What do you think?
Rate this book
�
- GenresFiction
256 pages, Kindle Edition
Published January 1, 2016
8 people are currently reading
41 people want to read
About the author
Остап Дроздов
3books5followersукраїнський письменник, журналіст, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичного ток-шоу «Прямим текстом» на українському телеканалі ZIK.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
October 26, 2018
Коротко про книжку: "Я люблю себе, Остапа Дроздова, до сліз". Агресивна банальщина без натяку на художність
June 7, 2017
Можливо, для вас книга не виявиться таким уже романом-вибухом чи одкровенням, але принаймні, дасть вам змогу задатися питаннями, на які вже відповів автор, зрозуміти, хто ви є і чому ви такі, як на це вплинуло ваше минуле і минуле ваших близьких, і порівняти свої відповіді з відповідями Дроздова.
October 6, 2019
Мені подобається, як Остап Дроздов мислить. Книжки написані доволі розлого, але в нього багата мова й цікаві думки. Хоча, я не в усьому з ним згодна.
May 1, 2018
Словами «це сповідь кількох поколінь � це родинна сага» анотація налаштувала мене на хвилю художнього хронологічного опису не менше шістдесяти років життя. Натомість на мене одразу кинуто в річку уявлень від першої особи. Автор починає зі сцени покарання в молодшій школі, але одразу претензійно, широкими мазками малюючи не менше як закладання масивних блоків підвалин людської душі, а не буденний епізод. Я розгублююсь, одночасно починаючи перейматись, чи не заверне цей текст в самовихвальні нетрі, і роззираючись у пошуках обіцяної трижиттєвої саги � де ці люди? Треба сказати, автор не полишає напризволяще. Ось тобі люди, ось тобі ситуації, ось тобі точки зору, ось тобі зміни уявлень і перетікання думок.
Ще десь на початку побіжно пробігає думка про те, що всякий щоденник людина пише для того, щоб його потім кимось було прочитано. Так ця книжка і є такий щоденник. Це такий текст, який я завжди хотіла одного разу написати: сісти і викласти на білому тлі себе, в усій нехронологічності думок чи спогадів, згадавши все, що вплинуло на розум і чуття, сформулювавши свої поточні постулати. Мене завжди цікавило, як ті атланти минулих епох писали свої щоденники так, що за ними в школі зараз можна вивчати цілу епоху � не зводячи все до побутових переживань, а владно і гармонійно формулюючи переживання про сенси буття. Чи я могла в школі написати подібно власний щоденник? Власне, що ні, бо щоб писати про епоху, треба її принаймні бачити. Чи може написати такий щоденник автор цієї книжки? Властиво, так. Раз чи двічі мене перестрівала думка: чи це і є такий щоденник, всуціль приватно-достовірний, чи це збірне явище на основі побаченого, чи може повністю художній текст, покликаний мімікрувати під документальність? Відповідати не обов'язково.
Що страшенно імпонує, так це живий тон оповіді. З ключовими моментами, але без гонитви за дрібницями; із подекуди незакінченими діалогами (які обриваються, переходячи до наступного епізоду, в апогеї свого змісту, можливо навіть на запитанні, коли відповідь, навіть якщо вона й прозвучала, не додасть до сенсу більше, ніж там уже є), але й без пересичення від авторового «я»; із часом не зведеними до спільного знаменника уявленнями про добро і мораль, але хто б очікував від щоденника розжованої послідовності. Інколи згадувані сцени з історії батьків чи бабці з дідом настільки живо промальовуються в уяві, що випадкова незгода з тим чи тим твердженням уже від (і про особу) автора ніби пробуджує, і змушує краєм ока пересвідчитись, що я сиджу в себе на ліжку, а автор промовляє чорними літерами і я ж можу бути з ним не згодна іноді, бо це не моя історія і не мої моралі.
Либонь, годиться сказати прямо про текст. Суцільний, без розбивки на розділи і без пустого рядка на переходах. Рвучко-плавно меремежовуються шматки, що стосуються дитинства чи сьогодення автора, роздуми його приятеля чи діалоги з подругою, історії батьків, розповіді про бабці з дідом, в житті яких були і воєнні медалі, і Сибір не-просто-так. Мені імпонують зрізи особистостей, подані на тлі щоденності, якою вона лягає в спогади власне як тло, без згадок про конкретні події, імена, явища чи клішейні узагальнення, або будь-що інше, від чого відгонило б підручником з історії чи газетою. Мені не кортить чіплятися до коректури, хоча десь, здається, була згублена кома, а слово «мусів» за відсутності інших характерностей говірки кидається в очі, рідкісні уточнення в дужках на зразок «стрих (горище)» викликають розслаблення м'язів лиця. Повно доречних несподіваних епітетів чи уточнень. Приблизно як «дихає мені оксидом вуглецю в потилицю», хоча саме дихання в потилицю вже є ідіомою, яка додаткового наповнення ніби ж не потребує.
І це не та книжка, яка б на першій сторінці поставила мені запитання, а потім на останній дала відповідь. Натомість я роблю з цим текстом те, що й завжди � зводжу його до трафарету, крізь який дивлюся на саму себе: чи я б написала це саме, якби це була я, і що б я написала про себе, якби взяла цю ж схему. Інша анотація пише, що автор «започаткував жанр імпровізаційного, безсценарного інтерв'ю», але це нісенітниця, бо я не знаю, як можна в 21 столітті винайти щоденник. Нехай він більше схожий на щоденник, написаний одним духом, наче всі життя сталися за один день, але від цього не стає якимось катастрофічно новим видом літератури. Не знаю, що насправді вкладає автор в назву, але дехто практикує нумерувати томи щоденників, тож якщо це перший � то якраз пасує.
Ще десь на початку побіжно пробігає думка про те, що всякий щоденник людина пише для того, щоб його потім кимось було прочитано. Так ця книжка і є такий щоденник. Це такий текст, який я завжди хотіла одного разу написати: сісти і викласти на білому тлі себе, в усій нехронологічності думок чи спогадів, згадавши все, що вплинуло на розум і чуття, сформулювавши свої поточні постулати. Мене завжди цікавило, як ті атланти минулих епох писали свої щоденники так, що за ними в школі зараз можна вивчати цілу епоху � не зводячи все до побутових переживань, а владно і гармонійно формулюючи переживання про сенси буття. Чи я могла в школі написати подібно власний щоденник? Власне, що ні, бо щоб писати про епоху, треба її принаймні бачити. Чи може написати такий щоденник автор цієї книжки? Властиво, так. Раз чи двічі мене перестрівала думка: чи це і є такий щоденник, всуціль приватно-достовірний, чи це збірне явище на основі побаченого, чи може повністю художній текст, покликаний мімікрувати під документальність? Відповідати не обов'язково.
Що страшенно імпонує, так це живий тон оповіді. З ключовими моментами, але без гонитви за дрібницями; із подекуди незакінченими діалогами (які обриваються, переходячи до наступного епізоду, в апогеї свого змісту, можливо навіть на запитанні, коли відповідь, навіть якщо вона й прозвучала, не додасть до сенсу більше, ніж там уже є), але й без пересичення від авторового «я»; із часом не зведеними до спільного знаменника уявленнями про добро і мораль, але хто б очікував від щоденника розжованої послідовності. Інколи згадувані сцени з історії батьків чи бабці з дідом настільки живо промальовуються в уяві, що випадкова незгода з тим чи тим твердженням уже від (і про особу) автора ніби пробуджує, і змушує краєм ока пересвідчитись, що я сиджу в себе на ліжку, а автор промовляє чорними літерами і я ж можу бути з ним не згодна іноді, бо це не моя історія і не мої моралі.
Либонь, годиться сказати прямо про текст. Суцільний, без розбивки на розділи і без пустого рядка на переходах. Рвучко-плавно меремежовуються шматки, що стосуються дитинства чи сьогодення автора, роздуми його приятеля чи діалоги з подругою, історії батьків, розповіді про бабці з дідом, в житті яких були і воєнні медалі, і Сибір не-просто-так. Мені імпонують зрізи особистостей, подані на тлі щоденності, якою вона лягає в спогади власне як тло, без згадок про конкретні події, імена, явища чи клішейні узагальнення, або будь-що інше, від чого відгонило б підручником з історії чи газетою. Мені не кортить чіплятися до коректури, хоча десь, здається, була згублена кома, а слово «мусів» за відсутності інших характерностей говірки кидається в очі, рідкісні уточнення в дужках на зразок «стрих (горище)» викликають розслаблення м'язів лиця. Повно доречних несподіваних епітетів чи уточнень. Приблизно як «дихає мені оксидом вуглецю в потилицю», хоча саме дихання в потилицю вже є ідіомою, яка додаткового наповнення ніби ж не потребує.
І це не та книжка, яка б на першій сторінці поставила мені запитання, а потім на останній дала відповідь. Натомість я роблю з цим текстом те, що й завжди � зводжу його до трафарету, крізь який дивлюся на саму себе: чи я б написала це саме, якби це була я, і що б я написала про себе, якби взяла цю ж схему. Інша анотація пише, що автор «започаткував жанр імпровізаційного, безсценарного інтерв'ю», але це нісенітниця, бо я не знаю, як можна в 21 столітті винайти щоденник. Нехай він більше схожий на щоденник, написаний одним духом, наче всі життя сталися за один день, але від цього не стає якимось катастрофічно новим видом літератури. Не знаю, що насправді вкладає автор в назву, але дехто практикує нумерувати томи щоденників, тож якщо це перший � то якраз пасує.
May 9, 2019
Цікаві погляди на життя, релігію, війну та героїзм, написані з хорошою дозою гумору. Автор завжди зазначував, що це його суб’єктивн� думки, тому він нічого не пропагує. Червоною ниткою через весь роман є нелегка історія його бабці та дідуся. Ось мої три улюблені цитати з роману:
1. «Люди - як ртуть: збираються докупи лише тоді, коли їх розіб’ют�.»
2. «Люди залюбки співчувають, коли горе минає їх самих. Вони хочуть причаститися чужою бідою, аби вознестись у своїй безпеці. Сьогоднв зла доля оминула мене, тож можна сходити на похорон героя, який загинув нібито за мене.
[...] це приватна трагедія. Яку люди перетворюють на щось більше.»
3. «Зневага до багатства ніколи не зникне, допоки достаток не почне бути інтелектуальною заслугою.»
1. «Люди - як ртуть: збираються докупи лише тоді, коли їх розіб’ют�.»
2. «Люди залюбки співчувають, коли горе минає їх самих. Вони хочуть причаститися чужою бідою, аби вознестись у своїй безпеці. Сьогоднв зла доля оминула мене, тож можна сходити на похорон героя, який загинув нібито за мене.
[...] це приватна трагедія. Яку люди перетворюють на щось більше.»
3. «Зневага до багатства ніколи не зникне, допоки достаток не почне бути інтелектуальною заслугою.»
May 15, 2023
Насправді, книга хороша, і спочатку було дуже цікаво: і історія життя бабусі і дідуся автора, поверенння з Сибіру, і дитинство самого автора, і думки на різні теми.
Але десь насередині я пробуксувала, бо роман став для мене якимось дуже багатовекторним. Там і сімейна історія, і друзі, і друзі друзів з екзистенційними проблемами (як от СНІД), роздуми про релігію і тд. Я десь губилася, почала перескакувати сторінки, сподіваючись знайти той розділ який мене далі захопить, та зрештою здалася.
Загалом, я думаю, я що можливо повернуся до книжки колись,бо вона не залишила негативного сліду, десь я просто загубилася у тих всіх думках.
Але десь насередині я пробуксувала, бо роман став для мене якимось дуже багатовекторним. Там і сімейна історія, і друзі, і друзі друзів з екзистенційними проблемами (як от СНІД), роздуми про релігію і тд. Я десь губилася, почала перескакувати сторінки, сподіваючись знайти той розділ який мене далі захопить, та зрештою здалася.
Загалом, я думаю, я що можливо повернуся до книжки колись,бо вона не залишила негативного сліду, десь я просто загубилася у тих всіх думках.
May 22, 2017
Роман-вибух, зазначено на непримітній обкладинці. Проте справді авторський стиль, філософсько-психоаналітичні роздуми, герої різного часу (родина, своєрідні товариші, АТО-шник з Донбасу), кумедні моменти, страхи, Львів (сьогоднішній і колишній), Київ і ненависть до сходу, істинне кохання. Деякі моменти змушують серйозно замислитися, інші ж навпаки викликають дикий регіт. Але все щиро і правдиво.
Я не дивлюся телевізор. Я ще не бачив його програми на каналі ЗІК. Але, безумовно, Остап Дроздов � відкриття року у сучасній українській літературі.
Я не дивлюся телевізор. Я ще не бачив його програми на каналі ЗІК. Але, безумовно, Остап Дроздов � відкриття року у сучасній українській літературі.
November 27, 2022
Навіть не подумала б ніколи, що пені може сподобатися така книга. Це потік думок автора, який не хоче бути дотичним до сірої маси. І хоч далеко не з усіма думками я згодна, однак дуже багато з них у мені відгукнулися. До того ж, стиль автора сприяє легкому прочитанню.
February 26, 2018
Родинна сага на тлі різних епох,- щиро, правдиво і з неординарним поглядом на філософію життя.
December 16, 2019
Занадто багато особистого. Але влучно розкрито характери, звички українських емігрантів. Опис доль українців Галичини. Мало про сучасність.
August 12, 2020
Варта читання
January 30, 2021
Не скажу, що це прям таки "роман-вибух", але написано добре, читається дуже легко і є цікаві думки, хоча, звісно, не всі поділяю.
December 6, 2022
Читать про семейную историю интересно, читать гениальные измышления автора о том, какой он замечательный и как тонко понял жыз нь � не особенно. К сожалению, второго тут больше.
July 6, 2023
Поставила 3/5 за таке стереотипне зневажливе зображення людей зі Сходу України. Зараз, як ніколи, подібні думки треба викорінювати, а не транслювати.
March 3, 2017
Класна книжка. Сучасний українець - ну трошки дросліший від мене, але такий подібний. подібні страхи, судження, біль, приниження, пошуки. Можливо це ми всі українці такі? Переплетені історії декількох поколінь, докупи звязаних. Від дідуся з інтелігентної сім'ї, що завойовував Берлін в складі радянського війська, а потім з бабусею відбув заслання в Сибірі, до викладачів, загиблих на Майдані і АТОшників. Без суджень і осуджень. Бо якщо інакший - це ще не означає, що неправильний чи поганий. Інколи важко це прийняти, але так є. Хто ти? Хто я?
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.