авторками) отримала неймовірне задоволення від великої кількості іронічних реплік (особливо полюбилася Люба), які обовʼязково змусять тебе посміхнутися. Але водночас ці репліки вплетені поміж суворості сьогодення, тому посмішка буде з гірким присмаком
Особливий шарм цій книзі додає зимове читання � я мала щастя встигнути завершити її до Йордана (це перетворило мою оцінку з 4 на 5)
Ця книга, вона як дім, як тепла ковдрочка, якою огортаєшся холодними зимовими вечорами.
Тут буде трохи традицій наших зимових свят, трохи ностальгії за минулим, багато рефлексії про теперішнє, діалогів про важливе і не дуже, яскравий калейдоскоп емоцій та наш вигадливий діалект центральної частини України.
Зараз важко зрозуміти, як вписувати війну в художню літературу. Чи має війна бути десь на фоні, чи потрібно про неї нагадувати, чи забути про неї та, наприклад, перенести сюжет у майбутнє або минуле. Якщо потрібно нагадувати, то наскільки сильно, який tone of voice обрати. А може потрібно спробувати описати реальність такою, якою вона є, навіть якщо це вплине на долі героїв, як, власне, воно і є в житті. Думаю, тут був реалізований останній варіант й успішно.
ВСЛ прийняли неймовірно успішне рішення видати книжку спершу в електронці й дати мені прочитати ще до Йордана. Співчуваю тим, хто (фізично) візьметься за неї у березні, бо особлива насолода перетнутись під час читання з її таймлайном від Романа до Йордана. Євгенія Кузнєцова наповнила цю книжку різдвяними традиціями такими ж призабутими та невідомим в книзі, як і в житті. Дещо приходилось гуглити, як той гавкіт на Андрія. Вона упіймала цю атмосферу наших спроб упіймати щось старе за хвіст й помістити в сучасність. Вдячна за ніяковість любовних та сімейних стосунків та іронічний гумор, наче перед кінцем світом. Герої живі, діалоги реалістичні.
Може, читала б в березні, так би й не раділа. Але зараз поплакала та посміялась, й змушую прочитати всіх друзів.
Напочатку твір здається дуже простим, але з кожною сторінкою він стає більш глибинним.
Добра книга, насичена якоюсь домашньою атмосферою, влучними жартами і чутливими моментами. Часом здавалось, що я не просто читаю історію, а спостерігаю її з вікна сусідньої хати.
Це книга, яка залишає по собі відчуття затишку і бажання понуритись в свої дитячі спогади про сімейні свята.
З Кузнєцовою приємно що береш книгу до рук і це завжди Кузнєцова. Подобається структура книги, і жартики, і вплетені свята і наша реальність, її треба читати у грудні. Не подобається оце всьо що й завжди, непонятні стосунки, але благо в цій книзі вони були найбільш понятними з трьох. Здається, ця мені найбільше сподобалась помежи інших двох (але Готуємо в Журбі на найпершішому місці звісно).
Євгенія видала свою нову книгу в надзвичайно слушний момент. Коли під ногами поскрипує сніг, на вулиці ходять вертепи та ��півають колядники, ця історія здається дуже вчасною і особливо щемкою. А влучний гумор авторки лише додає цій зимовій історії спецій, ніби приправи до глінтвейну. Один мінус - історія дуже швидко завершується. Хотілося б щоб вона тривала, принаймні, стільки ж.
Кузнєцова добре пише і готовий читати всі її книги, ��ле ця суттєво відрізняється від Мієчки і Драбини. Не вистачало гумору, вийшло все якось меланхолійно і місцями сумно. Настрій точно ця історія не підніме.
Гумор знову на висоті, а крім нього ще й зібрані різні зимові традиції, прикмети і магія життя в селі 🥰
Гарно, що є ще одна книжка від Кузнєцової, що зафіксувала багатьом близькі досвіди першого року вторгнення, - цього разу першої зими під час війни. Та здається, що оце швидке наздоганяння сучасності призвело до занадто стрімкого і поверхового темпу в тексті, мені хотілося більше побути в голові деяких персонажів, особливо Яни, більше про них дізнатися, трохи сповільнити цей потік родинних полілогів. Ну і звісно, книжка про війну, яка триває, не може бути без відкритого фіналу, що не дає отримати бажаної читацької сатисфакції. Тут він принаймні не такий розмитий, як у "Драбині". Взагалі, мені дуже сподобалася структура книжки, в якій кожен розділ відповідає за певне зимове свято. Буде класно колись в майбутньому робити собі адвентне читання з "Вівцями" (а ще це міг би бути класний різдвяний фільм або вистава) і читати уривки на кожне свято, а заодно згадувати свої переживання зими 2022ого і порівнювати з ними свої стани в отому майбутньому. Може, заради цього я навіть куплю собі паперову версію. Якщо доживем 😉
Прочитавши з ранку на сторінці авторки про те, що видавництво вирішило ризикнути і видати книгу у електронному форматі до паперової, ще до того як кава охолола, куплена книжка вже завантажувалася до моєї читалки. Дякую, ВСЛ! Книжка читається на одному диханні - як все, що авторка пише. Проте для мене це знову була «Драбина». Здається, що в персонажів змінилися тільки імена та з Іспанії їх переселили десь під Київ. Хотілося від роману трохи більшого.
Абсолютно чарівна і затишна книжка. Така різдвяна казка по-українськи, в тому житті, яке є зараз. Тому не завжди казка, нема всім щасливого фіналу, а є багато відкритих питань і можливих шляхів. Але історія дуже домашня, зрозуміла, бо всі декорації - знайомі, події і контекст теж свій. Люблю книги Євгенії саме за цю впізнаваність і теплоту. Отримала величезний кайф, коли читала, лише шкода, що вона так швидко скінчилася