ŷ������

** spoiler alert ** Іван Багряний
"Людина біжить над прірвою"
Ілюстрації Gurge Feodor
Видавництво "Стилет і стилос"

…«�� буду вмирати, та, поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя!..»

В літературі існує кілька безпрограшних та завідома успішних сюжетів. Ці класичні, вічно повторювані історії чітко окреслив один з найзнаменитіших письменників, а також, що не менш важливо, читачів - Хоронитель Вавилонської Бібліотеки Хорхе Луїс Борхес. "Історій лише чотири. Одна, найстаріша �� про укріплене місто, яке штурмують та обороняють герої. Друга історія, пов'язана з першою, �� про повернення. Третя історія �� про пошук. Остання історія �� про самогубство Бога"
Якщо ми говоримо про видатний твір Івана Багряного "Людина біжить над прірвою", очевидно, що ключовою темою буде саме мотив повернення, добре відомий нам з Одіссеї. Чіткі покликання на Гомера зустрічаються впродовж всього тексту. Як відомо, діставшись Ітаки, Лаертенко переодягається в одежу безхатька, в той час як Максим сам стає зовні на стільки знищеним і скаліченим, що може хіба позаздрити міфічному героєві.

Важливе місце займає мотив батька і сина, в дорозі на розстріл Максим опікується шістнадцятирічним коректором газети з яким потім розлучається, щоб врешті повернутися до свого справжнього сина в селі.

"Максим тримав Костика за руку і, стиснувши щелепи, напружував рештки сил, зосередивши всі ті сили не в ногах, а в очах. Він видивлявся вправо й наперед, обмацуючи зором кожен зустрічний стовп, кожен отвір у паркані, кожні ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобіт варти збоку і ззаду, визначаючи �� котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий відстав на коротку, але, може, якраз вирішальну дистанцію. Він полював за потрібною хвилиною. А серце дедалі билося тривожніше, бо вже відчувалося, що надходить світанок, темрява рідшає і з цим катастрофально падають шанси. Може, навіки��
Нарешті Максим уловив потрібний момент і�� зі всієї сили штовхнув Костика вправо �� й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали і враз завмерли. Прикипіли. Вони опинилися за розваленим і похиленим на дерева й кущі парканом і там причаїлись, �� за парканом, об який черкали ноги безлічі людей і рушниці вартових�� Колона йшла і йшла, а Максим із Костиком не ворушились і навіть не дихали, дивлячись усторч крізь проломини в паркані на рухливі тіні, що бігли так близько, аж долітало болото з під їхніх ніг�� Вони лежали, закляклі, так довго, що це здавалось вічністю, і кожна мить була тягуча й болісна, як нестерпна мука��
Нарешті колона пройшла. Пройшла! Затихли останні кроки. Зникла остання тінь. Лишились тільки Максим із Костиком, одні на всю околицю тут �� за парканом. Максим слухав, як віддалявся глухий тупіт і брязкіт, покотившись десь у безвість, у чорну-чорну прірву, слухав і беззвучно�� сміявся!
Благословлялось на світ. Уже рожевіло небо на сході, де все більше й більше роздималося пишне фіялково-червоно-золоте віяло�� Ранок уставав мовчазний і насторожений. Він звівся над морем мертвої тиші і враз замерехтів привітно��
Йому назустріч підвелися й вийшли Максим і Костик, тримаючись за руки. Вони були, мабуть, одні тут на все це мертве місто.
Який чудесний світ! Казковий світ! Десь колись уже бачений таким і тепер повторений у всій своїй красі.
Фантастичні дерева, оправлені в блискучу кригу ожеледиці, як у кришталь, і такі ж опанцеровані кригою стовпи, обірвані спіралі дротів, рештки будівель, каркаси руїн, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах �� все це стояло як зачароване і мерехтіло-мерехтіло, промінилось."

Покаліченого героя зустрічає жінка, і сам розділ називається "Мати". Ця матір - архетип, символ всіх матерів, вона впізнає в Максимові сина, як в Одіссеї годувальниця впізнала Улісса через шрам на нозі. Роль пастуха Евмея грає дідусь, який розповідає напівміфічні історії про Максимове заслання в Сибір (аналогічний епізод знаходимо у в "Одіссеї", де головний герой слухає пісню складену про його пригоди, стаючи таким чином живою легендою).

"Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив�� І тільки чув крізь те маріння, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була-таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:
«І говорив він по-вкраїнському, а не так як ми, по-мужицькому»; або:
«І був він „щирий��, �� це так його вороги прозивали, бо боялися тих, хто є щирий, тобто �� наш, значить…��; або:
«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір-каторгу запроторили…��
Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом…�� Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду �� зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.
І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього�� Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття."

Та не Одіссеєю єдиною! На шляху Максим зустрічає інших мандрівників - військового на коні з пораненою ногою та його помічника, котрі вже є реверансом в бік Сервантеса.
Стрижнем роману є біблейська тема жертвопринесення та мук, які витримує людина впродовж життя. Головний герой робить копії ґравюр геніального Доре і тут буде доцільно згадати про ідеального художника книги. Gurge Feodor в моїх очах вже є живою легендою книжкової ілюстрації і ця книга поряд з Лавкрафтом і По, найкраще підходить для його похмурого стилю. Впевнений, що для художника було справжнім задоволенням малювати "Втечу в Эгипет" і тут, раптово виринає постмодерний прийом - один з персонажів книги теж робить копію з гравюри, а тепер і художник додає свою інтерпретацію! Ілюстрацій в книзі багато, всі вони дуже сильні, хтонічні, з космічними закрутами і вихорами.
Але не тільки сюжет втечі можна знайти на цих 400 стах сторінках. Наприклад мотив оборони міста тут обернений сторчголов. Це місто, почергово захоплюють і плюндрують дві армії. Пошук - це пошук втікача і пошук дороги додому. І врешті, самогубство Бога - це самовбивство Соломона - який тут є чимось на зразок антилюдини, архонта, злого деміурга, котрий заплутався в своїй системі двоєдумства.

"Стіни собору ззовні навколо розписані великими фресками на біблійні теми. А ті фрески розглядаючи, стоїть він, Максим �� школяр із книжками під пахвою, в блаженному зацепенінні задерши голову. Він так стоїть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькі архитвори. Зокрема ж його полонив один �� той, із зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на заріз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, і серце його стискається з жалю, а думка б'ється в розпуці перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на іншій стіні, ті ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такі зворушливо милі. За що ж янгол впіймав те ягнятко й розмахує таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол має меч, але не ріже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, заміряючись ножем?..
Максим дивиться на фреску, слухає, як б'ється його серце, як б'ється думка, як несамовито кричать стрижі, ніби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на ґвалт; чує, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як сліпучо мерехтять хрести, дивиться в зеніт, задерши голову�� Голова трохи наморочиться, і йому здається, що він пливе разом із сліпучими банями й хрестами, разом із дубами й липами, разом із усім собором, разом зі зграями стрижів �� пливе десь у безмежній синяві, в неосяжному просторі�� Так, як пливуть хмари ладану повз золоті іконостаси під час служби в цьому соборі. Як пливуть молитви�� надії�� сподівання�� Як пливе віра в чудесне��
Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу �� проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?.."

До останньої сторінки, я так і не знав, як закінчиться цей вічний біг, вічний бій проти смерті. Максимові співчуваєш, радієш з ним і лютуєш, ненавидиш і надієшся. Саме тому, це одна з найсильніших книг класичної української літератури.