ŷ������

Не могла припустити, що Гео Шкурупій виявиться таким іронічним у деталях, легким у читанні та водночас вертким на сюжетному рівні. Це, можливо, на якийсь час буде моїм улюбленим текстом наших 20-х.

5 пунктів про захват:
1) Мене на стільки захопив текст, що я навіть погодилася зіграти у гру від видавництва «Віхола» й відірвала від клапану (обкладинки) фраґмент, який із цитатою, який має слугувати закладинкою.

2) У тексті не аж так рясно розкидані «київські» місця, але я їх (про всяк випадок) все одно позначаю, бо такі цитати актуальні завжди.

3) Поки читала, то думала, що за 100 років нічого не змінилося (ніби щоразу треба собі про це нагадувати), бо подекуди наші розмови про війну за обідніми столами й на кухнях у глибокому тилу дуже схожі на ромови героїв Шкурупія часів Першої світової.

4) У другому розділі на вечірку в професорському домі збирається таємне товариство «Священний лотос», яке тихо перешіптується у напівтемряві покоїв, бо має на меті провести спіритичний сеанс (кого ж викликати? Наполеона? Пушкіна?): «Великий портрет Анни Безант �� теософського теоретика і просто гладкої бабулі, що замотала себе хмарою білого серпанку, �� докірливо поглядав на це товариство. Воно не могло серйозно поставитись навіть до такої дитячої розваги, як спіритичний сеанс».

5) Із розвʼязкою роману не поталанило (1930-й рік, гайки закручуються), але натомість пощастило з кількома кульмінаціями (кожен і кожна можуть визначити власну). Для когось важливішою у цьому тексті буде Жанна, для когось - студент Бойко, а хтось зосередиться на антагоністі поручнику Голубʼятнікову. Моральні вибори, конфлікти, бентежні революційні душі, жорстока війна, ідеали та їхнє руйнування �� усе захоплює.