What do you think?
Rate this book
111 pages, Paperback
First published January 7, 2003
"Що віддаленіше й екзотичніше місце, то ймовірніше нам показуватимуть загиблих і помираючих крупним планом, неприкрито. Таким чином постколоніальна Африка, якщо винести за дужки її звабливу музику, існує у свідомості широкого загалу заможного світу передовсім як процесія незабутніх фото жертв із широко розплющеними очима, починаючи з голоду в Біафрі під кінець 1960-х до вцілілих у геноциді руандійських тутсі 1994 року, що забрав майже мільйон життів, а за кілька років по тому почали надходити фото дітей і дорослих з відрубаними кінцівками під час масового терору, який провадив Об’єднани� революційний фронт � повстанці у Сьєрра-Леоне. (Найновіший додаток до цієї серії � фотографії з поселень корінних народів, де цілі родини вимирають від СНІДу.) Повідомлення у цих видовиськ подвійне. Вони демонструють обурливе і несправедливе страждання, яке потрібно припинити. І водночас підтверджують, що таке там трапляється. Повсюдність таких фотографій і жахів хоч-не-хоч підживлює віру в неминучість трагедій у тих темних і відсталих, тобто бідних частинах світу. ... Загалом, жахливо понівечені тіла на опублікованих фотографіях зазвичай походять з Азії чи Африки. Цей журналістський звичай � спадок багатосотлітньої практики виставляти на огляд екзотичних, тобто колонізованих людей: африканців і мешканців далеких азіатських країн виставляли, як тварин у зоопарку, на етнологічних виставках у Лондоні, Парижі й інших європейських столицях від XVI до початку ХХ століття. ... Виставляючи на огляд фотографії насильства, заподіяного людям з темнішою шкірою в екзотичних країнах, і вмить забувши про міркування, які не дозволяють нам так само виставляти фотографії жертв насильства спосеред нашого населення, ми продовжуємо цю традицію"
"Доки ми співчуваємо, нам здається, що ми не співучасники того, що заподіює страждання. Наше співчуття декларує, що ми невинні, але й безсилі щось змінити.
Відкласти співчуття до тих, хто страждає від війни і вбивчої політики, на користь роздумів про місце наших привілеїв на тій самій мапі, що й їхнє страждання, і можливий зв’язо� між нашими привілеями і тими бідами (якого ми, можливо, уявляти не хочемо) � так, як багатство одних може передбачати злидні інших � це завдання, до якого болючі і зворушливі зображення дають тільки перший поштовх".
"Практика зображати жахливі страждання як те, що глядач повинен засудити, а по змозі й зупинити, входить в історію зображень у зв’язк� з однією конкретною темою: страждання цивільного населення від рук переможної армії, яка плюндрує завойовані землі".
ا" آن کس که هنوز از دیدن آنچه انسان قادر است ظالمانه بر سر هم نوع خود آورد، سرخورده میشو� ( یا حتی در مورد آن تردید دارد) هنوز به بلوغ رفتاری و روانی نرسیده است � {با اندکی تصرف} "ا
There is no war without photography, that notable aesthete of war Ernst Jiinger observed in 1930, thereby refining the irrepressible identification of the camera and the gun, "shooting" a subject and shooting a human being. War-making and picture-taking are congruent activities: "It is the same intelligence, whose weapons of annihilation can locate the enemy to the exact second and meter," wrote Jiinger, "that labors to preserve the great historical event in fine detail."
These dead are supremely uninterested in the living: in those who took their lives; in witnesses—and in us. Why should they seek our gaze? What would they have to say to us? "We"—this "we" is everyone who has never experienced anything like what they went through—don't understand. We don't get it. We truly can't imagine what it was like. We can't imagine how dreadful, how terrifying war is; and how normal it becomes.
Can't understand, can't imagine.
That's what every soldier, and every journalist and aid worker and independent observer who has put in time under fire, and had the luck to elude the death that struck down others nearby, stubbornly feels.
And they are right.