ŷ������

Збірка чудових авторок і автора (Олена Стяжкіна, Ольга Карі, Владислав Івченко, Євгенія Подобна та інші) про місця пам'яті, які Росія намагається знищити чи знищила, але любов до цих місць від того не перестає.

Це взагалі дуже щемко, але ще щемкіше від того, що в більшості есеїв йдеться не про свіжу втрату - йдеться про відсутність, про давнішу втрату, яка загострюється й починає боліти.
Олені Стяжкіній від музею в Часовому Яру, створеного її дідом, лишається тільки поезія назв цегли з місцевого комбінату - "Цегла керамічна лицьова пустотіла, рядова пустотіла. Цегла керамічна лицьова повнотіла, рядова повнотіла" - але вона в ньому не була навіть тоді, коли він існував не тільки в пам'яті.
Олена Рибка отримує жолудь з музею Сковороди у Сковородинівці з вказівкою "Зрощуй мудрість з глибоким корінням", - але той самий дуб, який міг пам'ятати Сковороду, востаннє зеленів понад тридцять років тому, він мертвий.
Владислав Івченко спостерігає, як порожніє Глухів, що колись був столицею, бо попередню столицю втопили в крові, а потім був містечком вдалині від основних шляхів, і про тамтешню єврейську спільноту, яка зникає: "Останні євреї пішли звідси, коли почалася повномасштабна війна. Бомба, яка впала позаду їхніх мертвих, розірвадася їм услід" - але це зникнення почалося не сьогодні і не вчора.
І так далі, і таке інше.
Гадаю, в кожного з нас є перелік відсутностей, які раптом стали втратами, все, що ми не встигли полюбити, доки воно було досяжним чи існувало, й тепер лишається зі слів конструювати предмет для цієї безпорадної любові, яка не знадобилася - невідвідані міста, непобачені пам'ятки, книжки, не прочитані за життя авторів, і так далі, і таке інше. Ми надто часто починаємо несито й затято любити своє тільки тоді, коли воно вже підсвітлене незворотністю втрати - я не знаю, загальнолюдська це штука чи конкретно продукт умов існування нашої культури, яка вічно тулиться на протязі в коридорі від небуття до небуття, бо її постійно намагаються винищити, і це породжує багато всяких поганих адаптивних штук. Але, коротше кажучи, це хороша і зворушлива книжка не лише розповідями місця і людей пам'яті, а й нагадуванням, що нам усім треба робити свою власну роботу любові й пам'яті, бажано до того, як стане дуже пізно.

Цитата з есею Олени Стяжкіної, щоб ви оцінили, скільки всього гарного там усередині книжки:

"Вулиця Горького, на якій збудували дідову-бабину хрущовку, мала неабиякий фундамент - скіфський курган. [...] Скіфи не жили на болотах. А в Часовому Ярі - жили. Задовго до нас. На вулиці Горького. Вони б дуже сміялися, якби побачили свою радянську адресу. [...] Насип кургану нашого болю - найвища точка у світі. Його не видно неозброєним оком. Його не переведеш "у цифру". І чи стане він нам фундаментом, я не знаю".