ŷ������

мабуть, я читала їх у неправильному порядку: після «чорного» «синій» здається не таким ґрунтовним і вражає вже трохи менше.
хоча пастуро сам пише, що для історика головне �� пояснити, звідки зненацька береться мода на синій, він розповідає більше про стан справ, аніж про те, як так вийшло, та й відповідь на це друге запитання зазвичай звучить «бо люди». наприклад, давні римляни не любили синього, бо в синьому ходили варвари, а ще його вважали траурним. а реформатори, навпаки, вподобали синій, бо спершу внаслідок поширення законів проти розкоші (і досягнень фарбувальної промисловості) набув популярності чорний, а потім уже якось логічно стався перехід до трошки світлішого кольору, поміркованого й небесного.
але смачних деталей у цій книжці дуже багато. про блакитні очі як знак жіночої розпусності в античному світі (що особливо цікаво, якщо врахувати, що ні грецька, ні латинська античність не мала слова для виразного опису синього кольору �� прикметники, які до нього застосовували, були в найкращому разі полісемантичні). про спектр, який іще тисячу років тому сприймали зовсім не так, як сьогодні, і в якому синій і жовтий були такі далекі, що ніхто й не змішував їх, щоб отримати зелений. про закони, які століття до шістнадцятого відділяли фарбувальників, які працюють із червоним і жовтим, від тих, які працюють із синім і зеленим, �� це не могли бути ті самі люди. і нехай ці історії не обов'язково складаються в цілісний наратив, розповідати їх пастуро все-таки добре вміє.