What do you think?
Rate this book
Людина біжить над прірвою
1943 рік. Молодий чоловік Максим Колот опиняється між двома таборами смерті � фашистським і радянським. Ці дві армії захоплюють людину, немов піщинку в свою жорстоку гру. А та піщинка підхоплюється, тримаючись на власній волі і вірі і перемагає.
400 pages, Hardcover
First published January 1, 1948
28 people are currently reading
584 people want to read
About the author
Ivan Bahrianyi
28books80followersSee also Іван Багряний
Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky � twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically � he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied.
Ivan Lozoviahin � Bahrianyi’s real surname � was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region.
“I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,� and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,� Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.�
His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,� the writer noted.
In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher � he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas.
In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,� where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories� in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.�
Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS� (“Workshop of the revolutionary word�). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh�(To the limits ordered) was published, and in 1929 � the poem “Ave Maria,� was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka� (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.�
With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,� was sent on a 5-year exile to the Far East.
In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi� (“Garden of Gethsemane�) (1950).
During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters� (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters� ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
Poet, writer, and publicist Ivan Bahrianyi was lucky � twice he managed to leave the Soviet camps alive. Later, he was able to leave the USSR. In his homeland, his name was erased from memory for a long time. Only with the restoration of Ukraine’s independence Ivan Bahrianyi was able to return symbolically � he was rehabilitated in 1991, and his creative legacy finally began to be published and studied.
Ivan Lozoviahin � Bahrianyi’s real surname � was born in Okhtyrka, the Slobozhanshchyna region.
“I was still a little 10-year-old boy when the Bolsheviks invaded my consciousness with a bloody nightmare, acting as the executioners of my people, and it was 1920. He lived then with his grandfather in the village, at the apiary. Grandfather was 92 years old and was a one-armed cripple. Then one day, in the evening, some armed people came, speaking in a foreign language, and in front of my eyes and the eyes of other grandchildren, they killed him, and with him one son (and my uncle) under our frantic screams. They tortured my grandfather because he was a wealthy Ukrainian farmer (he owned 40 acres of land) and was against the “commune,� and my uncle because he was a soldier of the national army of the Ukrainian People’s Republic during the national liberation struggle in 1917-18. For fighting for the freedom and independence of his people,� Bahrianyi would later write in the pamphlet “Why I am not going back to the Soviet Union.�
His second uncle, who escaped the massacre because he could escape, was later caught and exiled to Solovetsky islands, where he died. “Later, my whole family and I followed the same paths,� the writer noted.
In the meantime, the young man tried to survive in the misanthropic Bolshevik state. In his youth, he was a teacher � he had a talent for drawing, so he taught children. He even entered the Kyiv Art Institute but never finished it due to financial difficulties and political unreliability. Therefore, he often changed his place of work and worked in the mines of Donbas.
In 1925, in Kamianets-Podilskyi, he was an illustrator in the newspaper “Chervony Kordon,� where he printed his first poems. The same year, under the pseudonym I. Poliarnyi, he published a small collection: “Black Silhouettes: Five Stories� in Okhtyrka, in which he described the unattractive life in the “land of the Soviets.�
Ivan Bahrianyi was a member of the literary organization of Kyiv writers “MARS� (“Workshop of the revolutionary word�). In 1927, the first collection of poems “Do mezh zakazannyh�(To the limits ordered) was published, and in 1929 � the poem “Ave Maria,� was immediately forbidden by censorship. The historical novel in verse “Skelka� (1930) was accused of “carrying out counter-revolutionary agitation.�
With his works, Bahrianyi constantly maneuvers over the imaginary abyss where all those disloyal to the Bolshevik regime found themselves. On April 16, 1932, the writer was arrested, and after 11 months of imprisonment in the Kharkiv “internal prison,� was sent on a 5-year exile to the Far East.
In 1938, a second arrest and a new accusation: participation in a nationalist counter-revolutionary organization. In 1940 due to severe lung disease, the writer was released. And Ivan Bahrianyi wrote about the arrest, torture, and exile in the novel “Sad Hetsymanskyi� (“Garden of Gethsemane�) (1950).
During the Second World War, the poet managed to leave for Halychyna, where he wrote the novel “The Beast Hunters� (1944, republished in 1946-1947 under the title “The Tiger Hunters� ). Soon he emigrated to Slovakia, then Austria and Germany. Far from his homeland, Bahrianyi openly wrote about what hurt and worried him.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 46 reviews
Read
March 15, 2024Головний герой "Людина біжить над прірвою" проживає Одіссею в nightmare mode. Догорає 1943 рік і сторозтерзана Слобожанщина, якою прокотилися три окупації підряд: радянська з брутальними репресіями, нацистська з брутальними репресіями, знову радянська з, як ви вже здогадалися, теж брутальними репресіями. Обидва режими однаково монструозні до місцевих і страчують приблизно за те саме з однаковим радісним ентузіазмом. Той, хто був вішальником при одному з режимів, при наступному з режимів рватиметься у вішальники з іще більшим завзяттям, аби вислужитися й не відчути мотузки в себе на шиї (та інші принади подвійної окупації, які потім описуватимуть мудрі історики: Багряний діагностично точно описав це раніше). Навколо зяє пекло, єдине право - право померти:
От у цій обстановці героя, що вже раз вибрався з радянських таборів, совєти арештовують удруге. Якщо він хоче вижити й повернутися на батьківщину, до дружини й сина, то йому треба всього-на-всього втекти з в'язниці, босоніж перейти бозна-скільки верст по снігу й льоду, через річки й ліси, коли навколо стискаються щелепи двох армій, які ідуть одна проти другої, і обидві радо його розстріляють, бо нєча тут вештати. При цьому не втратити волі до життя і боротьби - і віри в людину, адже людський геній, звісно, збудував табори. Але збудував і багато іншого.
Колись за цим знімуть прекрасне і дуже драматичне кіно - легко уявляю щось у стилі "1917" з цим шаленим бігом крізь непевні землі смерті, можна одним дублем. Якщо переказувати сюжет своїми словами, то це все дуже страшно. Але мені чомусь було дуже нудно приблизно 2/3 тексту, якийсь він, як на мій смак, дуже багатослівний і тавтологічний. При цьому я зазвичай люблю тавтології як прийом, але тут вони безтолкові - ну, це не рефрен про завивання сеттера і загірню комуну у "Санаторійній зоні" Хвильового, який працює на ефект, це якісь просто незрозумілі повтори штибу "По той бік долини стояло двоє військових � один кінний, а один піший", і за пару абзаців по тому знову майже тими самими словами: "Перед ним було двоє військових у совєтській уніформі. Один кінний, а другий піший". І так весь час. Але припускаю, що комусь іншому буде цілком ок і нітрохи не нудно, це просто мені концентрацію уваги пофіговило.
Місто лежало, кинуте на поталу анархії, люди дограбували його до решти, користаючися зі стану безвладдя � ні, зі стану справжньої свободи, доказом чого було те, що згори їх однаково старанно кропили літаки і з чорними "павучками", і з червоними зірками. Кропили як вільних, і цілком самостійних, і ні від кого не залежних, і перший раз на своєму віку рівних та повноправних громадян рідного, ними самими грабованого міста...
От у цій обстановці героя, що вже раз вибрався з радянських таборів, совєти арештовують удруге. Якщо він хоче вижити й повернутися на батьківщину, до дружини й сина, то йому треба всього-на-всього втекти з в'язниці, босоніж перейти бозна-скільки верст по снігу й льоду, через річки й ліси, коли навколо стискаються щелепи двох армій, які ідуть одна проти другої, і обидві радо його розстріляють, бо нєча тут вештати. При цьому не втратити волі до життя і боротьби - і віри в людину, адже людський геній, звісно, збудував табори. Але збудував і багато іншого.
Колись за цим знімуть прекрасне і дуже драматичне кіно - легко уявляю щось у стилі "1917" з цим шаленим бігом крізь непевні землі смерті, можна одним дублем. Якщо переказувати сюжет своїми словами, то це все дуже страшно. Але мені чомусь було дуже нудно приблизно 2/3 тексту, якийсь він, як на мій смак, дуже багатослівний і тавтологічний. При цьому я зазвичай люблю тавтології як прийом, але тут вони безтолкові - ну, це не рефрен про завивання сеттера і загірню комуну у "Санаторійній зоні" Хвильового, який працює на ефект, це якісь просто незрозумілі повтори штибу "По той бік долини стояло двоє військових � один кінний, а один піший", і за пару абзаців по тому знову майже тими самими словами: "Перед ним було двоє військових у совєтській уніформі. Один кінний, а другий піший". І так весь час. Але припускаю, що комусь іншому буде цілком ок і нітрохи не нудно, це просто мені концентрацію уваги пофіговило.
November 19, 2019
Іван Багряний спричинився до мого навернення до української літератури. Це перша книга цього автора, яку я прочитала. Вона повна болю, жаху війни, але і повна надії. Мабуть, ключове питання цього літературного шедевру - "чи віриш ти в людину?"...
Так, я вірю. Бо навіть серед жахіть, які переживає герой твору, він постійно зустрічає Людину.
І саме ці зустрічі не дають герою зламатися.
*
Я вважаю, що цей твір змінить кожного, хто його читатиме. Назавжди.
Так, я вірю. Бо навіть серед жахіть, які переживає герой твору, він постійно зустрічає Людину.
І саме ці зустрічі не дають герою зламатися.
*
Я вважаю, що цей твір змінить кожного, хто його читатиме. Назавжди.
October 23, 2024
Іван Багряний
"Людина біжить над прірвою"
Ілюстрації Gurge Feodor
Видавництво "Стилет і стилос"
…«� буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»
В літературі існує кілька безпрограшних та завідома успішних сюжетів. Ці класичні, вічно повторювані історії чітко окреслив один з найзнаменитіших письменників, а також, що не менш важливо, читачів - Хоронитель Вавилонської Бібліотеки Хорхе Луїс Борхес. "Історій лише чотири. Одна, найстаріша � про укріплене місто, яке штурмують та обороняють герої. Друга історія, пов'язана з першою, � про повернення. Третя історія � про пошук. Остання історія � про самогубство Бога"
Якщо ми говоримо про видатний твір Івана Багряного "Людина біжить над прірвою", очевидно, що ключовою темою буде саме мотив повернення, добре відомий нам з Одіссеї. Чіткі покликання на Гомера зустрічаються впродовж всього тексту. Як відомо, діставшись Ітаки, Лаертенко переодягається в одежу безхатька, в той час як Максим сам стає зовні на стільки знищеним і скаліченим, що може хіба позаздрити міфічному героєві.
Важливе місце займає мотив батька і сина, в дорозі на розстріл Максим опікується шістнадцятирічним коректором газети з яким потім розлучається, щоб врешті повернутися до свого справжнього сина в селі.
"Максим тримав Костика за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили не в ногах, а в очах. Він видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи � котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав на коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював за потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, бо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки�
Нарешті Максим уловив потрібний момент і� зі всієї сили штовхнув Костика вправо � й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали і враз завмерли. Прикипіли. Вони опинилися за розваленим і похиленим на дерева й кущі парканом і там причаїлись, � за парканом, об який черкали ноги безлічі людей і рушниці вартових� Колона йшла і йшла, а Максим із Костиком не ворушились і навіть не дихали, дивлячись усторч крізь проломини в паркані на рухливі тіні, що бігли так близько, аж долітало болото з під їхніх ніг� Вони лежали, закляклі, так довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука�
Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Максим із Костиком, одні на всю околицю тут � за парканом. Максим слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно� сміявся!
Благословлялось на світ. Уже рожевіло небо на сході, де все більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло� Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся над морем мертвої тиші і враз замерехтів привітно�
Йому назустріч підвелися й вийшли Максим і Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, одні тут на все це мертве місто.
Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись уже бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.
Фантастичні дерева, оправлені в блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах � все це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось."
Покаліченого героя зустрічає жінка, і сам розділ називається "Мати". Ця матір - архетип, символ всіх матерів, вона впізнає в Максимові сина, як в Одіссеї годувальниця впізнала Улісса через шрам на нозі. Роль пастуха Евмея грає дідусь, який розповідає напівміфічні історії про Максимове заслання в Сибір (аналогічний епізод знаходимо у в "Одіссеї", де головний герой слухає пісню складену про його пригоди, стаючи таким чином живою легендою).
"Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив� І тільки чув крізь те маріння, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:
«І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому»; або:
«І був він „щирий�, � це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто � наш, значить…�; або:
«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили…�
Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом…� Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду � зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.
І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього� Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття."
Та не Одіссеєю єдиною! На шляху Максим зустрічає інших мандрівників - військового на коні з пораненою ногою та його помічника, котрі вже є реверансом в бік Сервантеса.
Стрижнем роману є біблейська тема жертвопринесення та мук, які витримує людина впродовж життя. Головний герой робить копії ґравюр геніального Доре і тут буде доцільно згадати про ідеального художника книги. Gurge Feodor в моїх очах вже є живою легендою книжкової ілюстрації і ця книга поряд з Лавкрафтом і По, найкраще підходить для його похмурого стилю. Впевнений, що для художника було справжнім задоволенням малювати "Втечу в Эгипет" і тут, раптово виринає постмодерний прийом - один з персонажів книги теж робить копію з гравюри, а тепер і художник додає свою інтерпретацію! Ілюстрацій в книзі багато, всі вони дуже сильні, хтонічні, з космічними закрутами і вихорами.
Але не тільки сюжет втечі можна знайти на цих 400 стах сторінках. Наприклад мотив оборони міста тут обернений сторчголов. Це місто, почергово захоплюють і плюндрують дві армії. Пошук - це пошук втікача і пошук дороги додому. І врешті, самогубство Бога - це самовбивство Соломона - який тут є чимось на зразок антилюдини, архонта, злого деміурга, котрий заплутався в своїй системі двоєдумства.
"Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками на біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максим � школяр із книжками під пахвою, в блаженному зацепенінні задерши голову. Він так стоїть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькі архитвори. Зокрема ж його полонив один � той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на заріз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б'ється в розпуці перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на іншій стіні, ті ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол має меч, але не ріже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..
Максим дивиться на фреску, слухає, як б'ється його серце, як б'ється думка, як несамовито кричать стрижі, ніби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на ґвалт; чує, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, дивиться в зеніт, задерши голову� Голова трохи наморочиться, і йому здається, що він пливе разом із сліпучими банями й хрестами, разом із дубами й липами, разом із усім собором, разом зі зграями стрижів � пливе десь у безмежній синяві, в неосяжному просторі� Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під час служби в цьому соборі. Як пливуть молитви� надії� сподівання� Як пливе віра в чудесне�
Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу � проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?.."
До останньої сторінки, я так і не знав, як закінчиться цей вічний біг, вічний бій проти смерті. Максимові співчуваєш, радієш з ним і лютуєш, ненавидиш і надієшся. Саме тому, це одна з найсильніших книг класичної української літератури.
"Людина біжить над прірвою"
Ілюстрації Gurge Feodor
Видавництво "Стилет і стилос"
…«� буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»
В літературі існує кілька безпрограшних та завідома успішних сюжетів. Ці класичні, вічно повторювані історії чітко окреслив один з найзнаменитіших письменників, а також, що не менш важливо, читачів - Хоронитель Вавилонської Бібліотеки Хорхе Луїс Борхес. "Історій лише чотири. Одна, найстаріша � про укріплене місто, яке штурмують та обороняють герої. Друга історія, пов'язана з першою, � про повернення. Третя історія � про пошук. Остання історія � про самогубство Бога"
Якщо ми говоримо про видатний твір Івана Багряного "Людина біжить над прірвою", очевидно, що ключовою темою буде саме мотив повернення, добре відомий нам з Одіссеї. Чіткі покликання на Гомера зустрічаються впродовж всього тексту. Як відомо, діставшись Ітаки, Лаертенко переодягається в одежу безхатька, в той час як Максим сам стає зовні на стільки знищеним і скаліченим, що може хіба позаздрити міфічному героєві.
Важливе місце займає мотив батька і сина, в дорозі на розстріл Максим опікується шістнадцятирічним коректором газети з яким потім розлучається, щоб врешті повернутися до свого справжнього сина в селі.
"Максим тримав Костика за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили не в ногах, а в очах. Він видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи � котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав на коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював за потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, бо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки�
Нарешті Максим уловив потрібний момент і� зі всієї сили штовхнув Костика вправо � й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали і враз завмерли. Прикипіли. Вони опинилися за розваленим і похиленим на дерева й кущі парканом і там причаїлись, � за парканом, об який черкали ноги безлічі людей і рушниці вартових� Колона йшла і йшла, а Максим із Костиком не ворушились і навіть не дихали, дивлячись усторч крізь проломини в паркані на рухливі тіні, що бігли так близько, аж долітало болото з під їхніх ніг� Вони лежали, закляклі, так довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука�
Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Максим із Костиком, одні на всю околицю тут � за парканом. Максим слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно� сміявся!
Благословлялось на світ. Уже рожевіло небо на сході, де все більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло� Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся над морем мертвої тиші і враз замерехтів привітно�
Йому назустріч підвелися й вийшли Максим і Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, одні тут на все це мертве місто.
Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись уже бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.
Фантастичні дерева, оправлені в блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах � все це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось."
Покаліченого героя зустрічає жінка, і сам розділ називається "Мати". Ця матір - архетип, символ всіх матерів, вона впізнає в Максимові сина, як в Одіссеї годувальниця впізнала Улісса через шрам на нозі. Роль пастуха Евмея грає дідусь, який розповідає напівміфічні історії про Максимове заслання в Сибір (аналогічний епізод знаходимо у в "Одіссеї", де головний герой слухає пісню складену про його пригоди, стаючи таким чином живою легендою).
"Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив� І тільки чув крізь те маріння, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:
«І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому»; або:
«І був він „щирий�, � це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто � наш, значить…�; або:
«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили…�
Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом…� Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду � зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.
І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього� Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття."
Та не Одіссеєю єдиною! На шляху Максим зустрічає інших мандрівників - військового на коні з пораненою ногою та його помічника, котрі вже є реверансом в бік Сервантеса.
Стрижнем роману є біблейська тема жертвопринесення та мук, які витримує людина впродовж життя. Головний герой робить копії ґравюр геніального Доре і тут буде доцільно згадати про ідеального художника книги. Gurge Feodor в моїх очах вже є живою легендою книжкової ілюстрації і ця книга поряд з Лавкрафтом і По, найкраще підходить для його похмурого стилю. Впевнений, що для художника було справжнім задоволенням малювати "Втечу в Эгипет" і тут, раптово виринає постмодерний прийом - один з персонажів книги теж робить копію з гравюри, а тепер і художник додає свою інтерпретацію! Ілюстрацій в книзі багато, всі вони дуже сильні, хтонічні, з космічними закрутами і вихорами.
Але не тільки сюжет втечі можна знайти на цих 400 стах сторінках. Наприклад мотив оборони міста тут обернений сторчголов. Це місто, почергово захоплюють і плюндрують дві армії. Пошук - це пошук втікача і пошук дороги додому. І врешті, самогубство Бога - це самовбивство Соломона - який тут є чимось на зразок антилюдини, архонта, злого деміурга, котрий заплутався в своїй системі двоєдумства.
"Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками на біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максим � школяр із книжками під пахвою, в блаженному зацепенінні задерши голову. Він так стоїть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькі архитвори. Зокрема ж його полонив один � той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на заріз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б'ється в розпуці перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на іншій стіні, ті ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол має меч, але не ріже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..
Максим дивиться на фреску, слухає, як б'ється його серце, як б'ється думка, як несамовито кричать стрижі, ніби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на ґвалт; чує, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, дивиться в зеніт, задерши голову� Голова трохи наморочиться, і йому здається, що він пливе разом із сліпучими банями й хрестами, разом із дубами й липами, разом із усім собором, разом зі зграями стрижів � пливе десь у безмежній синяві, в неосяжному просторі� Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під час служби в цьому соборі. Як пливуть молитви� надії� сподівання� Як пливе віра в чудесне�
Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу � проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?.."
До останньої сторінки, я так і не знав, як закінчиться цей вічний біг, вічний бій проти смерті. Максимові співчуваєш, радієш з ним і лютуєш, ненавидиш і надієшся. Саме тому, це одна з найсильніших книг класичної української літератури.
This entire review has been hidden because of spoilers.
April 24, 2023
«То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це - в центрі. А праворуч земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч - море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола - від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново-зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір... Сліпуча кольоро-ва, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діягоналі, з-за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари - зловісні, пекельно-динамічні.»
В цій барвистій цитаті відображається майстерність Багряного-митця. Наперекір війні та відчаю він творить реальність очима українця, що опинився у вирі війни поміж двома кривавими машинами � комунізмом і нацизмом. Твір є дуже важливим для прочитання саме зараз, в час війни, коли «бомбардування не було річчю найстрашнішою» основна задача людини � залишатись людиною. Не втрачати людського лиця, не «впиватися насолодою знищення беззахисних», а «фарбами, якими фарбують будівлі, відтворювати те що горить в серцях». Бо «Невмирущим с все, що здібне любити. В любові тріумфує над чорною тьмою світ � сонячний, прекрасний. Завжди живе трімфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..»
В цій барвистій цитаті відображається майстерність Багряного-митця. Наперекір війні та відчаю він творить реальність очима українця, що опинився у вирі війни поміж двома кривавими машинами � комунізмом і нацизмом. Твір є дуже важливим для прочитання саме зараз, в час війни, коли «бомбардування не було річчю найстрашнішою» основна задача людини � залишатись людиною. Не втрачати людського лиця, не «впиватися насолодою знищення беззахисних», а «фарбами, якими фарбують будівлі, відтворювати те що горить в серцях». Бо «Невмирущим с все, що здібне любити. В любові тріумфує над чорною тьмою світ � сонячний, прекрасний. Завжди живе трімфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..»
February 16, 2025
Це твір про людину, яка зависла між життям та смертю в умовах тоталітарного режиму і війни.
Головний герой - Максим Колот, ентелігент, архітектор. Він вже був в трудових таборах Сибіру, повернувся звідти і ось знову його схопили тенета режиму. І ось його та інших невільників женуть на суд, та він тікає від катівників та починає свій шлях додому поміж лісів, розбитих війною міст та сіл, по шляхам, якими сновигають одні лише вороги: нацисти та совєти. Взимку, по снігу, без взуття, в лахмітті. Однак, попри всі труднощі, Максим не втрачає віри та прагне вирватися з тенет страху та безнадії. Його шлях � це біг над прірвою, де кожен крок може стати останнім.
Іван Багряний майстерно передає напругу й драматизм подій, змушує читача переживати разом із головним героєм кожну мить втечі. Тут, тема волі, що є основоположною в кожному творі Багряного, розкрита особливо: герой змушений бігти, аби жити, але справжня свобода � не лише фізична, а й у силі волі та духу.
Роман "Людина біжить на прірвою" - є актуальним і в сьогодення. Змушує замислитись над ціною свободи і силою людського духу.
Головний герой - Максим Колот, ентелігент, архітектор. Він вже був в трудових таборах Сибіру, повернувся звідти і ось знову його схопили тенета режиму. І ось його та інших невільників женуть на суд, та він тікає від катівників та починає свій шлях додому поміж лісів, розбитих війною міст та сіл, по шляхам, якими сновигають одні лише вороги: нацисти та совєти. Взимку, по снігу, без взуття, в лахмітті. Однак, попри всі труднощі, Максим не втрачає віри та прагне вирватися з тенет страху та безнадії. Його шлях � це біг над прірвою, де кожен крок може стати останнім.
Іван Багряний майстерно передає напругу й драматизм подій, змушує читача переживати разом із головним героєм кожну мить втечі. Тут, тема волі, що є основоположною в кожному творі Багряного, розкрита особливо: герой змушений бігти, аби жити, але справжня свобода � не лише фізична, а й у силі волі та духу.
Роман "Людина біжить на прірвою" - є актуальним і в сьогодення. Змушує замислитись над ціною свободи і силою людського духу.
May 19, 2024
В кожного українця своя прірва. І біжучи над нею важливо не втратити вірю в людину і орієнтир до свого дому.
January 27, 2017
The book tells the story of ukrainian architect balancing two great dangers of 20th century - communism and nazism. Through all the tortures and bad luck, the main character Maxim does not give up, stubbornly goes to his goals. Very inspiring novel, it is better to read in winter to understand some problems Maxim has to face.
July 15, 2023
Книга просто витоптує всі емоції. Неймовірно боляче і дуже на часі
February 4, 2025
Читач протягом майже всієї книги біжить-повзе поруч з головним героєм до кінця. Другу половину проковтнув за декілька днів.
April 1, 2025
Які ж неймовірні книги в Багряного, я вся в сльозах після цієї 💔
January 31, 2025
Людина біжить над прірвою - 5 ⭐⭐⭐⭐�
December 26, 2024
World War II, nazis on one side, communists on the other, and a front line moving back and forth across Ukraine. It reveals not only the face of war, but also the face of “liberation�. The life and state of an entire nation is described through the course of a few terrible days of the main character. God knows what he had to go through.
This book is very difficult to read. And the more you read, and the more you realize that the end is inevitable, the harder this book becomes. Heartbreaking and extremely emotionally draining.
However, the last chapter turns everything upside down. It shows the light at the end of the tunnel, inspires and gives hope. Even that would have been enough to ban this book in the USSR.
This book is very difficult to read. And the more you read, and the more you realize that the end is inevitable, the harder this book becomes. Heartbreaking and extremely emotionally draining.
However, the last chapter turns everything upside down. It shows the light at the end of the tunnel, inspires and gives hope. Even that would have been enough to ban this book in the USSR.
May 21, 2019
"І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, � невід’ємни� від неї. Та головне � які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній."
March 13, 2025
Героїзм - це просто людяність?
Віра в людину - це віра в добро, по суті. Дотичне до "бути позитивним", але більш калібровано. Бо в кого вірити? Хто ще має вибір, і волю? Незламана воля, незасмічена страхом. Страх ламає людину, страх рухає людину до падіння. Падіння - це не зовсім зло, це відторгнення себе і довіри до світу, втрата поваги до себе. Повага до себе - це вирощування Людини в собі.
Сила волі як рушій, що проростає з самоповаги, фрагменту гідності. Гідність - це повага до Людини в собі і навколишніх. Це є базова опора. Це і є Опора. The Опора. Та опора, якої досить, щоб зрушити з точки світ.
Віра в людину - це віра в добро, по суті. Дотичне до "бути позитивним", але більш калібровано. Бо в кого вірити? Хто ще має вибір, і волю? Незламана воля, незасмічена страхом. Страх ламає людину, страх рухає людину до падіння. Падіння - це не зовсім зло, це відторгнення себе і довіри до світу, втрата поваги до себе. Повага до себе - це вирощування Людини в собі.
Сила волі як рушій, що проростає з самоповаги, фрагменту гідності. Гідність - це повага до Людини в собі і навколишніх. Це є базова опора. Це і є Опора. The Опора. Та опора, якої досить, щоб зрушити з точки світ.
January 19, 2018
Все описано ідеально. Психогічні переживання головного героя, опис того впливу, що сформував існуючу думку. Повністю і довершено передано атмосферу війни і хаосу, прагматично і без зайвого пафосу. Героїчність не описується, її усвідомлюєш після прочитання. Роздуми варті переосмислення кожним.
February 23, 2024
“Ві� закінчив словами:
- I от тепер - на нас поросте «чортополох». Але він поросте
й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.
Осьце-моя формула обвинувачення!�
- I от тепер - на нас поросте «чортополох». Але він поросте
й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишінських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишінські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.
Осьце-моя формула обвинувачення!�
July 26, 2024
Думаю, якби наше суспільство більше читало такі книги як ця, у нас би не було б стільки протиріч як зараз, не стояло б питання мови, бо все було б єдиним цілим, усі б жили в єдності, з повним розумінням і засвоєнням уроків минулого.
Це ще одна надзвичайна книга Багряного. Вона про віру в людину, навіть попри складні життєві обставини/ війни. Дуже філософська, дуже моральна. Однозначно 5/5😌
«…Іт� страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо � то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й репається земля. І в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, � лишився лише тяжкий, тоскний чад і розпач там, де вона була чи мала б бути.�
Це ще одна надзвичайна книга Багряного. Вона про віру в людину, навіть попри складні життєві обставини/ війни. Дуже філософська, дуже моральна. Однозначно 5/5😌
«…Іт� страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо � то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й репається земля. І в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, � лишився лише тяжкий, тоскний чад і розпач там, де вона була чи мала б бути.�
August 13, 2024
Хороша книга, але затягнута. Я розумію, реалізм і все таке, але, каюсь, деякі частини я просто пробігала очима, бо нічого нового в них не було...
Все у дусі Тигроловів, але написано наааабагато краще, на мій смак. Непереможний людський дух і все таке. Рекомендую!
Все у дусі Тигроловів, але написано наааабагато краще, на мій смак. Непереможний людський дух і все таке. Рекомендую!
September 29, 2024
Довге читання, нудне, тяжке. Але дало значно більше за витрачені сили і тому вартувало кожної хвилини. Рекомендую слухати у форматі аудіокниги в застосунку Абук 🤍
October 4, 2024
Неймовірно важкий твір.
Про жагу до життя!
Про жагу до життя!
August 2, 2023
Крім того, що текст неймовірно поетичний і рясніє дивовижними описами природи та довколишнього середовища, найголовнішою для мене є ідея героїчної смерті в бою. Мужність і хоробрість вивищують людину над масою. Немає нічого благороднішого від непохитної та гідної зустрічі зі смертю, не опускаючи руки, а борючись за життя до останнього подиху.
«Ні, в самій смерті героїзму нема так само, як нема його у здачі без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути в нірвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смерті в вічі й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти! Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти! [...] І наперекір усьому світові жити.»
«Життєву дорогу ти мусиш пройти до самісінької крапки, пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтіти, навіть і зірвавшись уже в безодню.»
«Ні, в самій смерті героїзму нема так само, як нема його у здачі без бою! Бо що легше, а що тяжче: чи, скажімо, лягти отут і, заплющивши очі, пірнути в нірвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смерті в вічі й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!.. У гарячці, а таки йти! Йти! Наперекір усьому світові, такому злому й такому ворожому, йти! [...] І наперекір усьому світові жити.»
«Життєву дорогу ти мусиш пройти до самісінької крапки, пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтіти, навіть і зірвавшись уже в безодню.»
November 22, 2022
Для мене ця книга про гуманність. Про зневіру в людину та віднайдення цієї віри через самого себе. Адже головний герой пройшов стільки страшних випробувань, зустрів на шляху стільки поганців, та лише його «внутрішній стрижень» дава сили йти далі (не без допомоги добрих людей).
Думаю, основний посил цієї книги - щоб там не відбувалося в цьому світі, які б жахіття на падали на твої плечі, головне, - залишатися людиною. Не впасти, не кривити душею, не зраджувати самого себе і бути гуманним. Адже, як показує історія, війни продовжуються, і в них вже і так забагато тих, хто сповнений ненависті, злоби і люті.
Думаю, основний посил цієї книги - щоб там не відбувалося в цьому світі, які б жахіття на падали на твої плечі, головне, - залишатися людиною. Не впасти, не кривити душею, не зраджувати самого себе і бути гуманним. Адже, як показує історія, війни продовжуються, і в них вже і так забагато тих, хто сповнений ненависті, злоби і люті.
December 2, 2023
Історія про війну, що була колись. Але так перетинається із тим, що Україна проживає зараз. Ми ніби усі стоїмо над прірвою: зовсім самі і одночасно усі разом. Головний герой шукає свій шлях додому під час 2 світової і, на щастя, знаходить його. Книга про жорстокість війни, про нікчемність радянської влади та силу волі
This entire review has been hidden because of spoilers.
May 12, 2022
Philosophical book. Shows all the horrors of the life in war between the German naciste and Moscow communists. Ukrainians have suffered one of the biggest tragedy in their history.
September 13, 2024
це книжка написана тим, хто мріє українською, снить, говорить. давно не читала такої прози. всі ці перекладні твори чи твори сучасної літератури й поруч не стоять. щойно почала читати, зрозуміла: тут треба мислити, бо слова не стануть перед тобою у прості конструкції.
як же гарно, хоч і як важко. давно такого не було, але переслідувало відчуття, що на всі 100% розумію автора, відчуваю написану історію. це пам’ят� нації чи ще що, але це направду особливе задоволення читати таку українську прозу. нагадувати собі, через що ми як нація пройшли, куди прямуємо і хто ми є.
такі твори, певно, якраз слід читати у свідомому віці, коли ти вже трошки більше розумієш і відчуваєш. тоді такі історії, як історія Максима, не будуть викликати думки типу «не читаю українське, бо там самі страждання». ці історії стануть нагадуванням, переписом наших жалів, болю, відчаю, а заразом � перемог людини над ними. тоді буде пам’ят�, тоді колесо минулого, може, нарешті зупиниться, щоб почати рух нової історії.
«словом, дія відбувається на частина території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. � а вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову…�
як же гарно, хоч і як важко. давно такого не було, але переслідувало відчуття, що на всі 100% розумію автора, відчуваю написану історію. це пам’ят� нації чи ще що, але це направду особливе задоволення читати таку українську прозу. нагадувати собі, через що ми як нація пройшли, куди прямуємо і хто ми є.
такі твори, певно, якраз слід читати у свідомому віці, коли ти вже трошки більше розумієш і відчуваєш. тоді такі історії, як історія Максима, не будуть викликати думки типу «не читаю українське, бо там самі страждання». ці історії стануть нагадуванням, переписом наших жалів, болю, відчаю, а заразом � перемог людини над ними. тоді буде пам’ят�, тоді колесо минулого, може, нарешті зупиниться, щоб почати рух нової історії.
«словом, дія відбувається на частина території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. � а вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову…�
November 4, 2024
Чудовий твір українського класика! Як на мене, то краще за "Жагу до життя" Джека Лондона.
Словом, дія відбувається на частині території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. Спихають і, здається, ось-ось, ось-ось зіпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову...
Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть.
Всі вони літали низько, мов вороння, знаючи, що ніщо їм не загрожує, і впивалися насолодою знищення беззахисних.
Це людське звалище видавало з себе тільки сморід і чад. Та не тільки чад онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові "шляхетнішими" порівняно з тим, що тут звалося ще людською душею.
Цього рейду ніхто не витримає... Його не може витримати тіло, його може витримати тільки залізний дух, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, навіть поламаними вже й потрощеними кінцівками.
І був він "щирий", - це так його вороги прозивали.
Словом, дія відбувається на частині території нації, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всі геть спихають у могилу. Спихають і, здається, ось-ось, ось-ось зіпхнуть безповоротно. А вона збирає по краплі рештки вже решток своїх сил та й хоче знову звести голову...
Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть.
Всі вони літали низько, мов вороння, знаючи, що ніщо їм не загрожує, і впивалися насолодою знищення беззахисних.
Це людське звалище видавало з себе тільки сморід і чад. Та не тільки чад онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові "шляхетнішими" порівняно з тим, що тут звалося ще людською душею.
Цього рейду ніхто не витримає... Його не може витримати тіло, його може витримати тільки залізний дух, залізна воля, що здібна ступати навіть по власній крові, навіть поламаними вже й потрощеними кінцівками.
І був він "щирий", - це так його вороги прозивали.
August 16, 2024
у мене багато змішаних почуттів про цю книгу.
у неї був дуже довгий і заплутаний вступ. було прямо складно зрозуміти, де, хто і про що. і я майже її кинула через це. але вирішила дотиснути. і не пошкодувала. друга половина була прямо розрив.
мені досі складно усвідомити, що всі ті події відбуваються біля моїх рідних Сум. і ніхто в школі не привертав нашої уваги до цього твору в такому контексті. а контекст нинішніх дій Української Армії це взагалі вибух мозку. я про це ще окремо хочу написати пост.
але ця книга мусить розбиратися на цитати й рефлексії. шкода, що в мережі так мало аналізу щодо неї та персонажів.
і останнє - буквально нещодавно я читала "Ізоляцію" Асєєва. ну і в плані тюрем мало що змінилося. іноді свідомість навіть плуталась і я мабуть зараз вже й не згадаю, про що йшлося в якій книзі. бо російські кати це російські кати - що в 1943, що в 2015.
у неї був дуже довгий і заплутаний вступ. було прямо складно зрозуміти, де, хто і про що. і я майже її кинула через це. але вирішила дотиснути. і не пошкодувала. друга половина була прямо розрив.
мені досі складно усвідомити, що всі ті події відбуваються біля моїх рідних Сум. і ніхто в школі не привертав нашої уваги до цього твору в такому контексті. а контекст нинішніх дій Української Армії це взагалі вибух мозку. я про це ще окремо хочу написати пост.
але ця книга мусить розбиратися на цитати й рефлексії. шкода, що в мережі так мало аналізу щодо неї та персонажів.
і останнє - буквально нещодавно я читала "Ізоляцію" Асєєва. ну і в плані тюрем мало що змінилося. іноді свідомість навіть плуталась і я мабуть зараз вже й не згадаю, про що йшлося в якій книзі. бо російські кати це російські кати - що в 1943, що в 2015.
September 4, 2024
Винятково потужна, динамічна книга. Вона надзвичайно потрібна саме зараз, у часи війни, і тому тішусь, що вона так доречно потрапила мені у руки. Цей роман додає сил в темні часи.
Так, Багряний чудовий оповідач і мислитель, філософ буденності, реальності, реальних потреб і проблем. Це проглядається в усіх його творах, проте, в цьому є якась особлива сила духу й віри попри все.
«Аванті!» (вперед) - це і є лейтмотив. Людина здатна на все, коли вона любить.
«Нехай гримлять і шаліють...
Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, � невідʼємний від неї. Та головне � які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній.»
Так, Багряний чудовий оповідач і мислитель, філософ буденності, реальності, реальних потреб і проблем. Це проглядається в усіх його творах, проте, в цьому є якась особлива сила духу й віри попри все.
«Аванті!» (вперед) - це і є лейтмотив. Людина здатна на все, коли вона любить.
«Нехай гримлять і шаліють...
Він відчув уже раз свою перемогу над ними. І нехай тепер що не станеться, але тут, на цій землі, переможцем буде він. Бо ж переможе ця спрагла весняного воскресіння земля, а він, син цієї землі, � невідʼємний від неї. Та головне � які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людського, силою добра, а не зла в ній.»
August 29, 2024
«Людина біжить над прірвою» � це промінь надії на те, що все буде краще яка б ситуація не склалася. Цей промінь при читанні ти відчуваєш на кожній сторінці, хоча головний герой Максим переживає найстрашніші події у житті, які детально описані (окупація двома арміями його міста, обстріли, полон, знущання фізичні та ментальні, тяжка дорога додому). Проте попри цей промінь надії, як читачу, мені важко далася ця книга. І тут вже не можу чітко відповісти чому. Можливо, проблема у тому, що сьогодні у нашій країні триває активна фаза війни чи просто важко сприймати нескінченні страждання та невдачі героя. У будь-якому разі раджу книгу до ознайомлення, але якщо вже читали якісь інші твори Багряного, бо ця книга буде не надто вдалим початком для ознайомлення з творчістю автора.
October 30, 2024
Роман було опубліковано вже після смерті автора, в 1965 році, закордоном.
Головний герой - Максим Колот, яскравий представник української інтелегенції, яку так затято намагалися знищити (і знищували) совєти. Освічений архітектор, син простих українських роботяг, їхню родину знають і поважають у всьому селі, та і в сусідніх також. Що вже само по собі є вагомою причиною, аби “згори� на тебе звернули увагу.
Як неважко здогадатися з анотації, головний герой вимушений втікати від переслідувань радянської влади. В цей же час селами проходить побита відступаюча італійська армія. Деякі села все ще лишаються зайняті німцями. Тож читач опиняється разом з Максимом буквально на передовій.
📌 “Отж� - дія відбувається на Слобожанщині, цебто на тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия доля є чи не найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану�.
📌 �... Пізніше, як частина Європи, найдальше висунена на схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерті в апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем…�
Я читала ці описи бомбардувань, описи тікаючих мародерів і думала “яког� біса?! якого біса це повторюється знову і так швидко?!� Напевно, риторичне питання.
В книзі немає закрученого сюжету. Весь роман - кілька днів із життя Максима Колота. За ці кілька днів він потрапить під радянську варту, “під� етапом� по селам в очікуванні трибуналу, зможе втікти, потім попадеться, потім знову втече і знову попадеться то “своїм� то німцям. Адже, як ми пам’ятаєм�, події розгортаються бувально на передовій і дислокація сил змінюється динамічно.
Взагалі, у мене є відчуття, що цей роман - в певній мірі алюзія до реального життя Багряного. Адже він також був заарештований совєтами, також втік, також мав досвід концтабору.. і його сина також звали Борисом. І ось цей фінал, навмисно защасливий, що аж приторно, - така собі мрія про щасливе воз’єднанн� з родиною, якого сам Багряний, нажаль, не мав.
Хоч книга емоційно важка та болюча, та мені вона стала як промінь світла цієї найтемнішої ночі, що ніяк не закінчується.
“Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби..Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур’янам� те, чому порости бур’янам� належить. І згниє гуть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, - все те, що не жило, а чаділо�
Аванті! Аванті! Евіва Україна!
Головний герой - Максим Колот, яскравий представник української інтелегенції, яку так затято намагалися знищити (і знищували) совєти. Освічений архітектор, син простих українських роботяг, їхню родину знають і поважають у всьому селі, та і в сусідніх також. Що вже само по собі є вагомою причиною, аби “згори� на тебе звернули увагу.
Як неважко здогадатися з анотації, головний герой вимушений втікати від переслідувань радянської влади. В цей же час селами проходить побита відступаюча італійська армія. Деякі села все ще лишаються зайняті німцями. Тож читач опиняється разом з Максимом буквально на передовій.
📌 “Отж� - дія відбувається на Слобожанщині, цебто на тій частині нашої Батьківщини, що зветься Слобідською Україною та чия доля є чи не найяскравішим зарисом долі цілого народу, що заселяє трагічну землю, Україною іменовану�.
📌 �... Пізніше, як частина Європи, найдальше висунена на схід, стала найулюбленішим пляцдармом смерті в апокаліптичному побоєвищі двох жорстоких систем…�
Я читала ці описи бомбардувань, описи тікаючих мародерів і думала “яког� біса?! якого біса це повторюється знову і так швидко?!� Напевно, риторичне питання.
В книзі немає закрученого сюжету. Весь роман - кілька днів із життя Максима Колота. За ці кілька днів він потрапить під радянську варту, “під� етапом� по селам в очікуванні трибуналу, зможе втікти, потім попадеться, потім знову втече і знову попадеться то “своїм� то німцям. Адже, як ми пам’ятаєм�, події розгортаються бувально на передовій і дислокація сил змінюється динамічно.
Взагалі, у мене є відчуття, що цей роман - в певній мірі алюзія до реального життя Багряного. Адже він також був заарештований совєтами, також втік, також мав досвід концтабору.. і його сина також звали Борисом. І ось цей фінал, навмисно защасливий, що аж приторно, - така собі мрія про щасливе воз’єднанн� з родиною, якого сам Багряний, нажаль, не мав.
Хоч книга емоційно важка та болюча, та мені вона стала як промінь світла цієї найтемнішої ночі, що ніяк не закінчується.
“Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби..Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур’янам� те, чому порости бур’янам� належить. І згниє гуть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, - все те, що не жило, а чаділо�
Аванті! Аванті! Евіва Україна!
Displaying 1 - 30 of 46 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.