ŷ������

“Любов, кажуть, вміє йти на жертви. Вміє любити ля самої любові, нічого в заміну не вимагаючи для себе. Але любов �� сліпа, а сліпий потребує поводиря. В її любові поводирем є амбіція, істинний гонор Річинських, небезпечний, безжальний до кожного, хто наступить на нього.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“В її становищі вийти заміж за Філька �� це виграти у долі всі номери лотереї підряд, а не вийти �� програти останній гріш.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“- Власне, в наших людей, прошу я вас, широке серце до любові. Наш русин в ім’�� всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від “братів�� добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Не можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я �� за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба... Нікого!”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Любов не розбирає... пияк чи злодій,...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“- Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім... так воно вже є... що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилося...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Сам Пєрожек порівнює себе до долі свого народу: український народ у фашистській Польщі теж, як і він, принижений, затюканий, обпльований власть імущими, а фактично справа обстоїть зовсім по-інакшому.
В уяві Боніфація Пєрожека український народ у Галичині �� це багач, який ходить у лахмітті тому, що загубив ключі від скринь з своїм майном.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного.
Задовго чекаю, кажете?”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один �� перед сучасниками, другий �� перед історією.
Я не узурпатор. В мені нема нічого з поневолювача. Я не садист і не збираюся ним бути. Я не солідаризуюся з тими, що мріють про Україну від Вісли по Волгу. Я не збираюся нікого вбивати. Переслідувати. Змітати з лиця землі інші нації, щоб моя могла панувати над ними. Але я хочу, щоб мені не плювали в обличчя за те єдино, що розмовляю мовою, якою вчила говорити мама-селянка. Хочу праці не в преріях Аргентіни й не офісах Нью-Йорка, а на своїй землі. Я веду розмови з своєю землею, і вона, моя земля каже, що вона може прогодувати мене, якщо я чесно прикладу до неї рук.
Я хочу мати право, що його мають мільйони людей на світі: йти вулицею рідного міста й співати пісні свого народу. Хочу, як неможливого, того, що знову ж таки для мільйонів здається природним з природного: бути господарем на рідній землі. Хоч раз єдиний в житті відсвяткувати річницю Тараса не в стодолі, не в підвальному приміщенні студентської їдальні, а в залі української державної опери. Хочу, щоб мою святу землицю, що дісталася мені з діда-прадіда, не топтав чобіт шляхтича-вусача. Хочу цього, як води, як хліба. Я насамперед хочу цього, бо я дуже зголоднів за ним протягом усієї історії. Коли насичуся хлібом і водою, будете говорити зі мною про комунізм, про націоналізм, соціалізм, фашизм. Поки що, зрозумійте, люди добрі, мене пече голод.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Окупант (буду їх терміном називати польський уряд) почав наступ якраз з національних позицій, і тому саме на цю лінію фронту і перекинемо всі резерви. Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітній не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Проклинаю його всіма найстрашнішими прокльонами, що їх знає мій народ. Не смію вмерти, доки не зустрінуся з ним віч-на-віч. Хто вбив би його тепер, став би моїм особистим ворогом.
Зустрінемося, провіднику, навіть коли б ми обидва вже були старцями над гробом.
Пробач, моя, що не кохання, а помсту поставив на чолі всіх своїх життєвих питань. Уяви не маєш ти, моя росинко, яким могутнім стимулом до життя може бути жага помсти. І якою аморфною видається тепер моя зненависть до москаля, ляха, постолака у зрівнянні з цією, що ношу її у грудях до... свого!
Сталося те, чого я найбільше боявся: починаю втрачати віру в сенс нашої боротьби.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“..., а народ один, і то з кожним роком бідніший, - як же бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожен хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?
Витримає!
Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські