"Цікаво було зануритись в життя бідного району повоєнного Неаполя. Дівоча дружба завжди сповнена багатьох емоцій і варіюється як від великої любові і сестринства, так і до великих заздрощів. Південь Італії завжди вважався вибуховою сумішшю характерів та насиченості життя, це ми і можемо почерпнути з даної книги. "

"Цей роман вперше видано 1928 року. 93 роки тому. Майже століття. Що нового про нього можна сказати? А втім, я спробую. Це твір про сталінізм. Уточню - про ґвинтиків системи, які слухняно виконували вказівки "згори": чи відбирати зерно в селян, чи писати доноси, чи катувати і розстрілювати.

Сюжет доволі простий. Степан Радченко, селянин, приїздить до Києва, щоб здобути освіту і вернутися на село - і там покращувати життя односельчан. Але втягується в міське життя, вирішує стати письменником, далі не хоче ним бути, потім знову хоче, але йому не пишеться. І так творчо метається весь твір. Доповнюють його образ і романи, які він "крутить" з різними жінками.

Наче все. У твору відкритий фінал. Степан починає новий "цикл" творчих метань, але ми не знаємо, чи він не завершиться тим же, що і попередні - зневірою у творчості. Та й не знаємо, чи Степан дійсно хороший письменник. Підмогильний тільки раз показує таланти Радченка. Говорячи про захід сонця, Степан каже: о, барви десятирублевої банкноти. Доволі... убого, як на письменника.

Втім, твір досі актуальний через дві речі - і два прочитання. Перше з них - мистецьке: Підмогильний майстерно показує муки творчості і творчу кризу. Writer's block, як сказали б англійці чи американці. Друге прочитання - соціологічне: роман показує, як відбувалася урбанізація. Точніше, висвітлює перетворення селян на мешканців міст.

Але давайте виконаємо дещо неочевидне прочитання. І уявимо, що йдеться не про становлення письменника Стефана, а кар’єру партійця Радченка.

1924 року розпочався так званий Ленінський призов в партію. Ідея кампанії була проста: в комуністичній партії забагато інтелігентів, а замало пролетарів. А це ж пролетаріат - клас-гегемон! Чому ж влада не в його руках?! Кампанія мала сумний фінал. До 1917 р. комуністи були, перш за все, освіченими ідейними людьми. Ленінський призов знизив вимоги до кандидатів. Не потрібно було засвідчувати рівень знань та ідеологічної витримки. Головне - мати "правильне" соціальне походження. В цьому нічого страшного не було б, якби не те, що партійність давала відчутні фінансові та соціальні вигоди. Комуністи ленінського призову не були ідейними, але не хотіли втрачати статусу та привілеїв. Як це зробити? Бути лояльним до партії. Звідси і починає формуватися номенклатура та клановість. (Насправді, були інші фактори, але ми ж про Степана Радченка). Головне - триматися "генеральної лінії" партії. І все буде добре. Саме на цих комуністів і опирався Сталін, коли створював свою владну ієрархію.

Степан Радченко повністю повторює цю траекторію. Він їде в місто - щоб здобути освіту і вернутися в село. Як і задумка Ленінського призову: пролетарі стають комуністами, але залишаються пролетарями.

Але Радченко швидко забуває про село. Сільське життя вже не для нього. Він хоче залишатися в місті - і користатися плодами більш зручного та приємного життя.

Радченко ставиться до інших людей як... засобів досягнення цілі. Перш за все це його "кохання". Але не тільки.
Втім, найстрашніша трансформація відбувається наприкінці роману. По-перше, Радченко починає говорити "класовою мовою". Якщо до того він посміювався з того, що Борис син священика, адже чоловік він хороший, то під кінець роману для Радченка це вже злочин. Адже видно, що "попівське походження" робить Бориса антирадянським елементом.

По-друге, Радченко закидає курси українізації, де він був лектором. Йому вже там нецікаво. Отже, українізація для Радченка не була питанням ідентичності, а інструментом показати свою "політграмотність". Коли в цьому інструментові вже потреби немає, то він стає Радченку нецікавим.

По-третє, лицемірство Радченка. Протягом роману він встигає зґвалтувати одну дівчину, довести до самогубства іншу, зруйнувати сім’�� та довести до ігроманії та алкоголізму двох своїх приятелів... Але наприкінці роману вирішує писати повість про... людей. Адже література, мовляв, замало уваги приділяє простим людям. І він, Степан Радченко, будем тим, хто розкаже світові про людину - її болі та радості. Цей контраст, як на мене не випадковий. Радченко протягом всього роману виражає зневагу до оцієї простої людини. Але далі раптом вирішує, що він є єдиним правдимим та істинним репрезентантом простого люду... в літературі. Ідентично до Сталіна, тільки той говорив про владу.

Роман написаний Підмогильним 1928 року. Сталінські репресії розпочнуться через рік. Інтелігенції торкнуться через два. А розстріли в Сандармоху відбудуться через 9 років. Втім, Підмогильний вже тоді відчув, що соціальні відносини в СРСР рухаються в дуже небезпечному напрямку.

Роман доволі швидко був оголошений антирадянським. Несподіване рішення, адже про радянську владу в тексті немає ні слова, не те що негативних згадок. Як і про комуністичну партію. Втім, життя письменника Степана Радченка видалася критикам дуже і дуже небезпечною.

П.С. Валер’я�� Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох - разом із сотнями інших діячів української культури."

"Ох, ніяких зірочок я тут не ставитиму, бо зірочки - це якось банально для цієї книги.

Отож, я дочитала. Є певні плюси відкривати для себе стару українську літературу після школи, бо набагато більше читацького досвіду, і це набагато цікавіше.

Ця книга водночас мене поглинула, і невимовно, страшенно бісила. БІСИЛА - все капслоком, бо я нарікаю Степана "Стефана" Радченка головним мудаком української літератури. Насправді, щоб створити такого персонажа, треба бути дуже в темі. Але підозрюю, що автор цього не планував.

Спочатку про те, що мені сподобалося, поки мене не поглинула лють:
- це перша з прочитаних мною книг в українській літературі, де так багато еротизму, натяків на секс і сексуальні проблеми та бажання. Причому, Підмогильний еротично описує не тільки взаємодію чоловіків і жінок, а і деяких чоловіків між собою (наприклад, Максима і Степана), і все, що чоловіки роблять на самоті - оці всі "сласні", "млосні", "життєдайні" пориви, крики насолоди і т.п (you know what I mean). І з цього погляду - це величезний прорив.

- Місто, Київ, тут грає повноцінну роль персонажа. Чимало локацій, які зараз вже втрачені, надзвичайно цікавих деталей про те, як був влаштований побут у 20-х роках, та типажі тих, хто населяв його. Це безцінно читати зараз, за 100 років.

- дух покоління, яке сподівалося, що після страхіть початку 20-х, війни усіх з усіма, нарешті прийшов спокій і розвиток. Українізація, купа молодіжних спілок, поети, що читають свої вірші, збіговиська в пивних - усе пронизано кипучим духом молодості.

- опис літературного життя Києва. Особливо потішило про письменницькі об'єднання, що воювали між собою, і оці всі літературні вечори та підводні течії.

Але тішитися цим прекрасним тлом заважала одна велика проблема. Грандіозна постать Степана, через якого ми сприймали дійсність, і який спочатку викликав подив, потім нерозуміння, а потім відверте бажання послати його вголос (що я успішно кілька разів робила).

Спочатку я відчула знайомі вайби "галереї зайвих людей", але Степан переплюнув і Печоріна, і Онегіна, і байронічних героїв, яким все життя нудно і вони ніяк не можуть вгамувати цієї нудьги. Нудьга у Степана доволі специфічна - вона заздрісна. Все, що Степанові зустрічається в місті, він хоче собі і абсолютно впевнений, що це має йому належати - будь то жінка, квартира, друзі, посада етс. А якщо раптом відчуває десь крихітний сумнів, що, може, він трохи не дотягує до того велета, яким себе бачить, він починає люто знецінювати об'єкт бажання. О, знецінює він все, що ворушиться, а що не ворушиться, те ворушить і знецінює. Особливо дістається будь-якій жінці, що трапляється йому на шляху, буквально - будь-якій. І можна було б сказати, що Стьопка просто мізогін, але вуаля, чоловіків він знецінює не менше, тільки заздрить їм лютіше. Тобто, більшу частину твору ми бачимо лютого огидного нікчему, який пнеться "в люди", здобуває увагу і топче її в пориві "боротьби з нудьгою". При цьому, Степанові якось вдається написати кілька оповідань, де головними героями є речі (цікава деталь і геть не дивна), а не люди, і ці оповідання, повісті і сценарій навіть дають йому гроші.

☝🏻Ч�� переймався Степан долею Надійки чи Зоськи, брутально кидаючи їх із купою брехні в кошику? - Ні. Надійку зрештою обізвав пузатою міщанкою. Про Зоську думав півгодини, поки не забухав з поетом.
☝🏻Ч�� він переживав розлучення з Мусінькою, яка, за його ж словами, буквально "зробила його чоловіком"? - Лише те, чи не влаштує вона йому сцену, коли він кине її, бо вона стала негідна викладача в костюмі.
☝🏻Ч�� відчував він якісь почуття щодо Максима, конфлікт з яким явно вплинув на його долю? Може, Степан проявив великодушність? - Ага, посміявся і порвав його заяву, обізвав його шахраєм.
☝🏻Ч�� порадів він за Леоніда, який надибав собі нормальну посаду і одружився з Надійкою? - Ні, він думав, що Надійка "належить" йому за правом, і якби він схотів, то вона побігла б до нього, кинувши свого тупого чоловіка. Про Надійчине дівоцтво, які Стьопка забрав на березі Дніпра, і яке йому мало щось там гарантувати - це взагалі великий гег.

То, звісно, надзвичайно яскравий пафосний фінал, де Степан сідає писати роман "про людей", викликає питаннячка - що він зібрався писати? Про яких людей? Це тих, яких він вважає за непотріб? Від літературного критика, який йому відмовив (слава богу, хоч хтось), до Зоськи, яка поклала своє життя йому на вівтар. Я не уявляю, як такого складу людина може написати щось глибоке. Можливо, цікаве з сюжетного боку, але... ну дуже сумнівно, що Степан здатен на щось путнє. В нього і небо кольору червонця."