ŷ������

Це документальний роман про жінку мого віку, з якою легко себе ототожнити: любить гарний одяг, мейк, модні журнали, випічку на сніданок, літній відпочинок на морі. Маленькі повсякденні ритуали, які надають життю розміреності й приємності. Плекає свій затишний світ, поки одного дня чужий чоловік зі зброєю не вривається в квартиру й чекає, поки зберешся.

Що взяти з собою, як вмістити дотеперішнє життя в один наплічник? Було б неправильно і дуже грубо сказати, що я розумію жінок, які пакували з собою в концтабори ось ці найгарніші найдорожчі туфлі для особливих випадків, червоні сукні й косметички, бо цього ніколи не осягнути тому, хто сам не пережив (як каже героїня, її спроби потім розповідати про пережите насильство нагадували розмову з глухим, який не має слухового апарату, її слова ковзали наче по поверхні свідомості лікарів і психотерапевтів, не сягаючи глибше), але принаймні можу відчути намагання захопити з собою в невідомість рештки звичних радощів.

"Дівчина щиро сподівається, що їй іще знадобляться рум'яна і губна помада. Яскраво-червона помада. У косметичці є також гребінець і зубна щітка. С. витягає зубну щітку, довго дивиться на неї. Якщо після когось лишається зубна щітка —т�� це переконливий знак, що цій людині вона ніколи вже не знадобиться".

Це роман про масові ґвалтування боснійських жінок у сербських концтаборах, про крихкість і неналежання жіночого тіла самій собі, про пам'ять і забуття, про те, чого зрештою у світі більше: любові чи ненависті, і що перемагає. Дуже важка книжка, яку читаєш малими дозами.

(Нарешті вловила візуальні рішення ось цих рожевих, на позір гламурних, обкладинок в особливо важких книжках, як ця, або, наприклад, "Під скляним ковпаком" Сильвії Плат).