ŷ������

Палестинська книжка, яка стала причиною скандальчику на Франкфуртському книжковому ярмарку - їй мали вручати премію для письменниць з Азії, Африки чи ЛатАмерики, але в контексті війни, яку почав Хамас, вирішили відкласти вручення. Звичайно, тут вступилося 350 інших письменників, які заговорили про "відповідальність ярмарку створювати простір, де палестинські автори можуть ділитися своїми думками, почуттями й роздумами, а не затикати їх". І тут мене, правду кажучи, гризе чорна заздрість, бо українцям у праві на лють відмовлено, від українських голосів на заході вимагають месіджу примирення, навіть коли нас убивають - натомість палестинським авторам ненависть дозволена. Але про це далі.

В центрі повісті "Дрібна деталь" стоїть реальний страшний злочин - 1949 року загін ізраїльських солдатів викрав, згвалтував і вбив палестинську дівчинку-підлітку. Авторка повісті обирає цей давній злочин як промовисту і викривальну дрібну деталь: наприклад, якщо потрібно відрізнити автентичне полотно від підробки, то дивляться не на обличчя чи в центр композиції, дивляться на дрібні деталі (нігті, вуха) - те, що автор фальшивки вважатиме менш важливим, а тому може втратити пильність і виказати себе. Так само й цей давно забутий злочин - це нібито та сама дрібна деталь, яка дає змогу оприявнити всю систему: колонізаторський проєкт в основі держави Ізраїль - це не про те, аби пустеля розквітла, це про винищення місцевого населення, етнічні чистки і насильство.
Структурний хід, звісно, красивий, але мені як читачці промовистішим здається те, звідки ми про цей злочин узагалі знаємо - а знаємо ми про це, бо є судові справи. Начальник загону сів на 15 років, решта 19 солдатів відсидять від 1 до 3 років, сам прем'єр-міністр Бен-Гуріон у щоденнику згадує це як жахливе звірство. Оприлюднюють справу після розсекречення документів на початку 2000-х, знов-таки, ізраїльські журналісти в ізраїльській газеті - тобто навіть за 50 років це вважається достатньо важливою дикістю, аби її засуджувати. Інакше кажучи, навіть хоча злочин вчинено в часи, коли держава Ізраїль щойно постала й відчайдушно боролася за виживання, конкретно цю справу не замели під килим як collateral damage, не подали як норму. А тепер подивімося, скільки ракушок виправдовують злочини Хамасу як частину боротьби за виживання. От якщо ми почуємо про те, що в Хамасі почнуть судити своїх бойовиків за вбивства і згвалтування цивілів, а не використовувати терор як метод, тоді й поговоримо, бо інакше ця історія в центрі повісті - це not the gotcha you think it is. Справжнім gotcha є злочини, яких не розслідують, про які таки забули всі (і їх не бракує в палестинській історії, але конкретно в цьому випадку іронічний контраст є).

Але написано майстерно! Дуже бісюче, але майстерно! Повість складається з двох частин: власне, опис злочину - й історія жінки, що народилася рівно за 25 років після його вчинення й намагається з'ясувати деталі. Який стосунок між двома частинами - не зовсім зрозуміло: чи то перша частина - це розповідь, яку героїня другої частини вибудовує в себе в голові (бо там багато перетинів сенсоріуму - тіло дівчини на піску перегукується з німецьким експресіоністським полотном, яке героїня бачить, обох переслідує запах бензину, етц.), чи то перша частина - це минуле, яке недоступне на раціональному рівні (розслідування закінчується нічим), але на рівні тілесної історії минуле не таке вже й минуле.

Коротше, перша частина (про злочин) - це прямо заздрість, якщо ви українці. Ми маємо зі співчуттям ставитися до всіх бідних російських хлопчиків, які приходять нас убивати, і їхніх матерів, інакше ми якісь дикі і нецивілізовані. Натомість палестинська авторка може фігачити абсолютно дегуманізуючі потрети ізраїльтян, відмовляючи їм у будь-якому внутрішньому житті, крім лицемірства і кровожерливості - і гребти за це міжнародні нагороди. Нам так не жить (а хотілося б, щоб про росіян можна було писати так, бо росіяни заслужили).
Ізраїльські солдати приходять на не свою землю, і сама земля їм ворожа і чужа, це на рівні лексики підкреслено: небо чигає, спека інфільтрує, їм треба акліматизуватися (бо це не їхній клімат). Вони чистенькі (весь час миються, що весь час описано тими самими словами) - але це, як ви розумієте, паралель до чисток, які вони провадять щодо місцевого населення, людського і звіриного. Вони розповідають про підступного ворога, який ще й лінивий і занедбав землю, а ось вони тут зроблять квітучий сад (квітучі сади оці - центральний топос сіоністського проєкту від його перших днів) - але розповідають це над трупом згвалтованої дівчинки, це єдине, що вони зробили на цій землі. Загалом, настільки прямолінійно плоских лиходіїв я поза коміксами вже й не згадаю, це максимально суперечить сучасній сенсібіліті (і ми об це б'ємося лобом, коли нам знову заводять пісню про хороших русскіх).

Друга частина, знов-таки, напевно дратувала б мене менше, якби не повномасштабна війна у нас, бо теж починаєш порівнювати межі дозволеного в окупації тут і там (блін, я дуже не люблю, коли дві групи жертв стикають лобами, але контраст правда разючий). І в "Дрібній деталі" окупація написана з наголосом на максимально штучну якусь браваду з прицілом на видушити сльозу з вестернера. Наприклад, героїня, йдучи на роботу, натрапляє на ізраїльський блокпост:

I glimpsed two soldiers ... one of them bent his right knee to the ground and propped his left elbow on his other knee, aiming the barrel of his gun at me ... And while his action, by which I mean him pointing his gun at me, cannot be described as humane, it was enough for me to understand what he meant, and that I had to find another way to my new job. Up until this point, I had not found the situation to be unusual, or not so unusual that I should turn around and go back to my house. So I jumped over the walls and borders dividing the houses and buildings, and I do believe that jumping over borders is fully justifiable in a situation like this, is not it?

Оце "наставили зброю - це звичайна ситуація, піду порушу правила і проберуся за армійський кордон інакше" - це, як то кажуть, вірю, я повірив. Людина може бравувати таким лише в тому разі, якщо певна, що стріляти в неї якраз не будуть. П'ятихвилинка на подумати, чому з окупованих Росією територій нема текстів з такою бравадою, ага. При цьому я не применшую жахливості будь-якої окупації, і реальні жахи там теж є (скажімо, дуже-дуже крає серце, коли героїня порівнює карти до Накби і нинішні карти, фокусуючись на всіх зниклих селах, на цілому стертому світі, від якого не лишилося і сліду в реальності), але конкретно ця бравада мені звучала штучно, як і якісь такі кокетування:

By the way, I hope I didn’t cause any awkwardness when I mentioned the incident with the soldier, or the checkpoint, or when I reveal that we are living under occupation here

Оооой, та яке awkwardness, на жаль, у західній видавничій екосистемі автора з екзотичних країн (це й Україна теж) не перекладатимуть просто так, за, умовно кажучи, цікавий любовний роман, нас усіх читають, щоб понасолоджуватися стражданнями, тож не треба прикидатися, що це не selling point усієї цієї літератури, а незручна ситуація :-/

Коротше, книжка написана добре, але (а) я розумію, чому нагородження відклали - і розумію, чому хтось виходив із журі на знак протесту, що взагалі обрали її; (б) мені вона відтоптала якісь несподівані мозолі, від яких я почуваюся поганою людиною. Якщо є імовірність, що вам теж відтопче, то поки що краще не читати.

(Але все ж цікаво, чим різниця в межі дозволеного для палестинських і українських авторів на літринку зумовлена: антисемітизмом - чи українофобією?)