ŷ������

Прочитав за один вечір і один ранок.

Дивне відчуття - читати щоденник минулих років, досі перебуваючи у цьому минулому. Ніби все описане якесь примарне, відбувалося колись дуже давно, і не з нами. Але ж ні - тут, з нами, не так давно, та і досі триває, і ставки ростуть, українці продовжують гинути.

Жах, який не закінчується, біль, який не проходить. Досвід, який хочеться описати тисячами слів, досвід, про який хочеться мовчати. Сторінки, які волів би швидко перегортати, сторінки, в кожне слово яких волів би вчитуватись.

Текст, який хочеш витіснити, натомість зануритися в якийсь вигаданий фентезійний світ з ельфами, але ось - вже прочитав, бо просто не міг дозволити собі зупинитися.

З одного боку - про вбитих цивільних, зґвалтованих росіянами дітей, знищені домівки, тотальний терор та геноцид українців.

З іншого боку - про наших героїв, «Тарантіно», волонтерів, взаємодопомогу, жагу до життя та любов.

Щоразу все важче шукати потрібні слова, рефлексуючи над текстами війни.

Нехай читають і рефлексують ті, хто цього досвіду не мав, і сподіваюсь не матиме.

Дякую Сашкові Михеду та ВСЛ за цю працю 🙏