ŷ������

у мене когнітивний дисонанс.

з одного боку, всі називають книгу «Амадока» великим інтелектуальним українським романом, що, начебто, так і є.

проте з іншого боку �� це книга з простою ідеєю, дуже очевидні та товсті метафори (на поверхні води, хех), немає глибини персонажів, все фрагментарне, багато повторів, та й настільки примітивно очікуваний фінал, що мені аж гірко стало. враження, наче раптом художня книга переривається белетризованою дисертацією (зрозуміло навіщо цей прийом зроблено, але просто нудно читати). deus ex machina теж не залишається осторонь, зручно.

зрештою, роман «Амадока» для української літератури важливий, помірно інтелектуальний, можна сміливо радити читати вестернам, зроблено багато роботи, дуже красиво текст написаний. до фірмового стилю Андрухович питань нема.

але попри таку певну монументальність і важливість �� я не скажу, що мені цілковито сподобалось. та й це не було захопливе читання. все занадто вимушене, з претензією, з надривом.

чи я шкодую, що прочитала? звісно, що ні.
чи стане книга моєю Roman Empire? ні.