Nika's Updates

"Складно переказувати такого типу книжки. Закони жанру не дають взяти й описати есеїстику, адже за своєю суттю вона є одним довгим авторським думанням. Спробую лише підрезюмувати цей важливий для нас сьогодні, останній прижиттєвий текст, від блискучої інтелектуалки Сюзан Зонтаґ -«Спостереження за болем інших», в перекладі чудові Ярослави Стріхи.

Отже, з появою фотоапаратів, що вже не потребували триногого штативу, а могли перенести фотографа в найзапекліші місця війни, вагу слова в журналістиці було замінено силою зображення.
Слова були скомпрометовані як часто неправдиві та маніпулятивні. Здавалося, якщо текст може викривити дійсність, то зображення вже точно ні. Дарма, що ніхто тоді не міркував над тим, хто є автором, який висвітлює події з власної перспективи. Не думали й про те, що фото, стоп-кадр, є немовби лише однією цитатою з книги, але такою, за якою помилково передбачалося розуміння всього тексту.

Шляхетна місія фотографії - показати всі жахіття війн, для того, щоб їх припинити, зазнає поразки, бо початково виходить з хибного судження про те, що війни тривають лише тому, що світ не знає, якою жахливою насправді є війна.

Втім, якщо й не припинити всі війни раз і назавжди, то можливо фотографія принаймні зможе викликати емпатію?
Справедливо сказати, що з цим завданням вона незле справляється, але Зонтаґ знову задається запитанням: чого вартує емпатія, не переплавлена в дію? І висновує, що емпатія - емоція плинна. Адже, зображення, що ще вчора викликало жах, від якого холонула кров, сьогодні може міститися у популярних медіа, як от Vanity fair 1993 року, де всіх тішив собою Бред Пітт поруч з фото обложеного Сараєва. І тут працювали навіть не фейсбук-алгоритми, що безжально підкидають піжаму, після новини про смерть воїна. Працювали редактори, сумлінно позаяк.

Отож, чи розвивають фото людських страждань чутливість, а чи навпаки притлумлюють її? Чому ми поспішаємо перемкнути канали, з такими зображеннями і чому, інколи навпаки, маємо потяг їх роздивитися? Чи справді емоційність та сентиментальність допомагають?

«Доки ми співчуваємо, нам здається, що ми не співучасники того, що заподіює страждання. Наше співчуття декларує, що ми невинні, але й безсилі щось змінити. І саме тому співчуття, попри всі наші добрі наміри, може бути недоречним і навіть неприйнятним».

Важливо також згадати, що в книзі Зонтаґ пояснює і важливу роль фотографії, та жодним чином не знецінює і не применшує її значення. Просто, як інтелектуалка вона має постійне бажання роздумувати над вже усталеними звичаями та практиками того, як ми проживаємо власний біль та як споглядаємо за болем інших.

Раджу до прочитання та співдумання. Сьогодні, таке воно нам потрібне. "