What do you think?
Rate this book
Сестри Річинські
«Сестри Річинські» - відомий роман Ірини Вільде. В центрі твору � розповідь про родину католицького священика. Після несподіваної смерті батька, що привела до матеріальної кризи, кожна із п’ят� дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. Опис традицій і звичаїв Західної України 30-х років XX ст., тонкий психологізм, особливість мови персонажів, драматизм і комічність зображення доль роблять твір цікавим та захопливим для широких читацьких кіл.
- GenresUkrainian Literature
1264 pages, Hardcover
First published January 1, 1964
27 people are currently reading
636 people want to read
About the author
Iryna Vilde
15books8followersIryna Vilde, a pen name of Daryna Dmytrivna Polotniuk (Ukrainian: Дарина Дмитрівна Полотнюк, nee Makohon Ukrainian: Макогон), was a Ukrainian writer and Soviet correspondent. She graduated from Lviv University in 1933 and then worked as a teacher and contributed to the journal Zhinocha dolia in Kolomyia (1933�9). Under Soviet rule she wrote for Pravda Ukrainy as a special correspondent and headed the Lviv branch of the Writers' Union of Ukraine. Her work was first published in 1930. Some of her prose works from the prewar period are Povist' zhyttia (The Novelette of Life, 1930), the anthology of short stories Khymerne sertse (The Whimsical Heart, 1936), the novelettes Metelyky na shpyl’kakh (Pinned Butterflies, 1936) and B’ie vos'ma (The Clock Strikes Eight, 1936), and novelettes based on the life of the intelligentsia and students, such as Povnolitni dity (Grown-up Children, 1939). Her postwar works include Istoriia odnoho zhyttia (The History of One Life, 1946), Nashi bat'ky roziishlysia (Our Parents Have Separated, 1946), Stezhynamy zhyttia (Along the Paths of Life, 1949), Iabluni zatsvily vdruhe (The Apple Trees Have Blossomed Again, 1949), Kury (Chickens, 1953), Nova Lukavytsia (1953), Zhyttia til’ky pochynaiet’sia (Life Is Just Beginning, 1961), and Troiandy i ternia (Roses and Thorns, 1961). In all of those works Vilde showed herself a master at describing the life of Galicians from a variety of social classes. The work most highly rated by literary critics is the novel Sestry Richynski (The Richynsky Sisters, 2 vols, 1958, 1964), in which she portrays the intelligentsia and townspeople from a wide range of social backgrounds. A collected edition of Vilde's works, Tvory (Works, 4 vols, 1967�8), has been published, as well as a Russian translation in five volumes (1958).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
December 17, 2023
Детальніше � .
Перші кількасот сторінок взагалі не фокусуються на сестрах, а здебільшого на їхньому батьку Аркадію і на комуністі Бронку Завадці. Проте коли Аркадій помирає, залишаючи дружину і п'ятьох дочок із порожнім коритом, їм доводиться шукати власне місце у житті. Роман називається "Сестри Річинські", але десь третина його - про Завадку. Також чимало написано про другорядних персонажів, ніби Вільде, щоб ті не були картонними, розписала їхню передісторію, не знала, що з цього залишити у фінальній версії, і втулила туди все. Читаєш пару десятків сторінок про персонажа... А для чого? Щоб хтось із головних героїв потім згадав, що чув щось про такого і такого. Попри це, книжка читалася ледь не легше за все, що було в мене цього року. Дуже захоплює слідкувати за тим, як життя повелося з персонажами, особливо різні долі сестер: до когось ставишся прихильно, до інших - мінливо, а від когось сподіваєшся тільки найгіршого. Якщо одним реченням, то це міжвоєнна західноукраїнська хроніка, відбита на одній родині.
Перші кількасот сторінок взагалі не фокусуються на сестрах, а здебільшого на їхньому батьку Аркадію і на комуністі Бронку Завадці. Проте коли Аркадій помирає, залишаючи дружину і п'ятьох дочок із порожнім коритом, їм доводиться шукати власне місце у житті. Роман називається "Сестри Річинські", але десь третина його - про Завадку. Також чимало написано про другорядних персонажів, ніби Вільде, щоб ті не були картонними, розписала їхню передісторію, не знала, що з цього залишити у фінальній версії, і втулила туди все. Читаєш пару десятків сторінок про персонажа... А для чого? Щоб хтось із головних героїв потім згадав, що чув щось про такого і такого. Попри це, книжка читалася ледь не легше за все, що було в мене цього року. Дуже захоплює слідкувати за тим, як життя повелося з персонажами, особливо різні долі сестер: до когось ставишся прихильно, до інших - мінливо, а від когось сподіваєшся тільки найгіршого. Якщо одним реченням, то це міжвоєнна західноукраїнська хроніка, відбита на одній родині.
December 31, 2017
Остання прочитана книга у 2017 році! Найоб'ємніша (більше 1200 сторінок!), найдовше була зі мною(місяць читання і до того кілька років у бібліотеці на чільному місці).
Я зжилася з нею, зріднилася з її героїнями. І дуже полюбила авторку Ірину Вільде.
Роман монументальний, не побоюся цього слова. Тут повний зріз епохи. Відображені соціальні настрої, становлення національної свідомості, запровадження комунізму, інертність і байдужість суспільства до державотворчих процесів.
П'ять дочок греко-католицького священика, напозір наповнені сестринською любов'ю і абсолютною неготовністю до самостійного існування за життя батька, по його смерті змушені самотужки шукати свої життєві шляхи. І дороги їх заводять у дуже різні ситуації. Гартують їх дух, витісують характери і світогляд.
Книга настільки об'ємна і повна деталей, що розповісти всі важливі моменти просто неможливо у короткому відгуку!
Становище жінки у суспільстві важке і незавидне, навіть для вищих прошарків суспільства, що ж говорити про простолюдинів.Але прогресивні погляди дістаються і цього далекого краю. Жінки працюють, вирішують справи, навчаються.
Тут на сусідніх вулицях живуть націоналісти, комуністи, капіталісти, любителі легкої наживи, євреї, католики- поляки, українці,що піднімають голови. Вся ця барвистіть, текстурність, неоднорідність епохи вдало відображена у романі .Герої чудово виписані, характерні, глибокі.
Як же мене дратувала Олена, матір сестер Річинських! Як безхребетна риба товклася водами життя, час від часу хапаючи повітря ротом і щоразу ховаючись у глибини власного вигаданого світу, коли на горизонті з'являлася найменша причина потривожити її спокій. Як така людина, мама, могла виховати достойних,думаючих, принципових членів суспільства, якщо сама не мала уявлення про світ, у якому живе? І не лише у політичному плані.
Авторка розповідає і про початок пробудження з летаргічного сну села . Напроти містян, інтелігенції - це ще темні і дурні люди, але вони вже не раби, вони вже вміють захищатися і вміють вимагати, для них важлива їх гідність і гордість.
Кожна з сестер Річинських пройшла свою дорогу. Спотикалася і падала, але йшла і міцніла. Як і їх держава.
10/10 - раджу до читання усім!
Я зжилася з нею, зріднилася з її героїнями. І дуже полюбила авторку Ірину Вільде.
Роман монументальний, не побоюся цього слова. Тут повний зріз епохи. Відображені соціальні настрої, становлення національної свідомості, запровадження комунізму, інертність і байдужість суспільства до державотворчих процесів.
П'ять дочок греко-католицького священика, напозір наповнені сестринською любов'ю і абсолютною неготовністю до самостійного існування за життя батька, по його смерті змушені самотужки шукати свої життєві шляхи. І дороги їх заводять у дуже різні ситуації. Гартують їх дух, витісують характери і світогляд.
Книга настільки об'ємна і повна деталей, що розповісти всі важливі моменти просто неможливо у короткому відгуку!
Становище жінки у суспільстві важке і незавидне, навіть для вищих прошарків суспільства, що ж говорити про простолюдинів.Але прогресивні погляди дістаються і цього далекого краю. Жінки працюють, вирішують справи, навчаються.
Тут на сусідніх вулицях живуть націоналісти, комуністи, капіталісти, любителі легкої наживи, євреї, католики- поляки, українці,що піднімають голови. Вся ця барвистіть, текстурність, неоднорідність епохи вдало відображена у романі .Герої чудово виписані, характерні, глибокі.
Як же мене дратувала Олена, матір сестер Річинських! Як безхребетна риба товклася водами життя, час від часу хапаючи повітря ротом і щоразу ховаючись у глибини власного вигаданого світу, коли на горизонті з'являлася найменша причина потривожити її спокій. Як така людина, мама, могла виховати достойних,думаючих, принципових членів суспільства, якщо сама не мала уявлення про світ, у якому живе? І не лише у політичному плані.
Авторка розповідає і про початок пробудження з летаргічного сну села . Напроти містян, інтелігенції - це ще темні і дурні люди, але вони вже не раби, вони вже вміють захищатися і вміють вимагати, для них важлива їх гідність і гордість.
Кожна з сестер Річинських пройшла свою дорогу. Спотикалася і падала, але йшла і міцніла. Як і їх держава.
10/10 - раджу до читання усім!
October 29, 2015
Не знаю, чи є сенс писати про враження від книжок, коли вони вже трохи "настоялися" (враження маю на увазі, а не книжки, хоча Річинські власне доволі настояні), але спробую, оскільки одразу по прочитанні мені це було важко зробити.
Я жила з цим товстим форматним томом два місяці. Він кочував з ліжка, до табуретки біля дивану, на вікно, знову на книжкову полицю і закладка повільно рухалася зрізом сторінок. Коли я лише починала читати, уявляла собі сюжетну лінію цілком інакше. Дуже люблю сімейні саги, де розповідається довга історія одного чи кількох поколінь. Сподівалася, що і тут зустріну таку історію. Натомість отримала протилежне. Відрізок часу, який охоплює роман Вільде - це всього лиш кілька десятиліть, та й то якщо брати до уваги початок історії з Оленою. А згрубша - історія кількох років із життя п'ятьох Річинських. Вона захоплювала, вона нудила, вона дивувала подіями, які здавалися неможливими на початку книжки, вона дозволяла вражатися вмінням Ірини Вільде так деталізувати. І якщо після прочитання я таки відчувала легке роздратування - бо не фанат такого "розжовування", то тепер усе погане пам'ять стирає, бачу лише хороше. Багато нових красивих і забутих слів, які вживаються, зріз епохи протистояння поляків-українців у міжвоєнній Галичині, потемки людської душі, звідки часом можна дістати найнесподіваніші речі, чудово виписані характери дівчат і Олени Річинської. Дратував Бронко Завадка і уся комуністична возня. Оскільки видавали Вільде уже за союзу, це було хороше прикриття, але разом з тим і симптоматичне для подальшої України описування того, як комунізм завойовував серця.
Я жила з цим товстим форматним томом два місяці. Він кочував з ліжка, до табуретки біля дивану, на вікно, знову на книжкову полицю і закладка повільно рухалася зрізом сторінок. Коли я лише починала читати, уявляла собі сюжетну лінію цілком інакше. Дуже люблю сімейні саги, де розповідається довга історія одного чи кількох поколінь. Сподівалася, що і тут зустріну таку історію. Натомість отримала протилежне. Відрізок часу, який охоплює роман Вільде - це всього лиш кілька десятиліть, та й то якщо брати до уваги початок історії з Оленою. А згрубша - історія кількох років із життя п'ятьох Річинських. Вона захоплювала, вона нудила, вона дивувала подіями, які здавалися неможливими на початку книжки, вона дозволяла вражатися вмінням Ірини Вільде так деталізувати. І якщо після прочитання я таки відчувала легке роздратування - бо не фанат такого "розжовування", то тепер усе погане пам'ять стирає, бачу лише хороше. Багато нових красивих і забутих слів, які вживаються, зріз епохи протистояння поляків-українців у міжвоєнній Галичині, потемки людської душі, звідки часом можна дістати найнесподіваніші речі, чудово виписані характери дівчат і Олени Річинської. Дратував Бронко Завадка і уся комуністична возня. Оскільки видавали Вільде уже за союзу, це було хороше прикриття, але разом з тим і симптоматичне для подальшої України описування того, як комунізм завойовував серця.
October 29, 2019
Роман має купу проблем. І найважливіша, як на мене, це проблема невідповідності наміру і втілення. Якщо авторці дійсно йшлося про сестер Річинських, то не обов'язково було підносити читачам всі інші сюжетні лінії (з купою самоповторів: прийом з проведенням дискусії і її зривом комуністами використано тричі (!)).
Можна було б заперечити, що комуністична лінія - це "паровоз" всієї книжки. Але на мою думку, логічніше було б розділити цей твір (на щастя, об'єми дозволяють) на дві книжки: одна про героїчний чин комуністів, а інша - про сестринство, розпад аристократії та подібні теми. Навіть якщо цю іншу ніколи б не опублікували за совєтів. (З мене, певно, кепський реципієнт соцреалістичних текстів.)
Ця "монументальність"- така радянська, зрештою. Роман пропонують прочитати як "широку панораму галицького життя", а тут (з точки зору вічності, правди (так можна сказати?), об'єктивності) "Сестри" сідають в калюжу: всі ці комуністи, які передчувають всесвітню революцію, весь цей патос визволення (хоча, Вільде все таки не зловживає цим, бо ж симпатії її самої розходяться з офіційним тлумаченням) - все це ніщо інше як фікція, вигадка, підлаштована під офіційну ідеологію. Давайте чесно: ми знаємо, що найлютіший опір совєтам чинили саме на Покутті (тільки тут існувала упівська республіка в Косові, приміром). З точки зору роману, всі села довкола "скомунізовані", а прекрасні інтеліґентні комуністи підкорюють шляхетних панночок; в тюрмах теж сидять самі комуністи, а найлютіші тортури витримують... ну звісно, комуністи. Тому сприймати цей роман як "полотно" не варто: авторка нас серйозно ошукує. (і так, наприкінці (!) авторка дозволяє деяким героям полаяти комунізм (до цього від нього теж відхрещувалися, але "попівська" критика не була чимось серйозним). Це критика слідчого, який каже, що з розпуском КПЗУ "товариші" з комінтерну кинули "нашівських" революціонерів, та щоденник Маркіяна - який у в'язниці занотовує дискусії з комуністами (хоча останній ладен якщо не прийняти їхню думку, то вступити в діалог).
Очевидно, тоді чи не єдина цінність "Сестер" - це, власне, лінія Річинських. Тут можна було б натрапити на феміністичне бачення та полеміку з ідеалістичним неоромантизмом Кобилянської (все це дійсно має місце - за це й хапаються історики літератури). І це, на нашу думку, ще один доказ того, що роман варто було б розділити або порізати.
Щодо до письма Вільде: воно виразно новелістичне. Історії оповідаються в короткій формі, а потім вони допасовуються до загального сюжету (чи варто й говорити, що багато з них є необов'язковими). Що найпарадоксальніше, дві найкращі новелі (хоч це страшенно суб'єктивно), трапилися в лінії комуністів: це історія Завадки-старшого (такий собі переказ історії про "Пропащу силу", але без бунту; "пропаща сила" з типом лагідного українця) та історія Рити (обидві новелі могли б стати чудовими романами, що перевершили б "Сестер").
Але в цій формі є свої ризики. Особливо, якщо перед нами роман-ріка (це можна так назвати?). Навіть у лінії сестер ми бачимо цю проблему: герої лишаються трохи недовиписаними через повороти фабули й різку зміну оптики - це при тому, що Вільде, загалом, стоїть на традиції реалістичного роману, але, звісно, змодернізованого новими естетичними практиками (звідки й ця новельність); час в романі біжить незрозуміло й нелінійно, єдине, про що ми дізнаємося, це 1936-1938 (дати в щоденнику Маркіяна); але прийом "представлення" героїв у авторки дуже і дуже реалістичний (до тридцяти сторінок біографічої довідки вставки, аби пояснити причини такого характеру героїв; що вже казати й про те, що авторка схильна знаходити для всього дарвіністсько-біологічне пояснення ("Зоня вродилась злою, бо я [мати] не хотіла тієї дитини").
Таким чином, дослідження персонажів (з реалістичної точки зору, бо з іншої в мене міркувати не виходить) не вдається повною мірою: якщо з Катериною авторка "розібралася" ґрунтовно в першому томі, то далі вона стає їй нецікавою й зустрічається дуже спорадично; чого хоче Зоня нам стає зрозуміло аж наприкінці, такий собі новельний трюк, втім, дуже переконливий: ось вам, будь ласка, тип "жінки-чоловіка"; Неля і Ольга - це старий типаж сентиментальних панночок (пасаж про "серце, спрагле любові, не могло не покохати"); Слава теж по-новельному обманює нас: змальована такою ж сентиментальною, вона раптом тікає з дому - і далі знову зникає з нашого поля зору. Це дуже дивний висновок, але по прочитанню "Сестер" з'являється враження, що тисячі з гаком сторінок авторці забракло, аби прицільно опрацювати цих героїнь.
Останній ґандж: роман недописаний (так!). Кінцеві новелі дуже неоднозначні й дають підстави вважати, що між ними мало щось бути. Олена знову зустрічається з мецасом Білинським; вони ностальгують за давно проминулим (розумієте, сторінок 800 після зустрічі нічого не було - тільки Олена щось там думала про світлу мрію своєї юности; аж раптом - на тобі!); Бронка кидають за ґрати з вимогою відступитися від своїх принципів; його чекає дружина (чи не чекає? його арештовують, коли він іде з дому Річинських; далі вони переїжджатимуть - це означає, що Бронко таки зламався?); і, зрештою, Річинська (вдова) таки покидає дім зі своєю вірною служницею, про що міркували герої вже здавна; але покидає одна, без дочок (питання: куди поділася Неля? ще мить тому вона читала лист Слави до Ольги); оцей остаточний розрив з минулим, з будинком старого священика - це мала би бути, за логікою, головна метафора роману, але вона чомусь не вистрілює.
Цей бляклий фінал можна пояснити й інакше: зараз-но радянські війська почнуть героїчно "звільняти" народи, й перестріляють чимало персонажів; потім прийдуть німці й теж перестріляють когось із персонажів; ще буде протистояння АК і УПА та боротьба з совєтами - важко робити прогнози, але чи лишиться хтось в живих? Можливо, десь так далеко-далеко, лишиться стара Річинська, що дивитиметься на зруйноване війною місто, і, як усі люди з її ґенерації, питатиме: "як світ дійшов до цього?". Але цього авторка вже не може сказати, бо це мусить зламати комуністичну оптику.
Однак, попри всі вади, "Сестри" мають одну і чесноту: їх дійсно цікаво читати, особливо після, скажімо 500-ї сторінки. Це не дуже переконливий "комплімент", але це справді так. І, як реалістка (ну так вже нам бачиться, даруйте), Вільде дуже непогано проникає в якісь дрібні життєві ситуації: в її інтонаціях дуже часто багато рації (приклад: за весь вечір негарна Катерина отримала аж один комплімент: якийсь студент почав дебатувати з нею з приводу моральних якостей творів Винниченка (sic!) й висловив своє здивування гостротою її мислення; а потім перепросив, і пішов танцювати з іншою, яку хвилину тому назвав "тупою куркою").
Роман нагадує будинок Річниських (яким вони не володіють, між іншим!): проектований в минуле він дарує затишок, але за сучасних обставин він стоїть опустілий та пошарпаний (авторка згадує, що й за життя Аркадія стріха протікала, але тільки на кухні; тепер вона протікає повсюдно). Скоріш за все, совєти розділять його на п'ять сімей; або побудують на його місці щось нове й сіро-безпретензійне, що не вписуватиметься в загальну архітектуру. Зрештою, в нашій літературі Вільде спробувала забудувати пустир. Вийшло не дуже переконливо, але місто тепер виглядає трошки краще.
Можна було б заперечити, що комуністична лінія - це "паровоз" всієї книжки. Але на мою думку, логічніше було б розділити цей твір (на щастя, об'єми дозволяють) на дві книжки: одна про героїчний чин комуністів, а інша - про сестринство, розпад аристократії та подібні теми. Навіть якщо цю іншу ніколи б не опублікували за совєтів. (З мене, певно, кепський реципієнт соцреалістичних текстів.)
Ця "монументальність"- така радянська, зрештою. Роман пропонують прочитати як "широку панораму галицького життя", а тут (з точки зору вічності, правди (так можна сказати?), об'єктивності) "Сестри" сідають в калюжу: всі ці комуністи, які передчувають всесвітню революцію, весь цей патос визволення (хоча, Вільде все таки не зловживає цим, бо ж симпатії її самої розходяться з офіційним тлумаченням) - все це ніщо інше як фікція, вигадка, підлаштована під офіційну ідеологію. Давайте чесно: ми знаємо, що найлютіший опір совєтам чинили саме на Покутті (тільки тут існувала упівська республіка в Косові, приміром). З точки зору роману, всі села довкола "скомунізовані", а прекрасні інтеліґентні комуністи підкорюють шляхетних панночок; в тюрмах теж сидять самі комуністи, а найлютіші тортури витримують... ну звісно, комуністи. Тому сприймати цей роман як "полотно" не варто: авторка нас серйозно ошукує. (і так, наприкінці (!) авторка дозволяє деяким героям полаяти комунізм (до цього від нього теж відхрещувалися, але "попівська" критика не була чимось серйозним). Це критика слідчого, який каже, що з розпуском КПЗУ "товариші" з комінтерну кинули "нашівських" революціонерів, та щоденник Маркіяна - який у в'язниці занотовує дискусії з комуністами (хоча останній ладен якщо не прийняти їхню думку, то вступити в діалог).
Очевидно, тоді чи не єдина цінність "Сестер" - це, власне, лінія Річинських. Тут можна було б натрапити на феміністичне бачення та полеміку з ідеалістичним неоромантизмом Кобилянської (все це дійсно має місце - за це й хапаються історики літератури). І це, на нашу думку, ще один доказ того, що роман варто було б розділити або порізати.
Щодо до письма Вільде: воно виразно новелістичне. Історії оповідаються в короткій формі, а потім вони допасовуються до загального сюжету (чи варто й говорити, що багато з них є необов'язковими). Що найпарадоксальніше, дві найкращі новелі (хоч це страшенно суб'єктивно), трапилися в лінії комуністів: це історія Завадки-старшого (такий собі переказ історії про "Пропащу силу", але без бунту; "пропаща сила" з типом лагідного українця) та історія Рити (обидві новелі могли б стати чудовими романами, що перевершили б "Сестер").
Але в цій формі є свої ризики. Особливо, якщо перед нами роман-ріка (це можна так назвати?). Навіть у лінії сестер ми бачимо цю проблему: герої лишаються трохи недовиписаними через повороти фабули й різку зміну оптики - це при тому, що Вільде, загалом, стоїть на традиції реалістичного роману, але, звісно, змодернізованого новими естетичними практиками (звідки й ця новельність); час в романі біжить незрозуміло й нелінійно, єдине, про що ми дізнаємося, це 1936-1938 (дати в щоденнику Маркіяна); але прийом "представлення" героїв у авторки дуже і дуже реалістичний (до тридцяти сторінок біографічої довідки вставки, аби пояснити причини такого характеру героїв; що вже казати й про те, що авторка схильна знаходити для всього дарвіністсько-біологічне пояснення ("Зоня вродилась злою, бо я [мати] не хотіла тієї дитини").
Таким чином, дослідження персонажів (з реалістичної точки зору, бо з іншої в мене міркувати не виходить) не вдається повною мірою: якщо з Катериною авторка "розібралася" ґрунтовно в першому томі, то далі вона стає їй нецікавою й зустрічається дуже спорадично; чого хоче Зоня нам стає зрозуміло аж наприкінці, такий собі новельний трюк, втім, дуже переконливий: ось вам, будь ласка, тип "жінки-чоловіка"; Неля і Ольга - це старий типаж сентиментальних панночок (пасаж про "серце, спрагле любові, не могло не покохати"); Слава теж по-новельному обманює нас: змальована такою ж сентиментальною, вона раптом тікає з дому - і далі знову зникає з нашого поля зору. Це дуже дивний висновок, але по прочитанню "Сестер" з'являється враження, що тисячі з гаком сторінок авторці забракло, аби прицільно опрацювати цих героїнь.
Останній ґандж: роман недописаний (так!). Кінцеві новелі дуже неоднозначні й дають підстави вважати, що між ними мало щось бути. Олена знову зустрічається з мецасом Білинським; вони ностальгують за давно проминулим (розумієте, сторінок 800 після зустрічі нічого не було - тільки Олена щось там думала про світлу мрію своєї юности; аж раптом - на тобі!); Бронка кидають за ґрати з вимогою відступитися від своїх принципів; його чекає дружина (чи не чекає? його арештовують, коли він іде з дому Річинських; далі вони переїжджатимуть - це означає, що Бронко таки зламався?); і, зрештою, Річинська (вдова) таки покидає дім зі своєю вірною служницею, про що міркували герої вже здавна; але покидає одна, без дочок (питання: куди поділася Неля? ще мить тому вона читала лист Слави до Ольги); оцей остаточний розрив з минулим, з будинком старого священика - це мала би бути, за логікою, головна метафора роману, але вона чомусь не вистрілює.
Цей бляклий фінал можна пояснити й інакше: зараз-но радянські війська почнуть героїчно "звільняти" народи, й перестріляють чимало персонажів; потім прийдуть німці й теж перестріляють когось із персонажів; ще буде протистояння АК і УПА та боротьба з совєтами - важко робити прогнози, але чи лишиться хтось в живих? Можливо, десь так далеко-далеко, лишиться стара Річинська, що дивитиметься на зруйноване війною місто, і, як усі люди з її ґенерації, питатиме: "як світ дійшов до цього?". Але цього авторка вже не може сказати, бо це мусить зламати комуністичну оптику.
Однак, попри всі вади, "Сестри" мають одну і чесноту: їх дійсно цікаво читати, особливо після, скажімо 500-ї сторінки. Це не дуже переконливий "комплімент", але це справді так. І, як реалістка (ну так вже нам бачиться, даруйте), Вільде дуже непогано проникає в якісь дрібні життєві ситуації: в її інтонаціях дуже часто багато рації (приклад: за весь вечір негарна Катерина отримала аж один комплімент: якийсь студент почав дебатувати з нею з приводу моральних якостей творів Винниченка (sic!) й висловив своє здивування гостротою її мислення; а потім перепросив, і пішов танцювати з іншою, яку хвилину тому назвав "тупою куркою").
Роман нагадує будинок Річниських (яким вони не володіють, між іншим!): проектований в минуле він дарує затишок, але за сучасних обставин він стоїть опустілий та пошарпаний (авторка згадує, що й за життя Аркадія стріха протікала, але тільки на кухні; тепер вона протікає повсюдно). Скоріш за все, совєти розділять його на п'ять сімей; або побудують на його місці щось нове й сіро-безпретензійне, що не вписуватиметься в загальну архітектуру. Зрештою, в нашій літературі Вільде спробувала забудувати пустир. Вийшло не дуже переконливо, але місто тепер виглядає трошки краще.
January 5, 2024
Дочитав я нарешті сей magnus opus Ірини Вільде (аж трішки втомився від такого обсягу). Книга монументальна, це факт, і потребує певної рефлексії, незважаючи на те, що читати її відносно легко. В принципі, її можна було би віднести до жанру "сімейна сага", якби ж не досить невеличкий відрізок часу, який охоплює цей роман - всього декілька років, в той час, як сага покриває собою декілька поколінь. Але навіть ці декілька років досить є насиченими різними подіями, та й мова йде не лише про сімейство Річинських - в книзі є сила-силенна інших головних та другорядних героїв, опису яких авторка приділила значну увагу.
Як на мене, то мені більше сподобалась історичне тло роману, ніж сам сюжет - це опис українських земель другої половини 30-х років минулого століття, які на той час находились під Польщею. Тут можна виділити і ставлення українців до Польщі, намагання або пристосуватись, або боротись, і ставлення польської влади до українців (чесно кажучи, не дуже хороше). Досить цікавим був опис побуту (харчування, приміщень, одягу, роботи тощо), особливості розмови (наприклад, постійні діалоги, де його учасники звертаються один до одного лише із використанням третьої особи). Плюс твір написано досить багатою мовою, насиченою західноукраїнським діалектом, і читати цей твір було справжньою насолодою з точки зору мови.
Цікаво, що деякі персонажи, у тому числі і головні, навіть деякі із сестер Річинських, розкриваються аж чи не в останній третині книги. В романі нема чіткої структури на кшталт "зав'язка-кульмінація" (хіба що можна вважати певною зав*язкою смерть каноніка Річинського), йде просто опис щоденних подій, але тим не менш, стає цікаво, що ж буде далі, особливо із тими героїнями, до яких ти відчуваєш симпатію (серед героїв я таких не знайшов, якщо не враховувати парочки героїв другого плану). Та й більшість персонажів книги у мене симпатії не викликали, але тим не менш, саме це і свідчить про їх "справжність", нешаблонність, коли їх егоїзм чи бажання обманути або безпорадність чи слабкість брали гору над чимось іншим, що ми могли би очікувати від них.
Ще однією, незвичною, особливістю твору є те, що тут нема одного оповідача - абсолютно суцільний текст кожної із трьох частин роману складається лише із фрагментів, як лоскутна ковдра, що присвячені різним персонажам, і кожний із цих фрагментів написаний від тієї особи, про кого йде мова. Це досить цікавий прийом, адже авторці довелося продумати аргументацію вчинків, думки, стиль, і навіть звичні фразочки-паразити, характерні лише для цих персонажів.
І наостанок, попередження: треба бути готовим до того, що в книзі достатньо багато прокомуністичних моментів, інакше вона би не вийшла у 50-70-ті роки і не отримала би Шевченківську премію (Віра Агеєва каже, що цим маємо завдячувати Павлу Загребельному, через якого в романі з*явилась любовна лінія між однією із сестер Річинських та молодим комуністом). Ми вже відвикли від цього в наявній літературі, і для непідготовленого читача це буде досить несподівано. Та й для мене, який почитав вже рецензії, і був до цього морально готовий, зустріч із ідеально чесними партійцями і комуністичною агітацією на сторінках книги була не зовсім приємною, геть не хотілося читати ці епізоди. Але я тішуся із цього, адже антирадянське щеплення виявилось досить потужним, якщо є така реакція. Якщо побороти ці невеличкі рвотні позиви, і читати далі, то в цілому книга колоритна та атмосферна, всі персонажі та сюжетні лінії виписані так, що сучасним автор(к)ам ще й тягнутись та тягнутись до майстерності Ірини Вільде.
Як на мене, то мені більше сподобалась історичне тло роману, ніж сам сюжет - це опис українських земель другої половини 30-х років минулого століття, які на той час находились під Польщею. Тут можна виділити і ставлення українців до Польщі, намагання або пристосуватись, або боротись, і ставлення польської влади до українців (чесно кажучи, не дуже хороше). Досить цікавим був опис побуту (харчування, приміщень, одягу, роботи тощо), особливості розмови (наприклад, постійні діалоги, де його учасники звертаються один до одного лише із використанням третьої особи). Плюс твір написано досить багатою мовою, насиченою західноукраїнським діалектом, і читати цей твір було справжньою насолодою з точки зору мови.
Цікаво, що деякі персонажи, у тому числі і головні, навіть деякі із сестер Річинських, розкриваються аж чи не в останній третині книги. В романі нема чіткої структури на кшталт "зав'язка-кульмінація" (хіба що можна вважати певною зав*язкою смерть каноніка Річинського), йде просто опис щоденних подій, але тим не менш, стає цікаво, що ж буде далі, особливо із тими героїнями, до яких ти відчуваєш симпатію (серед героїв я таких не знайшов, якщо не враховувати парочки героїв другого плану). Та й більшість персонажів книги у мене симпатії не викликали, але тим не менш, саме це і свідчить про їх "справжність", нешаблонність, коли їх егоїзм чи бажання обманути або безпорадність чи слабкість брали гору над чимось іншим, що ми могли би очікувати від них.
Ще однією, незвичною, особливістю твору є те, що тут нема одного оповідача - абсолютно суцільний текст кожної із трьох частин роману складається лише із фрагментів, як лоскутна ковдра, що присвячені різним персонажам, і кожний із цих фрагментів написаний від тієї особи, про кого йде мова. Це досить цікавий прийом, адже авторці довелося продумати аргументацію вчинків, думки, стиль, і навіть звичні фразочки-паразити, характерні лише для цих персонажів.
І наостанок, попередження: треба бути готовим до того, що в книзі достатньо багато прокомуністичних моментів, інакше вона би не вийшла у 50-70-ті роки і не отримала би Шевченківську премію (Віра Агеєва каже, що цим маємо завдячувати Павлу Загребельному, через якого в романі з*явилась любовна лінія між однією із сестер Річинських та молодим комуністом). Ми вже відвикли від цього в наявній літературі, і для непідготовленого читача це буде досить несподівано. Та й для мене, який почитав вже рецензії, і був до цього морально готовий, зустріч із ідеально чесними партійцями і комуністичною агітацією на сторінках книги була не зовсім приємною, геть не хотілося читати ці епізоди. Але я тішуся із цього, адже антирадянське щеплення виявилось досить потужним, якщо є така реакція. Якщо побороти ці невеличкі рвотні позиви, і читати далі, то в цілому книга колоритна та атмосферна, всі персонажі та сюжетні лінії виписані так, що сучасним автор(к)ам ще й тягнутись та тягнутись до майстерності Ірини Вільде.
December 7, 2023
Сильна книга, яка затягує в свій всесвіт персонажів і подій, не залишає байдужим, викликає сильні емоції. Водночас, критичне мислення працювало на повну, бо багато цензури і «надихаючих» текстів, постійно звірялася з історичними фактами і порівнювала.
Улублена цитата
Улублена цитата
Не може такого бути, щоб у довгій і скучній розповіді про сестер Річинських так мало місця і часу надати особі Боніфація Пєрожека.
January 22, 2024
Ох, це було динамічно і боляче, і цікаво.
Історія сповнена другорядних персонажів, як стручок гороху -- і кожен повнотілий, тривимірний, і кожен несе на собі більше, як свою історію -- кожен показує собою контекст написання всього роману.
Про сестер написано не так вже й багато, щоб достеменно порівнювати з Маленькими жінками, як то часто буває. Але написано драматично, болісно правдиво.
Ще багато треба переварити, а ще дочекатись видання другого й третього томів, щоб як раз то втрусилось.
Не пропускайте передмови від Віри Агеєвої, особливо якщо для вас, як і для мене, початок ХХ не дуже знайомий є.
Історія сповнена другорядних персонажів, як стручок гороху -- і кожен повнотілий, тривимірний, і кожен несе на собі більше, як свою історію -- кожен показує собою контекст написання всього роману.
Про сестер написано не так вже й багато, щоб достеменно порівнювати з Маленькими жінками, як то часто буває. Але написано драматично, болісно правдиво.
Ще багато треба переварити, а ще дочекатись видання другого й третього томів, щоб як раз то втрусилось.
Не пропускайте передмови від Віри Агеєвої, особливо якщо для вас, як і для мене, початок ХХ не дуже знайомий є.
April 2, 2017
Роман написаний цікавою західняцькою говіркою. Коли починала читати трьохтомник, думала, що роман буде стосуватись усього життя сестер Річинських, проте описуються тільки декілька десятиліть.
Кому цікаве життя Західної України за Речі Посполитої, як сюди закралась радянська ідеологія - доволі цікаво описано.
Кому цікаве життя Західної України за Речі Посполитої, як сюди закралась радянська ідеологія - доволі цікаво описано.
September 3, 2024
Як же я люблю прозу про міську інтелігенцію, коли історія навколо вирує, але життя всередині одноманітно-просте, як і у всіх поколінь: кохання, смерть, зради, гроші. Епічне полотно зрізу початку 20 століття західної України на основі історії сім'ї Річинських, коли таточко-священник помирає, а його шанована родина з 5 доньок не розуміє, як то жити те життя, бо знали завжди, що батько все вирішить і їх успішно видасть заміж. А тепер треба думати про гроші, заробітки, побут, соціальний статус (бо у книзі яскраво описано процес занепаду ролі церкви у суспільстві та священників).
Напевно, мені було занадто багато політики і мало розкриття характерів самих доньок. Вони наче десь побіжно з'являються, але не виступають основними персонажками. І взагалі, це історія більше про їхню матір: відбувається обрамлення твору, бо знайомимось ми спершу з нею, а потім історія сім'ї завершується також на ній. Тому це більше книга про її трансформації, материнство, інститут шлюбу за згодою, але без любові.
Загалом, це чудова нагода поринути в історичний контекст, бурхливі протистояння декількох ідеологій, культур, які намагаються поділили між собою Україну. І в цьому всьому десь є Жінка, чиї роль, статус, значимість кардинально змінюються.
Напевно, мені було занадто багато політики і мало розкриття характерів самих доньок. Вони наче десь побіжно з'являються, але не виступають основними персонажками. І взагалі, це історія більше про їхню матір: відбувається обрамлення твору, бо знайомимось ми спершу з нею, а потім історія сім'ї завершується також на ній. Тому це більше книга про її трансформації, материнство, інститут шлюбу за згодою, але без любові.
Загалом, це чудова нагода поринути в історичний контекст, бурхливі протистояння декількох ідеологій, культур, які намагаються поділили між собою Україну. І в цьому всьому десь є Жінка, чиї роль, статус, значимість кардинально змінюються.
September 13, 2024
Дочитала!
І ця книжка не про сестер! Вона про все, але не про сестер зовсім. Вона про жінок. Вона про чоловіків. Вона про ідею і про те, що значить бути їй відданим. Або не бути відданим, а адаптовуватись постійно.
Три томи, не знати, скільки сторінок (десь до 2000? гляну потім - глянула, 1680), здається, чи не шість кольорів закладок використано- а може й сім. Багато всього. Багато мудрості про молодість, материнство, принципи, характери. І ні, не стає нудно за всі ті скількись там сторінок.
Мова дуже соковита. То не та мова, яка розбавлена російською, а та, яка розбавлена німецькою і польською. Галичина. Насправді, після цієї книги і до польської відчуваєш відтінок того, що зараз до російської - що це мова окупанта. До того ж, з Річинських можна навчитись багато історії - того, що не вчили (або я сама не вчила) в школі.
Риску підводити не буду, бо не вистачить олівця, та й обдумати треба багато. Але книгу однозначно рекомендую - ні, вона не тільки для жінок, як можуть подумати “імосці� з назви і з того, що авторка - жінка.
Авторка - жінка геніальна, Вільде - топчик.
І ця книжка не про сестер! Вона про все, але не про сестер зовсім. Вона про жінок. Вона про чоловіків. Вона про ідею і про те, що значить бути їй відданим. Або не бути відданим, а адаптовуватись постійно.
Три томи, не знати, скільки сторінок (десь до 2000? гляну потім - глянула, 1680), здається, чи не шість кольорів закладок використано- а може й сім. Багато всього. Багато мудрості про молодість, материнство, принципи, характери. І ні, не стає нудно за всі ті скількись там сторінок.
Мова дуже соковита. То не та мова, яка розбавлена російською, а та, яка розбавлена німецькою і польською. Галичина. Насправді, після цієї книги і до польської відчуваєш відтінок того, що зараз до російської - що це мова окупанта. До того ж, з Річинських можна навчитись багато історії - того, що не вчили (або я сама не вчила) в школі.
Риску підводити не буду, бо не вистачить олівця, та й обдумати треба багато. Але книгу однозначно рекомендую - ні, вона не тільки для жінок, як можуть подумати “імосці� з назви і з того, що авторка - жінка.
Авторка - жінка геніальна, Вільде - топчик.
December 9, 2024
Did not finish. I have read about 1.5 books out of 3, and I think that this is more than enough for me. I liked it at the beginning, as it is definitely good writing, but the story itself is incredibly boring, monotonous, repetitive, and overall artificial (especially everything about "Communists"), and there are ZERO interesting or relatable characters for me. When I understood that I become irritated at every mentioning of someone's name in the umpteenth time and have no idea who in the hell are all the other names, I decided to stop this ridiculous struggle. Dobby is a free elf!!!
January 23, 2025
Дуже цікава і чудова книга. Радію, що відкриваю для себе українських авторів і що в нас стільки вартісних романів.
Ірина Вільде неймовірно детально передає описи героїв, їхні внутрішні переживання, роздуми, мотивацію. 6 / 5
Ірина Вільде неймовірно детально передає описи героїв, їхні внутрішні переживання, роздуми, мотивацію. 6 / 5
January 13, 2023
Я в захваті від читання. Отримала величезне задоволення. Книжка рівня Нобеля, якщо розуміти те, що авторка змушена була пришити білими нитками сюжет з комуністом. Цю вставку я пропускала, або читала по діагоналі.
November 26, 2024
Окей, мені сподобалось. Але частина «політики-комунізму» загальні враження мені підписувала((
Вільде чарівно пише і дуже гарно виписані персонажки ❤️
Вільде чарівно пише і дуже гарно виписані персонажки ❤️
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.