ŷ������

Тема впливу російської культури на українську занадто чутлива й наразі навряд чи тут можлива виважена дискусія. Ми схильні в кращому разі або трактувати його в колоніальному ключі �� вкрай негативно, або взагалі замовчувати. Автори цієї книжки вважають що він не тільки міг бути позитивним, але й активно сприяти українському націотворенню. Принаймні коли мова йде про досліджуване явище �� російський формалізм. Вони використовують концепцію «культурного трансферу» Мішеля Еспаня: «Ідея трансферу дозволяє побачити в рецепції українськими письменниками та літературними теоретиками досягнень революційної російської культури не стільки пасивне запозичення чи нав'язаний метрополією процес, скільки активний і свідомий вибір національної української культури, що будується». Хоча вже в передмові зауважено, що поняття культурного трансферу не може бути без істотних змін застосовне до імперських і постімперських ситуацій, коли існують умові нерівності між суспільствами, автори не зовсім послідовні, бо далі можна прочитати що «сама по собі рецепція ідей російського формалізму говорить про відкритість української культури та її готовність до сприйняття «чужого» досвіду» ніби в українців був вибір, сприймати чи не сприймати культуру метрополії. Проте, схоже, що це єдине комплексне дослідження дискурсу російського формалізму в українській культурі. Автори починають здалеку, досліджуючи зародки формальних методів в Україні за доволі традиційною схемою Потебня �� Франко �� Перетц �� Білецький до 1920-х років й після еміграція Петров �� Чижевський. Основна увага, звісно, на дискусіях 1920-х років. Якщо кратко підсумувати авторів, то український формалізм був оригінальним явищем й не зводився до віддзеркалення російського. З іншого боку, в Україні він «був орієнтований не на оновлення літературознавства як такого, але підпорядкований принципово іншому та масштабнішому завданню, яке не могли ставити в такому обсязі російські опоязівці часів НЕПу, �� справі «модернізації» національної культури». Такий підхід був радше утилітарним, тому не дав видатних теоретиків, а його практичне застосування було в комбінації з іншими методами, що часто виглядало надто еклектично.

На мою скромну думку, важко заперечити вплив російського формалізму на українську культуру. Тут я на боці Грабовича, а не Демської-Бузуляк. Чи можна його розглядати в рамках культурного трансферу й чи був український формалізм формалізмом у строгому розумінні �� питання дискусіні. Книга варта для ознайомлення, але будьте готові, що вона не просто написана російською й видана в Росії, вона написана в розрахунку на російського читача, який серйозно цікавиться українською культурою, тобто істоту цілком міфічну (ті кілька людей з академічних кіл могли б прочитати українською). Тобто тут пояснюються речі, які б для українського читача на потребували пояснень, а більше половини книги складають додатки, переважно перекладів з української (втім, є листи й спогади з російських архівів, які раніше не публікувалися).