«Лара» � триквел до роману Марини Гримич «Клавка». Образ 26-річної головної героїні вже встиг полюбитися читачам. Завдяки їй вони занурюються в повсякдення Києва 1940-х років, зокрема тогочасної української письменницької спільноти, і водночас зацікавлено стежать за інтригою її приватного життя.
У сиквелі � романі «Юра» � Клавка постає вже як мама студента фізичного факультету; обоє потрапляють у круговерть непростих подій 1968 року, які відбуваються в літературному й університетському середовищах Києва, а любовна лінія, що почалася в першому романі, отримує розвиток.
А Лара � це вже Клавчина внучка. Образ цієї обдарованої, але дуже своєрідної дівчинки розкривається, знову ж таки, через спостереження, переживання, роздуми Клавки, якій доводиться вести сімейний корабель крізь часи Чорнобильської катастрофи. Лара � донька Юри і кримської татарки, і їй у романі випаде зробити свій перший серйозний вибір. Муситиме вона й зорієнтуватися в пікантній ситуації «дежавю» навколо любовної інтриги, яка склалася ще в «Клавці» і продовжилася в «Юрі».
Дуже такий «рваний» текст, схоже скоріше на збірку есеїв, то в той період, то в инший Мені бракло через це консистенції тексту і Лара як героїня зовсім не лишила яскравих вражень 🤷🏼♀� Ба навіть той Юра в попередній частині був більш «вираженим»
Мені сподобалась "Лара", цікаво спостерігати за героями, знайомство з якими розпочалось ще у "Клавка". Також історичний контекст дуже вдало підібраний.
Неочікувано прекрасне продовження. Після Клавки Юра виявився для мене заслабким. А от Лара - навпаки. Дуже зайшла. Хоч комусь (помітно із відгуків) не дуже зайшли лейтмотиви Сибір/Крим із корінним населенням(кримськими татарами)/Чорнобиль, але мені ця паралель дуже логічна і дуже зрозуміла. Виселенння, винищення, затирання слідів задля написання «комуністичної історії». Читала і просто дрижаками здригалася. Бо уявляла ці всі події у наші роки. І щоб з нами було, якби не спротив народу в лютому 2022. І що вже відбулось. Підміна понять. Країна брехні. Країна вже ніби й інша, а методи ті ж - ГУЛАГівські. Дуже цінна книга. Дуже багато думок викликала. Раджу🙌🏻
Найсильніша з трилогії. Чудово описані персонажі, великі історичні події, які відбились на багатьох сімʼях, головних героїв зокрема. Подобається, що нема цієї романтизації різних епох, кожен може самостійно зробити висновки. Особливо запамʼятались два моменти у книзі: коли Федченко говорить, що вся країна-це суцільний ГУЛАГ, а також поминальні розмови у поліському лісі. Хочеться продовження історії героїв.
Так зраділа, як побачила книжку, але з трьох частин вона мені найменше сподобалася. "Клавка" і "Юра" показували Київ після війни і у 1960-х і завдяки численним деталям атмосфера дуже гарно уявлялася. Тут Києва практично нема - є Сибір, Крим і село біля Чорнобиля. Все діється якраз після Чорнобильської аварії і це був такий гарний шанс показати чим жило місто. Першу частину про Сибір я ледве дочитала, з усіма цими захопленнями потугою ріки Об і цитатами з російських письменників. Після 2022 року це якось страшно ріже і навіть те, що розділ про те, щоб показати страхіття Гулагу не допомогає. Загалом самостійного сюжету тут немає - хоча "Клавка" і "Юра" читалися як окремі книжки. Тут мета радше відкрити темне минуле різних героїв. Воно мабуть теж було духом епохи, дізнаватися про репресії і Чорнобиль, але сприймається так наче взяли ряд окремих гарячих тем і склеїли в одне. З'являється цілий натовп нових тимчасових персонажів, від яких мерехтить в очах. Головна героїня просто присутня і її роль у невеличких рефлексіях, написаних потоком свідомості (на жаль, не дуже вдалими і переконливими). Лара має щось на кшталт Аспергера, який до кінця книжки розвіюється невідомо куди. Хоча ідея - показати 1980-ті через людину, яка максимально поза системою гарна. Мені найцікавіше було про Бахчисарай 1980-х, але теж воно вийшло якось не до кінця переконливо, так наче просто вписали свої сучасні уявлення про Бахчисарай і співпереживання кримським татарам людям з 1980-м. В книжці повно кріпі драматичних історій зі смертями, розстрілами і людоїдством, які мали б мабуть додавати глибини, але не додали.
Згадки про Сибір і сталінські репресії для мене не стали новиною. Але деякі факти я дійсно не знала. Наприклад про те як по річці Обі сплавляли (тобто топили) захоронення ( трупи) . ***
- Думаю: що таке? Наближаємося, зависаємо над рікою, аж глядь: на катерах повно міліції і кадебеш-ників, і вони виловлюють прямісінько з води трупи людські, тільки ті трупи деформовані, сплющені - такі пласкі, неначе по них пройшовся танк, і муміфі-ковані. Що воно таке? Дивлюся на косогір, а там - прямо всередині - захоронення: згори метр землі, під ним як прямокутник вирізаний, - а там трупи, складені штабелями. Причому викладені шарами: шар трупів - шар вапна, шар трупів - шар вапна... А в одному місці, бачу, труп звисає, от-от упаде в воду. ***
- А правда, що там... - почав був Сашка і відра- зу затнувся. - Ой, не за столом сказано... Але Ніловна з півслова його зрозуміла і відповіла своїм учительським тоном: - Правда, синок, правда. Іли человечинку в Назі-но. Їли.
***
Про останнє я ніколи не чула, але історія говорить про те , що це дійсно правда.
Це остання книга з трилогії, але найважча.
Єдиний момент, що мені припав до душі це нарізання хліба на гробках в зоні відчуження. Памʼятаю в дитинстві так робили старші.
«Поки чарчина ходила по колу, Картуз нарізував хлібину. Я ніколи не бачила, щоб так різали хліб: на грудях, поверх піджака дядько розстелив чисту білу хустину, приклав буханку сторчака і ножем проти серця нарізував скибки.»
Загалом третя частина з трилогії Марини Гримич сподобалася мені менше за перші дві. І я навіть знаю, чому. Як кажуть в мелодраматичному кіні: "Справа не в тобі, справа в мені". Стиль авторки той самий, читати її так само цікаво, пізнавально і комфортно, але я не очікувала, що оповідь почнеться не з Києва, як зазвичай, а з Сибіру, болота, морошки і цього всього. А то просто головні героїні, бабуся з онукою, евакуювалися від Чорнобиля і опинилися в російських дєбрях - отже, дві частини роману з п'яти присвячені їх життю на болотах. А у мене нєрвішкі на третьому році повномасшабки трохи того (чого б це, да?), і читати про рсн у будь-яких варіантах, про їх міста, села і морошку - ну, м'яко кажучи, не тягне. Але ж слів з пісні, тобто з книги не викинеш. В трьох інших частинах роману дія відбувається в Києві, в Криму (примусове виселення кримських татар - наскрізна тема, не лише в цій частині), та в Чорнобильській зоні відчуження. Загалом роман справив враження дещо розрізнених клаптиків історії, немає цілісності та рівномірності, оповідь всюди ведеться від різних осіб, хоча й об'єднана спільними героями. На третій книзі я вже трохи почала плутатися, хто кому бабуся, дідусь, друг, хрещений, коханець та інші варіанти. Та все ж було бажання читати далі. І особливо сподобалася кінцівка, яка вражає, але на відміну від перших двох книг, не боляче, а приємно. І від неї хочеться жити.
«Лара»-це логічне продовження до романів Марини Гримич «Клавка» та «Юра». Я пам’ята� як купувала «Клавку» на Арсеналі і з кожною частиною все більше захоплювалась цією історією.Тому коли побачила старт продажів не вагалась ні хвилини. Читати цей триквел загалом чи окремо вирішувати Вам.Та будьте впевнені перегортаючи останню сторінку Ви точно відчуєте щем десь у душі.
У третій частині роману сюжет розкривається через Лару,це вже онука Клавки та донька Юри.Лара не звичайна дівчинка,а дуже обдарована,а як правило такі діти дуже вразливі до оточуючих.Тому весь сюжет буде споглядатися через призму бачення,розуміння та відчуттів Лари. Події роману розгортатимуться на фоні Чорнобильської катастрофи.А також через весь роман тягнеться історична канва про виселення кримських татар совєтами,з їх історичних земель,з Криму.Всі страждання і муки завданні одним поколінням будуть тінню над молодим поколінням.
Як ви вже зрозуміли,роман однозначно рекомендую до прочитання не просто як художній твір,а як історико-етнографічний життєпис.
Добрий фінал історії Клавки. Ні "Лара", ні "Юра" не змогли перевершити першої книги. Беззаперечно, Марина Гримич і в цій книзі вправно розкриває цікаві історичні факти, уплівший їх в життя Клавки (перша частина, де розповідають про острів Назіно, для мене взагалі була відкриттям). "Лару" важко назвати романом. Вона швидше нагадує збірку оповідей чи записи щоденників. Хоча можливо саме в цьому й був задум. "Клавка" - одна героїня і її шлях. "Юра" - два герої Клавка і Юра. Відповідно два життєвих шляхи. А в цій книзі маємо вже трьох героїв - Клавка, Юра і Лара. І тому маємо три шляхи (три оповіді).
Всі три разом сподобаються тим, хто хоче цікавого сюжету про любов, але з хорошим історичним сетінгом. Власне, заради сетінгу і варто читати. Нарешті у нас стає популярним рефлексувати про радянські часи з позиції сучасної людини, яка бачить як її/її батьків тоді на...ли закреслено обманули.
Найбільше зачепила лінія про відповідальність за дії попередніх поколінь. Це привід задуматись: має вона бути чи ні і що з нею робити, коли є (а що - коли нема). Та і про відповідальність взагалі: про звинувачення "їх", про "маленьких людей" і про тих, хто був вдома люблячим сім'янином, а поза домом пакував у в'язниці неугодних режиму.
Мабуть, найбільш емоційна частина із серії (Клавка-Юра-Лара). Роман має три чітко окреслені частини, кожна з яких могла б бути окремою novel. Знайомі герої, переповнені спогадами, сумнівами, емоціями. В краєвидах, діалогах, людях � сум за минулим життям, яке не змінити, але хочеться повернутися хоч на мить: у сибірське поселення депортованих з рідних місць радянською владою; у кримськотатарський маєток, звідки депортовано у 1944 році господарів; у невеличке село біля Чорнобильської АЕС, спустошене радіацією... Депортація � ось наскрізна лінія роману! Ми всі певним чином депортовані. Зараз � війною...
В цій книзі мені сподобався відголосок кримськотатарської історії . Виселення цілого народу із власної землі, жалюгідні злочини Сталінізму, нерівність , вуха, які були скрізь, все це нагадує про те, що Росія завжди була ворогом. Головна героїня, ніби не головна, більше Юрко був головним героєм книги, який постійно бажав контролювати дорослу доньку і не міг її відпустити. Відгукується історія із ідентичністю, бо Лара це не Лара, а Діляра. В СРСР ти мав бути кимось ,але не татаром.
Книга читається легко, але ніби розірвана на куски.
Лара, або ж "Клавка 3". Я дуже, страшенно чекала продовження цієї історії, і сюжет таки не підвів - Марина Гримич чудово вміє вписувати в історичне тло долі вже улюблених персонажів. АЛЕ! Велике-велике але стосується цілих сторінок російського тексту. Чи розумію я що персонажі були російськомовними? Так, звісно. Чи готова я приймати такий виклад тексту у 2023му? Ні. Це дратувало і створювало дискомфорт.
Одна з найкращих книг року! Читаєш і наче дивишся хороше кіно, настільки жирні діалоги, соковиті образи, мозаїка життя яскравими мазки крові і сліз депортованих і замордованих, нищених і пригнічуваних десятиліттями. Широчезна нива для роздумів про ідентичність, колективний травматичний досвід, пам'ять і виживання.
Читала ці 300 сторінок порівняно довго, бо це як сеанс у психотерапевта. Текст сприймається легко, але ті процеси, які запускали в моїй уяві ці описи, образи і діалоги, мусили бути прожиті та відчуті. Обожнюю творчість Марини Гримич.
Не можу зрозуміти, як ця книжка вийшла в грудні 2022 (якщо вірити гудрідс) і містить в собі стільки кавалків москальською. Невже ніщо не наштовхнуло на бажання виредагувати їх?
Не роман а три новели - про сибір, можна б назвали "Боровий", про виселеня криських татар "Діляра" і третю не називаьти ніяк бо ті дві сильні, міцні добрі новели, а третю "зараз ми шось допишем про Зону шоб було" але Зони там нема а є пару блідих історійок незнавйомих людей які зібрались на Гробки чи то в Зоні чи то в Чернігівській області суть місця не важлива, люди теж, так собі кисло-солодкий компотик.
Я не покладала особливих сподівань на цю книгу, скоріше взяла, щоб завершити трилогію. І як же я була вражена! Мабуть, найсильніша частина з усіх!
Лара - донька Юри, онука Клавки і це зовсім не історія її життя, а ціла епоха репресій радянської влади. Події книги відбуваються в 1986-1988 роках, одразу після Чорнобильської катастрофи, але охоплюють значно більший проміжок і вже точно не обмежуються Києвом та його передмістями.
- Розкуркулення українців та примусове виселення їх до Сибіру разом із німцями, латишами та іншими неугодними - Концтабори для політв'язнів та злочинців - Депортація кримських татар - Русифікація Криму, його історії та заміна географічних назв - Чорнобильська катастрофа - Київське море на кістках
Навіть не уявляю, як авторці вдалося поєднати стільки радянських злочинів ще й подати їх у відносно легкій формі для сприйняття, як спогади чи розповіді очевидців.
Знаю, що на даний момент трилогія завершена, але якщо пані Гримич надумає писати про майдани, революції та російсько-українську війну, я б із задоволенням прочитала б.