What do you think?
Rate this book
Подолати минуле: глобальна історія України
Поєднання глобального та локального є нагальною потребою для тих, хто намагається знайти вихід із кризи сучасності. Книжка пропонує такий підхід до сучасної України. Автор зазначає, що Україна утворилася внаслідок глобалізації та модернізації, разом із найтемнішими їх сторонами, пов'язаними з масовим насильством. Однак минуле - це не тюрма. Воно завжди залишає місце для вибору. Видання звертається до минулого, аби краще зрозуміти, де зараз є Україна і світ та куди вони могли б рухатися далі.
432 pages, Hardcover
First published January 1, 2021
203 people are currently reading
1,834 people want to read
About the author
Yaroslav Hrytsak
40books130followersYaroslav Hrytsak is a leading Ukrainian historian and public intellectual. He is the author of numerous publications in modern history of Eastern Europe. He has taught at Columbia University, Harvard University, and the Central European University (Budapest), and has been awarded various Ukrainian and foreign awards for academic achievements and public endeavors.
Народився 1 січня 1960 р. у с. Довге, Стрийського району Львівській області. Доктор історичних наук з 1996 р. Професор Львівського університету ім. І. Франка. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка, гість-професор Центрально-європейського Інституту в Будапешті, Сенатор і завідувач кафедрою історії України Українського Католицького Університету (м. Львів), Перший віце-президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ). Співредактор часопису «Україна модерна». Автор цілої низки книг з історії України. Декілька років викладав у Колумбійському університеті і Гарварді. Автор книги «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота», яка зайняла перше місце у рейтингу «Краща українська книга» у жанрі документалістики журналу Кореспондент за 2007 р. Ярослав Грицак є одним з істориків України, який працює найактивніше і найпродуктивніше (понад 400 публікацій), відомий також своїми публіцистичними творами. Проживає у Львові.
Народився 1 січня 1960 р. у с. Довге, Стрийського району Львівській області. Доктор історичних наук з 1996 р. Професор Львівського університету ім. І. Франка. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка, гість-професор Центрально-європейського Інституту в Будапешті, Сенатор і завідувач кафедрою історії України Українського Католицького Університету (м. Львів), Перший віце-президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ). Співредактор часопису «Україна модерна». Автор цілої низки книг з історії України. Декілька років викладав у Колумбійському університеті і Гарварді. Автор книги «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота», яка зайняла перше місце у рейтингу «Краща українська книга» у жанрі документалістики журналу Кореспондент за 2007 р. Ярослав Грицак є одним з істориків України, який працює найактивніше і найпродуктивніше (понад 400 публікацій), відомий також своїми публіцистичними творами. Проживає у Львові.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 77 reviews
September 30, 2022
В будь-які часи, для розумної людини, було важливо не втрапити в інтелектуальне кріпацтво від більш розумних дослідників і науковців. Адже є велика спокуса прийняти чужі висновки за факти та далі будувати на них свої міркування. Проте, як відомо, якщо хочеш дізнатися чи вірне якесь твердження - його потрібно поставити під сумнів. Тож спробуймо критично поставитися до нової книги пана Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України" й не будемо одразу приймати її як божественне одкровення більш розумної аніж ми з вами людини.
Насамперед треба зазначити, що сама по собі ідея книга дуже важлива і потрібна. Більшість існуючих на цей момент викладів Історії України існують у контексті відірваному від глобального світу, від загальної історії. Грушевський, Крипʼякевич, Аркас чи той таки Лисяк-Рудницький писали свої роботи в іншу історичну епоху та з іншою метою. Зараз нам потрібний новий виклад історії, спроба інтерпретувати її в глобальному, загальносвітовому сенсі, щоб пояснити усім наше місце в історії людства. Одночасно з цим нова історія України має пояснити нам важливу річ - прийняття необхідності модернізації і оновлення. З обома цими задачами і покликана справитися книга Ярослава Грицака. Пан Ярослав, як на мене, поклав своє наукове життя на вівтар модернізації, пояснюючи українцям навіщо їм бути сучасними і чому не можна тонути в мороці традиційності (в гіршому розумінні цього вислову) та власних історичних упереджень. Довести це він намагається аналізом різних історичних епох. Проте, як каже сам автор в передмові до книги, він не є експертом з давньої історії України, хоча свою розповідь намагається почати саме з цих часів. В результаті виходять такі собі розповіді про русичів які мають модернізуватися. Причому розказані ці історії наче похапцем, автор просто бере певний факт, який підтверджує його теорію і наводить його в книзі, при цьому ігноруючи інші факти що лежать поруч. Окремо бісить в книзі відсутність посилань на джерела, особливо в ситуації коли висновки робляться на основі дещо контроверсійний даних.
Ще один мінус книги пана Грицака, який впадає в око, це його явні симпатії певним ідеям, історичним постатям чи подіям. Для прикладу наведу цитату:
"Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVII століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов'янськiй традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів"
Нема жодного посилання на якийсь аналіз літературних творів, за основу береться дуже широкий часовий інтервал, невідомо чому саме на Хаяма чи Макіавеллі треба орієнтуватися. Власне навіть якщо дійсно взяти за аксіому, що кожен народ повинен мати величну літературу такого рівня, то претензія пана Ярослава виглядає дуже схожою на претензії росіян які спочатку століттями знищували, асимілювали, розстрілювали, крали нашу культуру, а потім запитують: "а де ваші відомі письменники рівня Достоєвського". Я б ще зрозумів такі питання від малоосвіченого малороса який раптом в 2022-му році відкрив для себе великий пласт української літератури, музики, кіно, театру і намагається порівняти цю велич із величчю знайомої йому культури. Але чути це від такого шанованого дослідника як Ярослав Грицак як мінімум дивно. То чому ж він дозволяє собі такі репліки? Я думаю, що саме через упередження. Як людина з заходу України і греко-католик, він має упередження до історичної традиції Наддніпрянщини. Грицак дивиться на історію через дихотомію православʼя - унія, шляхта - козаки, Австро-Угорська імперія - Російська імперія, Західна Україна - Велика Україна, модернізація - відсталість. І якщо в деяких порівняннях це дійсно має зміст, то в інших це виглядає наче натягування сови на глобус. Бажання знайти підтвердження своїм теоріям модернізації, так сильно засліплює пана Грицака, що він не бачить очевидних речей. Ось до прикладу, як він описує міжвоєнну історію західної частини України:
"Ліберальна демократія - єдина норма, яку вони знали і яку намагалися втілити в Західно-Українській Народній Республіці"
Тут хочеться зі здивуванням підняти брови і запитати "ШО!?" Буквально жителі заходу України до 1918 року мали МОНАРХІЧНУ владу! Так, з парламентом, так з виборами (куди як ми знаємо не дуже охоче допускали українців, але все ж), але це була монархія, ніякою ліберальною демократією там і не пахло. ЗУНР в певний момент очолював Євген Петрушевич, буквально ДИКТАТОР! Ще раз повторюсь, його посада буквально називалася "диктатор ЗУНР"! Про яку ліберальну демократію тут можна говорити? Проте пану Ярославу це байдуже. Все, що не підпадає під його модель світобачення він просто відкидає. Тому читаючи його книгу складається враження, що існують якісь хороші, ліберальні, модерні, прогресивні українці і відсталі, православні, погані традиціоналісти. Звісно він не каже про це прямо, але цей наратив постійно читається між рядків.
В результаті сукупності цих моментів, про які я кажу вище і вийшла книга "Подолати минуле: глобальна історія України", книга на потрібну, важливу тематику, але написана однобоко і уривчасто. Вона завелика для статті і замала для наукового дослідження, це нагромадження особистих думок, які подані у вигляді беззаперечних фактів. Це хороша книга, яка погано написана, а для історика рівня Ярослава Грицака це мало б бути недопустимо.
Насамперед треба зазначити, що сама по собі ідея книга дуже важлива і потрібна. Більшість існуючих на цей момент викладів Історії України існують у контексті відірваному від глобального світу, від загальної історії. Грушевський, Крипʼякевич, Аркас чи той таки Лисяк-Рудницький писали свої роботи в іншу історичну епоху та з іншою метою. Зараз нам потрібний новий виклад історії, спроба інтерпретувати її в глобальному, загальносвітовому сенсі, щоб пояснити усім наше місце в історії людства. Одночасно з цим нова історія України має пояснити нам важливу річ - прийняття необхідності модернізації і оновлення. З обома цими задачами і покликана справитися книга Ярослава Грицака. Пан Ярослав, як на мене, поклав своє наукове життя на вівтар модернізації, пояснюючи українцям навіщо їм бути сучасними і чому не можна тонути в мороці традиційності (в гіршому розумінні цього вислову) та власних історичних упереджень. Довести це він намагається аналізом різних історичних епох. Проте, як каже сам автор в передмові до книги, він не є експертом з давньої історії України, хоча свою розповідь намагається почати саме з цих часів. В результаті виходять такі собі розповіді про русичів які мають модернізуватися. Причому розказані ці історії наче похапцем, автор просто бере певний факт, який підтверджує його теорію і наводить його в книзі, при цьому ігноруючи інші факти що лежать поруч. Окремо бісить в книзі відсутність посилань на джерела, особливо в ситуації коли висновки робляться на основі дещо контроверсійний даних.
Ще один мінус книги пана Грицака, який впадає в око, це його явні симпатії певним ідеям, історичним постатям чи подіям. Для прикладу наведу цитату:
"Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та ХVII століттями не знайдемо жодного наукового твору в церковнослов'янськiй традиції, навіть богословського трактату. Як і не знайдемо руських відповідників Омара Хаяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра та їхніх творів"
Нема жодного посилання на якийсь аналіз літературних творів, за основу береться дуже широкий часовий інтервал, невідомо чому саме на Хаяма чи Макіавеллі треба орієнтуватися. Власне навіть якщо дійсно взяти за аксіому, що кожен народ повинен мати величну літературу такого рівня, то претензія пана Ярослава виглядає дуже схожою на претензії росіян які спочатку століттями знищували, асимілювали, розстрілювали, крали нашу культуру, а потім запитують: "а де ваші відомі письменники рівня Достоєвського". Я б ще зрозумів такі питання від малоосвіченого малороса який раптом в 2022-му році відкрив для себе великий пласт української літератури, музики, кіно, театру і намагається порівняти цю велич із величчю знайомої йому культури. Але чути це від такого шанованого дослідника як Ярослав Грицак як мінімум дивно. То чому ж він дозволяє собі такі репліки? Я думаю, що саме через упередження. Як людина з заходу України і греко-католик, він має упередження до історичної традиції Наддніпрянщини. Грицак дивиться на історію через дихотомію православʼя - унія, шляхта - козаки, Австро-Угорська імперія - Російська імперія, Західна Україна - Велика Україна, модернізація - відсталість. І якщо в деяких порівняннях це дійсно має зміст, то в інших це виглядає наче натягування сови на глобус. Бажання знайти підтвердження своїм теоріям модернізації, так сильно засліплює пана Грицака, що він не бачить очевидних речей. Ось до прикладу, як він описує міжвоєнну історію західної частини України:
"Ліберальна демократія - єдина норма, яку вони знали і яку намагалися втілити в Західно-Українській Народній Республіці"
Тут хочеться зі здивуванням підняти брови і запитати "ШО!?" Буквально жителі заходу України до 1918 року мали МОНАРХІЧНУ владу! Так, з парламентом, так з виборами (куди як ми знаємо не дуже охоче допускали українців, але все ж), але це була монархія, ніякою ліберальною демократією там і не пахло. ЗУНР в певний момент очолював Євген Петрушевич, буквально ДИКТАТОР! Ще раз повторюсь, його посада буквально називалася "диктатор ЗУНР"! Про яку ліберальну демократію тут можна говорити? Проте пану Ярославу це байдуже. Все, що не підпадає під його модель світобачення він просто відкидає. Тому читаючи його книгу складається враження, що існують якісь хороші, ліберальні, модерні, прогресивні українці і відсталі, православні, погані традиціоналісти. Звісно він не каже про це прямо, але цей наратив постійно читається між рядків.
В результаті сукупності цих моментів, про які я кажу вище і вийшла книга "Подолати минуле: глобальна історія України", книга на потрібну, важливу тематику, але написана однобоко і уривчасто. Вона завелика для статті і замала для наукового дослідження, це нагромадження особистих думок, які подані у вигляді беззаперечних фактів. Це хороша книга, яка погано написана, а для історика рівня Ярослава Грицака це мало б бути недопустимо.
March 28, 2022
Читати цю книгу під час війни росії в Україні - це як питатись поради в Біблії. Ця книга стала моєю Біблією у цей найскладніший час для моєї країни, для моєї сім'ї та для мене. Пане Ярослав Грицак, дякую, що по-новому відкрили для мене нашу історію. Ще не можу так описати, щоб пояснити на словах всю неосяжність і глибину книги.
October 23, 2024
This will likely be one of the shortest reviews I've written, and here's why:
There's a reason you're seeing most reviews written in Ukrainian. It's not because people aren't interested in learning the history of Ukraine. Nothing like that whatsoever. But - just don't expect this book to be similar to, say, Anne Applebaum's Red Famine, speaking of Ukraine during WWII but mostly in the years prior, during the artificial famines imposed by Stalin (aka, the Holodomor - please commit that to memory if you aren't already aware of it).
The reason why it doesn't reach a massive level of public support is quite simple: you're not going to understand this book on the level you need to unless you're a native Ukrainian. This isn't a simple, linear history with distinct characters, dates, and story lines. Rather, it's more, as one reviewer put it, a long essay of sorts. Sort of like an (amazingly) opinionated piece about Ukraine's battle for sovereignty, the importance of the name/language/culture, and the argument that just because Ukraine isn't a "superpower" of a country, doesn't mean that its people deserve any less of a chance to be independent from a state the majority of the population wishes to be independent from.
The only reason I was able to truly get through this book with a decent understanding of everything is certainly NOT due to any native Ukrainian in me, but rather, with my former Belorussian professor who is educated in all things Belarus, Ukraine, and former USSR/modern day Russia. He's very pro-Ukraine and pro-democracy, and was the only one on the panel of "experienced" Ukraine experts during my university debate that stated - not even a week into Russia's invasion - how the Ukrainian people had learned greatly from the last time they were surprised by Russia's sudden annexation of Crimea and the Donbas, and that it wasn't going to happen again.
It was great to watch this 32-year-old professor - slightly - okay, perhaps quite arrogant, lol (I think even he himself admits it!) - assert with calm confidence to one of his colleagues, a man of around 70 and "expert on the former USSR and current Russian affairs" that he had it all wrong. The Ukrainians were better prepared this time, this was not going to be a matter of an easy victory for the Russians by any extent, because even without the enhanced military capabilities and ability to organize quickly (that they'd lacked in 2014) - they still had what very few countries' citizens do: a lifetime history of knowing violence and oppression firsthand, and with that, being ready to fight and do whatever it would take to drive these invaders out of their homeland.
I really appreciated how Hrytsak - while clearly stated his biases in the beginning of the book - still tried to paint an accurate picture, never glossing over Ukraine's atrocities (like working with the Nazis to rid themselves of the Jewish population). Of course, there's a lot more to that story than Putin and his team of propagandists would have you believe, but it is true, nonetheless.
Even with a five-star rating for the appreciation of research and heartfelt dedication that went into this book, I don't know if I can really recommend it to anyone without at least giving this disclaimer: if you're looking for Ukraine History 101, this is not the place to find it. I'd only recommend this book to those well-versed in Ukrainian history and customs, or if not (like me) - to have someone that can help guide you through a lot of the main points.
There's a reason you're seeing most reviews written in Ukrainian. It's not because people aren't interested in learning the history of Ukraine. Nothing like that whatsoever. But - just don't expect this book to be similar to, say, Anne Applebaum's Red Famine, speaking of Ukraine during WWII but mostly in the years prior, during the artificial famines imposed by Stalin (aka, the Holodomor - please commit that to memory if you aren't already aware of it).
The reason why it doesn't reach a massive level of public support is quite simple: you're not going to understand this book on the level you need to unless you're a native Ukrainian. This isn't a simple, linear history with distinct characters, dates, and story lines. Rather, it's more, as one reviewer put it, a long essay of sorts. Sort of like an (amazingly) opinionated piece about Ukraine's battle for sovereignty, the importance of the name/language/culture, and the argument that just because Ukraine isn't a "superpower" of a country, doesn't mean that its people deserve any less of a chance to be independent from a state the majority of the population wishes to be independent from.
The only reason I was able to truly get through this book with a decent understanding of everything is certainly NOT due to any native Ukrainian in me, but rather, with my former Belorussian professor who is educated in all things Belarus, Ukraine, and former USSR/modern day Russia. He's very pro-Ukraine and pro-democracy, and was the only one on the panel of "experienced" Ukraine experts during my university debate that stated - not even a week into Russia's invasion - how the Ukrainian people had learned greatly from the last time they were surprised by Russia's sudden annexation of Crimea and the Donbas, and that it wasn't going to happen again.
It was great to watch this 32-year-old professor - slightly - okay, perhaps quite arrogant, lol (I think even he himself admits it!) - assert with calm confidence to one of his colleagues, a man of around 70 and "expert on the former USSR and current Russian affairs" that he had it all wrong. The Ukrainians were better prepared this time, this was not going to be a matter of an easy victory for the Russians by any extent, because even without the enhanced military capabilities and ability to organize quickly (that they'd lacked in 2014) - they still had what very few countries' citizens do: a lifetime history of knowing violence and oppression firsthand, and with that, being ready to fight and do whatever it would take to drive these invaders out of their homeland.
I really appreciated how Hrytsak - while clearly stated his biases in the beginning of the book - still tried to paint an accurate picture, never glossing over Ukraine's atrocities (like working with the Nazis to rid themselves of the Jewish population). Of course, there's a lot more to that story than Putin and his team of propagandists would have you believe, but it is true, nonetheless.
Even with a five-star rating for the appreciation of research and heartfelt dedication that went into this book, I don't know if I can really recommend it to anyone without at least giving this disclaimer: if you're looking for Ukraine History 101, this is not the place to find it. I'd only recommend this book to those well-versed in Ukrainian history and customs, or if not (like me) - to have someone that can help guide you through a lot of the main points.
September 15, 2022
Це хороша книжка, яка не так розповідає історію України (хоча це вона теж робить), як осмислює її з кількох важливих для автора перспектив: яким чином формувалась українська нація? Як Україна модернізувалась? Звідки взялись ті соціальні та політичні риси, які й досі притаманні Україні та українцям? Розповідь виходить цікавою, а міркування здебільшого переконливі. Щоправда, деякі роздуми наприкінці стали неактуальними після повномасш��абного вторгнення Росії.
Але більша проблема книжки - це якість її видання: в тексті вистачає невиправлених помилок, купу місця на багатьох сторінках навіщось забирають виділені величезним зеленим шрифтом цитати з цієї самої сторінки, а в багатьох рядках пробілиміжсловамизниклиіїхнеможливочитати.
Але більша проблема книжки - це якість її видання: в тексті вистачає невиправлених помилок, купу місця на багатьох сторінках навіщось забирають виділені величезним зеленим шрифтом цитати з цієї самої сторінки, а в багатьох рядках пробілиміжсловамизниклиіїхнеможливочитати.
September 28, 2024
Review to follow
January 20, 2024
An excellent read! This is a history book at its best, telling a coherent and fascinating tale of a single nation, but set in a broader, global geopolitical, cultural, and social context. As the author himself mentions in the preface, "my ideal is a history without names and dates. I prefer history that attempts to see the processes behind isolated events�. He fully delivers on this promise. There are, of course, SOME names and dates, but only to provide a framework for his erudite theses.
“I do not share the view that only some countries can have liberal democracies and the rest, due to their historical and cultural circumstances, should go their own way. This is just like saying that the people of certain countries somehow prefer to be deprived of their property, condemned to poverty, imprisoned, tortured and executed, have their women and children raped and their men sent to die in foreign wars in foreign lands just because they have their own, so-called ‘traditional values�. For all its imperfections, liberal democracy is still the best safeguard against violence. A nation’s history may make the path longer or more difficult, and liberal democracy won’t always prevail, but I have no doubt that this path is worth following� - he writes. And I can add that it's a history worth reading.
The fact that this book is being published simultaneously in several different languages is a sign of how the international approach to Ukraine has changed after Russia's brutal full-scale invasion in 2022. Perhaps, thanks to the bloody sacrifices of Ukrainians, the West will finally learn a necessary lesson about the true nature of Russian imperialism.
Thanks to the publisher, PublicAffairs, and NetGalley for an advanced copy of this book.
“I do not share the view that only some countries can have liberal democracies and the rest, due to their historical and cultural circumstances, should go their own way. This is just like saying that the people of certain countries somehow prefer to be deprived of their property, condemned to poverty, imprisoned, tortured and executed, have their women and children raped and their men sent to die in foreign wars in foreign lands just because they have their own, so-called ‘traditional values�. For all its imperfections, liberal democracy is still the best safeguard against violence. A nation’s history may make the path longer or more difficult, and liberal democracy won’t always prevail, but I have no doubt that this path is worth following� - he writes. And I can add that it's a history worth reading.
The fact that this book is being published simultaneously in several different languages is a sign of how the international approach to Ukraine has changed after Russia's brutal full-scale invasion in 2022. Perhaps, thanks to the bloody sacrifices of Ukrainians, the West will finally learn a necessary lesson about the true nature of Russian imperialism.
Thanks to the publisher, PublicAffairs, and NetGalley for an advanced copy of this book.
December 18, 2021
Відколи я прочитала дві захопливі книги про світову історію: «Після війни» Тоні Джадта (видавництво «Наш Формат») і «Переворот» Джареда Даймонда (видавництво «КМ-БУКС»), дуже хотілось мати і про Україну книгу, над якою можна було б поміркувати не менше. І ось нещодавно вийшла друком нова книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» (видавництво «Портал»). Цікавий, сучасний погляд на минуле і спроба зазирнути в майбутнє.
Читати більше
Читати більше
December 3, 2024
Книга року для мене. Читати обов'язково.
June 12, 2022
Cool book, my highest recommendations.
The title may be somewhat misleading: it is not a (text)book on the “global history of Ukraine.� You will not LEARN about the history of Ukraine from it, because the author does not have an intention to be “educational� in principle. Moreover, it is pretty much useless if you do not already know the most basic things about the history of Ukraine, and the better you already know the history of Ukraine, the more you would appreciate this book that discusses some general trends and integral patterns rather than specific historical facts and events.
I would say that this is a large essay. Yeah, just one reflective essay, only quite long. It’s definitely not a textbook, and not even a lecture. You are invited to reflect upon some interesting and important things together with the author, and he presents you his own (substantiated) opinions about them but leaves an impression that he is open to your opinions about all this as well.
The “essay� is dedicated to the formation, development, and strengthening of Ukrainian national identity, i.e. the birth of Ukrainians as a nation. It should be said here that the author differentiates the terms “people� (народ) and “nation� (нація). He explains the difference explicitly, and even if you do not agree with these definitions, you should understand exactly what he means when he claims that “Ukrainians as a nation were born somewhere during/shortly after World War One.� I can see that many negative reactions to this book are based on the lack of understanding of this convention, because inattentive or stupid readers start to cry indignantly about the long history of our nation� Yeah, Ярослав Грицак deeply respects our long history, but if you follow his definitions, this was a history of a “people� (народ) while the processes of the transformation of this “people� (народ) into a “nation� (нація) are indeed much more recent. You can call these processes using different terms if you are somehow oversensitive to these ones, but Ярослав Грицак definitely does not deny Ukrainians of their long history or their diligent and stubborn struggle of finding and affirming their own national identity. Well, the whole book is exactly about this!
He starts from very ancient times, and follows our history quite consistently, explaining what different time periods and historical events added gradually to our national identity as a separate “people� and later as a “nation.� He also highlights those events and problems that slowed down this process or even reversed/ruined it from time to time. This is one of the most important lessons that you can learn from this book: that the development of a national identity is a complex process that develops over time and undergoes different phases; any particular time period may be stimulating or detrimental to this process, and therefore we cannot talk about our national identity as some constant. I would say that after reading this book, I will never think about our history as “facts, dates, and events� � no, I will weigh each fact, date, and event from this particular point of view: what did it do to our national identity, how it was contributing to the development (or ruining) of this understanding that “we are Ukrainians.� It even shows us that this process of forming our nation is actively happening right now, and again, you can reconsider many of our recent events from this point of view. This is incredibly interesting and even eye-opening sometimes.
The word “глобальна� is also significant here. The innovative approach to talking about history is that Ярослав Грицак tries to represent our “local� history as an integral part of the global historical processes and highlight that some trends or events were just a reflection of what was going on in the world overall, for better or worse. I would say that this “globalistic� concept was not sufficiently exploited, in my opinion (I expected something more similar to Yuval Noah Harari or Jared Diamond), but it was still very interesting and useful in some places. I only wish the author dedicated more attention to the “global� aspects specifically.
Overall, I liked this book a lot, not only because the author offers such an important perspective for studying/understanding our history, but also because the author’s voice is very friendly and open-minded, in my opinion. This is not “a popular text,� and probably professional historians would appreciate it much more than regular people, but it is still very much approachable and thought-provoking for laypeople, as I am. I like the voice of Ярослав Грицак, and consider him a thoughtful and highly competent historian. I wish people would read and discuss this book as widely as possible.
A few negative aspects of the book that I can mention:
� The format of an “essay� has many advantages but it is also somewhat disappointing when you are really interested in something the author said. You see a paragraph with VERY intriguing and complex statements, and you agree with them but desperately WANT TO KNOW MORE, to read in detail all the arguments and background historical information that are standing behind these statements. However, it would require a long lecture or even a separate book or two, so the author just moves to another subject, and you are left with this one paragraph )). I am sure that Ярослав Грицак can explain every one of his statements in all the detail, and I would appreciate it a lot, but I understand that this is beyond the format and objectives of this particular book.
� The design of the book is quite modern and visually appealing, with trendy “highlighted blocks� where the most prominent ideas from the text are duplicated as enlarged quotes. Alas, the designers definitely had no idea what to do with them properly, and therefore these quotes are located as closely to the original text as possible which makes all this look stupid (you read a sentence in the text, and then you read the same sentence in large letters just under the original one � why?!).
� The maps are also potentially a very cool idea, but they are, again, surprisingly uninformative and mostly useless. Sometimes they are obviously incorrect.
Anyway, these are very minor remarks. The book is worthy as hell.
*
OK, now I suppose I have to talk about “The Discussion� )).
Very shortly after “Подолат� минуле� was published (when almost nobody even bought it, not to mention read it), another historian, Володимир В’ятрович, published a very negative post about this book. It was not just “disagreeable� with the book; it was clearly ridiculing Ярослав Грицак as a historian and claiming that this book distorts our history and should not be read or discussed seriously. Ярослав Грицак was surprised by this attack and tried to answer all the key “reprimands� in detail, but he overall shrugged his shoulders � such a discussion is useless if you really read the book, because you mostly just interpreted wrongly the things that I already explained a lot. Володимир В’ятрович posted another bullshit in response, and then another. Ярослав Грицак did not react anymore, and I think that he is absolutely right � this is not “a discussion�; this is a monologue of a person who talks about his own (very incorrect) interpretations of “how he understands what the author wanted to say� � even despite the author very clearly explained that his point of view is very different, and it is obvious for anyone who read the book.
I’ll give the links (the original posts were published on Facebook, but they were reproduced by «Історична правда», so I’ll give links to these reposts):
The initial post by Володимир В’ятрович:
The response by Ярослав Грицак:
Another post by Володимир В’ятрович:
And one more:
I was flabbergasted by this “discussion� because even though I had not read Ярослав Грицак’s book at the time, it was obvious to me that, first, this is not a discussion but a hateful monologue of a person (Володимир В’ятрович) who does not hear his opponent and despises his opinions by default; and second, that Володимир В’ятрович’s remarks are not about the book itself but about his own ideas regarding what this book is trying to tell us. I’ll repeat: I did not know anything about the content of Ярослав Грицак’s book at the time, but it was already clear to me that all Володимир В’ятрович’s opinions about it are very wrong and purposefully antagonistic (not to mention � indecent for a true historian).
I was also very surprised by the fact that most of the witnesses of the “discussion� did not see the indecency and incorrectness of Володимир В’ятрович’s behavior and supported his opinions, while completely disregarding the position of Ярослав Грицак. In short: everybody just praised Володимир В’ятрович and hated Ярослав Грицак (judging him from the words of Володимир В’ятрович).
The key problem here is that this “discussion,� as I said, happened to be at the very start of sales of Ярослав Грицак’s book, and it indeed was detrimental for them. I do not know the real statistics of the sales, of course, but I have seen many posts from people who are interested in history and would have bought “Подолат� минуле� otherwise something like “I wanted to buy it but I will not do this now because Володимир В’ятрович said that this is a bad book� O_O. Also, in response to every post that praised the book (a sincere positive review of a reader who wanted to talk about “Подолат� минуле�), there were always commentators who continued the hateful speech and appealed to Володимир В’ятрович and his “opinions,� and generally just ridiculed people who were buying and reading this book. All this was disgusting to me, and it looked more like an organized troll attack targeting the sales of a new release than like a discussion between historians.
Yeah, I couldn’t explain all this to myself, so I decided that Володимир В’ятрович was probably just a jealous jerk who was disappointed by the low sales of his own book (“Нотатк� з кухні «переписування історії») that was released not long before this and definitely did not look interesting for the general public (I personally have no intention to buy it; just do not feel that it would be anything interesting for me � probably other people also think so, but I may be wrong; anyway, I do not see that many people discuss and recommend it). So I thought that maybe he considered “Подолат� минуле� his key competitor and wanted to harm its release as much as possible. Even if it wasn’t the original intention, it indeed resulted in such harm � again, I do not know the statistics of the sales, but I feel that this book was not purchased, read, and discussed as widely as it deserves.
Only now, when some positive reviews started to appear (I can recommend this one, for example: ) and the effect of the idiotic “discussion� dissipated, the book is again returning to the center of attention, and I am very happy about it. I think that it really should be read, reflected upon, and discussed � even if you do not agree with something in it. Any true historian should recommend it because it may only increase the interest of Ukrainians in their own history and respectful/thoughtful attitude to it.
However, after I read the book, I suppose I understood the real reason for the inadequate reaction of Володимир В’ятрович. You see, I had been following him on Facebook for several years and reading his articles, and I already know that he belongs to those “historians� who prefer to heroize our national movements and be silent about any unpleasant aspects of our history (such as the genocidal violence of Ukrainians towards the Poles and Jews repeatedly throughout history, the collaboration of Ukrainian nationalists with Hitler, the participation of Ukrainians in the Nazi violence towards civilians during WW2, etc.). I am all for heroization � it is also necessary and important from some points of view, but this is not a job of a decent historian; a historian should be objective. During those five years (2014-19), when Володимир В’ятрович was the Head of Український інститут національної пам’ят�, our relationship with Poland were downspiraling tremendously mostly because of his position � when the Poles tried to talk about our responsibility for some crimes, Володимир В’ятрович was always indignant and only reminded the Poles about their crimes, i.e. in his interpretations the Poles were always guilty before Ukrainians, and Ukrainians were always heroes and angels. And that’s his style of “historical discussion,� yeah. I think that if he had retained this position to these days, we would not enjoy such strong support from Poland during this war, because they definitely have a lot of bitter memories about the interpretation of our common history from our ex-chief “official historian”� Well, I was also constantly surprised by dozens of anti-semites that regularly left disgusting comments to Володимир В’ятрович’s posts on Facebook (as if supporting his statements), and he never deleted them and never made any remarks to such people, so it is also very “eloquent� for me.
I honestly thought that such a “historical half-blindness� is something like a common agreement for today, a protective measure against Russian propaganda. I think that this is wrong in any case, and we SHOULD talk about all the problematic aspects of our history, admit our guilt, and be sorry for our misdeeds as a society and a nation. However, I thought that all modern historians believe that this would be harmful for our international reputation and probably also for the “concord� within our highly inflammable society, and right now, under the Russian aggression, it is very undesirable.
But reading “Подолат� минуле� showed me that historians indeed can talk about all these “difficult� things � and talk about them objectively, professionally, thoughtfully, respectfully. I am very grateful to Ярослав Грицак for this position and my only regret is that all this was said in a form of a “long essay� while I personally need something more detailed about many of these problematic aspects. And I can see now that some chapters of the book (like “Радикалізаці� українського національного руху� � about ОУН, Донцов, Бандера, etc.) were probably the real cause of Володимир В’ятрович’s hatred. Only he did not say it directly )).
Well, I may be wrong, of course, but this is what I can say about “The Discussion� if you are interested.
Surely, I unfollowed Володимир В’ятрович on Facebook and started following Ярослав Грицак )).
The title may be somewhat misleading: it is not a (text)book on the “global history of Ukraine.� You will not LEARN about the history of Ukraine from it, because the author does not have an intention to be “educational� in principle. Moreover, it is pretty much useless if you do not already know the most basic things about the history of Ukraine, and the better you already know the history of Ukraine, the more you would appreciate this book that discusses some general trends and integral patterns rather than specific historical facts and events.
I would say that this is a large essay. Yeah, just one reflective essay, only quite long. It’s definitely not a textbook, and not even a lecture. You are invited to reflect upon some interesting and important things together with the author, and he presents you his own (substantiated) opinions about them but leaves an impression that he is open to your opinions about all this as well.
The “essay� is dedicated to the formation, development, and strengthening of Ukrainian national identity, i.e. the birth of Ukrainians as a nation. It should be said here that the author differentiates the terms “people� (народ) and “nation� (нація). He explains the difference explicitly, and even if you do not agree with these definitions, you should understand exactly what he means when he claims that “Ukrainians as a nation were born somewhere during/shortly after World War One.� I can see that many negative reactions to this book are based on the lack of understanding of this convention, because inattentive or stupid readers start to cry indignantly about the long history of our nation� Yeah, Ярослав Грицак deeply respects our long history, but if you follow his definitions, this was a history of a “people� (народ) while the processes of the transformation of this “people� (народ) into a “nation� (нація) are indeed much more recent. You can call these processes using different terms if you are somehow oversensitive to these ones, but Ярослав Грицак definitely does not deny Ukrainians of their long history or their diligent and stubborn struggle of finding and affirming their own national identity. Well, the whole book is exactly about this!
He starts from very ancient times, and follows our history quite consistently, explaining what different time periods and historical events added gradually to our national identity as a separate “people� and later as a “nation.� He also highlights those events and problems that slowed down this process or even reversed/ruined it from time to time. This is one of the most important lessons that you can learn from this book: that the development of a national identity is a complex process that develops over time and undergoes different phases; any particular time period may be stimulating or detrimental to this process, and therefore we cannot talk about our national identity as some constant. I would say that after reading this book, I will never think about our history as “facts, dates, and events� � no, I will weigh each fact, date, and event from this particular point of view: what did it do to our national identity, how it was contributing to the development (or ruining) of this understanding that “we are Ukrainians.� It even shows us that this process of forming our nation is actively happening right now, and again, you can reconsider many of our recent events from this point of view. This is incredibly interesting and even eye-opening sometimes.
The word “глобальна� is also significant here. The innovative approach to talking about history is that Ярослав Грицак tries to represent our “local� history as an integral part of the global historical processes and highlight that some trends or events were just a reflection of what was going on in the world overall, for better or worse. I would say that this “globalistic� concept was not sufficiently exploited, in my opinion (I expected something more similar to Yuval Noah Harari or Jared Diamond), but it was still very interesting and useful in some places. I only wish the author dedicated more attention to the “global� aspects specifically.
Overall, I liked this book a lot, not only because the author offers such an important perspective for studying/understanding our history, but also because the author’s voice is very friendly and open-minded, in my opinion. This is not “a popular text,� and probably professional historians would appreciate it much more than regular people, but it is still very much approachable and thought-provoking for laypeople, as I am. I like the voice of Ярослав Грицак, and consider him a thoughtful and highly competent historian. I wish people would read and discuss this book as widely as possible.
A few negative aspects of the book that I can mention:
� The format of an “essay� has many advantages but it is also somewhat disappointing when you are really interested in something the author said. You see a paragraph with VERY intriguing and complex statements, and you agree with them but desperately WANT TO KNOW MORE, to read in detail all the arguments and background historical information that are standing behind these statements. However, it would require a long lecture or even a separate book or two, so the author just moves to another subject, and you are left with this one paragraph )). I am sure that Ярослав Грицак can explain every one of his statements in all the detail, and I would appreciate it a lot, but I understand that this is beyond the format and objectives of this particular book.
� The design of the book is quite modern and visually appealing, with trendy “highlighted blocks� where the most prominent ideas from the text are duplicated as enlarged quotes. Alas, the designers definitely had no idea what to do with them properly, and therefore these quotes are located as closely to the original text as possible which makes all this look stupid (you read a sentence in the text, and then you read the same sentence in large letters just under the original one � why?!).
� The maps are also potentially a very cool idea, but they are, again, surprisingly uninformative and mostly useless. Sometimes they are obviously incorrect.
Anyway, these are very minor remarks. The book is worthy as hell.
*
OK, now I suppose I have to talk about “The Discussion� )).
Very shortly after “Подолат� минуле� was published (when almost nobody even bought it, not to mention read it), another historian, Володимир В’ятрович, published a very negative post about this book. It was not just “disagreeable� with the book; it was clearly ridiculing Ярослав Грицак as a historian and claiming that this book distorts our history and should not be read or discussed seriously. Ярослав Грицак was surprised by this attack and tried to answer all the key “reprimands� in detail, but he overall shrugged his shoulders � such a discussion is useless if you really read the book, because you mostly just interpreted wrongly the things that I already explained a lot. Володимир В’ятрович posted another bullshit in response, and then another. Ярослав Грицак did not react anymore, and I think that he is absolutely right � this is not “a discussion�; this is a monologue of a person who talks about his own (very incorrect) interpretations of “how he understands what the author wanted to say� � even despite the author very clearly explained that his point of view is very different, and it is obvious for anyone who read the book.
I’ll give the links (the original posts were published on Facebook, but they were reproduced by «Історична правда», so I’ll give links to these reposts):
The initial post by Володимир В’ятрович:
The response by Ярослав Грицак:
Another post by Володимир В’ятрович:
And one more:
I was flabbergasted by this “discussion� because even though I had not read Ярослав Грицак’s book at the time, it was obvious to me that, first, this is not a discussion but a hateful monologue of a person (Володимир В’ятрович) who does not hear his opponent and despises his opinions by default; and second, that Володимир В’ятрович’s remarks are not about the book itself but about his own ideas regarding what this book is trying to tell us. I’ll repeat: I did not know anything about the content of Ярослав Грицак’s book at the time, but it was already clear to me that all Володимир В’ятрович’s opinions about it are very wrong and purposefully antagonistic (not to mention � indecent for a true historian).
I was also very surprised by the fact that most of the witnesses of the “discussion� did not see the indecency and incorrectness of Володимир В’ятрович’s behavior and supported his opinions, while completely disregarding the position of Ярослав Грицак. In short: everybody just praised Володимир В’ятрович and hated Ярослав Грицак (judging him from the words of Володимир В’ятрович).
The key problem here is that this “discussion,� as I said, happened to be at the very start of sales of Ярослав Грицак’s book, and it indeed was detrimental for them. I do not know the real statistics of the sales, of course, but I have seen many posts from people who are interested in history and would have bought “Подолат� минуле� otherwise something like “I wanted to buy it but I will not do this now because Володимир В’ятрович said that this is a bad book� O_O. Also, in response to every post that praised the book (a sincere positive review of a reader who wanted to talk about “Подолат� минуле�), there were always commentators who continued the hateful speech and appealed to Володимир В’ятрович and his “opinions,� and generally just ridiculed people who were buying and reading this book. All this was disgusting to me, and it looked more like an organized troll attack targeting the sales of a new release than like a discussion between historians.
Yeah, I couldn’t explain all this to myself, so I decided that Володимир В’ятрович was probably just a jealous jerk who was disappointed by the low sales of his own book (“Нотатк� з кухні «переписування історії») that was released not long before this and definitely did not look interesting for the general public (I personally have no intention to buy it; just do not feel that it would be anything interesting for me � probably other people also think so, but I may be wrong; anyway, I do not see that many people discuss and recommend it). So I thought that maybe he considered “Подолат� минуле� his key competitor and wanted to harm its release as much as possible. Even if it wasn’t the original intention, it indeed resulted in such harm � again, I do not know the statistics of the sales, but I feel that this book was not purchased, read, and discussed as widely as it deserves.
Only now, when some positive reviews started to appear (I can recommend this one, for example: ) and the effect of the idiotic “discussion� dissipated, the book is again returning to the center of attention, and I am very happy about it. I think that it really should be read, reflected upon, and discussed � even if you do not agree with something in it. Any true historian should recommend it because it may only increase the interest of Ukrainians in their own history and respectful/thoughtful attitude to it.
However, after I read the book, I suppose I understood the real reason for the inadequate reaction of Володимир В’ятрович. You see, I had been following him on Facebook for several years and reading his articles, and I already know that he belongs to those “historians� who prefer to heroize our national movements and be silent about any unpleasant aspects of our history (such as the genocidal violence of Ukrainians towards the Poles and Jews repeatedly throughout history, the collaboration of Ukrainian nationalists with Hitler, the participation of Ukrainians in the Nazi violence towards civilians during WW2, etc.). I am all for heroization � it is also necessary and important from some points of view, but this is not a job of a decent historian; a historian should be objective. During those five years (2014-19), when Володимир В’ятрович was the Head of Український інститут національної пам’ят�, our relationship with Poland were downspiraling tremendously mostly because of his position � when the Poles tried to talk about our responsibility for some crimes, Володимир В’ятрович was always indignant and only reminded the Poles about their crimes, i.e. in his interpretations the Poles were always guilty before Ukrainians, and Ukrainians were always heroes and angels. And that’s his style of “historical discussion,� yeah. I think that if he had retained this position to these days, we would not enjoy such strong support from Poland during this war, because they definitely have a lot of bitter memories about the interpretation of our common history from our ex-chief “official historian”� Well, I was also constantly surprised by dozens of anti-semites that regularly left disgusting comments to Володимир В’ятрович’s posts on Facebook (as if supporting his statements), and he never deleted them and never made any remarks to such people, so it is also very “eloquent� for me.
I honestly thought that such a “historical half-blindness� is something like a common agreement for today, a protective measure against Russian propaganda. I think that this is wrong in any case, and we SHOULD talk about all the problematic aspects of our history, admit our guilt, and be sorry for our misdeeds as a society and a nation. However, I thought that all modern historians believe that this would be harmful for our international reputation and probably also for the “concord� within our highly inflammable society, and right now, under the Russian aggression, it is very undesirable.
But reading “Подолат� минуле� showed me that historians indeed can talk about all these “difficult� things � and talk about them objectively, professionally, thoughtfully, respectfully. I am very grateful to Ярослав Грицак for this position and my only regret is that all this was said in a form of a “long essay� while I personally need something more detailed about many of these problematic aspects. And I can see now that some chapters of the book (like “Радикалізаці� українського національного руху� � about ОУН, Донцов, Бандера, etc.) were probably the real cause of Володимир В’ятрович’s hatred. Only he did not say it directly )).
Well, I may be wrong, of course, but this is what I can say about “The Discussion� if you are interested.
Surely, I unfollowed Володимир В’ятрович on Facebook and started following Ярослав Грицак )).
February 3, 2023
У книзі історичні події розглядаються через призму їх впливу на наше сьогодення. Є над чим помислити в процесі прочитання книги. Автор розбирає історичні події в контексті подій світового масштабу та аналізує їх. Цікаво про розвиток різних країн та про те, що на це і як впливає. Корисна книга аби розібратись чому рівень розвитку нашої країни саме такий, що це зумовило та як нам це подолати.
February 3, 2022
Дочитала книжку і все складно сформулювати своє враження. З одного боку, хотілося з автором сперечатися ледь не на кожній сторінці. Весь час дратувала певна відстороненість, навіть холодність чи то байдужість автора до власного народу. Складалося враження, що автор хоче показати українців з такого боку, щоб сказати: «дивіться, українці ще ті мудаки, немає чого рюмсати». З іншого боку, частенько ловила себе на думці, що хоча неприємно ось це і те визнавати, але ж він тут правий.
Можу впевнено сказати, ця книжка про історію України зовсім не така, до яких ми звикли. Тут Київська Русь, козаки, Україна та українці постають зовсім не так, як ми звикли читати в шкільних, а потім університетських підручниках чи класичних історичних статтях про наше минуле.
Крім зовсім іншого ракурсу, в якому висвітлена наша історія, особливість книжки в тому, що тут ви не знайдете величезної кількості дат, імен, різних подій, розставлених в хронологічному порядку. І в цьому величезна сильна сторона книжки. Ярослав Грицак намагається розказати історію України, але наче не перебуваючи в середині, а дивлячись на все з висоти, охоплюючи одночасно поглядом всі етапи нашої історії від древності до сьогодення. Такий підхід дуже допомагає сфокусуватися на аналізі історичного поступу, а не на окремих розрізнених подіях. Крім того, тут історія України не відірвана від історії Європи. Хоча чи все аж так сильно пов’язан�, можна сперечатися.
Попри великі переваги книжки, все ж не залишало відчуття художності, занадто багато метафор та епітетів, оціночного судження та особистого ставлення автора без пояснень. Зрозуміло, що це точка зору автора на історію. Тому і хотілося особливо в деяких розділах, щоб автор дописав щось на зразок: «на мою суб’єктивн� точку зору…�, або ж «можу помилятися, але вважаю…�, «припускаю, що те і те можна пояснити �.». Але ж ні, тут безапеляційна позиція. І певні твердження звучать як аксіома. Хоча як на мене, можна дискутувати і наводити аргументи.
Ну і нарешті сам формат книжки. Все розумію: наявність карт, «цікаве оформлення», але розмір! Тримати в руках не зручно, книжка важка. І ці виділені фрази на пів сторінки! Що б що? Щоб читати тільки ці виділенні фрази? Розумію, що це не підручник, але ж і не журнал для розмальовок. Тобто, логіка чому такий формат мені не зрозуміла. Крім того, що думаю, він суттєво вплинув на вартість видання.
Можу впевнено сказати, ця книжка про історію України зовсім не така, до яких ми звикли. Тут Київська Русь, козаки, Україна та українці постають зовсім не так, як ми звикли читати в шкільних, а потім університетських підручниках чи класичних історичних статтях про наше минуле.
Крім зовсім іншого ракурсу, в якому висвітлена наша історія, особливість книжки в тому, що тут ви не знайдете величезної кількості дат, імен, різних подій, розставлених в хронологічному порядку. І в цьому величезна сильна сторона книжки. Ярослав Грицак намагається розказати історію України, але наче не перебуваючи в середині, а дивлячись на все з висоти, охоплюючи одночасно поглядом всі етапи нашої історії від древності до сьогодення. Такий підхід дуже допомагає сфокусуватися на аналізі історичного поступу, а не на окремих розрізнених подіях. Крім того, тут історія України не відірвана від історії Європи. Хоча чи все аж так сильно пов’язан�, можна сперечатися.
Попри великі переваги книжки, все ж не залишало відчуття художності, занадто багато метафор та епітетів, оціночного судження та особистого ставлення автора без пояснень. Зрозуміло, що це точка зору автора на історію. Тому і хотілося особливо в деяких розділах, щоб автор дописав щось на зразок: «на мою суб’єктивн� точку зору…�, або ж «можу помилятися, але вважаю…�, «припускаю, що те і те можна пояснити �.». Але ж ні, тут безапеляційна позиція. І певні твердження звучать як аксіома. Хоча як на мене, можна дискутувати і наводити аргументи.
Ну і нарешті сам формат книжки. Все розумію: наявність карт, «цікаве оформлення», але розмір! Тримати в руках не зручно, книжка важка. І ці виділені фрази на пів сторінки! Що б що? Щоб читати тільки ці виділенні фрази? Розумію, що це не підручник, але ж і не журнал для розмальовок. Тобто, логіка чому такий формат мені не зрозуміла. Крім того, що думаю, він суттєво вплинув на вартість видання.
June 28, 2022
Як і в багатьох людей після початку війни, в мене почали виникати питання чому те, що зараз відбувається, відбувається саме з нами. До цього моменту мої знання історії обмежувались сухими фактами, які я вивчала до ЗНО. Однак маю визнати це стало хорошим каркасом для кращого розуміння книги. Акумульовані знання та розділи книги дозволили мені скласти повноцінну картину про історію України і дали поштовх цікавитись нею та всесвітньою історією більше. Ця книга цікава ще й тим, що окрім подання історії України, як ізольованої науки, вона пов’язу� нашу історію з глобальними подіями і показує як події в світі впливали на нас, а ми на них. Звичайно, в книзі присутні особисті погляди автора, про що пан Ярослав сам заявляє в післямові. Адже неможливо подати книгу з історії без свого власного погляду, за винятком історичних фактів.
Рекомендую цю книгу всім, хто хоче трохи краще пізнати точку зору автора стосовного того, хто ми є, чому ми зараз опинились в цій ситуації та звідки це все походить.
Рекомендую цю книгу всім, хто хоче трохи краще пізнати точку зору автора стосовного того, хто ми є, чому ми зараз опинились в цій ситуації та звідки це все походить.
August 4, 2023
шановне панство! наша доля в майбутньому не повинна переплітатись з росією під будь-яким стягом. бо якщо ви якраз історію розумієте, то знаєте, що росія не стане новою. це неможливо. цей автор увважає, й наприкінці книжки помічає думку про "Нову Росію". це головна моя претензія. є й інші. хочете дізнатись українську історію обширно й якісно? є інші книжки, як брама європи, до прикладу. мені особисто дуже до душі лекції Тімоті Снайдера та есеї Івана Лисяка-Рудницького. будьте свідомими, це наблизить нашу повну незалежність від катів.
January 25, 2025
Кожен українець має прочитати цю книжку. Особливл зараз, під час війни з росією. Дуже багато речей стають на свої місця.
May 11, 2024
Якщо кожен українець прочитає цю книгу, ми станемо у рази сильнішими.
March 7, 2025
Книга цікава для загального огляду історії України та формування нашої нації.
Читалась досить легко, але вона велика, розділи хочеться «переживати» за раз, щоб не втратити ідеї, але через великий обʼєм буває складно!
Побачив у відгуках один недолік, з яким повністю погоджуюсь: в книзі немає посилань на джерела, лише в кінці бібліографія з описом книг, які вплинули на автора для написання даного розділу. Сам я цього не помітив, але згоден, що джерела для певної статистики чи карт, необхідні
Читалась досить легко, але вона велика, розділи хочеться «переживати» за раз, щоб не втратити ідеї, але через великий обʼєм буває складно!
Побачив у відгуках один недолік, з яким повністю погоджуюсь: в книзі немає посилань на джерела, лише в кінці бібліографія з описом книг, які вплинули на автора для написання даного розділу. Сам я цього не помітив, але згоден, що джерела для певної статистики чи карт, необхідні
November 7, 2022
Здається, цю книжку я хотів придбати майже одразу після початку вторгення росії. Це було б вдале вкладення навіть суто з фінансової точки зору, оскільки вже згодом її вартість злетіла до небес. Напевно, це відображає зростання інтересу до переосмислення історії власної нації в максимально кризовий для неї час. У покупці цієї книги мене остаточно переконали коментарі під рекламним постом на фейсбуці. Іронія в тому, що вони були геть не позитивні. Виглядало так, ніби Грицака змішують з лайном суто за те, що він намагається дивитися на українську історію неупереджено, оком зовнішнього спостерігача, не приховуючи неприємних моментів. Хтось же хвалив Грицака й згадував В'ятровича як приклад абсолютно протилежного підходу, коли "ми завжди найкращі". Тому я наперед очікував, що професійний погляд Грицака на історію України досить добре відображатиме мою власну позицію. І я не помилився.
Відкриває книгу огляд одвічних екзистенційних запитань - звідки взялася назва "Україна", та чия Русь, врешті-решт? Ще до війни я висловлював думку, що саме питання про те, яка країна має вважатися правонаступницею Київської Русі, не має сенсу, оскільки ніяких чітких кордонів між націями, і взагалі поняття "нація" на той час і близько не існувало. У своїй голові я проводив аналогії з імперією Карла Великого, яка ніби Франкська, себто французька, але зі столицею в Аахені (сучасна Німеччина), та ще й частково Італію охопила. Який же був мій подив, коли Грицак використав цей самий приклад! Дійсно, у моїх очах суперечка з піною в рота, хто був перший і коли - це провокація, яка лише відволікає від поточних проблем. Безумовно, минуле має величезний вплив на успішність нації зараз, але хто вирішив, що воно повинно повністю визначати її майбутнє?
Основний зміст книги має бути відсотків на 80 добре знайомий будь-кому, хто, як і я у свій час, штудіював шкільну програму з історії України для підготовки до ЗНО. Однак деякі екзотичні факти, про які програма вирішила змовчати, все ж трапляються. Зазвичай, це якісь незначні, але слизькі моменти, як-от масове захоплення марксистською ідеологією серед західноукраїнської інтелігенції в кінці ХІХ століття (Іван Франко, Леся Україна). Але є й більш масштабна і серйозна тема - антисемітизм. Його шлейф в українській історії, на прикрість, досить довгий - від селянських погромів й аж до кінця Другої Світової війни. На ще більшу прикрість, велику роль у його поширенні зіграли саме націоналістичні рухи.
Звичайно, український націоналізм з тих часів встиг пройти певну трансформацію, набратися демократичних гасел від шістдесятників, і завдяки цьому стати більш цивілізованим. Але варто усвідомлювати його минуле таким, яким воно було насправді. Це багато чого пояснить усім тим, хто щиро дивується ставленню сучасної Польщі чи Ізраїлю до постаті Степана Бандери, наприклад. Я й сам поки маю дуже віддалене уявлення про політичну програму ОУН/УПА. Але деяке впевнене припущення в мене є. У сучасній Україні націоналістами називає себе дуже широке коло людей, які насправді дуже різняться за рівнем підтримки радикальних ідеологій. Тому якщо вони забажають вивчити історію ОУН саме з першоджерел (програмних документів, праць основоположників), то, напевно, погодяться далеко не зі всіма висловленими там ідеями.
Критичний підхід Грицака не варто ототожнювати з постмодерними трендами в гуманітарних науках: заперечення існування будь-якої істини, "все відносно", "не все так однозначно", і взагалі, "у всіх бідах світу винуватий Захід і його колонізація". Зовсім навпаки, західна цивілізація виступає для нього взірцем, на який ми повинні рівнятися як зараз, так і в ретроспективі. Я повністю солідарний з тим, що Україну врятує лише ліберальна демократія, а замість заново переосмислювати і винаходити націю, варто її модернізувати. Адже що як не наша живучість під час поточної війни доводить, що нація в нас уже сформована?
Відкриває книгу огляд одвічних екзистенційних запитань - звідки взялася назва "Україна", та чия Русь, врешті-решт? Ще до війни я висловлював думку, що саме питання про те, яка країна має вважатися правонаступницею Київської Русі, не має сенсу, оскільки ніяких чітких кордонів між націями, і взагалі поняття "нація" на той час і близько не існувало. У своїй голові я проводив аналогії з імперією Карла Великого, яка ніби Франкська, себто французька, але зі столицею в Аахені (сучасна Німеччина), та ще й частково Італію охопила. Який же був мій подив, коли Грицак використав цей самий приклад! Дійсно, у моїх очах суперечка з піною в рота, хто був перший і коли - це провокація, яка лише відволікає від поточних проблем. Безумовно, минуле має величезний вплив на успішність нації зараз, але хто вирішив, що воно повинно повністю визначати її майбутнє?
Основний зміст книги має бути відсотків на 80 добре знайомий будь-кому, хто, як і я у свій час, штудіював шкільну програму з історії України для підготовки до ЗНО. Однак деякі екзотичні факти, про які програма вирішила змовчати, все ж трапляються. Зазвичай, це якісь незначні, але слизькі моменти, як-от масове захоплення марксистською ідеологією серед західноукраїнської інтелігенції в кінці ХІХ століття (Іван Франко, Леся Україна). Але є й більш масштабна і серйозна тема - антисемітизм. Його шлейф в українській історії, на прикрість, досить довгий - від селянських погромів й аж до кінця Другої Світової війни. На ще більшу прикрість, велику роль у його поширенні зіграли саме націоналістичні рухи.
Звичайно, український націоналізм з тих часів встиг пройти певну трансформацію, набратися демократичних гасел від шістдесятників, і завдяки цьому стати більш цивілізованим. Але варто усвідомлювати його минуле таким, яким воно було насправді. Це багато чого пояснить усім тим, хто щиро дивується ставленню сучасної Польщі чи Ізраїлю до постаті Степана Бандери, наприклад. Я й сам поки маю дуже віддалене уявлення про політичну програму ОУН/УПА. Але деяке впевнене припущення в мене є. У сучасній Україні націоналістами називає себе дуже широке коло людей, які насправді дуже різняться за рівнем підтримки радикальних ідеологій. Тому якщо вони забажають вивчити історію ОУН саме з першоджерел (програмних документів, праць основоположників), то, напевно, погодяться далеко не зі всіма висловленими там ідеями.
Критичний підхід Грицака не варто ототожнювати з постмодерними трендами в гуманітарних науках: заперечення існування будь-якої істини, "все відносно", "не все так однозначно", і взагалі, "у всіх бідах світу винуватий Захід і його колонізація". Зовсім навпаки, західна цивілізація виступає для нього взірцем, на який ми повинні рівнятися як зараз, так і в ретроспективі. Я повністю солідарний з тим, що Україну врятує лише ліберальна демократія, а замість заново переосмислювати і винаходити націю, варто її модернізувати. Адже що як не наша живучість під час поточної війни доводить, що нація в нас уже сформована?
November 27, 2022
Надзвичайно цінна книга. Мені дуже імпонує, як Грицак вписує історію України у світовий контекст і спонукає читачів дивитися у минуле не для того, щоб загрузнути в ньому, а для того, щоб окреслювати візію нашого майбутнього.
Саме таку історію мені зараз хотілося прочитати � не суху констатацію дат та подій (як це було в школі), а живий цікавий аналіз, що виявляє взаємозв’язк�, творить сенси, допомагає зрозуміти себе як націю. Думаю, після початку повномасштабної війни у багатьох виникла така потреба, і ця книга чудово для цього пасує.
Саме таку історію мені зараз хотілося прочитати � не суху констатацію дат та подій (як це було в школі), а живий цікавий аналіз, що виявляє взаємозв’язк�, творить сенси, допомагає зрозуміти себе як націю. Думаю, після початку повномасштабної війни у багатьох виникла така потреба, і ця книга чудово для цього пасує.
November 15, 2022
Все як казав пан Грицак в інтервю: підручник який написаний не зовсім як підручник. Багато сухого тексту, збалансовано розбавлений роздумами, посиланнями, та шматками художньої літератури.
Не можу поставити книзі 5 зірок. Бо верстка, і власне друковане видання - суцільний дах. Є цілі абзаци де немає відступів між словами. І таке кидається в око постійно. Про карти я взагалі мовчу. Геніальні ідея вирізняти різною інтенсивністю штриховки різні обєкти на карті. Особливо коли штриховка має майже однакову інтенсивність.
Не можу поставити книзі 5 зірок. Бо верстка, і власне друковане видання - суцільний дах. Є цілі абзаци де немає відступів між словами. І таке кидається в око постійно. Про карти я взагалі мовчу. Геніальні ідея вирізняти різною інтенсивністю штриховки різні обєкти на карті. Особливо коли штриховка має майже однакову інтенсивність.
May 31, 2024
4.5 ⭐️
May 2, 2024
I will stand at the edge of the abyss,
And suddenly realise, overwhelmed with yearning,
That the whole entire world� is no more than
A Ukrainian song.
- Leonid Kyselov (1946-68)
While this book was initially published in Ukraine three months before Russia began its full-scale invasion in February 2022, Yaroslav Hrytsak introduces this English edition with a Herodotean framing: just as the (admittedly, dubiously-titled) “Father of History� styled his monumental work as a long historical and ethnographic prolegomenon to the Greco-Persian Wars, so Hrytsak offers this history of the Ukrainian people as an explainer for the remarkable (and by many foreign observers, quite unexpected) cohesion and tenacity with which their society has resisted Russia’s illegal war of aggression; the second time since 2014 that Russia has betrayed both the Charter of the United Nations and its own treaty agreements in an attempt to destroy a sovereign, democratic state and expand its borders through military force. Nations, contrary to the opinion of sinister people, are not rooted in blood and soil, but rather in the noetic realm of ideas and language. They are creatures of prosody and song, living poetic remembrances by which a community is reified and from which it derives its historical and metaphysical orientation. They are, in essence, spiritual organisms, not altogether distinct in this regard from “religions,� as a secular Westerner might define that notoriously ambiguous word.
Before the latest invasion, Putin and many Western opinionators alike doubted the existence of such a community of faith in Ukraine, dismissing the Ukrainian state as a legal and bureaucratic fiction that would disintegrate before the first strong gust of adversity; much as the Afghan Islamic Republic, despite an enormous two-decade investment of wealth, manpower, and (mostly Afghan) lives, never found spiritual purchase among the people and had consequently collapsed just six months earlier after the withdrawal of American air support.
Among such people, the discovery that Ukraine is indeed a “real� country has provoked more rage than reflection. The Russian government, military brass, and state media apparatus have only intensified their genocidal rhetoric, making no secret of the fact that their ultimate goal is the violent liquidation of both the Ukrainian state and nationality. In the United States, the “anti-imperialist� left has fulminated against the Ukrainian “warmongers� and their belligerent resistance to Russia’s campaign of imperial conquest, as well as Ukraine’s stubborn refusal to submit to a regime of territorial dismemberment and ethnic cleansing for the sake of a temporary and already twice-broken peace; the “national conservative� right has vilified the Ukrainians for their insolent display of national solidarity, engaged in non sequiturs regarding the migration crisis at the US southern border, or else pretended to be miserly when it comes to making provision for American foreign policy interests, despite approving some $2.5 trillion in official military spending for the fiscal years 2022-24; and foreign policy “realists� have asserted the strategic folly of making a relatively small investment in hardening Ukraine’s defenses in order to keep America’s second greatest geopolitical adversary from absorbing its land, people, and resources—or, at the very least, dramatically increasing the cost of doing so—and of declining to capitulate to Russia’s nuclear threats*.
And yet the Ukrainians, like their Palestinian counterparts—by turns brutalized, slandered, and denied their legitimate national existence—have not given up trying to eke out a life free from violence and foreign oppression. It may behoove us to understand why. How did there come to be a Ukrainian nation—a Ukrainian faith—for which millions of people have proven willing to risk life and limb against long odds? This is, of course, a two-part question. How did Ukraine emerge as a distinct nation, and why has that nation gravitated towards the West despite sharing with Russia and Belarus an East Slavic ethnic kinship**, a Rus heritage, and a predominant Eastern Orthodox faith confession? The first part can be sketched out in a series of historical milestones:
The establishment of Kyivan Rus near the turn of the tenth century, with its heartland in present-day Ukraine, as an integral part of European Christendom (in fact, Kyiv was at this time a larger city than London or Paris) and with stronger dynastic ties with the Latin West than the Byzantine East;
The absorption of western Ukraine into what became the Polish-Lithuanian Commonwealth after the fourteenth century, sealing its people off from Muscovy and incubating the deepest strata of the future Ukrainian political culture within the Latin/Western side of the East/West (or Orthodox/Catholic) divide, while simultaneously enabling them to retain a distinct identity as Ruthenians within the Commonwealth;
The development of the Ruthenian language, the ancestor of the Ukrainian and Belarusian languages, within the Commonwealth, and its later suppression in Russia during the national russification campaign of Catherine II near the end of the eighteenth century—a precursor of Stalin’s brutal russification program in the 1930s, of which the Holodomor was one part—after the Cossack Hetmanate came under Russian control, gradually lost its autonomy, and was finally abolished during Catherine’s reign;
Bohdan Khmelnytsky’s Cossack Uprising of 1648, in part an eastern reverberation of the Reformation wars, during which the Cossack state broke away from the Commonwealth and established the first distinctly Ukrainian political entity;
The Pereiaslav Agreement of 1654, in which Khmelnytsky accepted the patronage of the Russian Czar for protection from the Commonwealth, beginning a process by which Cossack autonomy was gradually eroded;
Ivan Mazepa’s realignment of the Hetmanate with Russia’s Swedish adversaries during the Great Northern War and its subsequent defeat and loss of autonomy at the Battle of Poltava in 1709;
The emergence of two Ukrainian national movements in the nineteenth century: a small one in “Little Russia� and a stronger, more sophisticated, and more politically organized one in Austrian Galicia (Austria having annexed part of Polish Ruthenia during the partitions of Poland which took place in roughly the last quarter of the eighteenth century);
The “hardening� of Ukrainian identity in wake of the First World War—in the aftermath of which the cause of national self-determination became a major political priority—and the emergence of three Ukrainian proto-states between 1917 and 1921: the Ukrainian Soviet Socialist Republic (formed by the Bolsheviks), the Ukrainian People’s Republic (declared independence from Russia), and the West Ukrainian People’s Republic (declared independence from Austria-Hungary);
The consolidation of the Ukrainian SSR, which established a national Ukrainian state with a rough approximation of its present-day borders, united “Right Bank� and “Left Bank� Ukraine under a single political entity, and formed the political basis on which Ukrainian nationhood subsequently developed—both within the USSR and, after 1991, as a truly independent state;
Ukraine’s declaration of independence from the Soviet Union in 1991, supported by the majority of the population in all territories, which delivered a coup de grâce to the USSR itself;
The Ukrainian presidential election of 1994, in which incumbent President Leonid Kravchuk was defeated by his former prime minister Leonid Kuchma and voluntarily transferred power, establishing a precedent of peaceful power-sharing among partisan and regional factions that never emerged in Belarus and has only ever existed as a crude fiction in the Russian Federation;
The Euromaidan of 2013-14, now known in Ukraine as the Revolution of Dignity, in which President Viktor Yanukovych was driven from power after tabling an Association Agreement with the European Union—likely under Russian pressure;
And, of course, the Russian invasions of 2014 and 2022, which have sealed Ukrainian national solidarity as perhaps nothing else could have.
To explain the second part of the question—why Ukraine has gravitated toward the West rather than Russia—one must start with Hrytsak’s observation that the common assumption that the Ukrainian national consciousness developed under Russia’s shadow is largely false. While Prince Volodymyr’s fateful decision to adopt Byzantine Rite Christianity in 988 formally linked the Ukrainian lands to the autocratic political-ecclesial structure that characterized Byzantine and, later, Russian history—one twentieth century Russian-American Byzantinist, Alexander Kazhdan, went so far as to describe Byzantium as a thousand-year experiment in totalitarianism—the deep roots of Ukraine’s political culture were nourished for many centuries, as noted above, by the rule of Western governance; particularly that of the Polish-Lithuanian Commonwealth, which for most of its history boasted an elective monarchy, a large and politically-enfranchised gentry, and ethnic and religious toleration. It also partook of the unique division of power within Western culture between Pope and Emperor, as well as the independent economic and civil society that emerged through the gap between them.
Further, one cannot understand the Ukrainian identity without giving pride of place to the legend and legacy of the Cossacks; a party of bellicose, antinomian, egalitarian, and fiercely independent semi-banditry who roamed the Wild Fields and thrived from raiding their neighbors in all directions. They have often been likened to American cowboys and Indians—they loom at least as large in the Ukrainian national mythology—and the vast, sparsely-peopled Black Sea steppe to the prairies and deserts of the Old West; the main differences being that the United States was not founded by cowboys, and Ukraine’s “Wild West� period lasted for perhaps three centuries or more (very roughly, from the early sixteenth century to the early nineteenth). If one is searching for the Ukrainian George Washington, Khmelnytsky is certainly the best candidate, having created, at least in embryonic form, the first independent and distinctly Ukrainian state through an act of rebellion.
The quest for absolute freedom and limitless horizons has defined the Ukrainian experience even moreso than the American; immortalized in a rich tradition of poetry and song that has kept Ukraine alive in spirit, even amid occupation, exile, and ghastly bouts of violence. That Ukrainians have lived both within and just beyond the ambit of some of the most comprehensive forms of unfreedom ever devised seems only to have made the taste of liberty all the sweeter; furnishing some hope that a reservoir of joyful Cossack insolence will see them through a dangerous and unpropitious time.
* At least in part: there is some reason to suspect that the relatively slow pace of military equipment transfers from the US to Ukraine—not factoring in the long delay in approving the latest aid package—has been part of a deliberate American strategy of trying to help Ukraine survive the war without causing a dramatic military reversal that might provoke Russia to consider nuclear escalation.
** It must be noted that the territory of present-day Ukraine has been home to a highly diverse array of peoples—Rus, Poles, Crimean Tatars, Jews, Romanians, Turks, and others—amply dispelling any myth of Ukrainian ethnic homogeneity. While Ukraine, as a vast, easily traversable, and resource-rich liminal zone, has been the site of innumerable wars and vicious ethnically-based atrocities—one thinks immediately of the Babi Yar and Odessa massacres during the Second World War—modern Ukrainian nationalism has been primarily civic rather than ethnic.
And suddenly realise, overwhelmed with yearning,
That the whole entire world� is no more than
A Ukrainian song.
- Leonid Kyselov (1946-68)
While this book was initially published in Ukraine three months before Russia began its full-scale invasion in February 2022, Yaroslav Hrytsak introduces this English edition with a Herodotean framing: just as the (admittedly, dubiously-titled) “Father of History� styled his monumental work as a long historical and ethnographic prolegomenon to the Greco-Persian Wars, so Hrytsak offers this history of the Ukrainian people as an explainer for the remarkable (and by many foreign observers, quite unexpected) cohesion and tenacity with which their society has resisted Russia’s illegal war of aggression; the second time since 2014 that Russia has betrayed both the Charter of the United Nations and its own treaty agreements in an attempt to destroy a sovereign, democratic state and expand its borders through military force. Nations, contrary to the opinion of sinister people, are not rooted in blood and soil, but rather in the noetic realm of ideas and language. They are creatures of prosody and song, living poetic remembrances by which a community is reified and from which it derives its historical and metaphysical orientation. They are, in essence, spiritual organisms, not altogether distinct in this regard from “religions,� as a secular Westerner might define that notoriously ambiguous word.
Before the latest invasion, Putin and many Western opinionators alike doubted the existence of such a community of faith in Ukraine, dismissing the Ukrainian state as a legal and bureaucratic fiction that would disintegrate before the first strong gust of adversity; much as the Afghan Islamic Republic, despite an enormous two-decade investment of wealth, manpower, and (mostly Afghan) lives, never found spiritual purchase among the people and had consequently collapsed just six months earlier after the withdrawal of American air support.
Among such people, the discovery that Ukraine is indeed a “real� country has provoked more rage than reflection. The Russian government, military brass, and state media apparatus have only intensified their genocidal rhetoric, making no secret of the fact that their ultimate goal is the violent liquidation of both the Ukrainian state and nationality. In the United States, the “anti-imperialist� left has fulminated against the Ukrainian “warmongers� and their belligerent resistance to Russia’s campaign of imperial conquest, as well as Ukraine’s stubborn refusal to submit to a regime of territorial dismemberment and ethnic cleansing for the sake of a temporary and already twice-broken peace; the “national conservative� right has vilified the Ukrainians for their insolent display of national solidarity, engaged in non sequiturs regarding the migration crisis at the US southern border, or else pretended to be miserly when it comes to making provision for American foreign policy interests, despite approving some $2.5 trillion in official military spending for the fiscal years 2022-24; and foreign policy “realists� have asserted the strategic folly of making a relatively small investment in hardening Ukraine’s defenses in order to keep America’s second greatest geopolitical adversary from absorbing its land, people, and resources—or, at the very least, dramatically increasing the cost of doing so—and of declining to capitulate to Russia’s nuclear threats*.
And yet the Ukrainians, like their Palestinian counterparts—by turns brutalized, slandered, and denied their legitimate national existence—have not given up trying to eke out a life free from violence and foreign oppression. It may behoove us to understand why. How did there come to be a Ukrainian nation—a Ukrainian faith—for which millions of people have proven willing to risk life and limb against long odds? This is, of course, a two-part question. How did Ukraine emerge as a distinct nation, and why has that nation gravitated towards the West despite sharing with Russia and Belarus an East Slavic ethnic kinship**, a Rus heritage, and a predominant Eastern Orthodox faith confession? The first part can be sketched out in a series of historical milestones:
The establishment of Kyivan Rus near the turn of the tenth century, with its heartland in present-day Ukraine, as an integral part of European Christendom (in fact, Kyiv was at this time a larger city than London or Paris) and with stronger dynastic ties with the Latin West than the Byzantine East;
The absorption of western Ukraine into what became the Polish-Lithuanian Commonwealth after the fourteenth century, sealing its people off from Muscovy and incubating the deepest strata of the future Ukrainian political culture within the Latin/Western side of the East/West (or Orthodox/Catholic) divide, while simultaneously enabling them to retain a distinct identity as Ruthenians within the Commonwealth;
The development of the Ruthenian language, the ancestor of the Ukrainian and Belarusian languages, within the Commonwealth, and its later suppression in Russia during the national russification campaign of Catherine II near the end of the eighteenth century—a precursor of Stalin’s brutal russification program in the 1930s, of which the Holodomor was one part—after the Cossack Hetmanate came under Russian control, gradually lost its autonomy, and was finally abolished during Catherine’s reign;
Bohdan Khmelnytsky’s Cossack Uprising of 1648, in part an eastern reverberation of the Reformation wars, during which the Cossack state broke away from the Commonwealth and established the first distinctly Ukrainian political entity;
The Pereiaslav Agreement of 1654, in which Khmelnytsky accepted the patronage of the Russian Czar for protection from the Commonwealth, beginning a process by which Cossack autonomy was gradually eroded;
Ivan Mazepa’s realignment of the Hetmanate with Russia’s Swedish adversaries during the Great Northern War and its subsequent defeat and loss of autonomy at the Battle of Poltava in 1709;
The emergence of two Ukrainian national movements in the nineteenth century: a small one in “Little Russia� and a stronger, more sophisticated, and more politically organized one in Austrian Galicia (Austria having annexed part of Polish Ruthenia during the partitions of Poland which took place in roughly the last quarter of the eighteenth century);
The “hardening� of Ukrainian identity in wake of the First World War—in the aftermath of which the cause of national self-determination became a major political priority—and the emergence of three Ukrainian proto-states between 1917 and 1921: the Ukrainian Soviet Socialist Republic (formed by the Bolsheviks), the Ukrainian People’s Republic (declared independence from Russia), and the West Ukrainian People’s Republic (declared independence from Austria-Hungary);
The consolidation of the Ukrainian SSR, which established a national Ukrainian state with a rough approximation of its present-day borders, united “Right Bank� and “Left Bank� Ukraine under a single political entity, and formed the political basis on which Ukrainian nationhood subsequently developed—both within the USSR and, after 1991, as a truly independent state;
Ukraine’s declaration of independence from the Soviet Union in 1991, supported by the majority of the population in all territories, which delivered a coup de grâce to the USSR itself;
The Ukrainian presidential election of 1994, in which incumbent President Leonid Kravchuk was defeated by his former prime minister Leonid Kuchma and voluntarily transferred power, establishing a precedent of peaceful power-sharing among partisan and regional factions that never emerged in Belarus and has only ever existed as a crude fiction in the Russian Federation;
The Euromaidan of 2013-14, now known in Ukraine as the Revolution of Dignity, in which President Viktor Yanukovych was driven from power after tabling an Association Agreement with the European Union—likely under Russian pressure;
And, of course, the Russian invasions of 2014 and 2022, which have sealed Ukrainian national solidarity as perhaps nothing else could have.
To explain the second part of the question—why Ukraine has gravitated toward the West rather than Russia—one must start with Hrytsak’s observation that the common assumption that the Ukrainian national consciousness developed under Russia’s shadow is largely false. While Prince Volodymyr’s fateful decision to adopt Byzantine Rite Christianity in 988 formally linked the Ukrainian lands to the autocratic political-ecclesial structure that characterized Byzantine and, later, Russian history—one twentieth century Russian-American Byzantinist, Alexander Kazhdan, went so far as to describe Byzantium as a thousand-year experiment in totalitarianism—the deep roots of Ukraine’s political culture were nourished for many centuries, as noted above, by the rule of Western governance; particularly that of the Polish-Lithuanian Commonwealth, which for most of its history boasted an elective monarchy, a large and politically-enfranchised gentry, and ethnic and religious toleration. It also partook of the unique division of power within Western culture between Pope and Emperor, as well as the independent economic and civil society that emerged through the gap between them.
Further, one cannot understand the Ukrainian identity without giving pride of place to the legend and legacy of the Cossacks; a party of bellicose, antinomian, egalitarian, and fiercely independent semi-banditry who roamed the Wild Fields and thrived from raiding their neighbors in all directions. They have often been likened to American cowboys and Indians—they loom at least as large in the Ukrainian national mythology—and the vast, sparsely-peopled Black Sea steppe to the prairies and deserts of the Old West; the main differences being that the United States was not founded by cowboys, and Ukraine’s “Wild West� period lasted for perhaps three centuries or more (very roughly, from the early sixteenth century to the early nineteenth). If one is searching for the Ukrainian George Washington, Khmelnytsky is certainly the best candidate, having created, at least in embryonic form, the first independent and distinctly Ukrainian state through an act of rebellion.
The quest for absolute freedom and limitless horizons has defined the Ukrainian experience even moreso than the American; immortalized in a rich tradition of poetry and song that has kept Ukraine alive in spirit, even amid occupation, exile, and ghastly bouts of violence. That Ukrainians have lived both within and just beyond the ambit of some of the most comprehensive forms of unfreedom ever devised seems only to have made the taste of liberty all the sweeter; furnishing some hope that a reservoir of joyful Cossack insolence will see them through a dangerous and unpropitious time.
* At least in part: there is some reason to suspect that the relatively slow pace of military equipment transfers from the US to Ukraine—not factoring in the long delay in approving the latest aid package—has been part of a deliberate American strategy of trying to help Ukraine survive the war without causing a dramatic military reversal that might provoke Russia to consider nuclear escalation.
** It must be noted that the territory of present-day Ukraine has been home to a highly diverse array of peoples—Rus, Poles, Crimean Tatars, Jews, Romanians, Turks, and others—amply dispelling any myth of Ukrainian ethnic homogeneity. While Ukraine, as a vast, easily traversable, and resource-rich liminal zone, has been the site of innumerable wars and vicious ethnically-based atrocities—one thinks immediately of the Babi Yar and Odessa massacres during the Second World War—modern Ukrainian nationalism has been primarily civic rather than ethnic.
October 31, 2023
Класне викладення історії, розкладене по поличкам. Слухала в аудіо, потім купила паперову, буду перечитувати частини час від часу
February 22, 2025
невимовна туга, але і віра відчуваються під час прочитання. важлива книга. зірку зняла бо погано зверстана, часом дуже не зручно читати, адже карти про які іде мова в абзаці можуть бути на декількох сторінках пізніше.
April 8, 2022
Особисто для себе після кожного прочитаного розділу шукала відповіді на питання «а якби?»
Автор наче тільки і викладає історію на папері, але насправді залишає читача з цілим набором запитань та роздумів.
Автор наче тільки і викладає історію на папері, але насправді залишає читача з цілим набором запитань та роздумів.
May 14, 2022
дуже важлива книга ❤️
December 26, 2022
Зберігайте та систематизуйте свої знання. (promo)
“спосі� думання про світ називаєтсья парадигмою�
“історичні праці Грушевскього стали своєрідною коперниківською революцією в істориєписанні про Східну Європу.�
“найкращі історії України водночас і найкоротші. Маю на увазі: “Мал� історії України� Андреаса Каппелера та Романа Шпорлюка�
“Іва� Лисяк-Рудницький� коротке есе “Україна між Сходом і Заходом� - це одна з найкоротших і, знову ж, найкращих синтез історії України.�
“Лися�-Рудницький - історик, який справив на мене найбільший і найглибший вплив у тому, як думати і писати про українське минуле�, і саме він сформулював гасло, яке я поділяю і яке, на мою думку, ямало би стати гаслом для молодого покоління уркаїнців: перестаньте будувати українську націю - модернізуйте її.�
“� вперше “Україна� згадується у першому значенні, тобто як “країна�. Ця згадка міститься в Київському літописі й датована 1187 роком. Літописець оповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців і пише, що “� нем же Оукраина много постона”�
““Україна� могла бути звичайно назвою їхнього краю. Це, так би мовити, була назва by default. Подібними прикладами можуть слугувати словенська Крайна або власна назва Німеччини - Deutschland. Deutsch походить від старонімецього diutisc, що означає “народ�. Відповідно Deutschland дослівно означає “країна народу� - “країна, в якій ми живемо�. Тобто приблизно те саме, що і назва “Україна� у значенні “країна�.�
“Існуванн� пари “хохо�/кацап� свідчило, що майбутні українці та росіяни різнилися задовго до того, як стали українцями та росіянами. У випадку українско-польських стосунків такою парою були “русин/лях”�
“Справу ускладнював факт, що поняття “Русь� вживалося у двох формах - латинській і грецькій. На латинській лад це звучало як Russia. Ця форма використовувалася на сусідніх із католицьким світом землях - скажімо, у титулах галицьких канязів. Не дивно, що на карті Боплана єдина територія, яка називається Russia, - це територія сучасної Галичини, бо тоді галицькі землі офіційно називалися Руським воєводством.�
“� північно-східних землях “Россия� утверджується аж за часів Петра I. Так він назвав свою імперію, утворену в 1721 році на місці старого Московського царства�
�1584 року Себастіян Кльонович у поемі під назвою “Роксоланія”�
““Роксоланія� - поетична форма назви “Русь�. Її територія приблизно збігається з межами тогочасної української території� Поет чітко проводить різницю між Роксоланією (“Русс� славною�, “руською країною�) та Росією (“московським� суворими просторами�).�
“Перехід від релігійної вертикальної ідентифікації (людина - бог) до національної горизонтальної (людина - людина) означав радикальне переписування старих ідентичностей.�
“Москв� має таке саме відношення до Русі, як сучасна Румунія (Romania) до античного Риму (Roma)�
“Традиційне суспільство могло обійтися без націй - модерне суспільство без націй обійтися не може.�
“Народ існує сам собою - так, як ростуть трава чи дерева. Натомість націй у природі не існує. Їх треба плекати, як плекають газони чи сади.�
“Центальним� фігурами в перетворенні народів на нації є “садівники� особливої породи - поети, письменники, літературні критики, історики, географи, філологи та інші “високочолі� представники еліт.�
“� сухому залишку всю нашу довгу розмову про назви можна звести до такої формули: “Русь� це переважно назва традиційної спільноти, “Україна� - переважно назва модерного суспільства. У тому сенсі творення України було потрійним: із народу - у націю, із традиційного суспільства - у модерне, з Русі - в Україну.�
“Лиш� в Радянській Україні з 1930-х жертвами репресій стали 85% (223 із 260) поетів, письменників та літературних критиків.�
“Порівняння з імперією Каролінгів допомагає краще зрозуміти природу Русі.�
“Період володарювання Володимира (980-1015) і Ярослава (1019-1054) - найвища точка в політичній могутності Русі.�
“Жодн� інша подія так сильно не вплинула на історію Східної Європи взагалі, а України зокрема, як хрещення Русі. Це був справжній цивілізаційний стрибок від суспільства варварськиого до суспільства християнського - з усіма належними наслідками майже в кожній царині суспільного життя: політиці, економіці, культурі.�
“� певним спрощенням можна сказати, що мусульманська цивілізація переживала свою “золот� добу� VIII-XIII століть рівно відтоді, як переклала й інтегрувала Арістотеля, і до часу, коли його твори впали в неласку через те, що нібито суперечать Корану. Але щойно Арістотеля “вигнали� з мусульманського світу, він “перекочував� у всіт католицький. Тома Аквінський (1225-1274) вмонтував його в основи католицької віри, і томізм став офіційною доктриною Ватикану на довгі століття.�
“Сил� Арістотеля полягала в його логіці та раціоналізмі.�
“Друкована література - одна з головних передумов формування націй. Сучасний історик сформулював цю тезу лаконічно: “Наці� - це племена, які читають книжки.� Відповідно заберіть книжки - і племена залишться племенами. Їм бракуватиме важливого інструмента для усвідомлення себе нацією.�
“університетська освіта у східнохристиянський світ прийшла допіру в XVII-XVIII століттях із утворенням спочатку Києво-Могилянської колегії (1632), а пізніше - Московського університету (1755)�
“Післ� згасання “візантійськог� світильника� - падіння Візантійської імперії 1453 року - руські землі впадають у темряву, з якої починаються вибиратися лише на межі XVI-XVII століть. Але це вже буде новий світ, де на зміну поділу на цивілізований Південь і варварську Північ поступово приходитиме поділ на розвинутий Захід і відсталий Схід.�
“Кол� зруйнувалася Русь? Зазвичай її кінець повʼязують із монголо-татарським завоюванням. Але насправді як політичне обʼєднання вона перестала існувати чи не на сто років раніше. Після смерті синів останнього великого київського князя Володимира Мономаха (1113-1125) на Русі почалася інтенсивна міжусобна війна, у якій руські кназі воювали між собою з не меншим азартом, аніж проти зовнішніх ворогів. Досить сказати, що за сто років (1146-1246) влада в Києві мінялася 47 разів, а а тридцять пʼять княжінь тривали менше року.�
�1772-1795 роках Річ Посполита зникла з карти всіту. Її поділили три могутні сусіди: Австрійська і Російська імперії та Прусське королівство.�
“серед руської шляхти в першій половині XVII століття зʼявилося поняття окремого “руського народу�. Однак головне право представляти цей народ перейшло від неї до українського козацтва. Козацтво не лише перебрало головну роль - воно видозмінило контури цього народу. З нього випали православні литовської частини (майбутні білоруси), а сам він випав із Речі Посполитої. Так завдяки козакам Русь стала Україною.�
“Перетворення козаків на центральний символ української ідентичності було повʼязане з радикальними змінами на Європейському континенті, які в той чи інший спосіб були започатковані 1492 року. Коротко їм ожнм описати як два паралельні процеси: революція цін та конфесіоналізація. Обидва вплинули на Річ Посполиту і руські землі. Вони прискорили руйнування Русі і відповідно постання України. Дещо спрощуючи, можна сказати, що революція цін зростила козаків, а конфесіоналізація зробила з них українців.�
“Реформація розколола західнохристиянський світ на католиків і протестантів; останні натомість поділилися на лютеран, кальвіністів та інші деномінації. Ці розколи призвели до довготривалих і винятково жорстоких релігійних воєн.�
“Мир 1648 року дав назву Вестфальскій системі, котру вважають чернеткою сучасного геополітичного ладу. Для нашої розмови важливо, що ця система узаконила “винахід� Філіпа Фердинанда та Ізабели - державу з релігійно однорідним населенням. Прообразом такої держави в Старому Завіті був Ізраїль як богообраний народ. Варто, утім, зазначити: це була формула не національної, а теїстичної держави. Але ця формула заклала основи “шлюбу� між релігією та націоналізмом: від чисто релігійної до чисто національної дежрави було рукою подати.�
“Українське козацтво - центральний символ української ідентичності.�
“Перекладаючи Святе Письмо, закладаючи школи та книгодрукарні, руська еліта шукала Христа, а знаходила націю. Нагадаймо, що читання книжко зрозумілою мовою - ключовий момент для перетворення кожної спільноти у націю. При цьому руська еліта відмежовувалася не лише від західних християн, а воленс-ноленс закладала й різницю між собою і незреформованим православним світом Московського цартсва.�
�1620 року козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив у члени Київського церковного братства. Того ж року за його участі та підтримки єрусалимський патріарх Феофан III висвятив київського ігумена Йова Борецького на митрополита київського та галицького. Це означало відновлення православної митрополії в Києві, духовної столиці православʼя. Усі ці вчинки засвідчили появу нового союзу між зреформованою руською Церквою та місцевим козацтвом. Як писва пізніший історик, монах подав руку воїну, а воїн - монахові. Якщо козаки дали Церкві захист та опору, то Церква дала козацтву відчуття національної місії.�
“революція відрізняється від повставння тим, що виходить за межі бунту одного стану за свої права та привілеї і стає загальнонаціональною боротьбою за перевлаштування усього світу. Ключовим елементом є наявність революційної ідеї чи ідеології - вона дає візію майбутньому, справедливого і досконалішого світу.�
“Революці� Хмельницького поклала початок козацько-православній державі. ЇЇ значення важко переоцінити: з неї виросла концепція України як окремої політичної спільноти.�
“найбільш� національна відмінність між Росією та Україною полягає не в релігії і навіть не в мові, а в різних політичних традиціях. Оскільки історія українських земель через польське посередництво була тісно повʼязана з процесами, які відбувалися в західнохристиянській Європі, тут витворилися інші політичні традиції організації владної еліти, інший тип стосунків між державою та суспільством.�
“Кромвель, лорд-протектор (верховний правитель) у революційній Англії. Він прийшов до влади і стратив у 1649 році “богопомазаного� короля Карла I� Французький автор “Історії війни козаків проти Польщі� Пʼєр Шевальє називав Хмельницького “другим� Кромвелем, який зʼявився на Русі.�
“Російськ� та радянські історики приписували Переяславській угоді величезне значення. Мовляв, це був історично-стратегічний вибір, який навіки обʼєднав два братні народи. Насправді Переяславська угодна не мала виняткового статусу. Вона була військово-політичним союзом, які в ті часи укладалися наліво і направо і так само легко й часто розривалися. Подібну угоду Хмельницький уклав і з польським королем у 1649 році в Зборові, а його наступник, Іван Виговський, - у Гадячі в 1658 році.�
“Мазеп� прийшов до влади в 1687 році - через рік після укладення “Вічног� миру�, а його правління до 1708 року можна назвати “золото� добою Гетьманщини�. Це бува час політичної стабільності, економічної активності та культурного розквіту в літературі, музиці та архітектурі (т. зв. козацьке бароко)�
“Демократія без усталених правил і сильних інституцій має тенденцію перетворюватися на олігархічний лаю�
“� російському суспільстві селяни становили приблизно 90% населення, у Гетьманщині - лише половину. Другу половину становили козаки, міщани і духовенство. Відповідно і рівень освіченості був вищим. Це, зокрема, дивувало Павла Алепського в поїздці через козацькі землі: тут навіть жінки і діти, твердив він, уміють читати.�
“Д� 1648 року під батьківщиною розумілася винятково Річ Посполита. Від часів Хмельниччини козацька старшина перенесла це поняття на свою державу.�
“потрібно визнати, що нація є продуктом уяви, а не обʼєктивних критеріїв� Уявленнями є всі спільноти, більші за село: міста, релігійні групи, класи тощо. Ми не можемо знати всіх членів цих спільнот особисто. Але ми знаємо, що вони існують, увімкнувши уяву. І допомагають нам у цьому газети, книжки, телевізійні новини, карта на стіні, прапор на щоглі тощо.�
“народ і націю таки треба розрізняти: нація є народом, який хоче жити власним, окремим політичним життям (тобто мати власну національну державу)�
“З� приблизним підрахунком, у світі близько двох тисяч етносів та всього двісті націй - тобто пропорція десять до одного. Багато народів не стали націями, і багато націй вкладаються з кількох народів� часто складно провести чітку й однозначну межу між народом і нацією, бо перетворення народу на націю - процес, а не одноразовий акт, і в цьому процесі можливі перерви та відступи.�
“любо� до нації береться з пісень, які мати співає дитині в колисці або які люнають у дитинстві з платівок, радіо й телебачення. Ще спостерігачі народної творчості зауважували: слово промовлене діє не так сильно, як слово проспіване. І тут українська історія дає величезний матеріал. Особливо для пояснення, як козацька концепція України вижила після того, як зникла сама козацька Україна. Вона вижила в усній народній творчості.�
“народна культура не є спонтанним витвором народу. Її творять представники т. зв. високої культури. Фольклор поставав у результаті “опускання� цієї культури до нижчих верств.�
“Сукупни� образ України з народних пісень становить основу українського національного міфу. Міф тут - не неправда чи свідоме перекручення, а набагато глибше поняття. Це щось на зразок біблійної істини, а тому більше за дрібні правди чи брехні щоденного світу.�
“Історики пропонують дивитися на модернізацію XIX століття як на результат подвійної революції: індустріальної, яка почалася в 1770-80-х роках у Великобританії; і політичної - її започаткували Американська (1775) та Французька (1789) революції.�
“Російськ� імперія могла напевно існувати без Балтії чи навіть Кавказу. Втрата ж України для неї стала би початком кінця. Так думала не лише російська влада - так думала і російська революційна опозиція.�
“Біографія і творчість Шевченка засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій у Східну Європу.�
“Н� початку 1880-х за числом періодичних видань на душу населення Львів випереджав не лише Київ, Одесу, Харків, але навіть Москву. Львів утішався славою “Відн� Сходу� і був комфортним для життя. Парадокс полягав у тому, що ця комфортність пояснюваалася насамперед відсутністю в місті великих фабрик і заводів.�
“Післ� падіння комунізму модель авторитарної модернізації пропонував Андронік Мігранян. За його логікою, авторитарний уряд проводить економічну реформу, обмежуючи політичні свободи, реформи приводять до утворення середнього класу, який стає в основі стаібільної демократії. Ця модель була випробувана в Росії наприкінці 2000-х, але результат виявився дуже скромним. Приклад Росії ще раз показує, що той, хто береться реформувати економіку, не реформуючи політики, на довгострокову перспективу залишається і без конкурентоздатної економіки, і без функціональної демократії.�
“Мешканц� України, на відміну від решти європейців, жили в середньому на шість-дванадцять років менше. Однак двічі - у 1932-33 та в 1942-43 роках - ця різниця досягала катастрофічного розриву у тридцять-сорок (!) років� у 1932-33 роках війни не було. З формального погляду це були мирні роки. Звідси напрошується висновок: в українській історії короткого (1914-1991) XX століття немає великого сенсу відокремлювати “мирні� міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була “війн� іншими засобами�. Тому є сенс умовно говорити про 1914-1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну XX століття.�
“Сумарно ці географічні та історичні факти робили Україну великою вибуховою бочкою, подібно як Балкани чи Кавказ. На початку XX століття ця бочка була готова вибухнути під впливом нових обставин. Їх охарактеризував британський географ Гелфорд Джон Маккіндер, один із батьків геополітики. У 1904 році він написав: “Хт� править Східною Європою, той панує над Гартлендом. Хто править Гартлендом, той панує над Світовим Островом. Хто править Світовим Островом, той панує над світом�. Під Гартлендом (“серцевиноою землею�) Маккіндер мав на увазі землі вздовж Євразійського степу, а “Світови� Островом� називав весь Євразійський материк�
“Українське питання займало важливе місце в німецьких та австрійських планах. Як писав перед війною німецький публіцист Поль Рорбах, той, хто має ключі від Києва, контролює Росію.�
“Перша світова війна була одним із найголовніших поворотних пунктів у світовій історії. Вона закінчила те, що почала Французька революція 1789 року: ліквідацію старого режиму. Як і Французька революція, вона почалася як війна імперій і монархій, а закінчилася війною націй і республік.�
“Війн� та революції - великі прискорювачі часу. Процеси, які за нормальних умов забирають десятиліття, у воєнно-революційні часи скорочуються до кількох років чи й місяців.�
“Українська революція була, однак, набагато ширшим явищем, аніж лише більшовицька чи національна революції. Крім цих двох вона включала ще й третю, селянську ревоюцію. Це відповідало її характеру революції на пограничні, де перепліталося одразу декілька конфліктів. Власне, це густе переплетіння конфліктів становило головну особливість української революції, надавало їй ідентичності, логіки й динаміки. А оскільки Україна була не простим, а стратегічно важливим пограниччям, перебіг української революції впливав на центри влади в Центральній та Східній Європі: у Берліні, Варшаві й Відні, а передусім - у Москві, новій (із 1918 року) російській столиці.�
“Місцев� більшовики були, однак, надто слабкими, щоб самостійно утвердитися на українських землях. Більшовизм міг бути внесений в Україну тільки ззовні, з Росії, “н� кінчику багнета”�
“Біли� рух часто зображають як реакційний монархістський рух. Це неправда. Основу цього руху становили не монархісти, а російські ліберальні демократи - ті самі, що були в ядрі Тимчасового уряду. Романових вони терпіти не могли, бо вважали, що саме ця династія довела країну до краху. Російські ліберали прагнули повернути Росію не до монархії, а до ліберальної республіки весни-літа 1917 року, а себе бачили російською копією західного лібералізму. Їхній лібералізм мав, утім чітку межу, яку вони не наважувалися переступити, - ідею централізованої (“едино� ф неделимой�) Росії. А тому не могли до кінця вирішити, хто їхній головний ворог: російські більшовики чи українські націоналісти?�
“наці� творяться не з ідей, а з досвіду спільного життя. Незалежна Україна цей досвід має. Його уособлюють два Майдани, крах “російської весни� та волонтерський рух.�
(промо-лінк)
“спосі� думання про світ називаєтсья парадигмою�
“історичні праці Грушевскього стали своєрідною коперниківською революцією в істориєписанні про Східну Європу.�
“найкращі історії України водночас і найкоротші. Маю на увазі: “Мал� історії України� Андреаса Каппелера та Романа Шпорлюка�
“Іва� Лисяк-Рудницький� коротке есе “Україна між Сходом і Заходом� - це одна з найкоротших і, знову ж, найкращих синтез історії України.�
“Лися�-Рудницький - історик, який справив на мене найбільший і найглибший вплив у тому, як думати і писати про українське минуле�, і саме він сформулював гасло, яке я поділяю і яке, на мою думку, ямало би стати гаслом для молодого покоління уркаїнців: перестаньте будувати українську націю - модернізуйте її.�
“� вперше “Україна� згадується у першому значенні, тобто як “країна�. Ця згадка міститься в Київському літописі й датована 1187 роком. Літописець оповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців і пише, що “� нем же Оукраина много постона”�
““Україна� могла бути звичайно назвою їхнього краю. Це, так би мовити, була назва by default. Подібними прикладами можуть слугувати словенська Крайна або власна назва Німеччини - Deutschland. Deutsch походить від старонімецього diutisc, що означає “народ�. Відповідно Deutschland дослівно означає “країна народу� - “країна, в якій ми живемо�. Тобто приблизно те саме, що і назва “Україна� у значенні “країна�.�
“Існуванн� пари “хохо�/кацап� свідчило, що майбутні українці та росіяни різнилися задовго до того, як стали українцями та росіянами. У випадку українско-польських стосунків такою парою були “русин/лях”�
“Справу ускладнював факт, що поняття “Русь� вживалося у двох формах - латинській і грецькій. На латинській лад це звучало як Russia. Ця форма використовувалася на сусідніх із католицьким світом землях - скажімо, у титулах галицьких канязів. Не дивно, що на карті Боплана єдина територія, яка називається Russia, - це територія сучасної Галичини, бо тоді галицькі землі офіційно називалися Руським воєводством.�
“� північно-східних землях “Россия� утверджується аж за часів Петра I. Так він назвав свою імперію, утворену в 1721 році на місці старого Московського царства�
�1584 року Себастіян Кльонович у поемі під назвою “Роксоланія”�
““Роксоланія� - поетична форма назви “Русь�. Її територія приблизно збігається з межами тогочасної української території� Поет чітко проводить різницю між Роксоланією (“Русс� славною�, “руською країною�) та Росією (“московським� суворими просторами�).�
“Перехід від релігійної вертикальної ідентифікації (людина - бог) до національної горизонтальної (людина - людина) означав радикальне переписування старих ідентичностей.�
“Москв� має таке саме відношення до Русі, як сучасна Румунія (Romania) до античного Риму (Roma)�
“Традиційне суспільство могло обійтися без націй - модерне суспільство без націй обійтися не може.�
“Народ існує сам собою - так, як ростуть трава чи дерева. Натомість націй у природі не існує. Їх треба плекати, як плекають газони чи сади.�
“Центальним� фігурами в перетворенні народів на нації є “садівники� особливої породи - поети, письменники, літературні критики, історики, географи, філологи та інші “високочолі� представники еліт.�
“� сухому залишку всю нашу довгу розмову про назви можна звести до такої формули: “Русь� це переважно назва традиційної спільноти, “Україна� - переважно назва модерного суспільства. У тому сенсі творення України було потрійним: із народу - у націю, із традиційного суспільства - у модерне, з Русі - в Україну.�
“Лиш� в Радянській Україні з 1930-х жертвами репресій стали 85% (223 із 260) поетів, письменників та літературних критиків.�
“Порівняння з імперією Каролінгів допомагає краще зрозуміти природу Русі.�
“Період володарювання Володимира (980-1015) і Ярослава (1019-1054) - найвища точка в політичній могутності Русі.�
“Жодн� інша подія так сильно не вплинула на історію Східної Європи взагалі, а України зокрема, як хрещення Русі. Це був справжній цивілізаційний стрибок від суспільства варварськиого до суспільства християнського - з усіма належними наслідками майже в кожній царині суспільного життя: політиці, економіці, культурі.�
“� певним спрощенням можна сказати, що мусульманська цивілізація переживала свою “золот� добу� VIII-XIII століть рівно відтоді, як переклала й інтегрувала Арістотеля, і до часу, коли його твори впали в неласку через те, що нібито суперечать Корану. Але щойно Арістотеля “вигнали� з мусульманського світу, він “перекочував� у всіт католицький. Тома Аквінський (1225-1274) вмонтував його в основи католицької віри, і томізм став офіційною доктриною Ватикану на довгі століття.�
“Сил� Арістотеля полягала в його логіці та раціоналізмі.�
“Друкована література - одна з головних передумов формування націй. Сучасний історик сформулював цю тезу лаконічно: “Наці� - це племена, які читають книжки.� Відповідно заберіть книжки - і племена залишться племенами. Їм бракуватиме важливого інструмента для усвідомлення себе нацією.�
“університетська освіта у східнохристиянський світ прийшла допіру в XVII-XVIII століттях із утворенням спочатку Києво-Могилянської колегії (1632), а пізніше - Московського університету (1755)�
“Післ� згасання “візантійськог� світильника� - падіння Візантійської імперії 1453 року - руські землі впадають у темряву, з якої починаються вибиратися лише на межі XVI-XVII століть. Але це вже буде новий світ, де на зміну поділу на цивілізований Південь і варварську Північ поступово приходитиме поділ на розвинутий Захід і відсталий Схід.�
“Кол� зруйнувалася Русь? Зазвичай її кінець повʼязують із монголо-татарським завоюванням. Але насправді як політичне обʼєднання вона перестала існувати чи не на сто років раніше. Після смерті синів останнього великого київського князя Володимира Мономаха (1113-1125) на Русі почалася інтенсивна міжусобна війна, у якій руські кназі воювали між собою з не меншим азартом, аніж проти зовнішніх ворогів. Досить сказати, що за сто років (1146-1246) влада в Києві мінялася 47 разів, а а тридцять пʼять княжінь тривали менше року.�
�1772-1795 роках Річ Посполита зникла з карти всіту. Її поділили три могутні сусіди: Австрійська і Російська імперії та Прусське королівство.�
“серед руської шляхти в першій половині XVII століття зʼявилося поняття окремого “руського народу�. Однак головне право представляти цей народ перейшло від неї до українського козацтва. Козацтво не лише перебрало головну роль - воно видозмінило контури цього народу. З нього випали православні литовської частини (майбутні білоруси), а сам він випав із Речі Посполитої. Так завдяки козакам Русь стала Україною.�
“Перетворення козаків на центральний символ української ідентичності було повʼязане з радикальними змінами на Європейському континенті, які в той чи інший спосіб були започатковані 1492 року. Коротко їм ожнм описати як два паралельні процеси: революція цін та конфесіоналізація. Обидва вплинули на Річ Посполиту і руські землі. Вони прискорили руйнування Русі і відповідно постання України. Дещо спрощуючи, можна сказати, що революція цін зростила козаків, а конфесіоналізація зробила з них українців.�
“Реформація розколола західнохристиянський світ на католиків і протестантів; останні натомість поділилися на лютеран, кальвіністів та інші деномінації. Ці розколи призвели до довготривалих і винятково жорстоких релігійних воєн.�
“Мир 1648 року дав назву Вестфальскій системі, котру вважають чернеткою сучасного геополітичного ладу. Для нашої розмови важливо, що ця система узаконила “винахід� Філіпа Фердинанда та Ізабели - державу з релігійно однорідним населенням. Прообразом такої держави в Старому Завіті був Ізраїль як богообраний народ. Варто, утім, зазначити: це була формула не національної, а теїстичної держави. Але ця формула заклала основи “шлюбу� між релігією та націоналізмом: від чисто релігійної до чисто національної дежрави було рукою подати.�
“Українське козацтво - центральний символ української ідентичності.�
“Перекладаючи Святе Письмо, закладаючи школи та книгодрукарні, руська еліта шукала Христа, а знаходила націю. Нагадаймо, що читання книжко зрозумілою мовою - ключовий момент для перетворення кожної спільноти у націю. При цьому руська еліта відмежовувалася не лише від західних християн, а воленс-ноленс закладала й різницю між собою і незреформованим православним світом Московського цартсва.�
�1620 року козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив у члени Київського церковного братства. Того ж року за його участі та підтримки єрусалимський патріарх Феофан III висвятив київського ігумена Йова Борецького на митрополита київського та галицького. Це означало відновлення православної митрополії в Києві, духовної столиці православʼя. Усі ці вчинки засвідчили появу нового союзу між зреформованою руською Церквою та місцевим козацтвом. Як писва пізніший історик, монах подав руку воїну, а воїн - монахові. Якщо козаки дали Церкві захист та опору, то Церква дала козацтву відчуття національної місії.�
“революція відрізняється від повставння тим, що виходить за межі бунту одного стану за свої права та привілеї і стає загальнонаціональною боротьбою за перевлаштування усього світу. Ключовим елементом є наявність революційної ідеї чи ідеології - вона дає візію майбутньому, справедливого і досконалішого світу.�
“Революці� Хмельницького поклала початок козацько-православній державі. ЇЇ значення важко переоцінити: з неї виросла концепція України як окремої політичної спільноти.�
“найбільш� національна відмінність між Росією та Україною полягає не в релігії і навіть не в мові, а в різних політичних традиціях. Оскільки історія українських земель через польське посередництво була тісно повʼязана з процесами, які відбувалися в західнохристиянській Європі, тут витворилися інші політичні традиції організації владної еліти, інший тип стосунків між державою та суспільством.�
“Кромвель, лорд-протектор (верховний правитель) у революційній Англії. Він прийшов до влади і стратив у 1649 році “богопомазаного� короля Карла I� Французький автор “Історії війни козаків проти Польщі� Пʼєр Шевальє називав Хмельницького “другим� Кромвелем, який зʼявився на Русі.�
“Російськ� та радянські історики приписували Переяславській угоді величезне значення. Мовляв, це був історично-стратегічний вибір, який навіки обʼєднав два братні народи. Насправді Переяславська угодна не мала виняткового статусу. Вона була військово-політичним союзом, які в ті часи укладалися наліво і направо і так само легко й часто розривалися. Подібну угоду Хмельницький уклав і з польським королем у 1649 році в Зборові, а його наступник, Іван Виговський, - у Гадячі в 1658 році.�
“Мазеп� прийшов до влади в 1687 році - через рік після укладення “Вічног� миру�, а його правління до 1708 року можна назвати “золото� добою Гетьманщини�. Це бува час політичної стабільності, економічної активності та культурного розквіту в літературі, музиці та архітектурі (т. зв. козацьке бароко)�
“Демократія без усталених правил і сильних інституцій має тенденцію перетворюватися на олігархічний лаю�
“� російському суспільстві селяни становили приблизно 90% населення, у Гетьманщині - лише половину. Другу половину становили козаки, міщани і духовенство. Відповідно і рівень освіченості був вищим. Це, зокрема, дивувало Павла Алепського в поїздці через козацькі землі: тут навіть жінки і діти, твердив він, уміють читати.�
“Д� 1648 року під батьківщиною розумілася винятково Річ Посполита. Від часів Хмельниччини козацька старшина перенесла це поняття на свою державу.�
“потрібно визнати, що нація є продуктом уяви, а не обʼєктивних критеріїв� Уявленнями є всі спільноти, більші за село: міста, релігійні групи, класи тощо. Ми не можемо знати всіх членів цих спільнот особисто. Але ми знаємо, що вони існують, увімкнувши уяву. І допомагають нам у цьому газети, книжки, телевізійні новини, карта на стіні, прапор на щоглі тощо.�
“народ і націю таки треба розрізняти: нація є народом, який хоче жити власним, окремим політичним життям (тобто мати власну національну державу)�
“З� приблизним підрахунком, у світі близько двох тисяч етносів та всього двісті націй - тобто пропорція десять до одного. Багато народів не стали націями, і багато націй вкладаються з кількох народів� часто складно провести чітку й однозначну межу між народом і нацією, бо перетворення народу на націю - процес, а не одноразовий акт, і в цьому процесі можливі перерви та відступи.�
“любо� до нації береться з пісень, які мати співає дитині в колисці або які люнають у дитинстві з платівок, радіо й телебачення. Ще спостерігачі народної творчості зауважували: слово промовлене діє не так сильно, як слово проспіване. І тут українська історія дає величезний матеріал. Особливо для пояснення, як козацька концепція України вижила після того, як зникла сама козацька Україна. Вона вижила в усній народній творчості.�
“народна культура не є спонтанним витвором народу. Її творять представники т. зв. високої культури. Фольклор поставав у результаті “опускання� цієї культури до нижчих верств.�
“Сукупни� образ України з народних пісень становить основу українського національного міфу. Міф тут - не неправда чи свідоме перекручення, а набагато глибше поняття. Це щось на зразок біблійної істини, а тому більше за дрібні правди чи брехні щоденного світу.�
“Історики пропонують дивитися на модернізацію XIX століття як на результат подвійної революції: індустріальної, яка почалася в 1770-80-х роках у Великобританії; і політичної - її започаткували Американська (1775) та Французька (1789) революції.�
“Російськ� імперія могла напевно існувати без Балтії чи навіть Кавказу. Втрата ж України для неї стала би початком кінця. Так думала не лише російська влада - так думала і російська революційна опозиція.�
“Біографія і творчість Шевченка засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій у Східну Європу.�
“Н� початку 1880-х за числом періодичних видань на душу населення Львів випереджав не лише Київ, Одесу, Харків, але навіть Москву. Львів утішався славою “Відн� Сходу� і був комфортним для життя. Парадокс полягав у тому, що ця комфортність пояснюваалася насамперед відсутністю в місті великих фабрик і заводів.�
“Післ� падіння комунізму модель авторитарної модернізації пропонував Андронік Мігранян. За його логікою, авторитарний уряд проводить економічну реформу, обмежуючи політичні свободи, реформи приводять до утворення середнього класу, який стає в основі стаібільної демократії. Ця модель була випробувана в Росії наприкінці 2000-х, але результат виявився дуже скромним. Приклад Росії ще раз показує, що той, хто береться реформувати економіку, не реформуючи політики, на довгострокову перспективу залишається і без конкурентоздатної економіки, і без функціональної демократії.�
“Мешканц� України, на відміну від решти європейців, жили в середньому на шість-дванадцять років менше. Однак двічі - у 1932-33 та в 1942-43 роках - ця різниця досягала катастрофічного розриву у тридцять-сорок (!) років� у 1932-33 роках війни не було. З формального погляду це були мирні роки. Звідси напрошується висновок: в українській історії короткого (1914-1991) XX століття немає великого сенсу відокремлювати “мирні� міжвоєнні десятиліття від двох світових воєн. Міжвоєнну добу можна назвати мирною лише номінально. Це була “війн� іншими засобами�. Тому є сенс умовно говорити про 1914-1945 роки як про одну велику Тридцятилітню війну XX століття.�
“Сумарно ці географічні та історичні факти робили Україну великою вибуховою бочкою, подібно як Балкани чи Кавказ. На початку XX століття ця бочка була готова вибухнути під впливом нових обставин. Їх охарактеризував британський географ Гелфорд Джон Маккіндер, один із батьків геополітики. У 1904 році він написав: “Хт� править Східною Європою, той панує над Гартлендом. Хто править Гартлендом, той панує над Світовим Островом. Хто править Світовим Островом, той панує над світом�. Під Гартлендом (“серцевиноою землею�) Маккіндер мав на увазі землі вздовж Євразійського степу, а “Світови� Островом� називав весь Євразійський материк�
“Українське питання займало важливе місце в німецьких та австрійських планах. Як писав перед війною німецький публіцист Поль Рорбах, той, хто має ключі від Києва, контролює Росію.�
“Перша світова війна була одним із найголовніших поворотних пунктів у світовій історії. Вона закінчила те, що почала Французька революція 1789 року: ліквідацію старого режиму. Як і Французька революція, вона почалася як війна імперій і монархій, а закінчилася війною націй і республік.�
“Війн� та революції - великі прискорювачі часу. Процеси, які за нормальних умов забирають десятиліття, у воєнно-революційні часи скорочуються до кількох років чи й місяців.�
“Українська революція була, однак, набагато ширшим явищем, аніж лише більшовицька чи національна революції. Крім цих двох вона включала ще й третю, селянську ревоюцію. Це відповідало її характеру революції на пограничні, де перепліталося одразу декілька конфліктів. Власне, це густе переплетіння конфліктів становило головну особливість української революції, надавало їй ідентичності, логіки й динаміки. А оскільки Україна була не простим, а стратегічно важливим пограниччям, перебіг української революції впливав на центри влади в Центральній та Східній Європі: у Берліні, Варшаві й Відні, а передусім - у Москві, новій (із 1918 року) російській столиці.�
“Місцев� більшовики були, однак, надто слабкими, щоб самостійно утвердитися на українських землях. Більшовизм міг бути внесений в Україну тільки ззовні, з Росії, “н� кінчику багнета”�
“Біли� рух часто зображають як реакційний монархістський рух. Це неправда. Основу цього руху становили не монархісти, а російські ліберальні демократи - ті самі, що були в ядрі Тимчасового уряду. Романових вони терпіти не могли, бо вважали, що саме ця династія довела країну до краху. Російські ліберали прагнули повернути Росію не до монархії, а до ліберальної республіки весни-літа 1917 року, а себе бачили російською копією західного лібералізму. Їхній лібералізм мав, утім чітку межу, яку вони не наважувалися переступити, - ідею централізованої (“едино� ф неделимой�) Росії. А тому не могли до кінця вирішити, хто їхній головний ворог: російські більшовики чи українські націоналісти?�
“наці� творяться не з ідей, а з досвіду спільного життя. Незалежна Україна цей досвід має. Його уособлюють два Майдани, крах “російської весни� та волонтерський рух.�
(промо-лінк)
January 18, 2025
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This book is an interesting overview of the history of Ukrainian lands and the people who inhabited them. It is partly an attempt to change the angle of view of the Ukrainian historical narrative, so it concerns not only history but also historiography. It should be understood that Hrushevsky's is to some extent a dispute with the Russian narrative presented by Nikolai Karamzin in . Later Ukrainian historians, both Soviet and foreign, mostly followed (voluntarily or involuntarily) one of these narratives. The purpose of this book is to show that the history of Ukraine is not unique, but fits into European and global trends, directly or indirectly.
One of the advantages of this book is its broader perspective, i.e., the history of Ukraine is not exclusively the history of Ukrainians (previous historians often narrowed their view to the history of a people, which is a natural consequence of attempts to destroy this people and the memory of them), but also of other peoples who lived on these lands. The author does not hesitate to mention the problematic pages of our history, especially the conflicts with Jews and Poles.
It is definitely worth reading (and re-reading).
Ця книга є цікавим оглядом історії українських земель та людей, що їх заселяли. Вона є частково спробую змінити кут зору на український історичний наратив, тому стосується не лише історії, а й історіографії. Треба розуміти, що Грушевського є певною мірою суперечкою з російським наративом, представленим Миколи Карамзіна. Пізніші українські історики, як радянські так і закордонні переважно слідували (добровільно або вимушено) одним з цих наративів. Мета цієї книжки показати, що історія України не є унікальною, а вписується у Європейські та світові тенденції прямо або опосередковано.
Одним з плюсів цієї книги вважаю її більш широкий погляд, тобто історія України то не виключно історія українців (попередні історики часто звужували свій погляд до історії народу, що є природнім наслідком спроб знищити цей народ і пам’ят� про нього), але і інших народів, що мешкали на цих землях. Не соромиться автор згадувати і проблемні сторінки нашої історії, передусім конфлікти з євреями і поляками.
Безумовно варта прочитання (і перечитування) книга.
This book is an interesting overview of the history of Ukrainian lands and the people who inhabited them. It is partly an attempt to change the angle of view of the Ukrainian historical narrative, so it concerns not only history but also historiography. It should be understood that Hrushevsky's is to some extent a dispute with the Russian narrative presented by Nikolai Karamzin in . Later Ukrainian historians, both Soviet and foreign, mostly followed (voluntarily or involuntarily) one of these narratives. The purpose of this book is to show that the history of Ukraine is not unique, but fits into European and global trends, directly or indirectly.
One of the advantages of this book is its broader perspective, i.e., the history of Ukraine is not exclusively the history of Ukrainians (previous historians often narrowed their view to the history of a people, which is a natural consequence of attempts to destroy this people and the memory of them), but also of other peoples who lived on these lands. The author does not hesitate to mention the problematic pages of our history, especially the conflicts with Jews and Poles.
It is definitely worth reading (and re-reading).
Ця книга є цікавим оглядом історії українських земель та людей, що їх заселяли. Вона є частково спробую змінити кут зору на український історичний наратив, тому стосується не лише історії, а й історіографії. Треба розуміти, що Грушевського є певною мірою суперечкою з російським наративом, представленим Миколи Карамзіна. Пізніші українські історики, як радянські так і закордонні переважно слідували (добровільно або вимушено) одним з цих наративів. Мета цієї книжки показати, що історія України не є унікальною, а вписується у Європейські та світові тенденції прямо або опосередковано.
Одним з плюсів цієї книги вважаю її більш широкий погляд, тобто історія України то не виключно історія українців (попередні історики часто звужували свій погляд до історії народу, що є природнім наслідком спроб знищити цей народ і пам’ят� про нього), але і інших народів, що мешкали на цих землях. Не соромиться автор згадувати і проблемні сторінки нашої історії, передусім конфлікти з євреями і поляками.
Безумовно варта прочитання (і перечитування) книга.
January 19, 2025
Honestly, this book was FASCINATING. It’s first and foremost a story of a people but also offers a straightforward dive into the history, language, geography, and struggles of a country I’ve experienced firsthand and, since returning, explored further through books and podcasts. Ultimately, it’s a compelling argument for Ukraine’s sovereignty and independence, presented like a long (but compelling) thesis. While the nuances might be tricky for those unfamiliar with the culture or context (shoutout to the translator for absolutely nailing this), it’s a great starting point for anyone curious about a region that’s overlooked in American education and distorted—if not outright propagated/misrepresented—on social media, Fox, CNN, etc.
If you want to understand Ukraine as a whole, learn the roots of its tensions with Russia, or think Russia is the “good guy� in this geopolitical disaster—or if you just pretend to know what’s going on (*ahem, pundits and politicians*)—do yourself a favor and read a book about it. I’d recommend this one. I appreciate that it’s written by a Ukrainian, whereas most history books on the subject are written by Russians. Make of that what you will.
If you want to understand Ukraine as a whole, learn the roots of its tensions with Russia, or think Russia is the “good guy� in this geopolitical disaster—or if you just pretend to know what’s going on (*ahem, pundits and politicians*)—do yourself a favor and read a book about it. I’d recommend this one. I appreciate that it’s written by a Ukrainian, whereas most history books on the subject are written by Russians. Make of that what you will.
January 20, 2023
Книга структурує попередні знання з історії України.
Для мене вона стала порятунком в перші місяці війни: коли розумієш що і раніше були войни , але вони рано чи пізно закінчувалися.
Для мене вона стала порятунком в перші місяці війни: коли розумієш що і раніше були войни , але вони рано чи пізно закінчувалися.
January 15, 2022
До цієї книги моїми улюбленими в жанрі історії були Зброя, Мікроби і Сталь Деймонда та Людина Розумна Харарі. В цих книгах, поряд з тонною нової для мене інформації, сподобались новий кут зору на відомі речі та стиль викладення, що дозволяє читати ці праці з захопленням на рівні хорошого художнього роману. Так от, про цю книгу Ярослава Грицака я можу сказати те саме.
В автора получилось не просто розказати історію, а показати, чому сучасна Україна така, як є. Взагалі трохи дивно, що Ярослав Грицак ніде в книзі не згадав про працю Даймонда, бо як на мене, в книгах дуже схожа постановка питання. В одного це - чому у Заходу вийшло, в іншого - чому в України НЕ вийшло (але поряд з цим поділяю оптимістичний погляд автора на це питання). В книзі дуже добре простежується тяглість всіх процесів, як одне спричиняло виникнення іншого. Плюс міжнародний контекст. Такою і повинна бути історія, щоб бути цікавою. А не нагромадженням імен і дат (той же Норман Дейвіс з його Історією Європи не зміг мене втримати, десь на середині я втратив інтерес).
Дуже хотілось би, щоб по цій книзі вчились школярі і студенти.
Також дуже хотілось би, щоб в такому стилі писали більше історій. Я би з задоволенням почитав про шлях до сьогодення усіх наших географічних сусідів, та й навіть далеких країн. Бо це просто цікаво.
Окреме дякую, що пан Ярослав не боїться робити сміливі висновки чи припущення.
І про видання - супер. Незвичне і цікаве оформлення.
В автора получилось не просто розказати історію, а показати, чому сучасна Україна така, як є. Взагалі трохи дивно, що Ярослав Грицак ніде в книзі не згадав про працю Даймонда, бо як на мене, в книгах дуже схожа постановка питання. В одного це - чому у Заходу вийшло, в іншого - чому в України НЕ вийшло (але поряд з цим поділяю оптимістичний погляд автора на це питання). В книзі дуже добре простежується тяглість всіх процесів, як одне спричиняло виникнення іншого. Плюс міжнародний контекст. Такою і повинна бути історія, щоб бути цікавою. А не нагромадженням імен і дат (той же Норман Дейвіс з його Історією Європи не зміг мене втримати, десь на середині я втратив інтерес).
Дуже хотілось би, щоб по цій книзі вчились школярі і студенти.
Також дуже хотілось би, щоб в такому стилі писали більше історій. Я би з задоволенням почитав про шлях до сьогодення усіх наших географічних сусідів, та й навіть далеких країн. Бо це просто цікаво.
Окреме дякую, що пан Ярослав не боїться робити сміливі висновки чи припущення.
І про видання - супер. Незвичне і цікаве оформлення.
Displaying 1 - 30 of 77 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.