Хороша книжка, яка дивиться на зради як на наслідок обмежень сучасного моногамного шлюбу. Авторка подає багато перспектив: і людей, які пережили зрадуХороша книжка, яка дивиться на зради як на наслідок обмежень сучасного моногамного шлюбу. Авторка подає багато перспектив: і людей, які пережили зраду разом і шлюб яких став кращим; і людей, які вирішують відкрити шлюб; і жінок, для яких зрада стала єдиним способом покинути аб'юзивний шлюб; і навіть перспективу "the other woman". Хоча врешті ця книжка навіть не про зраду як таку � а про виклики моногамних стосунків як коробки наших бажань, суперечливих по своїй суті: дому і пригоди, знайомості і новизни. Розчаровуватися в романтичних ідеалах шлюбу трохи важко, але я навпаки бачу в її спостереженнях (і у власному досвіді), що більш гнучкі рамки стосунків (не обов'язково про відкритість як таку) збагачують досвід і особистий, і у парі....more
"Історія О." Полін Реаж, як відомо, - культова порнографічна книга, присвячена темі мазохізму. Її головна героїня, О., на початку книги потрапляє в та"Історія О." Полін Реаж, як відомо, - культова порнографічна книга, присвячена темі мазохізму. Її головна героїня, О., на початку книги потрапляє в таємничий замок Руасі, де вона стає (сексуальною) рабинею для всіх чоловіків замку. Останній не є центральним місцем, де відбувається дія роману, а лише його початком, але тут О. проходить свою ініціацію як людина, яка починає позбуватися пут своєї особистості.
Особисто роман Реаж захопив ідеєю деперсоналізації головної героїні. Мазохізм для О. - це не просто бажання фізичного болю, це спосіб не належати собі більше для того, щоб реалізувати кінцеву мету переродження О., започатковану її перебуванням у Руасі, - стати річчю. Тому фізичний біль, який завдають пліткою або прутом О., виконує водночас дві функції: з одного боку, він постійно нагадує О. самим своїм існуванням, що вона - рабиня, а цей біль - це щоденна реактуалізація її становища й, відповідно, умонастрою, який вона має мати щодо нього. З іншого боку, О. отримує задоволення від болю, але навіть воно їй не належить: задоволення настає не під час того, як її карають, а опісля, коли вона згадує це як акт, який а) прив’язу� її до її коханого чоловіка, який є водночас її господарем; б) який приносить задоволення насамперед йому - від видовища її тіла, що здригається від завданої йому муки. Тому мазохізм О. - це насамперед медіум, засіб, яким вона демонструє свою знеособленість.
Чому О. стає дедалі щасливішою з розвитком подій у романі, коли водночас фізичні муки її помножуються, а сама вона дедалі більше втрачає ознаки незалежної особи (Зонтаґ тут у своєму есе “Порнографічна уява� занотовує, що О. з самого початку позбавлена імені, а в кінці роману вона взагалі з’являтьс� на вечірці оголена в масці сови, так схожа на цього птаха, що навіть жоден з присутніх на вечірці не наважується говорити з нею - аж так вона втратила людську подобу)? Мені здається, що О. відчуває насолоду від свого становища, бо відтепер вона не має незалежності; вона - продовження тіла свого господаря, яка відчуває насолоду, коли відчуває її він. Та попри цю центральну тему щастя знеособлення, в романі ще є принаймні дві жіночі постаті, щодо яких О., навпаки, діє дуже активно - як коханка й завойовниця, але яким вона водночас бажає такої ж долі, яку має сама. В цьому випадку її задоволення, що виникає від уяви про майбутнє становище цих жінок - таке ж, як і її власне, вже не є просто знеособленим, тобто належним її господарю, але водночас є великою мірою задоволенням від солідарності й думкою про те, що якась інша жінка матиме таке ж сповнене екстремального відчуття життя, як вона сама. І цей закрут у книзі повертає мене до думки, що насправді шлях, який проходить головна героїня, не є шляхом, побудованим на її специфічних рисах, натомість пропонується як певна універсалія, насолоджуватись якою може будь-хто, бо втрата себе, своїх бажань і життя задля бажань і наказів іншого, що знімає з тебе проблеми відповідальності й вибору, - це справді якоюсь мірою щастя. ...more
Ми схильні довіряти авторитетам, а оскільки одним з визначень поняття "література" є інституційне, то те, що Нобелівський комітет визнає літературою, Ми схильні довіряти авторитетам, а оскільки одним з визначень поняття "література" є інституційне, то те, що Нобелівський комітет визнає літературою, є не тільки означенням (як-от означення документалістики С.Алексієвич як "літератури"), але і показником певної якості текстів. Як відомо, Маріо Варґас Льоса - лауреат Нобелівської премії з літератури за 2010 рік. Звісно, не можна судити письменника за однією книгою, але при читанні роману "Зошити дона Ріґоберто" переді мною постійно майоріло питання - чому письменник, який отримав Нобеля, пише книжки, які, вважай, нічим не відрізняються від умовно бульварної преси? Втім, якщо по поличках: 1. перше, що мене дуже неприємно вразило, - якийсь махровий сексизм дона Рігоберто. Чому махровий сексизм - це погано, окрім того, що його транслює письменник, який писав в другій половині 20 століття і який знає про феміністичний рух і його вимоги (знає - тому, що сам головний персонаж книги, дон Рігоберто, пише нотатку з, кхм, промовистою назвою "Восстание клиторов", яка розпочинається так: "Если я правильно понимаю, сеньора, Вы причисляете себя к движению феминисток, объявивших войну противоположному полу и провозгласивших моральное, физическое, культурное и эротическое превосходство яичников и клитора над пенисом и тестикулами")? Якщо забути на мить про ідеологію і згадати просто про літературний текст як текст, то уявлення про жінку як про прекрасну, тілесну, еротичну й чоловіка як про інтелектуала, некрасивого, зануреного в творчість - це страшенно банально. А саме таке уявлення й наявне в тексті, де пара головних героїв - донна Лукреція та дон Рігоберто - втілюють ці стереотипи. Донна Лукреція, крім того, що вона вдвічі молодша за Рігоберто, неймовірно прекрасна, бере учать в якихось еротичних пригодах (з служницею, з колишнім коханцем, з другом), по суті, ніяк інакше не реалізовується. Тобто єдиною сферою, де вона є самодостатньою, є її тіло. Тілесна ж недосконалість її чоловіка, дона Рігоберто, навпаки, всіляко підкреслюється, - в нього великі вуха, він уже дещо в літах, він узагалі названий непривабливим. На противагу цьому, він є реалізованим і в професійній сфері, і в сфері інтелектуальній, та й навіть у чуттєвій сфері, - через різні сексуальні практики з донною Лукрецією. Коли ж остання, як бачимо, зводиться лише до чуттєвості.
2. Сам образ дона Рігоберто є цілковито європоцентричним. Цікаво за цим спостерігати - в романі Льоси постійно є відсилки до Перуанських краєвидів, назв місць, згадок про Ліму, але культурний спадок там використовується лише європейський. Дон Рігоберто, наприклад, захоплений Шекспіром, донья Лукреція їде саме в Париж на свої еротичні пригоди, а не кудись інде, в Латинську Америку, наприклад, син Рігоберто, Фончіто, вивчає саме Егона Шилє, а не неєвропейського художника якогось. Ілюстрацією європоцентричності може бути ця цитата: "Наконец ему попалась цитата из поэта Филипа Ларкина: «Sex is too good to share with anyone else», вызвавшая в памяти образ Нарцисса, склонившегося над ручьем, и знаменитого гермафродита из Лувра", де використано аж чотири коди європейської культури: англійськи поет, якому й належить цитата; Нарцис; давньогрецька статуя гермафродита; Лувр. Звісно, постає питання: а що поганого в європоцентричності? Мабуть те, що це теж не надає аж нічого нового до цього роману в тому, що звично називати "ідейним планом". Таке відчуття, що через образ дона Рігоберто мімікрується інтелектуальний роман початку ХХ століття з неодмінною присутністю в ньому відсилок до культурної спадщини Європи, але навіщо, коли це давно вже неактуально, по-перше, а по-друге, є підозрілим те, що перуанський письменник наслідує ці попереді тексти, тобто це якась подвійна некритичність і подвійна банальність цього тексту.
3. За текстовою організацію роман "Зошити дона Рігоберто" нагадує, як не дивно, "Філософію в будуарі" де Сада, адже сцени тілесної чуттєвості тут, як і в де Сада, чергуються зі сценами філософських розмірковувань й інтелектуальних втіх. Але впадає в око вторинність тексту Льоси і в описах чуттєвості, і поданні уривків із зошитів дона Рігоберто порівняно з текстом де Сада, адже чуттєвість тут м’як� й не шокує, та й нічим не відрізняється від простого male gaze, а роздуми Рігоберто - банальні й часто некритичні (там, де він, наприклад, пише про тих же феміністок, про своє ставлення до спорту чи до геїв - чесно кажучи, така ж позиція може бути в якогось українського аж ніяк не інтелектуального дядька, який чув дзвін, але так і не зрозумів, у чому ж його суть).
Тому текст як в плані ідеології, так і в плані формальної організації є нічим не цікавим, не новим, та ще й постійно дратує своєю претензійністю на розумність, інтелектуальність, коли ж на місці останніх - пшик....more
Loading...
