ŷ������

Але відмотаємо трохи назад, до тих трьох з кого все почалося, а саме Дані, Феді та Джекі (спільна динаміка яких ну дуже нагадала мені Гаррі, Рона і Герміону від чого моє серденько аж тьохнуло). Якщо з Федею і Джекі у мене відразу все заладилося, то про Даню я спочатку переживала, що він мені здасться нудним. Богу дякувати, страхи мої не справдилися, і десь на моменті, коли він простежив за Агнесою в Робітничий район, а потім все намагався читати газету по дорозі назад, я зрозуміла, що він мені дуже подобається. А в другій частині, то я зовсім пропала, особливо, коли він вирішив їхати у Відень, щоб особисто з допомогою Ґрети єдиної зупинити війну. Не знаю, як правильно це висловити, але я часто в думках порівнювала мотиви саме Данила і Джекі у другій частині. І якщо Джекі робила все, що вона робила через те, що це було правильно і вона відчула відповідальність за людей Леобурга, то у Дані, як мені здалося, були трошки егоїстичніші (не зовсім те слово, але іншого не можу зараз підібрати) мотиви. Так, він робив це для Агнеси (але так само і Джекі), але в основному, мені здавалося, що це був його спосіб відновити справедливість з відсутністю якої в своєму світі йому було так важко впоратися. Порятунок Леобурга для нього став ніби особистою місією для відновлення того чогось, що зламалося в ньому після травми і закінчення спортивної кар’єри. Тому бачити, як він повертає собі ту віру в себе, було для мене важливішим, ніж навіть порятунок Леобурга. А ще люблю його почуття гумору �� таке дуже добре, але з бісиком)

Федю, як то в народі кажуть, інакше ніж problematic fave і не назвеш. Люблю його всім серцем, але (особливо під час другої книжки) разів з десять хотілося лупнути, щоб всі клепки на місце поставали і перестав робити дурниці. Але ближче до кінця книжки я вже все була готова пробачити, заливаючись слізьми після всього, що з ним сталося. Чесно, якби я перед початком книжки не піддивилася кінець, щоб перевірити, що у них з Джекі все буде ок, то моя психіка цього б не витримала. А ще особливе задоволення я отримувала від їхніх сцен з Тео, а в кінці аж розчулилася від того, як вони проти своєї волі стали дбати одне про одного.

Джекі �� це моє сонечко, якій я так співпереживала у першій частині, бо здавалося, що всі її страхи, комплекси, сумніви і моментами ненависть до себе �� це все моє, все те що я колись відчувала, а інколи і досі відчуваю. Тому дивитися, як у другій частині вона, хоч далі налякана, стає лідеркою повстання, вселяє надію в людей і вчиться розставляти пріоритети в житті було дуже надихаюче. А на моменті, коли вона сказала Тео опустити ширму, тим самим по суті прирікаючи Федю на смерть, щоб мати шанс допомогти Леобургу �� тупо мурашки по шкірі. Я чесно не очікувала такого, але оскільки я нічого не люблю більше, ніж історії зі складними етичними виборами і сірою моральністю, то внутрішньо аплодувала рішенню не спрощувати все для героїв і буквально змусити їх пройти через пекло �� фізичне і духовне.

Також дуже сподобалася паралель між Джекі та Федею, які перероджувалися в нових себе, обстригаючи одне одному волосся. Люблю гарний символізм.

У Лейлу я закохалася ще навіть до того, як вона фізично з’явилас�� в історії у першій частині. Як тільки Данило наткнувся на її послання помадою на вікні, я вирішила, що мені подобається її стиль. Але потім, коли ми дізналися, що вона наполовину росіянка та ще й з нашого світу, я вирішила, що не буду її любити, от чисто принципово. На жаль чи на щастя, Ірина Грабовська не дала мені навіть шансу втілити мої погрози в життя. От все в Лейлі, буквально все до останнього зачіпало щось в мені. Всі її навіть найнижчі моменти і прояви ревнощів та заздрощів і жахливі наслідки до яких вони призвели, все це було настільки людським і неідеальним, і таким справжнім. Я не могла відірватися від історії Лейли, я теж горіла її бажанням кривавої помсти, але, водночас, як і Тео, хотілося врятувати її від перетворення на кривавого монстра, який так познущався над нею. Дуже раділа їхньому з Тео щасливому кінцю (бо це був єдиний кінець, який я не піддивилася, бо коли починала цю книжку, то навіть уявити собі не могла, що мені буде так залежати на кожному з них окремо і на них разом).

Про Тео Яблонського �� це теж окрема розмова. 90% «Останньої війни імперій» я провела з думкою «Хочу собі такого мужика». Потім так трошки охолола після суду з Лейлою, бо все таки не хотілося б, щоб мій мужик такі приколи викидав, хоч і його теж розумію у даному випадку. А взагалі у них з Лейлою такі збочені mind games, що туди чужим краще не пхатися. Із величезним задоволенням почитала б щось про американські пригоди цих двох ненормальних, бо вони вкрали моє серце ще навіть більше, ніж Федя з Джекі. А от сам Тео взагалі став, напевно, найприємнішим сюрпризом за обидві книжки. Якщо з самого початку я його відверто побоювалася, а під кінець першої почала відчувати симпатію, то в другій частині він просто засяяв. Він з тих персонажів, яких силоміць тягнуть бути на боці головних героїв і який постійно через це бурчить, бо не вірить в їхню «місію», але все одно допомагає, бо не такий він вже й цинічний і зневірений, яким хоче всім здаватися. Ще один з моментів, який мені дуже сподобався в Тео це те, як йому Данило прикипів до серця. І він його по �� суті вважав більше братом, ніж Едварда, напевно, за все своє життя. Аж сумно було трохи, що вони в кінці мусили розійтися по окремих світах. А ще дуже сподобалася паралель між Джекі та Федею і Тео і Лейлою. Джекі пожертвувала Федею, щоб допомогти Леобургу, сказавши Тео опустити ширму, а Тео не зміг пожертвувати Лейлою і дезертирував з поля бою, щоб врятувати її ( і тим самим врятував Федю, бо Лейла витягла його, щоб врятувати Тео �� мій мозок просто верещить) Правду Федя потім казав Джекі, що і він, і Тео пустили б той потяг під три чорти. Але саме завдяки ідеальній комбінації самопожертви і егоїзму в них чотирьох вони всі залишилися живі.

Ок, по всіх улюбленцях ніби пройшлася. Тепер ще хочу коротко позахоплюватися Українським Королівством і сказати якою віддушиною вони стали для мене. Так було радісно і приємно читати як принаймні у парал��льних нас усе нарешті виходить, перемоги здобуваються, території повертаються, а весь світ хоче нас в союзники) Психотерапія - дорого, почитати про досягнення і перемоги Українського Королівства у паралельному світі �� всього 150 грн. А ще я просто в захваті від парокозаків (хочу фан �� арти, нехай хтось намалює фан �� арти) і коронного гетьмана Ярошенка.

Добре, що ще забула сказати? Напевно, наголосити на тому, що мене завжди найбільше затягують книжки, де я відчуваю емоційний зв’язо�� з якомога більшою кількістю персонажів і коли мене зачіпають саме стосунки між цими персонажами. Сюжет може бути просто неймовірно цікавим, але якщо мені байдуже до головних героїв �� то пиши пропало. Саме тому, я думаю, мене так сильно затягнула ця історія. Майже всіх любила, майже за всіх переживала і не могла натішитися різноманіттям стосунків між усіма героями. З тих, кого ще не згадувала, то це Джекі та Агнеса, Данило та Аль-Разі (знаю, дивний вибір, але вони такі кумедні разом), Тео і Аслан, Джекі і Тео, Лейла і Казумі, Данило і Ґрета, Федя і Данило (як це я досі не згадала як сильно я люблю їхню дружбу?), Данило і Свенсон, Лейла, Давид і Мак (дико ридаю над ними конкретно).

З претензій, то є у мене тільки одна, та й та не зовсім претензія, а так, просто особисте вподобання. Данило і Агнеса, як пара мені щось зовсім не зайшли. Якщо в першій книжці у них ще був один �� два милі моменти, то в другій при майже повній відсутності Агнеси у ній, взагалі не знаю на основі чого я мала за них вболівати. Мені особисто, дуже Данило і Ґрета сподобалися. От в них було все �� і хімія, і сумісність характерів, і спільні пригоди. І найголовніше в Ґреті було те, що дивувало і надихало Данила, її рішучість і готовність лізти до дідька в пекло, така сама як у нього. Вона його дійсно розуміла. Коротше, вирішила, що Данило x Ґрета ендгейм �� це той горбик на якому я готова померти.