ŷ helps you follow your favorite authors. Be the first to learn about new releases!
Start by following Сергій Жадан.
Showing 1-30 of 36
“� І ще, � додає Ніна. � Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?
� Я, Ніно, туди не ходжу, � з викликом відказує на це фізрук.
� І як звати нашого депутата � не знаєте?
� Поняття не маю.
� І на чиєму боці він тепер воює � навіть не здогадуєтесь?
� Ні, � Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
� Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? � питає Ніна. � Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне � щоб вони нормативи здавали?
� До чого тут нормативи? � дещо розгублено говорить Валєра.
� До того, � не пояснює Ніна. � Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
� Я не боюсь.
� Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами � боїтесь. І їм, � показує Ніна за спину, � боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
� Валерій Петрович про інше говорив, � пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
� Про це, � перебиває вона, � саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
� Я мовник, � відказує на це Паша.
� А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
� Ну, � невпевнено говорить Паша.
� А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, � виправляється вона.
� Проти мене ніхто не воює, � заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. � Я ні за кого.
� Ну а коли стріляють по вашому племіннику � ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
� Я не знаю, хто стріляє.
� Справді? � спокійно дивується Ніна. � А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
� Не знаю, � так само сухо відказує фізрук.
� А я знаю, � говорить Ніна. � Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
� Ну звідки я знаю? � роздратовано говорить фізрук.
� Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, � виправляє себе Ніна. � І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
� З іншого боку теж стріляють, � огризається Валєра.
� Стріляють, � погоджується Ніна, � тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ят� нащадків можете не розраховувати. Коротше, � говорить Ніна й рішуче підводиться, � не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, � повертається вона до Паші, � ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.”
― Інтернат
� Я, Ніно, туди не ходжу, � з викликом відказує на це фізрук.
� І як звати нашого депутата � не знаєте?
� Поняття не маю.
� І на чиєму боці він тепер воює � навіть не здогадуєтесь?
� Ні, � Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.
� Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? � питає Ніна. � Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне � щоб вони нормативи здавали?
� До чого тут нормативи? � дещо розгублено говорить Валєра.
� До того, � не пояснює Ніна. � Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
� Я не боюсь.
� Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами � боїтесь. І їм, � показує Ніна за спину, � боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
� Валерій Петрович про інше говорив, � пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:
� Про це, � перебиває вона, � саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?
� Я мовник, � відказує на це Паша.
� А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?
� Ну, � невпевнено говорить Паша.
� А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, � виправляється вона.
� Проти мене ніхто не воює, � заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. � Я ні за кого.
� Ну а коли стріляють по вашому племіннику � ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?
� Я не знаю, хто стріляє.
� Справді? � спокійно дивується Ніна. � А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
� Не знаю, � так само сухо відказує фізрук.
� А я знаю, � говорить Ніна. � Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
� Ну звідки я знаю? � роздратовано говорить фізрук.
� Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, � виправляє себе Ніна. � І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
� З іншого боку теж стріляють, � огризається Валєра.
� Стріляють, � погоджується Ніна, � тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ят� нащадків можете не розраховувати. Коротше, � говорить Ніна й рішуче підводиться, � не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, � повертається вона до Паші, � ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.”
― Інтернат
“..надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. вчу говорити без помилок. а ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, - не вчу. та й сам не вмію”
― Інтернат
― Інтернат
“Знаєш, як у нас прапор зривали?
- Ну? � не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? � далі не розуміє Паша.
- Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.”
― Інтернат
- Ну? � не розуміє його Паша.
- Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.
- І шо? � далі не розуміє Паша.
- Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.”
― Інтернат
“...всім, хто не відступиться, ще буде ходити радість
тихими ранками, золотими ночами
"Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність...”
― Життя Марії
тихими ранками, золотими ночами
"Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність...”
― Життя Марії
“...Пам'ять - вона, як ти.
Пам'ять - це голос і дати.
Завжди можна забути
Завжди можна згадати
*Пам'ятаєш? - питаю*”
― Життя Марії
Пам'ять - це голос і дати.
Завжди можна забути
Завжди можна згадати
*Пам'ятаєш? - питаю*”
― Життя Марії
“Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними,
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатися тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками”
― Життя Марії
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатися тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками”
― Життя Марії
“Книжки домашніх бібліотек, музика в ефірі, вірші, які наговорюєш із пам'яті, - ми озвучені нашою мовою, як небеса птаством, ми виховані нею, ми маємо її, аби говорити про своє кохання і свою ненависть, про свої страхи і свою віру, ми нею й названі й пояснені.”
― Скрипниківка
― Скрипниківка
“...страх у серці - найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться - і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх - це не пам'ять про те, що минуло, а відсутність віри в майбутні події
*Старші спитають Фому”
― Життя Марії
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться - і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх - це не пам'ять про те, що минуло, а відсутність віри в майбутні події
*Старші спитають Фому”
― Життя Марії
“Життя - річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді - навіть уявити не можеш.”
― Ворошиловград
― Ворошиловград
“Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.”
― Ворошиловград
― Ворошиловград
“Юра ще подумав, що люди з такими широкими та беззахисними посмішками зазвичай і потрапляють до найбільш глибоких кар'єрних ям. Вони дивляться на світ настільки широко розплющеними очима, що просто не бачать, куди йдуть”
― Месопотамія
― Месопотамія
“...Бути щирою щось їй заважало: чи то набута на роботі сухість, а чи не до кінця втрачена совість.”
― Арабески
― Арабески
“Зап’яст� в нього були обмотані хусточками й кривавими бинтами, обличчя і руки весь час були чи то подряпані, чи то порізані, і загалом зовнішній вигляд у нього був такий, ніби він їв піцу руками.”
― Ворошиловград
― Ворошиловград
“Пахло книжками. Старими книжками. А старі книжки пахнуть не краще за старих людей. Особливо нечитані. Пахнуть бідністю і недолюбленістю.”
― Арабески
― Арабески
“� Ну, з громадою. Їх тоді зовсім небагато було. І ти розумієш, яка річ � вони сидять і дивляться на мене.І я розумію, що навіть нічого сказати їм не можу � так мені хуйово. І вони це все бачать і розуміють. І зовсім не просять, щоби я щось говорив.
Вони все розуміли, Гєра, вони все бачили, розуміли, але нічого від мене не вимагали. Вся ця колективна терапія � це все гівно, там кожен намагається вирватись, врятувати власну шкуру, і всім глибоко насрати, що буде з рештою, хто виживе до наступного заняття, а хто двине коні. Тому що коли ти рятуєш свою шкуру � тобі байдуже до всіх інших. І жодна терапія тут не спрацьовує.”
― Ворошиловград
Вони все розуміли, Гєра, вони все бачили, розуміли, але нічого від мене не вимагали. Вся ця колективна терапія � це все гівно, там кожен намагається вирватись, врятувати власну шкуру, і всім глибоко насрати, що буде з рештою, хто виживе до наступного заняття, а хто двине коні. Тому що коли ти рятуєш свою шкуру � тобі байдуже до всіх інших. І жодна терапія тут не спрацьовує.”
― Ворошиловград
“Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.”
― Інтернат
― Інтернат
“Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію.”
― Ворошиловград
― Ворошиловград
“- Що з тобою таке, внучку? - спитався. - Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?
- Ви ж попросили, - не зрозумів я.
- А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? - зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
- Тримай, - простягнув він мені плеєр. - Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити - без навушників, без бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?”
― Ворошиловград
- Ви ж попросили, - не зрозумів я.
- А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? - зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
- Тримай, - простягнув він мені плеєр. - Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити - без навушників, без бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?”
― Ворошиловград
“--- ... Просто я не стала би прогинатися під нього. А ти роби як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.
--- У мене, здається, немає вибору?
--- Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.
Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.”
― Ворошиловград
--- У мене, здається, немає вибору?
--- Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.
Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.”
― Ворошиловград
“Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно.
Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене всі чекали, стоячи, розраховуючи на. Мені це відверто не подобалось.
Головне � дуже хотілось гарячої піци.”
― Ворошиловград
Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене всі чекали, стоячи, розраховуючи на. Мені це відверто не подобалось.
Головне � дуже хотілось гарячої піци.”
― Ворошиловград
“...Потрапили до великої світлої кімнати з державною символікою на стінах � не так урочистою, як печальною.”
― Арабески
― Арабески
“� Може, ти переконувати не вмієш?
� Може, � погодився він. � Що я тобі, Германе, скажу � мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне � це залишитись тут, головне � ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає! Просто � ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!
� Так а в чому проблема, я не розумію?
� Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.
� А хіба не дає?
� Хуя, Германе, хуя! � він знову розлив. � Хочеш жити � навчись нормально вести справи. Це ж нескладно. Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?
� Ясно.
� І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.”
― Ворошиловград
� Може, � погодився він. � Що я тобі, Германе, скажу � мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне � це залишитись тут, головне � ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає! Просто � ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!
� Так а в чому проблема, я не розумію?
� Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.
� А хіба не дає?
� Хуя, Германе, хуя! � він знову розлив. � Хочеш жити � навчись нормально вести справи. Це ж нескладно. Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?
� Ясно.
� І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.”
― Ворошиловград
“Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними,
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатися тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками”
― Життя Марії
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатися тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками”
― Життя Марії
“...страх у серці - найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться - і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх - це не пам'ять про те, що минуло, а відсутність віри в майбутні події
*Старші спитають Фому*”
― Життя Марії
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться - і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх - це не пам'ять про те, що минуло, а відсутність віри в майбутні події
*Старші спитають Фому*”
― Життя Марії
“Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.
Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так � жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.
А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя � це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?
Адже головне � не зіскочити, головне � утриматись потім.
І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа � ніяк.
Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.”
― Ворошиловград
Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так � жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.
А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя � це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?
Адже головне � не зіскочити, головне � утриматись потім.
І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа � ніяк.
Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.”
― Ворошиловград
“Мені показують якусь картинку і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне. І тоді виявляється, що ти цілком можеш обходитись без усіх цих вигаданих речей, і що немає жодних правил. І взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже, й розповідати немає про що. І все це лише спроби тебе використати. На цілком законних підставах. Майже як у школі. Річ у тім, що ми давно повиростали, а до нас і далі ставляться як до дітей, себто як до недалекої, брехливої, нерозумної наволочі, яку потрібно постійно пресувати, вибиваючи з неї необхідні відповіді.”
― Ворошиловград
― Ворошиловград
“На картах світу є місця, які ще не мають назв, але чиї назви будуть підкреслені божим нігтем.”
― 30 доказів існування Бога
― 30 доказів існування Бога
