"Цікавезний роман про підлітковий злам, перехід, втрату. Це автобіографічний роман про 15-річну дівчинку, яка усвідомлює божевілля матері та маніакальні напади старшого брата, спостерігає за світом французької колонії, де всі на неї звертають увагу через її візуальну інакшість, де всі знають, яка роль їй відведена - білої жінки, котра просто чекає, проте вона постановляє собі, що писатиме, коли виросте. І от вона пише чи то про "я" чи про "вона", пише без імен, лише з ролями, пише про те, що відбулося у далекому минулому та виринає як спалах фотоапарату, як спогад, як множинність деталей, виринає і тригерить. Бо далі буде війна і вона має дещо спільне з дитинством - просочується всюди. Ти не можеш позбутися дитячих спогадів, переписати сценарій, позбутися страхів. У своєму відчаї та пошуках, дівчина знайомиться з 32-річним китайським мільйонером, який стає її коханцем. Вона враз дорослішає, коли перебуває поруч з ним, коли розуміє, що керує ним, коли порушує правила пансіону і прогулює ліцей, коли міркує про пристрасть і жадає її. Вона довіряє своєму коханцю себ: "Думаю, йому можна довіритись, адже це все, що він уміє в житті - тільки любити і більше нічого". Зрештою, він закохується у неї, а вона його відштовхує, але, на відміну від родини, яка байдужіє, коханець залишається назавжди. Можливо, ця любов була взаємною? Невідомо, але вона точно була важливою, щоб перейти на новий етап дорослішання. "

Leo is currently reading The Fall of the House of Usher

"Їхав у відпустку і купив на заправці втридорога книжку видавництва Фреймут (не знав раніше, що в неї є своє видавництво). Оформлення пристойне і фото з обкладинки мені завжди подобалося. Сприймається ця книга, як запрошення до знайомства з Симоненком, але чи воно так все упорядковано кострубато, чи то мені нічого крім його віршів не заходить, але враження поганенькі. Гуморески не смішні, новели та оповідання якісь пласкі, прості та ще й дихають якоюсь зверхністю щодо жінок. А мініповість "Огида" де головний герой (який в розрізі решти книги дуже асоціюється з автором) любить і возвеличує Леніна, це взагалі шо було? Поки читав листування з дружиною і колегами згадав, що не люблю читати чужі листування. Найцікавіше в них це те, що Симоненко себе називає хахлом і підписується наприкінці листів - "Твоя полтавська Галушка", "Твій кволий чоловічок".
Плюс до всього наприкінці книги ще урок української мови, де певна пані Дара хвалить і ставить в один ряд Шевельова, Фаріон і себе. Це прям і кумедно, і печально.
А вірші Симоненка мені подобаються. Можливо, якби він жив тепер, то легко заримував би Фреймут з Фаріон, і це був би дотепний вірш."

"Жива і болюча книжка, яка прокладає шлях Дженнетт як письменниці. Ще з перших розділів вона дає нам зрозуміти, що ніколи не хотіла займатися акторством, і порівнює акторську гру �� щось нещире, із писанням �� чимось щирим і справжнім.
У вервечці коротких розділів (які авторка в аудіокнижці зачитує жваво, ніби поспішаючи) так і читається спрага за писанням, пожадливе бажання дорватися до того "справжнього", чого так не вистачало в дитинстві та юності, той неймовірний рівень накопичених емоцій і досвідів, що вже зашкалює.
Хоч структура книжки побудована на стосунках із матір'ю, а основною темою лишається усвідомлення і вивільнення від психічних травм, матір'ю накладених, тут охоплено набагато більше проблем. У певних аспектах це цілий зліпок епохи, із токсичними умовами роботи на телевізійних продуктах, безкарним харасментом до жінок, нав'язаними стандартами життя для зірок і т.п.
А головна нитка оповіді загалом не залежить від усіх тих специфічних обставин життя, які мала Дженнетт (аб'юз із боку матері, кастинги і зйомки з дитинства, "пізні" сексуальні досвіди, булімія та зловживання алкоголем, хлопець, що бачив у собі пришестя Христа...), �� головне тут шлях самопізнання і самоусвідомлення, усе стійкіше вміння говорити "ні" та розуміти свої бажання. Тільки пройшовши цей шлях, авторка може врешті писати, і тільки виписавши болі свого життя, вона може пройти цей шлях."