"Місяцю, місяцю" - роман про Григора Тютюнника - дещо несподівана спроба заглянути у творчу лабораторію одного з найцікавіших авторів в історії української літератури другої половини ХХ століття. Твір емоційно важкий,але водночас піднесено світлий у своїй людиноцентринчності й людяності - власне, найважливіших ціннісних орієнтирах покоління письменників, що увійшли в ліературу в роки "великої відлиги" і для кого реалії "доби розвиненого соціалізму" вивлялися смертельно несприятливими як для творчости, так і для життя.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі Кути, Бродівський район (нині � Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 року був членом Національної спілки письменників України.
Такий яскравий талант і така трагічна доля. Поки читала роман про Григора, перечитала його "Вогник в далекому степу" та "Три зозулі з поклоном". "Три зозулі" моя давня любов, але щоразу закохаюсь в цю новелу наново. Степан Процюк добре передав всі душевні муки письменника, який прагнув писати і хотів, щоб його читали. Але він не вписувався в радянську систему. Там таланти не треба були, лише ті, хто виконував вказівки. Якщо незнайомі з постаттю Тютюнника, раджу прочитати цей роман. Але готуйте відразу до прочитання і новели самого Тютюнника, так глибше розкриється його постать.
Колись я читала книгу "Таємниці письменницьких шухляд", у якій ближче познайомилася з українською літературою у прізвищах, за кожним з яких - ціле намисто трагедій, боротьби і болю. У школі я любила зарубіжну, бо в ній було менше смутку. Зараз я хочу знати історію кожного письменника/письменниці мого народу, бо це - титани, незламні і величні, бо жили наче на лезі бритви.
Щойно дочитала "Місяцю, місяцю" Степана Процюка, видану кілька місяців тому. Ця важка книга - психологічна біографія Григора Тютюнника, написана ніби з середини його внутрішньої кімнати, де він постійно шукав світла, а натикався на темінь. Книга, так красиво оформлена, так мистецько розмальована, дуже болючо написана. Розумію, що Григір Тютюнник - один із сотні письменників, який не зрадив ні собі, ні Україні на користь тимчасового спокою від радянського морального пресу. Це коштувало йому життя, якого сам себе позбавив.
Книга болюча також тому, що історія не напилася крові тих жертв, а п'є далі. Радянські методи не вмерли, а далі хочуть знищити все українське, бо воно є синонімом свободи. Саме на свободу Григора і кожного свідомого українця полювали і досі полюють самі знаємо хто.
Книга цінна. Безцінна. Бо та убога українська література, якою вона була в моїй уяві як школярки, зараз вражає, ламає останнього стереотипа, вимагає знати все про тих героїв пера, які отак себе клали на вівтар свободи. Ціною власного щастя, спокою, безпеки, сім'ї, майбутнього і всього іншого, чого не перерахуєш. Григір заливав себе алкоголем, шукав щастя серед жінок, але все це не давало заспокоєння.
"Написати новелку коштує літри крові! Припасувати кожне слово, кожну буковку, відчуваючи їхнє мерехтіння. А що вже говорити про людей із його прози! Він, як духовидець, вдихав їм душі в мороці. Не хотів він собі інакшої долі, він хотів любити і горіти, горіти любити!" "Як та любов колись ллялася відрами до інших - а зараз поранено завмерла в його книгах..." "Бо бачити героя на гламурних картинках і бачити його пошрамовану душу віч-на-віч - зовсім не одне й теж"
Автор показав пошрамовану душу Григора, але також і всю красу, глибину, боротьбу і велич на 195 сторінках. Тепер я хочу перечитати усі твори Григора Тютюнника. Бо одна річ - читати книгу, а цілком інша - знати, якою кров'ю її написано.
Оформлення гарне. До манери написання та викладення біографії купа питань.
І чому ні слова не було написано, який Григір був батьком? Враховуючи, як йому боліла жахлива втрата батька.
Треба ще почитати про нього інформацію, бо поки враження, що це була людина-алкоголік, мав багато жінок та бісився, що його не люблять безумовною любов'ю, щось вимагають, а він ПИСЬМЕННИК.
Що нас зустрічає під палітуркою (і лише під нею, бо на жаль видавництво цурається інших форматів, крім паперового)? Текст (на який багато учасниць клубу жалілися, що він наддрібний) оздоблений красивезними колажами-ілюстраціями, і якщо по-початку вони мене захоплювали, то під кінець стали трохи лякати: думаю це означає, що вони гарно працюють в парі з текстом, бо рівень напруги зростав.
Сам текст поділений на коротюсенькі глави по 3-5 сторінок, що робить їх легкими, щоб ковтати.
Все починається з раннього дитинства письменника, і закінчується його смертю. Та цей, здавалося б, послідовний шлях автор подає нам часто з відгалудженнями та флешбеками, що трохи ускладнює сприйняття тексту. Переважно перед нами зображений саме Григір, але періодично оповідь переключається на інших персонажів, і як звернули увагу дівчата під час обговорення - нам не вистачило приміток, щоб зрозуміти, про кого з тогочасних діячів мистецтва йде мова. Адже іноді ми маємо прізвища, а іноді навіть не маємо імен.
Григір Тютюнник жив з 1931 по 1980 роки. І для мене цей роман став такою собі художньою ілюстрацієї до книги "Мова-меч", яку я читала недавно. Бо тут ми бачимо приклади багатьох явищ, що змальовувала Євгенія Кузнєцова, коли писала про мову радянської імперії. Малий Григір, хоч і походить з українськомовної сімʼї, через російськомовне навчання в школі, починає забувати рідну мову. Пізніше ми чуємо про мову села, ми бачимо приклади того, як людей змушують міняти імена, щоб вони більше підходили радянському громадянину.
Тема пошуку своєї ідентичності, зокрема української, а потім подолання усіляких перешкод, щоб цю ідентичність відстояти - одна з провідних в романі. Не дивлячись на те, що Степан Процюк часто змальовує свого героя в досить негативних барвах: як пияка, параноїка, бабія, я (майже) не відчувала до нього відрази, бо в першу чергу я співчувала йому. Я бачила трагічного героя, якого дуже жорстоко ламала система. Ні, він не сидів в таборах, і не проходив через тортури - але і "мирного життя" в совку досить, щоб жити перестало хотітися.
Літературознавці Віра Агеєва та Ростислав Семків на своєму каналі "Шалені авторки" не раз наголошували, що нам не вистачає романтизованих біографій українських митців. І я рада, що Степан Процюк заклав цеглинку в цей майбутній мур.
Ця книга буде не всім до душі, але особисто я рада була її прочитати (хоч це було і не надто легко). Думаю, коли я дійду до творчості Григора Тютюнника, отримані враження стануть мені в нагоді і допоможуть глибше поглянути на новелли цього письменника.
Книга доволі хороша. Але хочеться нагадати автору та видавцю � громадяни України не зобов'язані знати будь-яку мову окрім української. Якщо я правильно розумію, цільова аудиторія цієї книги � громадяни України. То чому ж у ній так багато висловів російською мовою без перекладу? Я розумію чому ці вислови там є, я розумію наскільки вони важливі для сюжету, але я не розумію, чому ми не отримуємо до них перекладу? Видаючи книгу з такою тематикою, варто було б врахувати те, що українці не зобов'язані знати російську, і попіклуватися про те, щоб вони отримали переклад важливих для контексту висловів
Чудово, що завдяки цій книзі зацікавилась Тютюнником і його творами. І дуже гарні ілюстрації. На жаль, кращі за саму книгу. Таке враження, що автору Григір зовсім не подобався� Вкраплення незрозумілих людей і історій мені особисто здавалось зовсім недоречним. Можливо, якби були якісь примітки автора з поясненням, як ця людина повʼязана з героєм, було б цікавіше.
Здивували репліки російською без перекладу, русизми і опечатки в тексті, а також дуже дрібний шрифт. Неочікувано, бо всі інші книги видавництва, з якими я знайома, дуже високої якості.
Найкраще, що ця книга спонукала мене прочитати твори самого Тютюнника, його біо, статті; також тут чудовий дизайн і цікаві ілюстрації. Але Я відчуваю жаль на межі зі злістю, адже дуже хотіла і чекала цю книгу, а в результаті не отримала ні біографії - рвана оповідь без розуміння та розкриття причинно-наслідкових зв’язкі�, ні художнього твору - занадто картонно, безсюжетно, а для потоку свідомості мені не лягає, це ж реальна постать. А ще маленький до сліз в буквальному сенсі шрифт. Мучила понад три місяці з великою надією. Шкода.
Мабуть що у мене були якісь упереджені очікування, бо якщо я бачу в описі до книги «роман про Тютюнника», я очікую роман. А отримую біографію з описовими рощмірковуваннями автора, які збивають ритм і стиль всього тексту. Дратувало, що автор, обравши писати біографію, дозволяв собі висновки про почуття і думки не тільки Тютюнника, але й його оточуючих, ба�, навіть оцінювати відчуття читача. Це дивно. А супроводжуючі ілюстрації прекрасні.
Дуже красиве видання: дизайн та ілюстрації. Стиль автора мені не зайшов. Але дуже цінно, що з'являються такі книги� Головне: ця книга спонукає до подальших кроків. Після неї подивилась документалки про Григора Тютюнника (є 2 відео на ютюбі від Суспільного, дуже цікаво) і надихнулась перечитувати новели автора.
«Слав� щось забирає від людини. Вона майже нічого не додає до таланту, але краде більше» ⠶ Я дуже люблю почитати біографії відомих людей, особливо, коли воно написані в більш художньому стилі. Не сухі факти, а з емоціями та сюжетом і художніми елементами. ⠶ Саме тому мене й зацікавила книга «Місяцю, місяцю», адже це художня біографія українського письменника Григора Тютюнника. Але важливим тут також є те, що вона психологічна. Степан Процюк зумів своїм текстом передати все, що відбувалось на думці в Григора й змалював дуже яскраво його портрет. Читач відчуває ніби на собі всі емоції Григора, всі його переживання та мрії. ⠶ Мені сподобалось, як автору вдалося передати всі ці почуття й підвести до кінця, емоційність якого постійно наростала. На жаль, як відомо, Григор Тютюнник не витримав радянського режиму і покінчив життя самогубством. І Степан Процюк дуже добре описав усі ці переживання письменника: «Але Григір уже не чув і не слухав. Усе сплутувався в голові болючий вузлик». ⠶ Степан Процюк проробив велику роботу, створюючи цю книгу. Для її написання він використав як автобіографію Григора, так і його листи до рідних. На основі них Степан Процюк власне й зміг так вдало змалювати портрет Григора та його внутрішній стан. Мені не вистало джерел інформації в кінці, але в самому тексті часом є посилання на ті чи ті джерела. До речі, мені хотілось, аби в книзі автор також розкрив трохи більше Григора Тютюнника, як батька, адже він так важко переніс втрату свого тата. ⠶ Щодо стилю - він не простий. Читати біографію треба уважно. Часом було в мене відчуття, що я заплутуюсь і не дуже розумію, чому зараз йдеться не про Григора, а про інших, наприклад, Мороза? Стиль трохи заплутаний: часом автор звертається на «ти» до Григора, ніби веде монолог із ним, а часом оповідь ведеться вже від третього обличчя, як звичайний художній текст. Саме такі стрибки й робили для мене книгу трохи важкою у сприйнятті. ⠶ Хочу також відзначити неймовірне оформлення цієї книжки! На читачів чекає: ⠶ ➡️ білий та цупкий папір, текст не просвічується і читати зручно (хоча шрифт трохи маленький); ➡️кольорові ілюстрації, які свого роду теж є психологічними, а також цілі розвороти; ➡️ прозора суперобкладинка; ➡️лясе для зручного читання. ⠶ Чи познайомить ця книга з Григором? Однозначно так! Саме як із людиною, яка хотіла звичних речей, але яку зламала радянська влада. ⠶ Але перед читанням біографії раджу познайомитися з творчістю письменника й прочитати його основні книжки, про них тут згадується, тому так буде більш зрозуміло все.
Напрочуд чуттєвий роман про справжнє життя письменника, який інколи страшно, майже завжди сумно і щемно читати. Вишукані багряні ілюстрації всюди нагадають про режим, яким душив, катував та тримав у неволі найкращих. «Вєлікая» знаходила тільки такі шляхи укорінення. Холодними трупами прокладала собі дорогу, кров’� змащувала цеглини свого режиму. Продовжує і зараз. Жаль, що так мало шани і слави дістається Григіру Тютюннику зараз. Тернистий шлях його таланту заслуговує більшого.
Надзвичайно красива книга і дуже важлива для популяризації української літератури, але для мене особисто стиль написання був занадто складним для сприйняття. Це було важко читати
Мені дуже сподобалось. Хто знайомий з творчістю Степана Процюка знають, що його стиль не є легким для сприйняття, але й теми про які автор говорить, будь то ютуб або книга, - не є легкими. Він ніби відчуває той біль і сум і безнадійність і трагедію життя і майстерно передає це все читачу.
"Його (Григора) новели пропікають душу як 90-градусний спирт; але треба мати душу, щоб обпікало!"
Скоріш за все, я запамʼятаю лиш епізод із Мирославом Мариновичем і «Заповітом» Шевченка на сцені філармонії. Дотепно і життєствердно. Тільки завдяки неймовірним ілюстраціям Марії Кристопчук і коротким розділам я змогла пробратися через цей текст.
Я з великим задоволенням слухаю літературні відео Степана Процюка, і це допомогло в прочитанні книги. Знаючи стиль розповіді автора, було простіше зосередитися на загальному сприйнятті книги, вона відкрила чимало цікавих сторінок життя Григіра Тютюнника і його творів, але залишилося відчуття незавершеності, нецілісності. Так, начебто це чорновий фаріант книги, яка згодом отримає необхідне обрамлення; мріється, що в повному варіанті будуть винесені окремо допоміжні статті про імена, якими рясніє книга (одні із них відомі, інші, імовірно, були збірними образами), про події, які згадуються побіжно, але мали значний вплив на життя Грирора і загалом на розвиток української літератури, що загалом думки автора будуть десь згруповані, десь скорочені, десь - розвинені глибше, що (знову ж таки, для цілісности форми художнього твору) буде надано переклад реплік з російської на українську. Але навіть в такому вигляді, як сьогодні, книга цікава і дуже потрібна. Важливо, що розкрито стосунки Григіра із братом Григорієм, вплив Григорія на становлення Григіра як письменника, основні події його творчого життя і середовища. У будь-якому разі, книга спонукає звернутися до творчості Григіра Тютюнника, з насолодою перечитувати і переслуховувати його твори, допомагає зрозуміти умови і передумови їх написання, одночасно з усвідомленням важливості і цінності цього надбання в українській літературі.
Класний напівнонфік напівхудожня проза не так про Тютюнника, як про епоху загалом і трагедію особистості в совку, який покалічив десятки мільйонів доль, замість того, щоб дати їм прорости буйним цвітом різнотрав'я, намагався засіяти конюшину з неселекційного насіння.
повелася на розкрученість імені автора, його літературну зірковість. Це друга прочитана його книжка і друге "не моє". А от саме по собі видання абсолютно розкішне. Ілюстрації-колажі - мистецтво. Не маю звички продавати книжки, з якими не склалося, але більше спроб подружитися з автором не робитиму. Якось воно все патетично і постановочно, ніби театральна вистава, де актори мають яскравий грим і голосно кричать, щоб глядачі бачили-чули. Моруа і Фейхтвангер як біографи видатних людей для мене переконливіші.
Трагічна доля Письменника з Великим серцем і тонкою душею. Ніяк пробивати радянський залазобетон інакшими способами, ніж мотузкою. *То навіть був не сум, а важка, як мокра сокира, печаль.* *Любити цей світ ставало чимраз важче. Хтось поклав на твою душу, Григоре,мішок цементу.*
На черзі - перечитати новели Григора Тютюнника і "Вир" Григорія Тютюнника.
Чому я ніколи не чула про Степана Процюка? Треба пошукати ще щось цього автора.
📖Цей твір варто прочитати хоча б для того, щоб [не] зайвий раз нагадати собі на скільки гнилою, безжальною та несправедливою була радянська система.
Це нетипова біографія автора в художньому її осмислені. Це душевна травма Григора, його переживання та відчуття. Це про велике бажання прославити українське [вільне] [трудолюбиве] [горде] село на весь союз, яке розбилося об нахабну радянську систему.
Після прочитання захотілося з головою зануритися у творчість Григора та і загалом в українську літературу. А хіба не це було основною метою автора?