What do you think?
Rate this book
Твоє, моє, нічиє та інше
Книжка «Твоє, моє, нічиє та інше» � це коротка історія наших <совкових> травм крізь призму жіночого погляду. Тут ідеться про подолання колективного <совєцього октябрьонка>, який навіть через три десятиліття після розпаду срср досі передається у спадок новим генераціям українців. І передається не лише народженим за часів існування совєцього диктату, не лише тим, хто дорослішав і набував життєвого досвіду в часи з викривленою мораллю та етикою, а й тим, хто народився вже у незалежній Україні, проте виховувався в лекалах і наративах совєцьких візій, традицій та взаємин.
Ця книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.
10 грн від продажу кожного примірника цієї книжки Видавництво Старого Лева буде перераховувати на рахунок благодійного фонду ГО "Азов.ONE" � офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.
Ця книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.
10 грн від продажу кожного примірника цієї книжки Видавництво Старого Лева буде перераховувати на рахунок благодійного фонду ГО "Азов.ONE" � офіційного фонду 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" Національної гвардії України.
- GenresNonfictionHistory
336 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
38 people are currently reading
191 people want to read
About the author
Ольга Карі
8books6followersОльга Карі � українська письменниця, журналістка, колумністка.
Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).
Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».
Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».
Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».
Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.
Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».
Роботи авторки відзначені спеціальними нагородами конкурсу художнього репортажу України «Самовидець»: «По той бік свята» (збірка «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (літературний конкурс «Як ми змінюємось», 2020).
Перша книга «Рибка дядечка Завена», збірка художніх репортажів про Вірменію, українське видавництво «Темпора» вийшла у 2019 році і увійшла у довгий список премії «ЛітАкцент року» та короткий список «BBC. Книжка року 2020».
Друга книга «Компот із патисонів», видавництво «Комора» увійшла в короткий список «BBC. Книжка року 2021».
Третя книга «Хрестик, або дуже кривава книга», видавництво "Creative Women Publishing" у 2022 році і увійшла в довгий список «BBC. Книжка року 2022».
Четверта книга «Життя посеред життя», написана під час повномасштабної війни та облоги української столиці побачила світ у видавництві "Yakaboo Publishing" у 2022 році.
Працювала ведучою та журналісткою на українських теле- і радіоканалах «Громадське Радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
Read
March 24, 2025Існують книги, в яких головна тема/ідея дуже цікава, а от реалізація зводить все нанівець.
На жаль, "Твоє, моє, нічиє та інше" потрапляє в цю категорію. З одного, боку Ольга Карі прагне показати, що комунізм був травмою, причому міжпоколіннєвою. Останню найчастіше асоціюють з Голокостом. Але Ольга Карі хотіла показати, що це ж поняття пасує до радянського досвіду.
Але реалізація починає заводити на манівці вже на самому початку книги.
1. Текст тільки виграв би від визначення міжпоколіннєвої травми � одразу на початку книги. Загалом, визначення не мало б бути складним. Для цього достатньо двох ідей. По-перше, йдеться про трагічий період в житті людини, коли їй довелося "зректися" свого минулого "Я" і спішно виробляти нові навички виживання. По-друге, ці навички "залишилися" з людиною і після того, як жахливі події завершилися � і тепер людина несвідомо "передає" їх своїм дітям. Тобто виховує в них ті навички, які потрібні для виживання в екстремальних соціальних умовах. Найвідомішим прикладом слугуватиме Голокост: ті, хто вижили в ньому, виховували в дітях навички виживання в концтаборі, а не в нормальному суспільстві. Звісно, ми можемо додати Голодомор 1932-33 рр. і культ їжі, який посилився в українців після цієї трагедії.
Але Ольга Карі не дає такого визначення. І від цього страждає структура всієї книги. Адже замість чітко та структуровано показати, в чому а) полягала травма комунізму, та б) як її батьки передавали дітям, ми отримуємо набір есе, де думка "ходить колами": постійно довкола одних і тих же ідей, без чіткого їх формулювання. Складається враження, що авторка боїться, що аудиторія пропустить ключові тези, а тому повторює і повторює їх. Але ефект зворотній: текст починає втомлювати...
2. Чітка структура. Ольга Карі наче й виписує розділи за основними темами: гроші, речі повсякденного побуту, їжа, сім'я (стосунки між подружжям, так і з дітьми/батьками), інвалідність/інклюзивність, старість, пам'ять, ідентичність. Важливий розділ � про те, як це бути жінкою в радянському світі. Але ця чітка структура "розповзається", коли справа доходить до тексту кожного з розділів (а радше есе). Теми "налазять" одна на одну. Речі повсякденного побуту містять фрагменти про ставлення до грошей, їжа � це і гроші, і побут... І так далі. В цьому наче нічого поганого нема. Але оскільки кожен розділ не має чітких висновків (умовно, ви не зможете виписати тезу 1, тезу 2 тощо), то всі розділи починають містити подібну інформацію, подібні ідеї. І їх або чіткіше прописувати, щоб було видно різні нюанси, аспекти, виміри � хоч і одного набору ідей для кожного розділу, але кожен раз з іншої перспективи. Або ж треба було чітко розділити розділи, щоб матеріал з одного не "залазив" в текст іншого.
3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!
На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом � це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х!
Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення.
Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом � і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту � і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував � в діях та думках людей.
На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця � і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...
На жаль, "Твоє, моє, нічиє та інше" потрапляє в цю категорію. З одного, боку Ольга Карі прагне показати, що комунізм був травмою, причому міжпоколіннєвою. Останню найчастіше асоціюють з Голокостом. Але Ольга Карі хотіла показати, що це ж поняття пасує до радянського досвіду.
Але реалізація починає заводити на манівці вже на самому початку книги.
1. Текст тільки виграв би від визначення міжпоколіннєвої травми � одразу на початку книги. Загалом, визначення не мало б бути складним. Для цього достатньо двох ідей. По-перше, йдеться про трагічий період в житті людини, коли їй довелося "зректися" свого минулого "Я" і спішно виробляти нові навички виживання. По-друге, ці навички "залишилися" з людиною і після того, як жахливі події завершилися � і тепер людина несвідомо "передає" їх своїм дітям. Тобто виховує в них ті навички, які потрібні для виживання в екстремальних соціальних умовах. Найвідомішим прикладом слугуватиме Голокост: ті, хто вижили в ньому, виховували в дітях навички виживання в концтаборі, а не в нормальному суспільстві. Звісно, ми можемо додати Голодомор 1932-33 рр. і культ їжі, який посилився в українців після цієї трагедії.
Але Ольга Карі не дає такого визначення. І від цього страждає структура всієї книги. Адже замість чітко та структуровано показати, в чому а) полягала травма комунізму, та б) як її батьки передавали дітям, ми отримуємо набір есе, де думка "ходить колами": постійно довкола одних і тих же ідей, без чіткого їх формулювання. Складається враження, що авторка боїться, що аудиторія пропустить ключові тези, а тому повторює і повторює їх. Але ефект зворотній: текст починає втомлювати...
2. Чітка структура. Ольга Карі наче й виписує розділи за основними темами: гроші, речі повсякденного побуту, їжа, сім'я (стосунки між подружжям, так і з дітьми/батьками), інвалідність/інклюзивність, старість, пам'ять, ідентичність. Важливий розділ � про те, як це бути жінкою в радянському світі. Але ця чітка структура "розповзається", коли справа доходить до тексту кожного з розділів (а радше есе). Теми "налазять" одна на одну. Речі повсякденного побуту містять фрагменти про ставлення до грошей, їжа � це і гроші, і побут... І так далі. В цьому наче нічого поганого нема. Але оскільки кожен розділ не має чітких висновків (умовно, ви не зможете виписати тезу 1, тезу 2 тощо), то всі розділи починають містити подібну інформацію, подібні ідеї. І їх або чіткіше прописувати, щоб було видно різні нюанси, аспекти, виміри � хоч і одного набору ідей для кожного розділу, але кожен раз з іншої перспективи. Або ж треба було чітко розділити розділи, щоб матеріал з одного не "залазив" в текст іншого.
3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!
На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом � це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х!
Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення.
Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом � і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту � і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував � в діях та думках людей.
На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця � і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...
January 10, 2025
Деякі розділи(особливо перший) так несподівано тригернули, що не могла перестати плакати � так шкода стало і себе, і маму, і бабу, і всіх нас😔
Ехх, йобана блять русня�
Ехх, йобана блять русня�
January 31, 2025
Це книжка про «наші совкові» (роки під совєцкою окупацією) та їхні наслідки, написана влучно, як професійний діагноз, і смаковито-захопливо, як дитячі пригоди.
Попри всю гіркоту, вітально корисним, як на мене, є розуміння наскільки ми були знещасливлені і окрадені, і наскільки отруйним є той токсичний спадок, що залишив в нас «совок».
Це аж ніяк не повний курс лікування, а скоріше опис перебігу хвороби на різних стадіях (і в різних поколіннях), але вже це неабияк підтримує і надихає замість робити вигляд, ніби я цілком здоровий, таки розпізнати у собі токсичні симптоми задавнених колективних травм, аби як не почати лікуватися самому, то хоча б не заражати ними інших.
Чудово було б аби її прочитали любителі «пломбіру» і «такіх добрих савєцкіх мультфільмав і пєсєн», бо це по-лабораторному педантичний, очищений від совкових мітів, облудних обіцянок та похибки на (вкрадену) молодість, правдивий виклад фактичних даних як насправді жили-існували «гомосовєтікус» і з чим залишаються досі, та головне - на що вони прирікають своїх дітей та онуків, навчаючи їх зараз (після 24 лютого), - ні, не русскаму (нема більше такого), а, як нарешті мало би ставати зрозумілим, - «совковому язику».
Попри всю гіркоту, вітально корисним, як на мене, є розуміння наскільки ми були знещасливлені і окрадені, і наскільки отруйним є той токсичний спадок, що залишив в нас «совок».
Це аж ніяк не повний курс лікування, а скоріше опис перебігу хвороби на різних стадіях (і в різних поколіннях), але вже це неабияк підтримує і надихає замість робити вигляд, ніби я цілком здоровий, таки розпізнати у собі токсичні симптоми задавнених колективних травм, аби як не почати лікуватися самому, то хоча б не заражати ними інших.
Чудово було б аби її прочитали любителі «пломбіру» і «такіх добрих савєцкіх мультфільмав і пєсєн», бо це по-лабораторному педантичний, очищений від совкових мітів, облудних обіцянок та похибки на (вкрадену) молодість, правдивий виклад фактичних даних як насправді жили-існували «гомосовєтікус» і з чим залишаються досі, та головне - на що вони прирікають своїх дітей та онуків, навчаючи їх зараз (після 24 лютого), - ні, не русскаму (нема більше такого), а, як нарешті мало би ставати зрозумілим, - «совковому язику».
February 23, 2025
Розділ про кіно дуже сподобався. Водночас тема українців за кордоном і біженців, яка проходить через всю книгу, викликала багато емоцій і засмутила. Я не можу відмовитися від англіцизмів. Ця книга � ніби summary нашого попереднього історичного досвіду, наче як ми проговорюємо чому все так, а не інакше.
March 26, 2025
Чудова книжка, написана легко і цікаво, про наш радянський досвід, який досі живе в усіх нас. Часто навіть в тих, хто народилися після розвалу союзу. Це така дуже-дуже потрібна рефлксія, хоча може ути і не дуже просто часом. Мождна читати дозовано і рефлексувати. Єдине - мені розділіи видалися затягнутими, з повтором одніє думки знову і знову, це трохзи дратувало. Але я також багато про ці теми думала і читала раніше. Якщо це ваше вперше - взагалі обов'язкове читання!
March 26, 2025
Нарис про те, як виживалось при совку. Спогади багатьох жінок, подруг авторки, розказані від першого імені, що інколи заплутувало. Відповідає на багато запитань «чому», допомагає краще зрозуміти досвід і травми наших бабусь та матерів. Якщо б цю книгу прочитали всі три наші покоління, думаю, ми б стали значно ближчими одна до одної завдяки співчуттю і розумінню.
Єдине, мені не хотілось стільки читати детального розбору персонажів совєцького кіна і повторення фрази «што нам дала ета ваша нєлалєжнасть». Розумію, з якою метою це ��уло зроблено, але брррр
Єдине, мені не хотілось стільки читати детального розбору персонажів совєцького кіна і повторення фрази «што нам дала ета ваша нєлалєжнасть». Розумію, з якою метою це ��уло зроблено, але брррр
March 17, 2025
Дуже терапевтична книга не лише для покоління 80-х, до яких належу я так само, як і авторка. Але особливо для наших батьків, дідусів та бабусь (в кого вони ще є, дай Бог). Особливо в цей черговий доленосний період для України. Щиро сподіваюсь, що після її прочитання бодай частина тих, хто ще має флешбеки за совком і тим проклятим пломбіром, нарешті прозріють�
February 25, 2025
Прекрасна книга, яка розбирає всі травми дітей 90х. Розділ про Барбі я ледве дочитала, бо здається, що недоступність іграшок - то саме моя дитяча травма.
February 15, 2025
Книжка, що тригерить в кожній главі. І навіть, якщо ви не мріяли про ляльку Барбі, тут знайдеться купа інших прикладів де кожен з нас впізнає себе, маму або бабусю. Сподобались розбори Радянських фільмів. Мені читалось важко, але воно того коштувало. Важко як психологічно, так і через те що глави довольно обʼємні.
January 27, 2025
як часто я кивала головою і зітхала поки читала - і не порахую.
незважаючи на народження в часи незалежності також зіткнулась з відголоском травми срср, яку він наніс старшому поколінню з усіма цими кайфовими примовками ("нас так виховували і нормальні виросли", "виростеш - дізнаєшся", "що тобі заважає вчитись на відмінно? може, тобі спати ніде, чи ти голодуєш і доводиться працювати після школи замість уроки робити?", "поділись ти тою лопаткою, ти шо, жадіна? фууу, жадіна-говядіна", "шо про тебе люди подумають" і інші перли) та цитатами з "шедевральних" фільмів.
тоді я думала, що вони (батьки, бабусі-дідусі і просто якісь всезнаючі родичі, які пхали свого носа куди треба й ні) просто не хочуть спробувати мене зрозуміти.
а зараз, коли мені вже за 30, приходить усвідомлення, що вони мене і не могли зрозуміти, адже совєцкій союз "виховував" і вкладав в голови зовсім інші цінності.
"Твоє, моє, нічиє та інше" (як каже сама авторка, не наукове дослідження, а спостереження) дозволяє під іншим кутом подивитись на період дорослішання минулих поколінь та відрефлексувати. побачити помилки, пропрацювати та не повторювати їх у майбутньому (звісно, будуть інші помилки, але це вже ґрунт для зовсім іншої історії 🙂).
сумно лише, що деякі представники того ж таки старшого покоління досі унормовують методи власного виховання, навіть не намагаючись заповнити "пробіли" свого емоційного інтелекту.
словом, читайте та привідкривайте й для себе завісу "райдужної" совдепії
незважаючи на народження в часи незалежності також зіткнулась з відголоском травми срср, яку він наніс старшому поколінню з усіма цими кайфовими примовками ("нас так виховували і нормальні виросли", "виростеш - дізнаєшся", "що тобі заважає вчитись на відмінно? може, тобі спати ніде, чи ти голодуєш і доводиться працювати після школи замість уроки робити?", "поділись ти тою лопаткою, ти шо, жадіна? фууу, жадіна-говядіна", "шо про тебе люди подумають" і інші перли) та цитатами з "шедевральних" фільмів.
тоді я думала, що вони (батьки, бабусі-дідусі і просто якісь всезнаючі родичі, які пхали свого носа куди треба й ні) просто не хочуть спробувати мене зрозуміти.
а зараз, коли мені вже за 30, приходить усвідомлення, що вони мене і не могли зрозуміти, адже совєцкій союз "виховував" і вкладав в голови зовсім інші цінності.
"Твоє, моє, нічиє та інше" (як каже сама авторка, не наукове дослідження, а спостереження) дозволяє під іншим кутом подивитись на період дорослішання минулих поколінь та відрефлексувати. побачити помилки, пропрацювати та не повторювати їх у майбутньому (звісно, будуть інші помилки, але це вже ґрунт для зовсім іншої історії 🙂).
сумно лише, що деякі представники того ж таки старшого покоління досі унормовують методи власного виховання, навіть не намагаючись заповнити "пробіли" свого емоційного інтелекту.
словом, читайте та привідкривайте й для себе завісу "райдужної" совдепії
April 2, 2025
Для мене цей текст виявився глибоко терапевтичним і щедрим на тези для рефлексії. Деякі усвідомлення були досить болісними, але вважаю, що необхідними.
Колективна пам'ять мого народу, яку намагались стерти усіма можливими і неможливими способами, моя особиста пам'ять, пам'ять мого роду.
Задумалась, як я можу її зберегти і передати далі, щоб це була не просто історична довідка для моїх дітей, а особисті, живі, щирі історії про їхніх предків, які б дали їм відчуття приналежності до коріння, усвідомлення, що і вони є частиною свого роду і народу.
Колективна пам'ять мого народу, яку намагались стерти усіма можливими і неможливими способами, моя особиста пам'ять, пам'ять мого роду.
Задумалась, як я можу її зберегти і передати далі, щоб це була не просто історична довідка для моїх дітей, а особисті, живі, щирі історії про їхніх предків, які б дали їм відчуття приналежності до коріння, усвідомлення, що і вони є частиною свого роду і народу.
April 4, 2025
Збірка есеїв про травми, успадковані нашим поколінням від тих, хто нас виховував, ґрунтуючи своє розуміння світу на пізньорадянській реальності. Але акцент не на абстрактній культурології останніх десятиліть союзу, а саме на тому, як ці культурні домінанти проявлялися в "нашому" житті, під час зростання в 90-х і аж до останніх років, коли деякі давні патерни наново вилізають в умовах стресу війни.
Тут дуже багато важливих речей сказано, і я рада, що з'явилася така книжка для обговорення й індивідуального осмислення речей, спільних для багатьох +- 35-40-річних (насамперед жінок, напевно).
Єдине, що мені муляло - це структурно-стилістичні рішення, ніби всередині кожного есею подекуди обговорення ходить колами довкола одних і тих самих ідей, нанизуючи тільки більше життєвих прикладів. Це поширений баг у нон-фікшені (і західному також), коли нібито (так це для мене як читача виглядає) заплановано стільки-то сторінок, тому кожен структурний елемент далі вже треба роздути до задуманого обсягу, тоді як на цю тему вистачило б набагато стислішої журнальної колонки. Але, можливо, у мене таке враження тому, що для мене жодна з цих культурологічних тем аж такою новою не була, а тим читачам, хто справді (якось так сталося) ніколи цього не помічав, так і потрібно дещо більше проговорення.
Тут дуже багато важливих речей сказано, і я рада, що з'явилася така книжка для обговорення й індивідуального осмислення речей, спільних для багатьох +- 35-40-річних (насамперед жінок, напевно).
Єдине, що мені муляло - це структурно-стилістичні рішення, ніби всередині кожного есею подекуди обговорення ходить колами довкола одних і тих самих ідей, нанизуючи тільки більше життєвих прикладів. Це поширений баг у нон-фікшені (і західному також), коли нібито (так це для мене як читача виглядає) заплановано стільки-то сторінок, тому кожен структурний елемент далі вже треба роздути до задуманого обсягу, тоді як на цю тему вистачило б набагато стислішої журнальної колонки. Але, можливо, у мене таке враження тому, що для мене жодна з цих культурологічних тем аж такою новою не була, а тим читачам, хто справді (якось так сталося) ніколи цього не помічав, так і потрібно дещо більше проговорення.
February 16, 2025
Раджу цю книгу кожному і кожній. Особливо в наш час. Змушує рефлексувати. Вразило про «14 квадратних метрів» - вперше дізналася із книги. І загалом можна розбирати на цитати.
«совецька імперія, що, мов палімпсест, проступає на яв під контурною мапою сучасної росії, не зникла, не спинилася в часі, не вмерла саме в ту мить, коли щільна сувʼязь підкорених комуністами країн розсипалася дукачами національних республік та автономій; і так само не полишила своїх брутальних спроб перекроїти планетарну канву на зони впливу, зони підпорядкування, та й просто на звичайну таку собі «зону».»
«совецька імперія, що, мов палімпсест, проступає на яв під контурною мапою сучасної росії, не зникла, не спинилася в часі, не вмерла саме в ту мить, коли щільна сувʼязь підкорених комуністами країн розсипалася дукачами національних республік та автономій; і так само не полишила своїх брутальних спроб перекроїти планетарну канву на зони впливу, зони підпорядкування, та й просто на звичайну таку собі «зону».»
March 17, 2025
Не впевнена, наскільки доцільно читати цю книжку сучасним українцям/українкам. Мабуть, років за 50 це буде більш актуально, як історія травм у поколінь після срср.
Для себе я не знайшла нічого нового, лише те, що вже і так знала/бачила/аналізувала. Хіба що додатково ретравматизувалась розбором служебного роману і масква слєзам не вєріт.
Легко і доступно написано. Думаю, моїм майбутнім (можливо, взагалі неіснуючим) внукам буде цікаво почитати, як виховували мене.
Для себе я не знайшла нічого нового, лише те, що вже і так знала/бачила/аналізувала. Хіба що додатково ретравматизувалась розбором служебного роману і масква слєзам не вєріт.
Легко і доступно написано. Думаю, моїм майбутнім (можливо, взагалі неіснуючим) внукам буде цікаво почитати, як виховували мене.
March 17, 2025
Важка книга.
Більшість розділів відгукуються - про дещо навіть не було усвідомлення, а воно є, сидить глибоко, болить.
Варто до прочитання і рефлексії всім українцям, бо навіть хто не встиг пожити при совку, досі бачать його наслідки навколо
Більшість розділів відгукуються - про дещо навіть не було усвідомлення, а воно є, сидить глибоко, болить.
Варто до прочитання і рефлексії всім українцям, бо навіть хто не встиг пожити при совку, досі бачать його наслідки навколо
March 22, 2025
Чи треба говорити і писати на цю тематику? - однозначно так. Однак насторожує і підкурвлює тенденція сучасних авторів використовувати стиль "стільна, модна, маладьожна" при написанні книг. Серйозно, залиште баянні мемчики і вирази на кшталт "сцяти в очі" це для фейсбуків та тіктоків.
Displaying 1 - 16 of 16 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.