My heartfelt thanks to NetGalley and Attis Arts for the opportunity to read this in exchange for an honest review.
I'm so happy that this short story cMy heartfelt thanks to NetGalley and Attis Arts for the opportunity to read this in exchange for an honest review.
I'm so happy that this short story collection exists & so grateful to everyone involved in putting it together. I sometimes fear that, with Ukrainians only showing up in the western media when we are dying gruesome deaths, everybody will eventually assume that dying is all that we are good for, hence there's no point in worrying about it too much. So I appreciate every bit of representation of Ukrainians as storytellers, inventors, well, pretty much in any role that showcases our agency.
[image]
Importantly, this collection also offers a realistically broad and diverse understanding of who Ukrainians are, including stories from the diaspora (or from more recent immigrants), as well as authors from different cultures that weave into the Ukrainian cultural landscape (for example, R. Lemberg's short story set during the Holocaust about the last dance of the cities that are losing one of the cultures animating them was stunning and brilliant and heartbreaking). I also loved that, among all the different traditions included, there are stories that emphasize the legacy of Classical Antiquity that we inherited with the Black Sea coast and its difficult history of intercultural encounters, productive and otherwise (from Svitlana Taratorina's horror-tinged piece to Mykhailo Nazarenko's wonderful story about old religions dying a painful and lingering death to clear the path for the new--his "Big Nose and the Faun" is one of my personal favorites in this collection).
As is always the case with short story collections,the works run the whole gamut from "this will forever live in my head rent-free" to "what in the name of borsht did I just read", but the brilliant far outnumber the bewildering, and with the scope of thematic ground covered, there's guaranteed to be something for anybody. You want a magical take on the current war? Welcome to crying your eyes out over Volodymyr Arenev's story about the defence of Azovstal plant in Mariupol (I've first read this story some time ago, but I still cannot reread it without tearing up; it's another one of my favorites). In the mood for hard sci-fi? There's Max Kidruk's story that transposes the grit and desperation of Polar exploration, familiar from our Earth-based 19th-century history, onto Mars. You want a more ethnographic display from Ukrainian history? Here's Iryna Pasko's folk horror (where the main horror comes from the existence of indentured servitude that corrupts both ways, but there's a magical embodiment to it). Are you into a more mainstream literary magical realism? There's Askold Melnyczuk's short story about being an observer from a privileged position in horrible historic times (and being *just* an observer is as likely as not to make you complicit). And so on, and so forth. It is a lovely and well-balanced collection with some truly stunning stories that will stay with me for long....more
Жила-була і переклала! Уффф, не чекала такої кількості христологічної образності (припорошеної Толкіном just for kicks) від метафори Ізраїлю посеред каЖила-була і переклала! Уффф, не чекала такої кількості христологічної образності (припорошеної Толкіном just for kicks) від метафори Ізраїлю посеред казкового, тобто ще язичницького світу. У цьому томі скромний прибиральник став царем Kingdom of Haven (неперекладна гра слів) і смертю смерть подолав, а лицар-відступник дає важливі життєві уроки (типу того, що, перш ніж вішатися, потрібно знімати обладунок - бо вішатися в обладунку ще менш прикольно, ніж без нього). Передостанній том першої арки (а далі першої арки читати немає сенсу), вже авансом починаю відчувати ностальгію за цим проєктом....more
Дуже хороша збірка інтерв'ю з військовими - гарно і максимально розмаїто зібрані герої, і всіх представлених людей Олена Максименко, по-перше, дуже доДуже хороша збірка інтерв'ю з військовими - гарно і максимально розмаїто зібрані герої, і всіх представлених людей Олена Максименко, по-перше, дуже добре змогла розговорити, щоб підсвітити кожну окрему особистість і досвід, а по-друге, це потім записати так, щоб було чути індивідуальну оповідну манеру, а не усереднено-причесано-літературний варіант. "Та що я можу розказать, я не герой..." - так починається майже кожне прохання про розмову - зауважує Максименко в передмові, і в цьому, звичайно, є іронія, бо ці люди рятують нам країну і, безперечно, таки герої, хай би скільки заперечували, але є й серйозна штука: бо, умовно, героїзація передбачає певну стереотипізацію і підганяння розхристаного незручного життя під шаблони, а важливо ж зберегти саме живе обличчя кожного і кожної, не підміняючи геїчними кліше. І оце їй дуже вдається.
А які там герої неймовірні! От, скажімо, молодесенький корінний канадець в Іноземному легіоні, який бачить паралелі між знищенням свого народу й колоніальною політикою Росії проти України - і тому йому настільки болить наша війна, що от він тут (хоча скільки там його народу лишилося, вони самі страшенно загрожені, а він ризикує собою заради нас). От колишня послушниця в монастирі в Росії, котра потім вивчала органічне сільське господарство і лікування травами на Чернігівщині, а нині парамедикиня ("Узагалі чому я тут. Я, мабуть, люблю дуже життя, і от мені дуже хочеться, щоб люди виїжджали живими звідти ... І от коли думаю, що я якраз та людина, яка під'їде й забере, це дає сили робити все, що ми робимо"). От Євген Черепня (Друг Стус) розповідає, як вони з Романом Ратушним за збігом обставин запобігли втечі Медведчука й підняли на вуха відповідні служби - і завдяки цьому потім врятують, вимінявши на Медведчука, 200 азовців, таким чином навіть після загибелі Ратушного його вчинки допомагають рятувати життя.
З книжковими збірками статей/репортажів/інтерв'ю, які виходили раніше деінде, завжди є питання - яка додана вартість саме книжкового видання, що воно пропонує проти того, щоб просто відкрити ці статті окремо? Що зробили з композицією, скажімо, підкреслюючи якісь неочевидні перегуки/сюжети/мотиви? Тут додано зокрема певний бекстейдж того, як ці матеріали збиралися - і є щось чесне й симпатичне в тому, що оповідачка теж з'являється як конкретна людина зі своїм досвідом, а не просто знеособлений голос, який зачитує питання за кадром:
Бути воєнкоркою - це бути містком між фронтом і тилом. Зшивати два різні виміри, між якими часом виникають тріщини. [...] Така собі деформована версія скандинавської білки Рататоск....more
And the award for the most misleading title goes to... Томас Сефтон Делмер народився в Берліні в родині австралійських експатів, і його ранні шкільні рAnd the award for the most misleading title goes to... Томас Сефтон Делмер народився в Берліні в родині австралійських експатів, і його ранні шкільні роки припали на Першу світову війну з усією її ура-патріотичною мілітарною пропагандою. Він, що доти був у школі цілком своїм, раптом виявляє дві важливі речі: 1) для своїх німецьких однокласників він раптом може виявитися сраним ворогом-англійцем; 2) пропаганда спокуслива, навіть коли ти бачиш її штучність і те, що вона скерована проти тебе - вона пропонує прості відповіді на питання про те, хто ти і де твоє місце, і тобі хочеться приєднатися до цього всього угару. Завдяки знанню німецького контексту і водночас своєму межовому статусу людини, що не належить повністю до жодної спільноти, у 1930-ті він тусить на вечірках з усім майбутнім проводом Райху у статусі англійського кореспондента, а під час Другої світової організовує радіопередачі, що поширювали британські іпсо на німецького слухача. І от що тут треба знати: він не виграв інформаційної війни - ба більше, є моменти, де шкоди від нього майже напевно було більше, ніж користі. І він не перехитрив Райх, стрьомні режими не можна перехитрити, можна тільки знищити збройно. Якби автор визнавав це прямо й відразу, а не подавав це як історію успіху, мене менше брала б лють під час читання, бо другий сюжет цієї книжки - це про той світ, у якому живемо ми, і Померанцев явно намагається натягнути уроки, які були проваленими вже тоді, на нинішній світ як історію успіху. Сефтон Делмер резонно вирішує, що апелювати треба до максимально широкого загалу, а не до німецьких лібералів, які вже й так на його боці, і тому вигадує для своїх трансляцій іпостась нациста, який віщає в дусі "партія погана, армія хороша, Гітлер молодець, а партійне керівництво, яке купається в розкошах, скуповуючи вілли на узбережжі, доки наші хлопчики гниють в окопах - погане". Якщо у вас теж флешбеки до месіджів "проблема Росії не в тому, що це людожерська хуйня в цілому, а в корупції й неефективності" у навальнят, то вітаю, це та сама хуйня. Хоча, загалом, основні вектори розхитування невдоволення ми спостерігаємо наживо по обидва боки фронту (думаю, якщо ті самі аргументи не звучали в часи якихось давньоєгипетських війн, то це лише через відсутність медіа) - корупція керівництва, "а з ким розважаються жінки, доки солдати на фронті" і таке інше. Чи це зупинило війну? Ні. Чи це змусило американців іще більше вагатися, чи вступати їм у війну, бо он же німецькі радіопередачі засвідчують наростання невдоволення війною (британцям довелося пояснювати, що це їхня іпсоха)? Так. Чи це допомогло потім, після війни, реабілітовувати звитяжний і порядний вермахт на противагу до лихого гестапо? Теж так. Чому вестернери так облизують всі ці відпочатково неробочі моделі, коли бачать їх у комунікації всяких пездуз із глубінним російським народом - я не знаю, от же приклад, як ця вся фігня не спрацювала раніше, бо не може спрацювати в принципі. (До честі автора, усю цю наволоч не згадано по імені, але фреймінг у контексті нашої війни і спроби витягти з цього глобальні висновки про ефективні методи пропаганди - і те, що вибираються саме такі методи - наводить на порівняннячка дуже сильно.) Карочє, історія цікава, але без спроб натягнути її на сучасність було би краще.
P.S. Згадала найбільш what the fuck сюжет: родичам загиблих на фронті німців британські пропагандисти писали листи щастя про те, що їхня кровиночка не від ран загинула, а йому зробили смертельний укол свої ж, щоб не лікувати від ран. Респект, звичайно, такому рівню садизму, психологічно зрозуміло, але шоб шо....more
My heartfelt thanks to NetGalley and Kensington Books for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
One Hundred Shadows is partMy heartfelt thanks to NetGalley and Kensington Books for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
One Hundred Shadows is part gentle magical realism, part scathing social critique set in a slum electronics market in central Seoul, a place rich in stalls displaying dried up lizards, alarmclocks, synthetic leather belts, batteries, shoes, and hats and all the oddball and charming characters you expect in a setting of this kind, like a lamp salesman who puts his wares into the plastic pouch "like putting rice puffs into the mouths of an eager baby sparrow" and always adds an extra in case one lamp breaks in transit (true, you get the same kind of service in large department stores, but "you don’t feel that they did it out of any genuine consideration for you", y'know, a character adds--and here I can't help but roll my eyes because that's how you get unrealistic expectations of salespeople: it's not enough that they do their job, they also often have to perform being the customers' pal, so I'm not sure if this rose-tinted romanticizing depiction is actually productive if you are shining the light on the discontents in the lives of the working poor.)
The protagonists, Eungyo and Mujae, work dead-end jobs as repair-shop assistants: socio-economically, they come from the sort of place where the only social mobility you can realistically expect is a downward slide, but there's warmth, dignity and companionship in their life. It's not a life of luxury, but they make do, more or less, until gentrification reaches their neighborhood. Their market is to be razed to make room for a nice public park with those hostile architecture-type benches where you can't lie down to prevent the homeless from making themselves too comfortable by the gentrified area's standards.
I’d never thought of this place as a slum. I know, right? Mujae sat up a little straighter. My father used to sell stoves here. [...] I wonder if they call this kind of place a slum, because if you called it someone’s home or their livelihood that would make things awkward when it comes to tearing it down. I wonder. Slum, they say. Slum. Slum. Slum. Strange, isn’t it? Yeah, it is.
The magical realist element of the novella is that when people feel helpless against the pressures of society, their shadows can rise and acquire a degree of independent agency, spelling their owners' doom. It creates a sense of dread and desperation, but I'm ultimately not sold on the whole "corporations: bad, old timey ma-and-pa shops: good; industrial modernity: problematic, some alternative: feasible." I'm assuming that, on average, the quality of life and work conditions is improving, if not at the rate we like, and even if living in times of transition comes with major challenges.
The translation reads smoothly and colloquially, at least to my non-native speaker ear, but I am perennially weirded out by the foreignizing trend in translations from East Asian literatures. Take sunshowers, for example. They have idiomatic names in many languages; for example, in Ukrainian, you call them "mushroom rain." Most translators from European languages would just find an equivalent in their target language and call them sunshowers. Translators from East Asian languages meanwhile seem somewhat more likely to translate idioms literally, like this-ish:
여우� Yeowoo-bi lit. “fox rain� In common with many other cultures, Koreans refer to a sunshower using this lovely epithet� the meteorological phenomenon of rain while the sun shines apparently indicating the wedding of a fox. ... Using a literal translation rather than the more prosaic “sunshower� seemed appropriate for the eerie, shape-shifting nature of this darkly modern fairy tale.
Not what I'd opt for as a reader or as a translator, but very handy if you enjoy collecting nifty little stories about idioms and expressions in other languages.
To sum up, the novella strikes a nice balance between overpowering rage at modernity and a gentle sense of wonder at small moments in life, but ultimately, I felt like it was much heavier on the atmosphere than on plot or characterization, and for me, it was somewhat too long and repetitive for an atmosphere-driven piece....more
Жила-була і переклала (для РМ) мелодраматичне історичне фентезі про кінець монгольської імперії й початок наступної китайської династії, свого часу ноЖила-була і переклала (для РМ) мелодраматичне історичне фентезі про кінець монгольської імперії й початок наступної китайської династії, свого часу номіноване на всі основні фентезійні премії. Рівень фантастичного елементу десь як у Мартіна - він є, але політичні інтриги явно відіграють більшу питому роль як рушій сюжету.
Якщо в чотирьох фразах, книжку можна підсумувати так:
* hurt people hurt people * персонажі, які зраджують все, що люблять, заради всього, у що вірять * we support queer rights, but more importantly, queer wrongs * angry queers destroy an evil empire & create an even more evil empire
Якщо that's your jam, то беріть, не вагаючись, це читво will hurt so good! Якщо ні, то не беріть, якесь інше читво напевно will hurt you even better. В принципі, на цьому опис можна й закінчувати, дуже зручно :) Але якщо комусь треба більше деталей, щоб визначитися, то:
У богом забутій околиці монгольської імперії в середині 14 століття жила-була дівчинка. Дівчинка народилася в простій селянській родині посеред страшного голоду - кажуть, Небесний мандат на правління великого хана вже слабне, а неправедний правитель несе прокляття для своїх земель, тому триває велика посуха. Брату головної героїні віщун наворожив велич, а дівчинці - небуття. Але щось тут пішло не так, бо брат, улюблений син в родині, не звик долати випробувань, тому складає ручки й помирає, замість того, щоб боротися за життя. Ну а дівчинка вирішує, що якщо назватися його іменем і боротися за кращу долю, то небеса не помітять підміни - а якщо їй вдасться сягнути величі, то вдасться відбитися від небуття. А там вона й озирнутися не встигає, як очолює повстання проти імперії, бо велич сама себе не здобуде, ю ноу.
Але імперія не вмирає так легко, про що другий головний герой знає краще, ніж будь-хто, адже його батько свого часу спробував піти проти імперії і зазнав поразки, за що великий хан наказав вирізати всіх чоловіків їхнього роду до дев'ятого коліна, щоб рід урвався. Герой, тоді ще хлопчик, упрошує, щоб його кастрували, але лишили в живих - рід же все одно урветься в такому разі. І от тепер він піднімається щаблями ієрархії від раба до генерала армії одного з князівств, яке, власне, мусить стримувати наступ повстанців.
І ці дві лінії про людей на узбіччі, які фактично мимоволі опиняються в центрі подій, паралеляться й перетинаються всю дорогу.
Ще там дуже мила постапокаліптична атмосфера глибини історії, все це діється на цвинтарі старих імперій і цивілізацій, можна збудувати щось нове і мати оптимізм щодо майбутнього, але всі їхні попередники на цьому цвинтарі теж будували щось нове:
� Зазвичай такі бур’ян� ростуть над морем. Під час правління північної династії Сон тут були імператорські сади. Найгарніші сади в історії. Царівни й фаворитки жили тут у нефритових павільйонах, оточені досконалістю. Ставки з місточками, дерева, на яких навесні було квіту, мов снігу, а восени все золотилося, як мантія імператора. Чжурчжені повалили династію Сон, але їхня династія Дзін бодай визнавала красу і зберегла сад. А тоді перший хан нашої Великої Юані відправив свого полководця Субедея на завоювання. Субедею сади були непотрібні, тож він осушив став і вирізав дерева, щоб перетворити це на пасовисько. Але трава тут не росте. Кажуть, сльози царівен Дзін просолили землю, тож тепер тут росте тільки цей червоний бур’я�.
(А ще там є дві сторінки фістингу, це новий для мене перекладацький досвід.)...more
Уявіть суміш "Єллоуфейс" Ребекки Кван і "Московіади" Андруховича в рівних пропорціях: страх і заздрість у середовищі письменників з етнічних меншин наУявіть суміш "Єллоуфейс" Ребекки Кван і "Московіади" Андруховича в рівних пропорціях: страх і заздрість у середовищі письменників з етнічних меншин на сучасному літературному риночку змішуються з трагікомедією постколоніального письменника в серці імперії, який шукає і/чи вигадує собі якусь літературну традицію, щоб на неї зіпертися посеред досить трешових і лімінальних пригод. Уявили? Маєте "The Most Secret Memory of Men", Гонкурівську премію 2021. Герої книжки - письменники, активісти й читачі з різних колишніх французьких колоній в Африці - намагаються дізнатися більше про африканського автора, котрий у міжвоєнні роки видав один геніальний роман, а далі безслідно розчинився у бурливих водах ХХ століття. Називають його "африканським Рембо", бо, звичайно, охарактеризувати (пост)колоніальних авторів можна лише через референси до метрополії, як же інакше. Там є про все - від різних очікувань до автора з колонії й метрополії до цього болючого відчуття культурного випаленого поля за спиною. Мені книжка здалася трошки затягнутою, але рятує те, що автор дуже self-aware: як тільки щось сильно починає дратувати (скажімо, коли хочеться питати героїв: "якщо ви так тужите за питомою традицією, то хулі ви курите травку з їбанутими комуністками над Сеною, а не розбудовуєте своє?"), сюжет робить виверт і показує, що воно так і має виглядати неоднозначненько. Загалом, українським читачам точно раджу, воно подекуди дуже рілейтебл - і взагалі цікавий конструкт....more
My heartfelt thanks to NetGalley and Oni Press for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
Ezra is in religion studies. The sMy heartfelt thanks to NetGalley and Oni Press for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
Ezra is in religion studies. The studies-the-best-ways-to-vanquish-a-demon kind, not the writes-a-thesis-about-the-socioeconomic-impact-of-the-Reformation kind (well, kind of both, actually, but mostly the former). When not serving as the humankind's last line of defence against demons, he's basically a ray of sunshine or a labradoodle puppy in human form. He's tasked with protecting Sunny, the seemingly ordinary human facing a bad case of a demon infestation. The most important thing about Sunny is that he has the thoroughly misleading name ever.
The Covenant, Vol. 1, which collects episodes 1�18 of the original WEBTOON comic, covers the meet-cute part of what will eventually become a romance between them, because meet-cutes are supposed to come with a body count and a supernatural threat of a demonic war looming over the city.
While I like the wish-fulfillment fantasy where the Catholic church is an ~aesthetic~ demon-hunting order instead of a morally corrupt institution with a child abuse problem that sides with the perpetrators in pretty much every genocide happening on its doorstep, the world-building so far felt a tad thin on the ground and predictable (yes, of course the big church does not value puny individual human lives & that will generate the conflict that drives the plot, etc.). So was the characterization (of course, the character's prickly because of past trauma, etc.). Both the worldbuilding and the characterization will probably have a lot of room to develop and breathe in the next volumes, but I'm not sure if this one provided enough of a hook for me to keep reading. Plus I'm always curious about how page layout changes between its original web version and the book edition, and I think the webtoon version was more streamlined and dynamic, especially in the battle scenes.
To sum up, it's a fun and tropetastic read that I expected to like more than I actually did, but if it hits your laundry list of favourite tropes, it's entertaining and worth checking out....more
Loading...
