What do you think?
Rate this book
Катананхе
Вони живуть у звичайній київській багатоквартирній панельці, із заквітчаними клумбами перед під’їздам� й тісними балконами, з яких літніми вечорами так приємно слухати місто й споглядати, як на нього опускається ніч. Вони � це Леся та Олекса, а також їхня донька-підлітка Тая і собака Діна. Їхнє життя теж здається звичайним, навіть банальним, аж поки у нього не вривається вихором надмірна пристрасть, яка загрожує зруйнувати та поховати під собою все � усталені звички, почуття одне до одного, ба навіть уявлення про самих себе. Занурюючи читача в оповідь, що на початках здається буденною, історія, яку розповідає Софія Андрухович, з кожним новим абзацом закручується немов пружина, обростає напругою й за якісь кількадесят сторінок вже несеться на читача нестримною лавиною, що заледве дозволяє перевести подих. І ця літературна лавина настільки майстерна, настільки витончена та прекрасна, що ми можемо лише зачудовано нею насолоджуватися.
224 pages, Hardcover
Published January 1, 2024
30 people are currently reading
1,075 people want to read
About the author
Sofia Andrukhovych
20books214followersSee also Софія Андрухович
Sofia Andrukhovych (* 17 November 1982) in Ivano-Frankivsk) is a contemporary Ukrainian writer and translator. She is the daughter of another Ukrainian writer Yuri Andrukhovych.
Sofia Andrukhovych (* 17 November 1982) in Ivano-Frankivsk) is a contemporary Ukrainian writer and translator. She is the daughter of another Ukrainian writer Yuri Andrukhovych.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 182 reviews
June 10, 2024
Міфо� про Актеона та Артеміду можна проілюструвати майже кожну розпачливу, бентежну, невтілену, невзаємну закоханість. Закоханість, здатну розчахнути людину, як розчахує двохсотлітню липу блискавка, не витримуючи тієї гостроти буття, котра буває лише під час грози десь на межі весни та літа.
Сорокарічним чоловіком я все ще достатньо яскраво пригадую того двадцятилітнього юнака, котрого заввишрашки і ненавмисно перетворювала на оленя чи не кожна поява в поблизькому просторі симпатичної жінки. Оленя, який начебто все розумів, але нічогісінько не вмів і не міг висловити. Оленя, якого розривали на клапті і згризали до кісток пси власних пристрастей � завжди голодні, нестримні та абсолютно невиховані.
Софія Андрухович романом "Катананхе" оприсутнила в Києві античну драму і доки я читав цей роман, мій власний світ погойдувався і балансував між комедією, трагедією та фарсом. Мені здавалося, що авторка знає про мене (і про псів моїх почуттів) більше, ніж я готовий за собою визнати. Та і сам я тепер з деякою підозрою спостерігатиму за моїми оболонськими консьєржами, двірничками, за чоловіком, який сидить під під'їздом сусіднього будинку і заговорює до всіх перехожих (я щоразу молюся Богу, якого немає, коли минаю його, щоби він цього разу промовчав), за дивовижно чемним і тому симпатичним охоронцем у "Форі", за мовчазною і завжди втомленою Сабріною з Нової Пошти � за всіма, і кожним, і кожною � підозрюючи їх у таких таємницях та пристрастях, яких я навіть уявляти не хочу.
Всі події у "Катананхе" мабуть вигадані, а співпадіння випадкові, але простір, де все відбувається, настільки мені впізнаваний і до найменших дрібниць знайомий, що тканина реальності репається на швах і спробуйте уявити, що з нами всіма буде, якщо я завтра визирну з вікна і побачу, як якась божевільна жінка вихлюпує на клумби фарбу з відер.
Ту вакханалію, яка несеться всередині книги, прекрасно передає яскраве фірмове оформлення за авторством Богдани Давидюк, а майже кишеньковий формат і захована під суперобкладинкою тактильність роблять "Катананхе" не просто літературним твором, а повноцінним (майже сакральним!) переживанням 💚
Сорокарічним чоловіком я все ще достатньо яскраво пригадую того двадцятилітнього юнака, котрого заввишрашки і ненавмисно перетворювала на оленя чи не кожна поява в поблизькому просторі симпатичної жінки. Оленя, який начебто все розумів, але нічогісінько не вмів і не міг висловити. Оленя, якого розривали на клапті і згризали до кісток пси власних пристрастей � завжди голодні, нестримні та абсолютно невиховані.
Софія Андрухович романом "Катананхе" оприсутнила в Києві античну драму і доки я читав цей роман, мій власний світ погойдувався і балансував між комедією, трагедією та фарсом. Мені здавалося, що авторка знає про мене (і про псів моїх почуттів) більше, ніж я готовий за собою визнати. Та і сам я тепер з деякою підозрою спостерігатиму за моїми оболонськими консьєржами, двірничками, за чоловіком, який сидить під під'їздом сусіднього будинку і заговорює до всіх перехожих (я щоразу молюся Богу, якого немає, коли минаю його, щоби він цього разу промовчав), за дивовижно чемним і тому симпатичним охоронцем у "Форі", за мовчазною і завжди втомленою Сабріною з Нової Пошти � за всіма, і кожним, і кожною � підозрюючи їх у таких таємницях та пристрастях, яких я навіть уявляти не хочу.
Всі події у "Катананхе" мабуть вигадані, а співпадіння випадкові, але простір, де все відбувається, настільки мені впізнаваний і до найменших дрібниць знайомий, що тканина реальності репається на швах і спробуйте уявити, що з нами всіма буде, якщо я завтра визирну з вікна і побачу, як якась божевільна жінка вихлюпує на клумби фарбу з відер.
Ту вакханалію, яка несеться всередині книги, прекрасно передає яскраве фірмове оформлення за авторством Богдани Давидюк, а майже кишеньковий формат і захована під суперобкладинкою тактильність роблять "Катананхе" не просто літературним твором, а повноцінним (майже сакральним!) переживанням 💚
Read
June 20, 2024Жінка прагне вічної молодості і зазнає за це кари, в лісах відбуваються п'яні оргії, де розмиваються правила суспільства і межі між людським і нелюдським, людина бореться з невблаганною природою (часто у приборканому масштабі газонних квітів і домашніх тварин) - та інші міфи і легенди київських околиць, що за величчю свого безуму нічим не поступаються своїм античним предтечам. Подобається атмосфера, шаленство незбагненних, але непорушних законів. Подобається, як тут проведено присутність війни: книжка, загалом, не про війну, але війна визначає обриси цього світу в усьому, це постійний камінь спотикання, який задає ритм кроків. Але для мене прочитання книжки чи то трошки занадто детерміноване, чи то, зрештою, навпаки: особисто я не дуже люблю забавку "вгадай, що тут метафорично закодовано", коли треба вгадати одне правильне тлумачення. Я не певна, чи тут цей випадок, але переказаний міф про Актеона й Артеміду (прекрасно переказаний! це дуже драматична і гарна оповідь! без зміни інтерпретації стосовно оригіналу, але дуже оживає воно все) нібито натякає, що це історія з ключем, треба підібрати ключі до інших сюжетів також, і ти той ключ пхаєш-пхаєш, а потім розумієш, що не в замок тицяєш, а в чиєсь відкрите око, і від цього лишається певна фрустрація. З іншого боку, текст же не мусить Щось Значити, хіба не достатньо диких псів, тілесних трансформацій, розмитої тіні фатуму в тунелях метро чи за вішаками в темному коридорі хрущовки?
"Як ти збираєшся помирати, якщо зовсім не можеш терпіти болю? Треба вчитися, чуєш?"
"Як ти збираєшся помирати, якщо зовсім не можеш терпіти болю? Треба вчитися, чуєш?"
June 23, 2024
Я думаю, що все ж важливо у розмові про цей текст говорити і про форму. 200 сторінок створюють ілюзію роману, але це лише ілюзія. Сюжет однолінійний, кількість проблем і життєвих перипетій � невелика, у тексті охоплено досить короткий період часу, а у жодного з персонажів ми не пірнаємо повністю, щоби його чи її зрозуміти, проемпатувати, присвоїти. «Катаненхе» � повість. Так, здавалося би, формат посередині між фрагментом-оповіданням і великою романоною кількістю персонажів й сюжетних поворотів залишився у 19-му столітті, хто у 21-му читатиме повість? Навпаки, коли читачам потрібно перемкнутися, випірнути зі свого світу в альтернативний, то саме менші формати є ідеальною формою � оповідання, новела, повість. Повість ніби промовляє: не бійтеся, ви прочитеєте мене швидко, це буде приємно і зовсім безболісно.
Словом, це повість. Повість, у якій головне слово: непевність.
Леся ніби й художниця, але це не точно. Олекса ніби й займається кондиціонерами, але в нього є минуле, яке він остаточно не артикулює. Олекса ніби й закрутив роман зі старшою жінкою Жанною, але чи це кохання, пристрасть, втеча не знає ніхто, можливо, навіть сама пара, але й тут впевненості немає. Донька Лесі й Олекси Тая � підлітка, тож у неї дуже багато запитань до світу, до того, що їй хочеться робити і де бути, що таке дружба і підтримка, у павутині невизначеності застрягає ще й батьківська любов. І тут непевність � чи можна покластися на батьків, чи можна несумніватися у їхніх намірах, чи можна перестати тривожитися хоч на мить? Пес Діна з притулку, тож він, точніше вона, ніколи не зможе остаточно бути впевневною людях, які одного разу вже покинули.
Навколо � війна, але ми не маємо часових маркереків, окрім спогаду про 2021 і ковід, геолокацій, окрім того, що це велике місто з річкою та метро, лиш назви станцій вказують нам на Київ. Знову ж війна існує на тлі, десь, колись родина сиділа із сусідами у підвалі, хтось був в окупації, будь-якої миті може залунати сигнал повітряної тривоги, але він не лунає і серцебиття через ракетну загрозу не пришвидшується. У цій книжці немає загроженості, тут є лиш непевність.
Те, що текст написаний фрагментами, те, що ці фрагменти не можуть скластися в остаточний пазл, те, що ми остаточно не розуміємо героїв, у жодній із ситуацій ми не буваємо до кінця, нас не пускають за обмежувальну лінію � у цьому дуже багато непевності. Я упевнена, що це вправа з письма, коли авторка робить все так, як їй заманеться, коли вона починає, але вагається чи закінчувати, коли вона остаточно не довіряє читачам, коли історія розказана на стільки, щоб цей твір став поруч із «Старими людьми», де також є роман між старшою пані та юнаком, із численними героїнями із «Жінок їхніх чоловіків», котрі просто живуть своє життя й постійно перебувають у пошуках чогось; поруч з «Феліксом Австрією», де є жіноча конкуренція (а тут вона така багатогранна: Леся-Олекса-Жанна, Леся-Олекса-Тая)� �
Софія Андрухович � авторка того рівня, коли кожен оприлюднений текст важливий, кожен мікродопис, інтервʼю, есей стають елементом творчості, який неможливо проігнорувати, щоб нашаровувати своє розуміння світів Софії. Ця повість теж важлива, бо показує нам, про що письменниці цікаво думати, як вона продовжує пропрацьовувати теми, у яких уже працювала і як змінююється оптика її тем.
Сьогодні ми багато говоримо про те, як писати про війну, які історії розповідати і навіть про те, чи можемо у 2024 уявити собі текст без війни? Однак Софія пише не про війну, вона пише про інше � про непевність, про непевність у побутовому і особистому, тож навіть якщо війна неназвана і неокреслена, існує десь далеко, вона робить непевним наше щоденне.
Словом, це повість. Повість, у якій головне слово: непевність.
Леся ніби й художниця, але це не точно. Олекса ніби й займається кондиціонерами, але в нього є минуле, яке він остаточно не артикулює. Олекса ніби й закрутив роман зі старшою жінкою Жанною, але чи це кохання, пристрасть, втеча не знає ніхто, можливо, навіть сама пара, але й тут впевненості немає. Донька Лесі й Олекси Тая � підлітка, тож у неї дуже багато запитань до світу, до того, що їй хочеться робити і де бути, що таке дружба і підтримка, у павутині невизначеності застрягає ще й батьківська любов. І тут непевність � чи можна покластися на батьків, чи можна несумніватися у їхніх намірах, чи можна перестати тривожитися хоч на мить? Пес Діна з притулку, тож він, точніше вона, ніколи не зможе остаточно бути впевневною людях, які одного разу вже покинули.
Навколо � війна, але ми не маємо часових маркереків, окрім спогаду про 2021 і ковід, геолокацій, окрім того, що це велике місто з річкою та метро, лиш назви станцій вказують нам на Київ. Знову ж війна існує на тлі, десь, колись родина сиділа із сусідами у підвалі, хтось був в окупації, будь-якої миті може залунати сигнал повітряної тривоги, але він не лунає і серцебиття через ракетну загрозу не пришвидшується. У цій книжці немає загроженості, тут є лиш непевність.
Те, що текст написаний фрагментами, те, що ці фрагменти не можуть скластися в остаточний пазл, те, що ми остаточно не розуміємо героїв, у жодній із ситуацій ми не буваємо до кінця, нас не пускають за обмежувальну лінію � у цьому дуже багато непевності. Я упевнена, що це вправа з письма, коли авторка робить все так, як їй заманеться, коли вона починає, але вагається чи закінчувати, коли вона остаточно не довіряє читачам, коли історія розказана на стільки, щоб цей твір став поруч із «Старими людьми», де також є роман між старшою пані та юнаком, із численними героїнями із «Жінок їхніх чоловіків», котрі просто живуть своє життя й постійно перебувають у пошуках чогось; поруч з «Феліксом Австрією», де є жіноча конкуренція (а тут вона така багатогранна: Леся-Олекса-Жанна, Леся-Олекса-Тая)� �
Софія Андрухович � авторка того рівня, коли кожен оприлюднений текст важливий, кожен мікродопис, інтервʼю, есей стають елементом творчості, який неможливо проігнорувати, щоб нашаровувати своє розуміння світів Софії. Ця повість теж важлива, бо показує нам, про що письменниці цікаво думати, як вона продовжує пропрацьовувати теми, у яких уже працювала і як змінююється оптика її тем.
Сьогодні ми багато говоримо про те, як писати про війну, які історії розповідати і навіть про те, чи можемо у 2024 уявити собі текст без війни? Однак Софія пише не про війну, вона пише про інше � про непевність, про непевність у побутовому і особистому, тож навіть якщо війна неназвана і неокреслена, існує десь далеко, вона робить непевним наше щоденне.
September 8, 2024
повний відгук на моєму книжковому ютубі:
щоб написати гарний роман про людей, то треба вийти зі своєї письменницької печери і подивитися на людей.
ця книга нагадала мені фільм Saltburn. така ж фальшива пафосність і награність з примітивним сюжетом, і купкою непотрібних відсилок, задля вдоволення его псевдоінтелектуалів.
книга сира й відчувається як чернетка для якогось сценарію.
щоб написати гарний роман про людей, то треба вийти зі своєї письменницької печери і подивитися на людей.
ця книга нагадала мені фільм Saltburn. така ж фальшива пафосність і награність з примітивним сюжетом, і купкою непотрібних відсилок, задля вдоволення его псевдоінтелектуалів.
книга сира й відчувається як чернетка для якогось сценарію.
June 14, 2024
страшенно незатишний текст, від якого не можеш відірватися
Read
December 27, 2024UPD. Ось Любка розповідає що він там зрозумів
Потребую книжковий клуб просто зараз. І якусь книгу простіше. Нарешті і в українській письменниці стався такий рівень, де я нічого не зрозуміла, але з задоволенням читала.
Ще допишу - якщо раніше книги сучукрписьменників нагадували фільми кіностудії Довженка (життя скуфів крізь мутне, часто брудне скло), то оця вже дійсно як Лантімос якийсь.
Потребую книжковий клуб просто зараз. І якусь книгу простіше. Нарешті і в українській письменниці стався такий рівень, де я нічого не зрозуміла, але з задоволенням читала.
Ще допишу - якщо раніше книги сучукрписьменників нагадували фільми кіностудії Довженка (життя скуфів крізь мутне, часто брудне скло), то оця вже дійсно як Лантімос якийсь.
July 9, 2024
Це була дивна книга.
Мені сподобалося як авторка передає згадки про війну, яка вже закінчилася. Текст написаний легко і читалося досить динамічно. Також були цікаві уривки, які самі по собі були як довершена історія.
Але і велике але. В кінці я залишилася з великим знаком питання - що це в біса було? І якщо для розуміння твору мені треба передивитися відео, статті і тлумачення - то це явно показник, що щось пішло не так. Я не говорю, що все має бути кристально чисто - бо в кожного різний рівень попередньо прочитаного і розуміння метафор - але не настільки - що більшість твору суцільний знак питання.
Герої залишили мене байдужими. Вони щось робили, кудись йшли, але це все потонуло за незрозумілими відсилками і нелогічною поведінкою.
Історія як в тумані - десь видно якісь уривки - але до чого вони? про що вони? Це як згадувати сон зранку - тільки епізоди, картинки і фрази. І тільки гадати, що ж це було і про що.
Мені сподобалося як авторка передає згадки про війну, яка вже закінчилася. Текст написаний легко і читалося досить динамічно. Також були цікаві уривки, які самі по собі були як довершена історія.
Але і велике але. В кінці я залишилася з великим знаком питання - що це в біса було? І якщо для розуміння твору мені треба передивитися відео, статті і тлумачення - то це явно показник, що щось пішло не так. Я не говорю, що все має бути кристально чисто - бо в кожного різний рівень попередньо прочитаного і розуміння метафор - але не настільки - що більшість твору суцільний знак питання.
Герої залишили мене байдужими. Вони щось робили, кудись йшли, але це все потонуло за незрозумілими відсилками і нелогічною поведінкою.
Історія як в тумані - десь видно якісь уривки - але до чого вони? про що вони? Це як згадувати сон зранку - тільки епізоди, картинки і фрази. І тільки гадати, що ж це було і про що.
September 15, 2024
Химерний роман про зраду, самотність та дорослішання. Це дуже зріла багатошарова проза, стилістично довершена та відчутна на всіх рівнях сприйняття. Софія так пише, що ти відчуваєш навколишнє оточення, запахи, звуки: сильний порив вітру чи біль від порізів, як наступаєш на хвіст собаки, чи набиваєш рота чипсами- буквально спостерігаєш з-за спини за діями дивакуватих героїв книги.
Попри те, що книга не проста у сприйнятті, потрібно шукати ключі для розуміння всіх натяків, текст на диво легко дається, події розвиваються динамічно, без просідань. Відповідно, ти не спотикаєшся що абзацу на кучерявих конструкціях.
Підозрюю, що Софія щиро любить творчість Лантімоса, бо «Катананхе» цілком органічно вливається в його химерний кіновсесвіт. Прочитавши книгу, склалося враження, наче я переглянув нову стрічку режисера, тільки натомість звичних декорацій тут виростає Лівий берег з його бетонними джунглями та прибережні хащі Дніпра. В образі Олекси доволі природно виглядає красень Колін Фаррелл, Лесі - чарівна Рейчел Вайс, а в образі розлучниці Жанни - доброзичлива Олівія Колман. Такий собі «Лобстер» по-київськи😀
Це чудова історія, яка по собі залишає чимало питань, але з претензією на можливий світлий фінал та з добрим оберемком суперечливих емоцій. Раджу!
Попри те, що книга не проста у сприйнятті, потрібно шукати ключі для розуміння всіх натяків, текст на диво легко дається, події розвиваються динамічно, без просідань. Відповідно, ти не спотикаєшся що абзацу на кучерявих конструкціях.
Підозрюю, що Софія щиро любить творчість Лантімоса, бо «Катананхе» цілком органічно вливається в його химерний кіновсесвіт. Прочитавши книгу, склалося враження, наче я переглянув нову стрічку режисера, тільки натомість звичних декорацій тут виростає Лівий берег з його бетонними джунглями та прибережні хащі Дніпра. В образі Олекси доволі природно виглядає красень Колін Фаррелл, Лесі - чарівна Рейчел Вайс, а в образі розлучниці Жанни - доброзичлива Олівія Колман. Такий собі «Лобстер» по-київськи😀
Це чудова історія, яка по собі залишає чимало питань, але з претензією на можливий світлий фінал та з добрим оберемком суперечливих емоцій. Раджу!
July 6, 2024
а не тре було оленя рятувати, і нічого б по пизді не пішло! пані софія шо, міт не читала? 🙃
не5 через не надто переконливі лесбійські мотиви, які я в авторки люблю зазвичай, але тут вони дещо награні й тому експлуатаційні. ну і через "дико агрюсь бро це крінж", бо вкладати ці слова в уста підлітків, щоб ми поняли, що це підлітки � крінж, бро
не5 через не надто переконливі лесбійські мотиви, які я в авторки люблю зазвичай, але тут вони дещо награні й тому експлуатаційні. ну і через "дико агрюсь бро це крінж", бо вкладати ці слова в уста підлітків, щоб ми поняли, що це підлітки � крінж, бро
June 29, 2024
4,5 🌟
було дуже цікаво, але не певна, що я зрозуміла все) як і, здається, багато хто
UPD: свіже інтерв'ю Софії Андрухович для кращого розуміння контексту
було дуже цікаво, але не певна, що я зрозуміла все) як і, здається, багато хто
UPD: свіже інтерв'ю Софії Андрухович для кращого розуміння контексту
September 20, 2024
Таке враження, що ця книжка вийшла десь із 2007-2010 років. Грязюка + багнюка + філологічна освіта. Потяг до натуралістичності, поверхові характери, яким одне з одним дуже погано, але вони вперто не зупиняються, приховані сенси в кожній каменюці � оце стиль євроремонту, але в літературі.
Підліткову драму тут створили ніби на базі 10-хвилинного перегляду рілзів. Якби все не було на такому серйозному обличчі, це можна було би сприйняти за вмілу карикатуру.
І як же я не люблю, коли міфи-легенди використовують просто заради інтелектуального шуму. У тому ж «Лазарусі» міфічний Київ вийшов набагато вигадливішим, але сильно менш пафосним.
Таня Петренко влучно порівняла це з Лантімосом � давньогрецькі міфи натягнуті на звичайних людей. Тільки от що в Лантімоса, що в Андрухович під усіма цими грецькими фігурами � пінопласт. Тому одні можуть безкінечно довго облизуватися й розколупувати там метафори, а інші (я) � будуть плюватися й сидіти над книжкою з кислим обличчям.
Порівняння метро зі змієм було хороше. І оформлення топове.
Підліткову драму тут створили ніби на базі 10-хвилинного перегляду рілзів. Якби все не було на такому серйозному обличчі, це можна було би сприйняти за вмілу карикатуру.
І як же я не люблю, коли міфи-легенди використовують просто заради інтелектуального шуму. У тому ж «Лазарусі» міфічний Київ вийшов набагато вигадливішим, але сильно менш пафосним.
Таня Петренко влучно порівняла це з Лантімосом � давньогрецькі міфи натягнуті на звичайних людей. Тільки от що в Лантімоса, що в Андрухович під усіма цими грецькими фігурами � пінопласт. Тому одні можуть безкінечно довго облизуватися й розколупувати там метафори, а інші (я) � будуть плюватися й сидіти над книжкою з кислим обличчям.
Порівняння метро зі змієм було хороше. І оформлення топове.
October 2, 2024
Це дуже чуттєва книжка про зіткнення жіночих криз віку в контексті нависаючого відчуття, що кожен день може бути останнім.
July 21, 2024
«� Це ж на все життя.
� Але ж ти у себе теж на все життя � це тебе не зупиняє?»
⬛️ «Катананхе» � це «Чорний квадрат» Малевича у сучасній українській літературі, реакцію викликає ідентичну. Шукаючи у ньому сенс або сюжет, відірваний від контекстів епохи, творчого шляху авторки, не усвідомлюючи ірраціональності мистецтва, глядач не побачить нічого, крім форми.
🏺«Катананхе» � це футуристична опера, де дивовижний текст сам по собі � це неймовірна музика, а те, що відбувається між рядків � лібрето невідомою нам мовою (здається, давньогрецькою).
Перш ніж розуміти твори мистецтва, варто навчитися їх відчувати. Я багато чого не зрозумів у «Катананхе»: це дуже складний текст, в плані сенсів, переспівів міфів і метафор, тут нічого додатково не пояснять. Дивовижну рецензію Ганни Улюри я прочитав, як окремий твір, в захопленні від ерудиції обох: пані Ганни та пані Софії. Які у нас жінки!!! ♥️
😍 Але, повірте, я отримав величезне задоволення від цих 220 сторінок.
Повний відгук тут:
� Але ж ти у себе теж на все життя � це тебе не зупиняє?»
⬛️ «Катананхе» � це «Чорний квадрат» Малевича у сучасній українській літературі, реакцію викликає ідентичну. Шукаючи у ньому сенс або сюжет, відірваний від контекстів епохи, творчого шляху авторки, не усвідомлюючи ірраціональності мистецтва, глядач не побачить нічого, крім форми.
🏺«Катананхе» � це футуристична опера, де дивовижний текст сам по собі � це неймовірна музика, а те, що відбувається між рядків � лібрето невідомою нам мовою (здається, давньогрецькою).
Перш ніж розуміти твори мистецтва, варто навчитися їх відчувати. Я багато чого не зрозумів у «Катананхе»: це дуже складний текст, в плані сенсів, переспівів міфів і метафор, тут нічого додатково не пояснять. Дивовижну рецензію Ганни Улюри я прочитав, як окремий твір, в захопленні від ерудиції обох: пані Ганни та пані Софії. Які у нас жінки!!! ♥️
😍 Але, повірте, я отримав величезне задоволення від цих 220 сторінок.
Повний відгук тут:
Read
June 15, 2024Моя проблема з цім текстом -- це огида і відраза, з якою авторка дивиться на людей. У персонажів цієї історії масні щокаті обличчя, болісно скривлені. Кволі голоси і спітнілі долоні. На їхню шкіру стікають піт, сльозі і шмарклі, а в шлунках щось тихенько булькає. Це потворні ззовні і пусті всередині дійові особи, які відрізняються одне від одного лише подіями, які відбуваються навколо. Виняток -- це третьорядні персонажі, які, скоріш за все, написані з реальних прототипів, і тому живі, а не химерні, хоч деякі з них і мертві.
Read
June 26, 2024Схоже, хто би і що би зараз не писав, все одно вийде книга про війну. Перевага цієї, що вона не буквально-прямолінійна.
August 8, 2024
«Катананхе» поки що найкраща книга року для мене, принаймні враження та посмак важко буде перевершити.
Я читала і хороші, і погані відгуки, розбори (бо роман (тут теж питання) упакований у міф грішно не розібрати, бо ось тобі метафора � олень, ось собаки), але все одно кожен залишається зі своїм. Якщо без жартів, то багатошаровість такого маленького тексту вражає до: «А що так можна було?».
Як і вражає якась незбагненна впізнавання всього � міста, людей, подій, про які може і не йдеться буквально. «Катананхе» взагалі про нас, мається на увазі про людей, людей, яких так поплавило, що вони намагаються триматися чогось звичного, але видають таку дискотеку, що лише з бурею приходить прозріння.
Я читала і хороші, і погані відгуки, розбори (бо роман (тут теж питання) упакований у міф грішно не розібрати, бо ось тобі метафора � олень, ось собаки), але все одно кожен залишається зі своїм. Якщо без жартів, то багатошаровість такого маленького тексту вражає до: «А що так можна було?».
Як і вражає якась незбагненна впізнавання всього � міста, людей, подій, про які може і не йдеться буквально. «Катананхе» взагалі про нас, мається на увазі про людей, людей, яких так поплавило, що вони намагаються триматися чогось звичного, але видають таку дискотеку, що лише з бурею приходить прозріння.
June 13, 2024
Андрухович одна із моїх улюблених авторок. Знайомство моє розпочалось з «Фелікс Австрія». Безповоротно я закохалась в неї після «Амадоки», бо це той роман, який можна перечитувати нескінчену кількість разів загортуючись у слова, як ковдру.
Книга «Катананхе» виросла з оповідання, і вона дуже різниця від ранньої короткої прози авторки. Видно, як зростає майстерність пані Софії і ця стрімка прогресія спонукатиме читача чекати кожну подальшу книгу з нетерпінн��м.
Як тільки «Катананхе» зʼявилась в книжкових магазинах, заледве дочекавшись вихідних, я побігла купувати її, відчуваючи на дотик нове видання і вдихаючи запах типографії. Видання має суперобкладинку, під якою захована синього кольору обкладинка з тисненням катананхе.
Про сюжет сказати нічого не може, це буде величезним спойлером. Бо глобального сюжету немає, є тільки міф про Актеона і Артеміду на початку книги, з якого починається і закінчується книга і всередині химерні, рвані історії різних персонажів тісно повʼязаних між собою.
Книга «Катананхе» виросла з оповідання, і вона дуже різниця від ранньої короткої прози авторки. Видно, як зростає майстерність пані Софії і ця стрімка прогресія спонукатиме читача чекати кожну подальшу книгу з нетерпінн��м.
Як тільки «Катананхе» зʼявилась в книжкових магазинах, заледве дочекавшись вихідних, я побігла купувати її, відчуваючи на дотик нове видання і вдихаючи запах типографії. Видання має суперобкладинку, під якою захована синього кольору обкладинка з тисненням катананхе.
Про сюжет сказати нічого не може, це буде величезним спойлером. Бо глобального сюжету немає, є тільки міф про Актеона і Артеміду на початку книги, з якого починається і закінчується книга і всередині химерні, рвані історії різних персонажів тісно повʼязаних між собою.
June 9, 2024
Від цієї книжки в мене болить все, просто все.
July 2, 2024
Книга про біль знання і радість забуття, про тривоги, що виринають щоразу коли ми думаємо про важливе, коли любимо. Про поранені серця, яких зараз так багато. Дуже дивна, трохи поза часова, хоч і із прив'язкою до нашої реальності.
June 29, 2024
Читаю відгуки і не можу зрозуміти, чому всі мовчать про те, як хріново написаний цей текст.
July 12, 2024
Хто любить фільми Лантімоса, зокрема Лобстера, раджу цю книгу)
Смачні описи, поствоєнний (?) київський легкий артхаус зі зрадою, проблемами вічної молодості та тілесністю, очікуваннями суспільства, складним підлітковим віком та античними міфами.
Тексти, продовження котрих уява само радо домальовує.
Смачні описи, поствоєнний (?) київський легкий артхаус зі зрадою, проблемами вічної молодості та тілесністю, очікуваннями суспільства, складним підлітковим віком та античними міфами.
Тексти, продовження котрих уява само радо домальовує.
June 15, 2024
Я майже ніколи не читаю книгу за одним заходом, але зараз це сталося, ще й потім я поверталася перечитувала деякі сторінки.
І якщо "Амадоку" я читала з легким відчуттям роботи і чимось схожим на обов'язок здолати поважний роман, то "Катананхе" читалася швидко і легко, із задоволенням від насичених описів і, незважаючи на короткі нестримні ридання.
Історія постійно викликала спогади давні і нещодавні, відгукувалась сьогоденням, впізнаваними рисами героїв. Дуже хочеться, щоб більше людей прочитали цей український сучасний роман високого рівня.
І якщо "Амадоку" я читала з легким відчуттям роботи і чимось схожим на обов'язок здолати поважний роман, то "Катананхе" читалася швидко і легко, із задоволенням від насичених описів і, незважаючи на короткі нестримні ридання.
Історія постійно викликала спогади давні і нещодавні, відгукувалась сьогоденням, впізнаваними рисами героїв. Дуже хочеться, щоб більше людей прочитали цей український сучасний роман високого рівня.
July 3, 2024
Якби не суспільний резонанс, я б не звернула увагу на цю книгу. Переоцінені сенси.
March 15, 2025
Треба мати неабияку письменницьку сміливість аби писати про війну ТАК ще під час війни.
Кожна книга Софії � це неймовірний ребус, який дуже цікаво розшифровувати і добирати ключі до замків.
На перший погляд дивна історія про три покоління жінок (ну бо зізнаємось, чоловіки тут відіграють майже фонову роль), які намагаються дати собі ради із СОБОЮ в повоєнному світі. Одна пережила страшенну втрату і плекає клумбу з розмаїттям квіточок під вікнами, друга намагається собі повернути колишню молодість уколами краси, а третя переживає всі "прєлєсті" підліткового віку.
Не дивлячись на поствоєнну тему, книжка все ж таки світла у фіналі. Бо всі врешті дістають прощення. Хоч і в різний спосіб.
Кожна книга Софії � це неймовірний ребус, який дуже цікаво розшифровувати і добирати ключі до замків.
На перший погляд дивна історія про три покоління жінок (ну бо зізнаємось, чоловіки тут відіграють майже фонову роль), які намагаються дати собі ради із СОБОЮ в повоєнному світі. Одна пережила страшенну втрату і плекає клумбу з розмаїттям квіточок під вікнами, друга намагається собі повернути колишню молодість уколами краси, а третя переживає всі "прєлєсті" підліткового віку.
Не дивлячись на поствоєнну тему, книжка все ж таки світла у фіналі. Бо всі врешті дістають прощення. Хоч і в різний спосіб.
January 1, 2025
Дуже сподобався цей роман. Люблю стиль Софії Андрухович, для мене тут ідеальна пропорція впізнаваного і химерного
Read
August 7, 2024спочатку може здатися, що це черговий текст про людську слабкість і недосконалість, але все не так просто. він скоріше про те, що в житті кожної людини знайдеться місце для пристрасті, гідної античної трагедії. буквально кожної: і в тих молодиків, що мешкають з вами “через стінку�, й у того сумного діда в картатій сорочці, що кудись постійно ходить зі своєю порожньою торбою, й навіть у непримітної бабусі, котра щодня порається зі своєю чепурненькою клумбочкою надворі. пристрасть пристрастю, але в решті решт все буде добре. ну, ок, переважно добре.
це глибоко київський текст. ні, не банальний, піднесений, зітканий з дифірамбів та інших каштанів на хрещатику, а відвертий, такий, що не боїться показати своє нутро. тут знайшлось місце похмурим багатоповерхівкам, занедбаним водоймам, вкритим ряскою, ґвалту серпокрильців та міськім божевільним. але ніт, не подумайте, що текст повністю негативний. він, скоріше, чесний. такий, що не намагається прикрити вади товстим шаром штукатурки, а допомагає розгледіти в недосконалостях красу та характер (хто впізнав качалку на гідропарку з перших нот, ставте лайк).
це дуже добре написаний та чудово скомпільований текст. є такий наративний принцип: “н� кажи, показуй�, і от саме він активно використовується в новелі. тут немає слова “війна�, але вона постійно поруч. тут немає артикульованого в лоба конфлікту між поколіннями, але він відбувається на фоні: в рухах, діях, жестах. тут є глибокі, обʼємні персонажі, але нам не приводять їх повні біографії � вистачить й дещиці дбайливо відібраних рис, а решту зробить уява. тут теж неймдроплять, але небагато й інколи доволі завуальовано (олекса з таєю грають в третій балдурс гейт, я вам кажу!). тут є нелінійний монтаж і буквально з перших сторінок відбувається дуже чесний foreshadowing.
новела коротенька, навіть лаконічна, але, як на мене, вилизана, викохана та дуже прискіпливо відредагована. коротше, я приємно здивований наскільки це зріла та цілісна робота. це моя перша софія андрухович. знавці, скажіть, вона вся така?
це глибоко київський текст. ні, не банальний, піднесений, зітканий з дифірамбів та інших каштанів на хрещатику, а відвертий, такий, що не боїться показати своє нутро. тут знайшлось місце похмурим багатоповерхівкам, занедбаним водоймам, вкритим ряскою, ґвалту серпокрильців та міськім божевільним. але ніт, не подумайте, що текст повністю негативний. він, скоріше, чесний. такий, що не намагається прикрити вади товстим шаром штукатурки, а допомагає розгледіти в недосконалостях красу та характер (хто впізнав качалку на гідропарку з перших нот, ставте лайк).
це дуже добре написаний та чудово скомпільований текст. є такий наративний принцип: “н� кажи, показуй�, і от саме він активно використовується в новелі. тут немає слова “війна�, але вона постійно поруч. тут немає артикульованого в лоба конфлікту між поколіннями, але він відбувається на фоні: в рухах, діях, жестах. тут є глибокі, обʼємні персонажі, але нам не приводять їх повні біографії � вистачить й дещиці дбайливо відібраних рис, а решту зробить уява. тут теж неймдроплять, але небагато й інколи доволі завуальовано (олекса з таєю грають в третій балдурс гейт, я вам кажу!). тут є нелінійний монтаж і буквально з перших сторінок відбувається дуже чесний foreshadowing.
новела коротенька, навіть лаконічна, але, як на мене, вилизана, викохана та дуже прискіпливо відредагована. коротше, я приємно здивований наскільки це зріла та цілісна робота. це моя перша софія андрухович. знавці, скажіть, вона вся така?
Read
August 2, 2024буду банальною, але це було прекрасно і таким, що прийдеться перечитувати.
багато шарів і на фоні постійна божевільність війни.
кожен персонаж божевільний і кажуть є втіленням міфа про Актеона. не знаю я тих міфів і вдавати із себе знавця не буду, але навіть якщо не знати ( і не мати бажання розбиратись у цьому), цей текст насичений. яким і має бути кожен хороший текст
*оцінку ставити не хочу, бо відчуваю, що враження мусять настоятись у цьому випадку*
багато шарів і на фоні постійна божевільність війни.
кожен персонаж божевільний і кажуть є втіленням міфа про Актеона. не знаю я тих міфів і вдавати із себе знавця не буду, але навіть якщо не знати ( і не мати бажання розбиратись у цьому), цей текст насичений. яким і має бути кожен хороший текст
*оцінку ставити не хочу, бо відчуваю, що враження мусять настоятись у цьому випадку*
June 16, 2024
Незвично, фантасмагорічно, містично, міфологічно, але й реалістично про життя, про старіння, про кохання, про підлітків... Інтелектуальний текст, вразив початок і фінал, взагалі все вразило...
December 23, 2024
навіщо я узагалі це прочитала.
July 7, 2024
тг: ну шо там по книжкам?
Це було перше знайомство з авторкою, і можу сказати що можна його назвати цитатою з цієї ж книги:
«� Ніби вгівно пірнаєш,—скривилась вона ізістрибнула.»
Десь так я і читала все це� навіть не знаю як то і назвати.
Я не прихильниця творів в яких треба «а шо воно малось на увазі», «а шо автор хотів цим сказати», «а я правильно зрозуміла».
Плюс різні «метафори» 🥱які просто виморювали, а не мотивували читати.
З усіх 120 сторінок, що я зрозуміла, ну те що було написано людською мовою, це те що головний герой зрадив свою дружину з сусідкою, все 🙄
Історія з оленем, там було більше питань, ніж відповідей. Незважаючи на те що чоловік авторки у фб, активно якось намагається пояснити, що «оленя там і не було, і це якийсь художній опис оленя». До чого він там був я так не зрозуміла.
Що бісило, можливо це був такий задум, це завжди коментарі головної героїні про «товстих» людей.
Також сенс цього коментаря який головна героїня сказала про хлопчика з довгим волоссям „Мен� задовбала ця жирна небінарна дівчинка.» мені не дуже зрозуміло.
1⭐️за обкладинку і 1⭐️за собаку Діну.
#відгук
Це було перше знайомство з авторкою, і можу сказати що можна його назвати цитатою з цієї ж книги:
«� Ніби вгівно пірнаєш,—скривилась вона ізістрибнула.»
Десь так я і читала все це� навіть не знаю як то і назвати.
Я не прихильниця творів в яких треба «а шо воно малось на увазі», «а шо автор хотів цим сказати», «а я правильно зрозуміла».
Плюс різні «метафори» 🥱які просто виморювали, а не мотивували читати.
З усіх 120 сторінок, що я зрозуміла, ну те що було написано людською мовою, це те що головний герой зрадив свою дружину з сусідкою, все 🙄
Історія з оленем, там було більше питань, ніж відповідей. Незважаючи на те що чоловік авторки у фб, активно якось намагається пояснити, що «оленя там і не було, і це якийсь художній опис оленя». До чого він там був я так не зрозуміла.
Що бісило, можливо це був такий задум, це завжди коментарі головної героїні про «товстих» людей.
Також сенс цього коментаря який головна героїня сказала про хлопчика з довгим волоссям „Мен� задовбала ця жирна небінарна дівчинка.» мені не дуже зрозуміло.
1⭐️за обкладинку і 1⭐️за собаку Діну.
#відгук
Displaying 1 - 30 of 182 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.