ŷ������

Одна з найкращих книг, прочитаних мною в житті. Колосальний вплив на мою літературну діяльність, словниковий запас, міфотворчість, та й загалом, як на мене це дуже недооцінений твір.

Гуцули, як і кожен етнос вважали та й вважають себе особливим народом. Адже саме від них залежить чи не прийде кінець світу і чи не звільниться Арідник від своїх оков. А що ж його стримує? Дотримування і збереження гуцулами своїх звичаїв, мови, одягу, обрядів, коляди, пасок і співанок. Це потужна істина, котру деякі зрозуміли тільки недавно: без мови, культури і звичаїв народ гине, вимирає на віки вічні. А в гуцулів ця істина була зашита в міфологію та легенди ще з предковіків.

"Як зайшов був Арідник з Богом у великий заґер, але Бог ни давси Арідникови. Побідив йиго й за кару струтив на тридев'єту земню, аби си він там кошєлав и панував, а ни на Божим світі.

Арiдник за тото насмерть запізьмував на Бога, тай зачєв лихо мислити на него. На Мідєним Току, де ніколи ни загріваєт сонце й ни ростет там нієка ростина, там, де лиш вiчьно лежит мречь и стинаєт страшна студінь, прибаг Арiдник змайструвати такє штудерне крісло, аби в ним замкнути навіки Бога. Але Бог, прото хєтрійший був вид ничiстоï сили, прибаг так, шо Арідника у то крісло замок на віки віков.
Тогди Арiдник був си так торгнув из того крісла, шо аж земня задрижєла, а то гов! Тпррр - нима куда! Имили ланци йиго у тим кріслі, єк би саморидні. Тогди він у тих ланцах так пудно из злости забутів, шо аж си гори розпадали. Мало си шо цілий світ ни
завалив вид Арідникового гласу, а вид того чєсу у саму опівничь кождого року на Благовішшінє зувезде, з цілого світа, злітаютси чьорти, упирі, відьми, лісни, бісиці, градівники й вся ничіста сила, шо пидлегает йиму, «изчез би», до него на репорт.

На ним у тот раз попускаютси трошки ланци. Йиго очі вогнем світєт, йиму з пашшєґи бухаєт половінь, єк вогнєній змиї.

Тогди він си питаєт у тоï всеï ничістої сили:
«Ци у живний вівторок у вечер палєт вогні на полях тай ци приносет Дідови в офіру кукуцик хліба й горшєтко води? Та й ци ходет діти гріти Діда? Ци пишут писанки? Ци свєтєт паски? Ци держєт гуцули свою старовіцку віру? Ци ходєт колєдники? Ци носєт гуцули свою убирю? Ци шє дзвонєт дзвони на світі?
Ци тримбітают тримбіти і ци грают флоєри?>>

Вся ничіста сила аж соловієт иззострахє. Але перед Арiдником годі брехати. Кажут по правді, шо то все є на Гуцульшіні.
Гляба викоренити старі звичаї, бо гуцули ни слухают пiдшептів їх. Майже все, шодо цоту, сповчюют так, як їх предки сповчювали.

В тот раз знов на Арідникови си потужуют окови, так єк були вид почетку, й тота вся ничіста сила вертаетси назад на Гуцульшіну й робит, шо лишь может, аби перестроïти гуцулів на инчий стрій, але гляба. й тимунь далі через то сидит Арiдник в залізнім кріслі, прикований ланцами на Мідєним Току. Тай будет там тетерiти так, аж докiв гуцули ни полишжт свої стародавні звичєï, ношу, тай будовлений скрій."

Петро Шекерик Доників "Дідо Иванчік"

Пам'ятаєте в Гесіода міф про п'ять родів людей: з золота, срібла, героїв, бронзи і сталі. Себто про поступову деградацію людства. Так от, подібний міф є в гуцульській міфології: про високих та низьких людей.

"Иванчик ни требував школов, бо вже й про ню знав розказувати про давних велетів, шо колис жили у наших горах. Казав, шо то були такі великі й росохаті люде, шо єк у Чьорногорі на стаï сипав окріп на кулешу варити, то аж тогди йшов у місто винести муки засипати тоту кулешу. Ходічі у місто, велет ни баривси. З Чьорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третий раз на Писаний Камінь, четвертий раз на Сокільский. А п'єтий раз уже ступив ногов у Кутах серед ринку.
Купив там муки, кілько йиму було треба на кулешу, й доків збоїв окріп, то він уже був з муков назад у Чьорногорі.
Иванчік казав, що післідь нас, при кінци світа, будут ише менчі люде вид нас. Уни будут такі малі, шо їх буде аж дванацiть молотити у печі, тай шє для них там будет забогато місця. Будут будувати свої хати из бодєчя, так єк ми будуємо сегоднє из дерева. Тай бодєки будут ише для них за завальні.
Їх по три будет рубати одного бодєка, Tай мут кричети: «Клей гов! Вардi на долині», - так єк ми тепер кричімо, тай сокотимоси, єк рубаємо у лісі икус первовічьну барусу."

Петро Шекерик Доників"Дідо Иванчік"

Тож золотим було перше людей умирущих поріддя ��
/110/ Вічні боги, що Олімп населяють, його сотворили;
Це ще за Крона було, коли він іще правив на небі.
Люди ті, наче боги, турбот ще на серці не мали,
Легко, безжурно жили; до них ще не квапилась ница
Старість; снага і в руках, і в ногах була у них рівна,
Милі їм учти були, всякі ж біди �� такі ще далекі!
Хто ж умирав �� немов засинав; добро ж усіляке
Так і пливло їм: земля самохіттю родила прерізні
Славні плоди; як хотіли �� так вони й розподіляли
Працю свою, земні споживаючи добра спокійно,
/120/ Маючи вдосталь овець, богам блаженним люб’язн��.
А коли те покоління людей земля вже покрила ��
Вже вони, волею Зевса великого, �� демони добрі,
Вже на землі вони, опікуни умирущого люду, ��
Стежать, хто що вчинив, по правді, а чи по кривді,
Млою сповиті, землю обходять вони і вділяють
Людям багатства: такої сягнули владáрської честі.
Друге, однак, покоління людей, од першого гірше, ��
Срібне, створили боги, що високий Олімп заселяють.
До золотого воно ні умом не подібне, ні видом,
/130/ Сотню років некмітливим малям у дбайливої неньки,
Плеканим, дома той люд зростав у дитячих забавах,
А коли з часом і зріс, і зрілості, врешті, сягнув він, ��
Куцим стало життя, силу бід на себе накликав
Через глупóту свою: аж надто гордими стали
Смертні �� шани богам віддавати вже не хотіли,
На вівтарях святих Олімпійцям жертв не складали,
Як усім людям звичай велить. Отож під землею
їх схоронив син Кроноса, Зевс, у гніві за те, що
Не шанували блаженних богів, що живуть на Олімпі.
/140/ А як земля уже й це покоління вкрила собою,
Смертні блаженними їх підземного світу назвали,
Шану якусь, хоч і гірші вони, усе ж їм являють.
Батько богів іще третє тоді умирущих поріддя,
З міді, створив, до срібного геть уже не подібне, ��
Із ясенів: суворе, міцне, Ареєвій справі
Віддане, �� нищівники, навіть хліба не споживали,
Душі й серця �� із криці усі, що й не приступити,
Міццю налиті усі нездоланною; руки незборні
З дужих зростали плечей над збитими міцно тілами.
/150/ З міді в них лати були, із міді й доми будували,
Міддю й робили усе: не знали про темне залізо.
Силою власних рук звели себе, врешті, зі світу ��
В млистий, морозний Аїд зійшли вони, безіменні,
Тож, хай якими лячними були, �� однак не минули
Чорної смерті �� покинули сонця промінного сяйво.
А коли й те покрила земля умирущих поріддя,
Знову на щедрій землі четверте створив покоління
Кроноса син, велемудрий Зевс, чесніше і краще, ��
Був то героїв божеський рід. Для смертного люду ��
/160/ Це півбоги; вони безкрай землі до нас населяли.
Грізна і їх згубила війна і страшні бойовища.
В землях Кадма одні полягли, біля Фів семибрамних,
Через отари Едіпові смертні бої розпочавши,
Інші �� під Троєю, моря глибини проборознивши,
Голови склали в боях за Єлену розкішноноволосу.
Смерть, межа усьому, багатьох мужів перестріла.
Іншим ще Зевс, син Кроноса, виділив дальні оселі
Й засоби для прожиття, де землі окраїна, одаль
Від несмертельних богів, де Кронос володарює.
/170/ Там безжурно живуть вони на островах благодатних,
Над Океаном, де вири глибокі, �� герої щасливі,
Там урожайна земля постачає їм тричі до року
Вдосталь добірних, солодких, як мед, плодів усіляких.
О, якби ж то не жить мені в п’яті�� людей поколінні ��
Чи то умерти б раніш, а чи народитись пізніше!..
Нині �� з заліза воно. Труди і гризоти настирні,
День надворі чи ніч, од смертних не відступають.
Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти,
Та хай які вони, домішка блага й тут якась буде.
/180/ Вигубить Зевс і те умирущих людей покоління,
Щойно родитись почнуть уже з сивиною в волоссі.
Батько �� на сина, а син �� на батька схожим не буде;
Гостю �� господар, другові �� друг, а братові �� рідний
Брат його, як донедавна іще, не радітиме більше,
Діти �� батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть,
Ще й ображатимуть їх усіляко (не знають, нещасні,
Що таке кара богів усевидящих), на прожиття їм ��
Рідним своїм батькам! �� і крихти якоїсь не вділять.
Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати;
/190/ Сила присяги, право, добро �� не матимуть більше
Аніякої ваги, зате злодій, хапун, і нахаба ��
Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане
Сорому. Чесну людину �� підла кривдити буде:
Спершу брехлива вона, а далі �� й кривоприсяжна.
За нещасливим людом ітиме Заздрість облудна,
Не відступаючи ані на крок, злоязика, злоока.
Саме тоді із землі, де прослались дороги широкі,
Білим окривши божисті тіла, до грона безсмертних,
Люд полишивши земний, на Олімп ясний подалися
/200/ Стид і Сумління. Один лиш сум умирущому люду
Й біди зостануться. Злу вже ніщо на заваді не стане.

Гесіод "Роботи і дні"

Вражаючий епізод про сотворіння світу у віруваннях гуцулів. Зверніть увагу на цікавий антагонізм між Богом та Арідником (схожий іменем до зороастрійського Арімана). Тут Злий Дух став поганим через те, що Бог відмовився стати його побратимом. І сам Арідник виступає творцем (трохи невдалим) всього сущого (він має веселу вдачу, себто, є класичним трікстером), а Бог тільки те творіння удосконалює, майже що не крадячи ідеї і винаходи в Арідника. Ще не аби яку роль грає геліоцентризм - бог постає із Сонця, в той час Арідник з хаотичного шумовиння Вод (порівняйте з орфічним міфом про Евриному та Офіона).

"На почєтку світа ни було нічьо бiрше, лиш моря безденні. Из праведного Сонечька повстав Бог. А з шуму на воді, шо збивавси на крутіжях, повстав Арідник - Архе Юда.
Бог запанував добрим духом на світі - світлом днини. А Арідник запанував злим духом-темнотов ночі, ничістов силов. Хоть на тих усіх морях тогди був лиш Бог тай Арідник, то їм обом у воросі жити видразу стало вузко, бо уни си нинавиділи.

Арiдник був веселої вдачі, любив товариство, й тимунь хоть видів, що Бог на него бiвки лупав очіма, то однако си присукував ид Богови. Инак ни казав Богови, лиш: «Побрати'». Але Бог йиму инак ни казав, лиш уводно говорив: «Розпобрати'». Й тимунь Арiдник мусів си розворошити з Богом.

Раз підвидів Бог, шо Арiдник корпав глини. Виносив її из глибини моря за ніхтями. Місив її тай ліпив з неї кукуцик. Єк вимудрував Бог Арідника, шо то Арiдник из тої глини хочет
світ сотворити, видоймив у него тоту глину тай сам зачєв из неï сотворєти світ. Але Арiдник ни подав усу глину. Сховав її трошки у роті.
Але єк Бог поблагословив глину й зачєв з неї рости світ, то й у роті Арідникови зачєла так само рости земня. Мало йиго ни вдушила. Він мусів її випльовувати. Йде плював, там ставали гори. Кичери, вишші одни вид других. Уни би були виросли й до самого неба, єк би був їх Бог своїм словом ни заклєв.

У икийс чєс Бог изнов надибав Арідника. Він и тим разом шош ліпив из глини. Бог пiдийшов тай довідавси, шо то він задумав чьоловiка зробити из глини, бо самому жити було йиму скучно на світі.
«Гет смих йиго обхарькав та обплював, у кожду дирочьку дуючі йиму свій дух, але годі так подути, аби він ожив». Чьорт усе прибаг докладно зробити, а душу чьоловікови ни міг прибагнути. Богови си кривда зробила, шо Арідник прибагаєт и чьоловіка зробити, тай вигулив у него того чьоловіка. Перевернув тоту глину тим обхарканим усередину, а чістим наверх.
Хукнув три рази на ню, тай з неї повстав перший чьоловік насвіті - Адам.
Але шо Бог ни обтер из чьоловіка Арідникові харканці, лиш згорнув їх усередину, тимунь тепер пречютси людем харки у грудєх.

Иванчік знав уже й то, чіму у мушшін на бурлаці у шиї є кісточька, а у челіди її нима - бо мушшiне походили з Адамового плечя, а челiдь из Ивиного.
Казав, що усі мудрації, икі лиш є на світі, то прибаг Арiдник, лиш Бог тото все в него дурничьками повигулював й подав людем до ужитку. Арiдник вигадав млин, лиш Бог доробив погоначь. И хату першу на світі, то змайстрував чьорт, але світло у ню носив міхом. А Бог прибаг протєти вікна й віддав людем до ужитку."

Петро Шекерик Доників "Дідо Иванчік"

Дуже потужний епізод з детальним описом вигнання з людини наслання-стріли, зверніть увагу на зміст промовок і сильну енергію, що виходить з них:

"На стільчіку оперед застівного вікна сидів икийс чьоловік, прикритий вид голови до ніг білим полотном. А Дарадуда, сидічі на ковбку, схєлений над йиго головов, примов’є�� йиму вид стріли. Тай аж ни зараз остро воркнув до Иванчіка: «Чьо стрипиш, йик прошак у кочергах? Сідай! Ни заважєй ми. Генде пид лавицев є стільчік». Тай далі примов’є�� вид стріли тому чьоловікови.
А Иванчік витєг з-пид лавиці старий з саморідними лапками стільчік. Сів тай приєзно слухав, йик Дарадуда наголос примов’є��:

Там, у плиявим мори, на пресподним дні Дванайцітьма ланцами прикований чьоловік.
Й доків діти ходєт на вогники за кукуцами,
Тай доків памнєтку великодну ни попускают писанками,
То дотів там, на дні плиявого моря,
Тужєт того чьоловіка ланцами.
Так и я там на дні того плиявого моря Потужую первовічними словами
Загнану там стрілу з цеї голови
Тай заклинаю її там Божими молитвами.

А всі люде в хаті так ціхо сиділи, шо йикби їх в хаті й ни було. Навіть ніхто нічьо й ни шімкнув, бо всі знали, шо тогди було вара шош говорити, йик Дарадуда примов’є��. А він на всу хату голосно молотив словами стрілу, йик ціпом сніп. Аж кришив її:

З золотого моря Вилетіла золота золотариця,
Вогнева вужиця!
Вужиця вилетіла З дванайцітьма головами,
Дванайцітьма жєлами,
Дванайцітьма єзиками Тай прилетіла до цего слабого!
Жєлами повижєлювала!
Єзиками повилизувала!
Стрілу-насланє На дно плиявого моря Забрала!
Жєлами повитикала!
Єзиками повисисала:
Стрілу, гістці,
Вбрід насланє Цему пороженому Слабому повитєгала...

Тай голосно, на всу хату, вилічував всі чєсти жєла, а навіть крикнув: «А з волося вон!!!» Нарід аж тетерів, вірючі в міць и путерю Дарадудиної примівки. А він шораз то так грімкійше кричєв-примов’є��, шо аж шиби у вікна дзеленькотіли вид йиго гомону, бо чімраз то бізівнійше він доберавси в того чьоловіка до стріли в голові:

Я ту стрілу Визиваю,
Викликаю Й на тридев’єт�� гору видсилаю!
На тридев’еті�� горі За тридев’єт�� двері Її запераю!
Тридев’єтим�� замками замикаю!
Гов! Тпр-р-р.
Стій, ни пади!
Зчєзни, пропади!
Вид мене скопит скорий лік:
Цему пороженому слабому довгий вік.

Нарід в хаті аж упрівав, слухаючі грімкі слова Дарадудиної примівки. А Иванчік �� то таки аж їв кожде слово, так приєзно слухав. Кожде слово ловив вухом тай наберав у голов. Учівси, бо вни липли й до йиго стріли.
А Дарадуда то далі примов’є�� то остро викрикуючі, то тихонько лагідним голосом аж отєк пошепки говорив слова примівки. То залежєло вид того, йик де було йиму треба: ци потиснути, ци попустити словом в тій примівці. Тай, вп’єлююч�� свої чьорні очі в голов слабого, з напруженим виразом лиця побожно примов’є��:

Серед світа,
Серед Чьорногори Є змиєнова керниця!
У тій керници Золотий золотар З золотов золотарихов Стаєт до золотого вінчєня.
Стій, ти, золотий золотарю!
Ти, чьорногірский царю!
До золотого вінчєня Ти ни ставай!
Бо я рубаю вогнєнов косов Твої золоті упрєжи!
Стій, чьоловіче!
Ни рубай мині Вогнєнов косов Упрєжи золоті мої.
А чьому ж бих їх ни рубав?!
Тебе ни сперав?!!
Бо я пускаю З дванайцітьох полонин Буйнове вітри,
Золоті дожі На отсего слабого пороженого,
У голов застріленого!!!

При цім слові поклав Дарадуда слабому на плечя свої костисті жилаві руки, хукаючі на голов: «ху, тфі», три рази на ню хукнув тай в лівий бік за кождим разом плюнув назадь себе, тай далі голосно примов’є��:

Буду вітрами видувати,
Кришити!
Буду дожями виполікувати,
Вимивати.
З цего слабого пороженого
Дмитра, в голов застріленого,
Усі стріли, корчі,
Болі, гістці!
Убрід!
Насланє!
Усі болости буду з него виберати,
У плияве море на дно пускати!
На дні плиявого моря забивати,
Затоп’єт��, заклинати Навіки-віков. Амінь.

Примов’єюч��, він то натєгавси, та позівав, йикби був сп’єчи��, та, шочєс хукаючі на голов, спльовував на земню в лівий бік. А люде �� то ни могли відорвати свій зір вид йиго лиця й очій, бо він ними приковав їх усіх так, йикби ланцом, до себе.
Він прокашлавси тай знов зачєв голосно, на всу хату примов’єт��:

Вийшло дев’єт�� жовнір з плиявого моря З дев’єтьм�� кресами золотими,
З дев’єтьм�� мечями вогнєними.
«Чім же ви мете, синки, тоти креси набивати?» «Будим їх срібним порохом підсипати.
Чьорним ладаном, єров пшеницев набивати».
«Куда ж ви мете йти воювати?» «Будем йти до рідного дєді йиго ратувати.
Постріли з него вигонити, рубати,
У плияве море на дно видсилати».
Усі стріли, болі,
Корчі, гістці,
Вур, клич, насланє,
Убрід, постріли Вни рубали, стрілєли,
З слабого вигонили.
У плияве море видогнали,
Там навіки-віков замикали!
Тай там то все заклєли Й застановили!
Стій ти, смертний болю!
Цему слабому, пороженому Смерти ни задавай,
Віку ни коротай,
Бо я ти даю у праву руку Свічку мертву!
А у лівую Тобі даю Дев’єност�� кіс золотих,
Самих вогнєних.
А у тімнє дев’єност�� иглий золотих, Остро вогнєних:
Увес біль закошую,
Увес тот біль забодую!
Заклинаю!
Запераю!
Гов!
Тпр-р-р!
Стій!
Пек ти, осина!
Я тє спераю!
Навіки-віков амінь застанов’є��!
Ти вже си ни маєш моци єрити,
Цего слабого, пороженого бірше казити! Гов! Тпр-р-р.
Стій."

Петро Шекерик Доників "Дідо Иванчік"