What do you think?
Rate this book
Контурні карти пам'яті
Музей, перед яким місто не змогло дотримати слова; музей діда, у який не ступала нога онуки; цвинтар, який свідчить надписами на плитах; вітраж у магазині, який виявився не казковим замком, а червоним лігвом звіра; вцілілі картини, визнання яких прийшло востаннє провести авторку; украдені картини; двохсотрічна школа, яка творила своїх вихованців великими. Цей збірник � вісім есеїв письменників та письменниць � це не просто опис наших пам’ято�, зосереджений на самих лише стінах, а також архів приватної пам’ят� та путівник у міжчасся місць, які Росія намагається знищити.
120 pages, Hardcover
Published March 3, 2025
8 people are currently reading
54 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
Read
April 11, 2025Збірка чудових авторок і автора (Олена Стяжкіна, Ольга Карі, Владислав Івченко, Євгенія Подобна та інші) про місця пам'яті, які Росія намагається знищити чи знищила, але любов до цих місць від того не перестає.
Це взагалі дуже щемко, але ще щемкіше від того, що в більшості есеїв йдеться не про свіжу втрату - йдеться про відсутність, про давнішу втрату, яка загострюється й починає боліти.
Олені Стяжкіній від музею в Часовому Яру, створеного її дідом, лишається тільки поезія назв цегли з місцевого комбінату - "Цегла керамічна лицьова пустотіла, рядова пустотіла. Цегла керамічна лицьова повнотіла, рядова повнотіла" - але вона в ньому не була навіть тоді, коли він існував не тільки в пам'яті.
Олена Рибка отримує жолудь з музею Сковороди у Сковородинівці з вказівкою "Зрощуй мудрість з глибоким корінням", - але той самий дуб, який міг пам'ятати Сковороду, востаннє зеленів понад тридцять років тому, він мертвий.
Владислав Івченко спостерігає, як порожніє Глухів, що колись був столицею, бо попередню столицю втопили в крові, а потім був містечком вдалині від основних шляхів, і про тамтешню єврейську спільноту, яка зникає: "Останні євреї пішли звідси, коли почалася повномасштабна війна. Бомба, яка впала позаду їхніх мертвих, розірвадася їм услід" - але це зникнення почалося не сьогодні і не вчора.
І так далі, і таке інше.
Гадаю, в кожного з нас є перелік відсутностей, які раптом стали втратами, все, що ми не встигли полюбити, доки воно було досяжним чи існувало, й тепер лишається зі слів конструювати предмет для цієї безпорадної любові, яка не знадобилася - невідвідані міста, непобачені пам'ятки, книжки, не прочитані за життя авторів, і так далі, і таке інше. Ми надто часто починаємо несито й затято любити своє тільки тоді, коли воно вже підсвітлене незворотністю втрати - я не знаю, загальнолюдська це штука чи конкретно продукт умов існування нашої культури, яка вічно тулиться на протязі в коридорі від небуття до небуття, бо її постійно намагаються винищити, і це породжує багато всяких поганих адаптивних штук. Але, коротше кажучи, це хороша і зворушлива книжка не лише розповідями місця і людей пам'яті, а й нагадуванням, що нам усім треба робити свою власну роботу любові й пам'яті, бажано до того, як стане дуже пізно.
Цитата з есею Олени Стяжкіної, щоб ви оцінили, скільки всього гарного там усередині книжки:
Це взагалі дуже щемко, але ще щемкіше від того, що в більшості есеїв йдеться не про свіжу втрату - йдеться про відсутність, про давнішу втрату, яка загострюється й починає боліти.
Олені Стяжкіній від музею в Часовому Яру, створеного її дідом, лишається тільки поезія назв цегли з місцевого комбінату - "Цегла керамічна лицьова пустотіла, рядова пустотіла. Цегла керамічна лицьова повнотіла, рядова повнотіла" - але вона в ньому не була навіть тоді, коли він існував не тільки в пам'яті.
Олена Рибка отримує жолудь з музею Сковороди у Сковородинівці з вказівкою "Зрощуй мудрість з глибоким корінням", - але той самий дуб, який міг пам'ятати Сковороду, востаннє зеленів понад тридцять років тому, він мертвий.
Владислав Івченко спостерігає, як порожніє Глухів, що колись був столицею, бо попередню столицю втопили в крові, а потім був містечком вдалині від основних шляхів, і про тамтешню єврейську спільноту, яка зникає: "Останні євреї пішли звідси, коли почалася повномасштабна війна. Бомба, яка впала позаду їхніх мертвих, розірвадася їм услід" - але це зникнення почалося не сьогодні і не вчора.
І так далі, і таке інше.
Гадаю, в кожного з нас є перелік відсутностей, які раптом стали втратами, все, що ми не встигли полюбити, доки воно було досяжним чи існувало, й тепер лишається зі слів конструювати предмет для цієї безпорадної любові, яка не знадобилася - невідвідані міста, непобачені пам'ятки, книжки, не прочитані за життя авторів, і так далі, і таке інше. Ми надто часто починаємо несито й затято любити своє тільки тоді, коли воно вже підсвітлене незворотністю втрати - я не знаю, загальнолюдська це штука чи конкретно продукт умов існування нашої культури, яка вічно тулиться на протязі в коридорі від небуття до небуття, бо її постійно намагаються винищити, і це породжує багато всяких поганих адаптивних штук. Але, коротше кажучи, це хороша і зворушлива книжка не лише розповідями місця і людей пам'яті, а й нагадуванням, що нам усім треба робити свою власну роботу любові й пам'яті, бажано до того, як стане дуже пізно.
Цитата з есею Олени Стяжкіної, щоб ви оцінили, скільки всього гарного там усередині книжки:
"Вулиця Горького, на якій збудували дідову-бабину хрущовку, мала неабиякий фундамент - скіфський курган. [...] Скіфи не жили на болотах. А в Часовому Ярі - жили. Задовго до нас. На вулиці Горького. Вони б дуже сміялися, якби побачили свою радянську адресу. [...] Насип кургану нашого болю - найвища точка у світі. Його не видно неозброєним оком. Його не переведеш "у цифру". І чи стане він нам фундаментом, я не знаю".
April 5, 2025
Ця книжка розчеркує серце сумом і ніжністю водночас. «Контурні карти пам’яті� � більше, ніж збірка есеїв. Це розмова про втрачені місця й речі, більшість із яких ми вже не побачимо. Але вони залишаються у пам’ят�, словах та нашій внутрішній географії.
Це історії про людей, які творили ці місця, працювали в них, берегли їх � іноді ціною власного життя. Так, перш за все, це історії про людей. І тим вони особливо цінні.
Кожен текст � окрема історія, вписана в біль і любов. Це не просто про зруйновані будівлі. Це про домівки, запахи, голоси, сцени з життя, які вже не повторяться. Деякі з них � тепер назавжди лише означені контуром пам'яті.
Це книжка:
про шкільні спогади, що оживають, коли зазираєш у дірку в стіні рідної гімназії в Миколаєві
про збережені картини Любові Панченко, яка голодувала в Бучі, і знищені мозаїки Алли Горської в Маріуполі
про музей Сковороди, бібліотеку в Чернігові, єврейський цвинтар у Глухові, музей у Часовому Ярі
про жінку, яка скільки могла рятувала фонд художнього музею у Херсоні, й іншу � яка погодилася на співпрацю з росіянами, що допомогло їм, зокрема, вивезти цінні картини Пимоненка, Айвазовського та інших
Це ошатне й якісне видання, з красивими ілюстраціями та глибокими текстами, залишає по собі тихі питання:
які місця ми носимо в собі?
що вони для нас значать?
як виглядають наші мапи пам’ят�?
Бо ж пам’ятат� � це теж спосіб берегти.
Берегти людей і світ, який не можемо відновити, але можемо не дати йому зникнути.
Це історії про людей, які творили ці місця, працювали в них, берегли їх � іноді ціною власного життя. Так, перш за все, це історії про людей. І тим вони особливо цінні.
Кожен текст � окрема історія, вписана в біль і любов. Це не просто про зруйновані будівлі. Це про домівки, запахи, голоси, сцени з життя, які вже не повторяться. Деякі з них � тепер назавжди лише означені контуром пам'яті.
Це книжка:
про шкільні спогади, що оживають, коли зазираєш у дірку в стіні рідної гімназії в Миколаєві
про збережені картини Любові Панченко, яка голодувала в Бучі, і знищені мозаїки Алли Горської в Маріуполі
про музей Сковороди, бібліотеку в Чернігові, єврейський цвинтар у Глухові, музей у Часовому Ярі
про жінку, яка скільки могла рятувала фонд художнього музею у Херсоні, й іншу � яка погодилася на співпрацю з росіянами, що допомогло їм, зокрема, вивезти цінні картини Пимоненка, Айвазовського та інших
Це ошатне й якісне видання, з красивими ілюстраціями та глибокими текстами, залишає по собі тихі питання:
які місця ми носимо в собі?
що вони для нас значать?
як виглядають наші мапи пам’ят�?
Бо ж пам’ятат� � це теж спосіб берегти.
Берегти людей і світ, який не можемо відновити, але можемо не дати йому зникнути.
April 15, 2025
«все, що не містить достатньої кількості любові, тепер викликає кровотечу або задуху»
пам'ятке чтиво, важливе
пам'ятке чтиво, важливе
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.