ŷ������

"Тоді він, Муславський, Торока й Зеленко збудують свою державу Україну. В ній не будуть бити морду солдатам і шанувати царів. На Україні можна буде зробити зовсім відмінний устрій, ніж в інших республіках. Тут національний рух завжди має революційний грунт. Завжди повставали проти панів, а те, що ці пани були й є росіяни й поляки, то в цьому вже винна історія. З України можна буде зробити зовсім одмінну державу. Вона може бути вільніша за Америку. В ній не буде капіталістів і визиску, в ній не буде московських шинків із традиційними циганами".

Шкурупій прикольно пише, підіймає цікаві теми, але враження, особливо від "Жанни батальйонерки", трохи неоднозначне. Головна героїня, Жанна, палка патріотка російської імперії. А головний герой, Стефан Бойко, вочевидь має комуністичні симпатії. Тому вболівати за когось тут важко.

Це твір про Першу світову, і тут дуже багато війни, тригерних зараз моментів (там на початку весь герой Стефан Бойко - один великий тригер): "Коли знаєш, що тил так мало співчуває фронтові, нема ніякої охоти воювати". Або ось це: "Слово «батьківщина» поволі ставало для Жанни абстрактним. Хто батьківщина, і що таке батьківщина? Ці поранені солдати, Жанна, батальйонерки чи Петроград, що байдуже реагує на все, цікавлячись своїм особистим життям? Чи батьківщина - просто земля, повітря, ліси, вода, де б вони не були, �� але навіщо тоді воювати?"

Ще ось це цікаве: "Стефан Бойко блукав по Петрограду, мрійливо настроєний його палацами й чорними романтичними каналами, що збуджували в уяві похмурі картини убивств, змов і самогубств. Він на кожному кроці відчував історичний зв'язок цього міста зі своєю батьківщиною веселою, сонячною Україною. Спершися на гранітовий парапет Неви, він дивився на кам'яні муругі бастіони Петропавлівської фортеці, і невеселі думки про його прадідів ворушились йому в голові, збуджували неприємне почуття. Тисячі запорожців лежать кістьми під важким гранітом цієї фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені вітром Чорного моря, замордовані тут сифілітичними російськими царями. «Вікно в Європу» прорубали замордовані українці, що звикли тримати в своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнанців і каторжан його батьків, братів і земляків. Місто Петроград було йому близьке й миле. Цими вулицями, що ходить він, колись ходили Шевченко й Костомаров. Сумніви й обурення роз'ятрювали їхні серця, серце Бойка тепер радіє за них, воно повне відрадної помсти. Тепер він може ходити цим містом і глузувати з російських держиморд і українських запроданців, що запобігливо позміняли свої прізвища".

А ось тут я посміялась: "Хто такий Ленін, Жанна не знала, вона чула, що це якийсь німецький агент, що його підіслали німці, щоб руйнувати революцію. Але її зворушили вояки-каліки, що так яскраво рвалися на фронт. Коли навіть солдати-каліки йдуть рятувати батьківщину, то чому б їй, Жанні, сильній, здоровій жінці, не піти б на фронт?!".

Описи Києва мені сподобались: "Осінь у Києві �� це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті. Що може бути кращого за Київ із його чудовими вулицями, парками й будівлями? Тим, хто кохається на старовині й пейзажах, це місто є фантастичний скарб, фантастичніший за скарби Мазепи. Це місто має таку барвисту історію, якої, мабуть, не мало жодне місто в світі. Його історія насичена війнами, руїною й будівництвом. Примхливий витвір старовинного ювеліра не міг би бути кращий за це місто. І ніяка вигадка романіста не могла б вигадати подій, що їх пережив Київ. Пам'ятники старовини аж надто цікаво переплелися в ньому з новими винаходами й фабриками. Вигляд фунікулера на Володимирській гірці зовсім не заважає вигляду Андріївської церкви, і димарі фабрик зовсім не порушують вечірньої гармонії огнів Подолу. Навпаки, трамвай, що мчиться Хрещатим яром, і суворий Арсенал, що підступив до стрункої дзвіниці й мережаних верхівок Лаври, лише поглиблюють екзотику й романтику Києва. На тлі облудливого вечора, що пронизаний електричними кругами огнів, що оточений важкими масивами будівель на розі сучасних галасливих вулиць старанно сперечається металевий голос радіо, що передає фокстрот, із голосами лірників і кобзарів, які співають пісень про Морозенка й Байду. Тінь святково вдягненого в коштовний жупан козака, що вийшов із пісні, гуляє вулицями й зачаровано слухає металеві радіоповідомлення про революції і страйки робітників. Справжній киянин відчуває себе нещасним вигнанцем у будь-якому іншому найкращому місті. Стефан Бойко, хоч і не був художник і не був аматор старовини, дуже любив Київ. Після всіх бурхливих подій громадянської війни Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на відповідальній роботі. Місто, за своєю історичною традицією, після війни й руїн знову захопилося будівництвом".

"На майдані перед Софією, що в вечірньому присмерку туманіє маревом давнини, Богдан Хмельницький на своєму баскому скакуні провадить гарячий мітинг із тінями козацьких полків. І чути, як тихо гудуть мідяними голосами дзвони, що їх розгойдує невидима рука вітру".

"Ракети бомбардують собор, і коли молодь стомлюється від свого завзяття, бадьорості й веселощів, коли остання ракета вогневим гейзером розбризкається серед високих хрестів собору, на дзвіницю вилазить вкрай роздратований мніх і починає розгойдувати важке бовкало найбільшого дзвона".

Ще в цій збірці є цікавий твір - "Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка" (епіграф, звісно, з Семенка - Тарас Шевченко з черевом і мозком, а не висхлі,підмащені олією мощі"). Шкурупій розповідає про закоханості Кобзаря, суперечки Шевченка з тургєнєвим, і намагання Тараса Григоровича повернути Костомарова до активної роботи.

Ще не можу не поділитись пасажами з оповідання "Клара" (алюзія на Клару Цеткін, obviously): «Міжнародний комуністичний день робітниць 8 березня цього 1933 року трудящі жінки в капіталістичних країнах зустрічають в обстанові найжорстокішої кризи, злиднів та безробіття...»

Або ось такий діалог з того ж твору: "- Цікаво, що воно буде далі, відповів я, і чим це все скінчиться.
- Там, у капіталістичних країнах, нове пробивається крізь усі шпарки і чинить заколот і руїну серед старого. Ми напередодні великих революційних зрушень, почав він. У нас же рясними зеленими паростками вже квітне вся країна. Нового стільки, що не встигаєш усе нотувати. Коли б хоч голова ще добре тримала все почуте і бачене, бо потім знову нові події, і все забудеться. От 8 березня. Жіночий день. День нової жінки. А хіба ми вже маємо в літературі цю нову жінку? Ні, ми ще не встигли дати її привабливий образ. Ми ще художньо його не оформили. Безліч подій і життя, насичене неймовірно швидкими темпами, заважають нам продумати деталі. Я знову який уже це раз писатиму цю березневу статтю. А хотілося б просто розповісти про нову жінку, про товариша, який поруч тебе, мене, поруч нас працює на соціалізм. Хотілося б показати хоча б натяком цю жінку, щоб усі відчули її".

У підсумку - Шкурупій класно пише, оця авангардність дуже помітна, це прикольно читати, але є моменти, коли агітка (?) прям неприховано випирає. Тому варто давати знижку на час та обставини, в яких писав автор. Врешті, радянська влада Шкурупія знищить (йому було всього лиш 34 роки), і не буде ніякого світлого соціалістичного майбутьного, справедливості\рівності\братерства\, чи нової радянської жінки. А будуть Голодомор, репресії та розстріли.