ŷ������

У війни не жіноче обличчя. Але тіло, безумовно, жіноче.

Тіло, якому будь-який солдат може завдати кривди. Просто тому, що може. Просто тому, що хоче.

Тіло, здатне витримати наругу, ґвалтування, знущання, тортури і виснаження, але здатне також дарувати нове життя навіть у найстрашніші часи.

Тіло, про яке соромно розповідати як про щось назавжди зіпсоване, мертве навіть тоді, коли воно ще живе.

Славенка Дракуліч здійснила титанічну працю, аби розповісти про ці змордовані жіночі тіла, аби повернути їм усе, що загубилось у страхіттях війни. Аби повернути їм голос.

«Ніби мене нема(є)» - про долю боснійських жінок, які потрапили до сербського концтабору, і стали іграшками у руках солдатів. У романі в жінок немає імен - лише ініціали, які ховають їх від сорому пережитого. Але одна з них - вчителька С. - поза книгою таки розкриває своє ім‘��, аби свідчити у Гаазі проти своїх катів. Бо вона, одна з небагатьох, вирішує боротись за те, щоб злочинців було покарано.

Мені не вкладається в голові, як усе, описане в книзі, могло бути правдою. Як усі описані звірства та горе могли відбуватись десь зовсім поруч зі мною, 1-річною дитиною. Мені не вкладається в голові і стає страшно: а десь у світі ж і досі відбувається щось подібне, але жіночі голоси не чують. Напевно, голоси зникають, і лишаються знову самі тіла.

Читати книгу Дракуліч - ятрити серце. Особливо, коли тобі стільки ж років, скільки головній героїні. Особливо, коли у тебе самої росте донька. Але ці сердечні муки, які відчуваєш за час читання, потрібні усім нам: аби змордовані жінки не були забуті, а злочини проти них не повторились ні з ким і ніколи.