What do you think?
Rate this book
Доця
Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на "лю...", але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою головою
Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас - це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії - і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.
Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна - це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.
Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас - це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії - і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.
Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна - це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.
285 pages, Hardcover
First published January 1, 2019
93 people are currently reading
2,589 people want to read
About the author
Tamara Duda
2books29followersUkrainian pen name is Горіха Зерня.
Tamara Horikha Zernya (Tamara Duda) was born and raised in Kyiv. A poetry and prose author as well as a songwriter, she holds a degree in journalism from Taras Shevchenko National University in Kyiv. Daughter is her debut novel and has received favourable reviews from both literary critics and well-established Ukrainian writers. With the outbreak of war in Eastern Ukraine, Tamara took a leave of absence from her career to serve as a volunteer at the front. In 2014 and 2015, she and her husband raised funds for, purchased, and delivered equipment and aid to Ukrainian soldiers to the front.
Tamara Horikha Zernya (Tamara Duda) was born and raised in Kyiv. A poetry and prose author as well as a songwriter, she holds a degree in journalism from Taras Shevchenko National University in Kyiv. Daughter is her debut novel and has received favourable reviews from both literary critics and well-established Ukrainian writers. With the outbreak of war in Eastern Ukraine, Tamara took a leave of absence from her career to serve as a volunteer at the front. In 2014 and 2015, she and her husband raised funds for, purchased, and delivered equipment and aid to Ukrainian soldiers to the front.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 469 reviews
December 14, 2019
одна з найкращих книжок про нашу війну, які я читала. промовисті деталі, яскраві образи, сюжет, оця вся художня правда � це ж не вигадаєш. Хочу, щоб її переклали і почитали в Європі, щоб хоч трохи щось зрозуміти про нашу війну та окупований Донецьк.
і стиль сподобався - дотепно та є багато таких геть афористичних фраз. Тільки відредагувати ще треба, але це більше до літредів-коректорів.
і ще особисто мене підкупило, що головна героїня - художниця, і ці її вітражі та коштовне скло, і те в центрі роману � дуже тендітна і при тому неймовірно сильна жінка. І є там речення, що війна � це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь завжди дістається рикошетом. Так от тут жінка � в центрі війни, в нутрощах окупованого Донецька. І цей роман � це оплески українським волонтерам, завдяки яким ми не програли цю війну за перші дні
і стиль сподобався - дотепно та є багато таких геть афористичних фраз. Тільки відредагувати ще треба, але це більше до літредів-коректорів.
і ще особисто мене підкупило, що головна героїня - художниця, і ці її вітражі та коштовне скло, і те в центрі роману � дуже тендітна і при тому неймовірно сильна жінка. І є там речення, що війна � це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь завжди дістається рикошетом. Так от тут жінка � в центрі війни, в нутрощах окупованого Донецька. І цей роман � це оплески українським волонтерам, завдяки яким ми не програли цю війну за перші дні
October 7, 2020
Ох💔
Не заспокоїтися, аж поки не дочитати. Така вона і болюча, і надихаюча, і сильна, і прониклива.
Знаєте, це як з раною. Бачиш, що заживає, але дереш. Щоб просто побачити, що заживає.
Важка, але сторінки просто летять.
Не заспокоїтися, аж поки не дочитати. Така вона і болюча, і надихаюча, і сильна, і прониклива.
Знаєте, це як з раною. Бачиш, що заживає, але дереш. Щоб просто побачити, що заживає.
Важка, але сторінки просто летять.
Read
December 16, 2019Художниця-вітражистка в Донецьку, та сама Доця з назви, має успішний бізнес: робить лампи для місцевого криміналітетуйвітражі для церков московського патріархату, а паралельно обростає цілою супергеройською командою (від охорони зі строкатою і кривавою біографією до технолога по металу в інвалідному мізку) й досвідами, котрі, як згодом виявиться, життєво необхідні для подальшої партизанки (від екстремального водіння до вилазоку тир з усіма видами зброї - неминучим похідним від ведення бізнесу на Донбасі). Потім, після початку війни, команда починає підгодовувати українську армію, вивозити з Донецька вразливих осіб, влипати в погоні, рятувати своїх людейвсупереч усім імовірностям, провалюватися у дружбу і кохання, подекуди героїчно жертвувати собою - загалом, усе, як і належить у доброму бойовику.Становлення команди дуже жваво описано, це легко можна уявити монтажем з фільму про, скажімо, людей Ікс, де колектив збирають докупи. Та й узагалі, це дуже жвавий, дуже кінематографічний екшн з яскравими (не конче психологічно глибокими- але жанр і не передбачає) героями й кумедними пуантиками наприкінці майже кожного розділу, ось мій улюблений:
Мовчанка у слухавці тривала вічність і ще трошки, і тоді зовсім інший голос, старий і безмежно втомлений, прохрипів:
- [Ім'я персонажа], ти?
- Я.
- А ти де?
- У Дніпрі, у лікарні. А що?
Знову пауза, і тоді вже зовсім тихо:
- А кого ж ми зараз хоронимо?
Додаткові бонуси: "Доця" проходить тест Бехдель заввиграшки, що для роману про війну - неабиякий здобуток (і з однаковою симпатією подає різні моделі жіночності, від підкреслено конвенційних до підкреслено "не жінка, а воїн", як у головної героїні). Тести на інклюзивність проходить теж - є герой з обмеженою мобільністю, є герої з різним етнічним походженням.
Мені завжди шкода, коли через бідність нашого ринкукожна книжка мусить бути і швець, і жнець, і на дуді грець: ну, немає в нас окремо і репортажистики, і психологічного роману, і бойовика, а тому на кожне видання покладають одразу купу завдань, які не конче ставили перед собою автори, а потім ще й критикують за те, що, умовно кажучи, детектив був поганим любовним романом - хоча він узагалі не збирався ним бути, це від початку різні жанри. "Доця" потерпає від таких суперечливих очікувань чи не більше, ніж чи не будь-який інший текст за останній рік. З реакцій на фейсбуці і найчастіше цитованих фрагментів складалося враження, що це позиціонують як (а) літературу факту, документальний опис злочинів на окупованій території; (б) психологічне дослідження людей, які опинилися під окупацією, і їхніх різних стратегій - від опору до колаборації. Тому я й боялася читати - найчастіше цитують всякі страшні деталі з пункту (а), а читати про щось таке не завжди стає сил (так, ми мусимо це знати, але не в кожен момент є на те сили й нерви, я розумію, що це привілей нас, людей на мирній території, бо хтось не має цього привілею обирати - думати чи не думати про щось таке, бо це - частина їхнього життя, але). Коротше, я дарма боялася, бо насправді "Доця" -не документальний роман (попри наявність прототипів у певних сюжетів і персонажів) і не психологічна проза, не треба до неї ставити тих вимог, вона їм не відповідає, вонахороша у своєму жанрі. І вона - не лише про трагедії, вона передовсім про волю до життя і волю до боротьби, про турботу як прояв сили, і про любов до своїх людей і своєї землі, де тебе мертві підпирають знизу.
(Так, текст катастрофічно погано вичитаний,але це велике питання до видавництва, а не до авторки).
(А найкраща рецензія - як завжди, У неї значно глибші спостереження і враження, ніж у мене, як завжди.)
Мовчанка у слухавці тривала вічність і ще трошки, і тоді зовсім інший голос, старий і безмежно втомлений, прохрипів:
- [Ім'я персонажа], ти?
- Я.
- А ти де?
- У Дніпрі, у лікарні. А що?
Знову пауза, і тоді вже зовсім тихо:
- А кого ж ми зараз хоронимо?
Додаткові бонуси: "Доця" проходить тест Бехдель заввиграшки, що для роману про війну - неабиякий здобуток (і з однаковою симпатією подає різні моделі жіночності, від підкреслено конвенційних до підкреслено "не жінка, а воїн", як у головної героїні). Тести на інклюзивність проходить теж - є герой з обмеженою мобільністю, є герої з різним етнічним походженням.
Мені завжди шкода, коли через бідність нашого ринкукожна книжка мусить бути і швець, і жнець, і на дуді грець: ну, немає в нас окремо і репортажистики, і психологічного роману, і бойовика, а тому на кожне видання покладають одразу купу завдань, які не конче ставили перед собою автори, а потім ще й критикують за те, що, умовно кажучи, детектив був поганим любовним романом - хоча він узагалі не збирався ним бути, це від початку різні жанри. "Доця" потерпає від таких суперечливих очікувань чи не більше, ніж чи не будь-який інший текст за останній рік. З реакцій на фейсбуці і найчастіше цитованих фрагментів складалося враження, що це позиціонують як (а) літературу факту, документальний опис злочинів на окупованій території; (б) психологічне дослідження людей, які опинилися під окупацією, і їхніх різних стратегій - від опору до колаборації. Тому я й боялася читати - найчастіше цитують всякі страшні деталі з пункту (а), а читати про щось таке не завжди стає сил (так, ми мусимо це знати, але не в кожен момент є на те сили й нерви, я розумію, що це привілей нас, людей на мирній території, бо хтось не має цього привілею обирати - думати чи не думати про щось таке, бо це - частина їхнього життя, але). Коротше, я дарма боялася, бо насправді "Доця" -не документальний роман (попри наявність прототипів у певних сюжетів і персонажів) і не психологічна проза, не треба до неї ставити тих вимог, вона їм не відповідає, вонахороша у своєму жанрі. І вона - не лише про трагедії, вона передовсім про волю до життя і волю до боротьби, про турботу як прояв сили, і про любов до своїх людей і своєї землі, де тебе мертві підпирають знизу.
(Так, текст катастрофічно погано вичитаний,але це велике питання до видавництва, а не до авторки).
(А найкраща рецензія - як завжди, У неї значно глибші спостереження і враження, ніж у мене, як завжди.)
December 29, 2022
«Скільки разів зарікаєшся, опускаєш очі, відходиш убік, не втручаєшся, уникаєш конфліктів, але все одно десь у світі відбувається битва добра зі злом, і від цієї битви репає земля, і розлам завжди � завжди! � проходить у тебе під ногами.»
Я не хотіла ні цієї теми, ні цієї книги, ні щоб взагалі існувала якась необхідність для її створення. Кілька років просто відкладала знайомство з цією книгою. Я не знаю чому зараз. Я просто відчула, що готова пірнути в минуле, яке не може бути болючішим за наше страшне сьогодення. І дійсно, так і було.
Текст читався так легко, не було оцих моментів, коли закриваєш книгу, бо треба видихнути. Так легко і чесно про війну, що аж лячно. Про вбитого Чернявського, звільнення Маріуполя, ДАП, Боїнг і все-все, що хоч і покрилося патиною, але ніколи не зникне з пам’ят�. Сказитися, скільки всього наша країна вже пережила і скільки ще попереду�
«Шукають. Її шукають восьмий день. Саме стільки Аню протримали у підвалі. І Ані чотирнадцять років. Господи всеблагий, я не хочу знати деталі».
Так, я теж не хотіла б знати деталей, але нас вже ніхто не питає.
Я не хотіла ні цієї теми, ні цієї книги, ні щоб взагалі існувала якась необхідність для її створення. Кілька років просто відкладала знайомство з цією книгою. Я не знаю чому зараз. Я просто відчула, що готова пірнути в минуле, яке не може бути болючішим за наше страшне сьогодення. І дійсно, так і було.
Текст читався так легко, не було оцих моментів, коли закриваєш книгу, бо треба видихнути. Так легко і чесно про війну, що аж лячно. Про вбитого Чернявського, звільнення Маріуполя, ДАП, Боїнг і все-все, що хоч і покрилося патиною, але ніколи не зникне з пам’ят�. Сказитися, скільки всього наша країна вже пережила і скільки ще попереду�
«Шукають. Її шукають восьмий день. Саме стільки Аню протримали у підвалі. І Ані чотирнадцять років. Господи всеблагий, я не хочу знати деталі».
Так, я теж не хотіла б знати деталей, але нас вже ніхто не питає.
March 30, 2023
Brawurowo napisana książka, przepełniona brutalnością i graficznymi opisami przemocy, ale jednocześnie umiejętnie łącząca przerażający obraz wojny z elementami humoru. Sięgając po „Córeczkę� trochę bałem się, że będzie ociekać okrucieństwem tylko po to, żeby poruszyć i zszokować czytelnika, ale na szczęście autorka tak sprawnie potrafi balansować na tej granicy, że udało jej się zachować odpowiednie proporcje wszystkich elementów. Miejscami czytało się to niemal jak powieść przygodową, ale fakt, że działo się to naprawdę, tak niedawno i tak blisko nas, uświadamia o ogromie tragedii spotykające naszych sąsiadów.
May 2, 2020
«ДОЦЯ»
Тамара Горіха Зерня
Видавництво Білка, 2019
@bilka_publishing
⠶
«Доцю» я б охарактеризувала однією цитатою Лесі Українки з вірша «ЯК ДИТИНОЮ, БУВАЛО…�:
⠶
Щоб не плакать, я сміялась!
⠶
Написати книжку про такі трагічні, болючі й криваві події з доречним гумором і іронією � напрочуд складно.
⠶
Вправно переплести вигадані події з історією і воєнною хронікою, розкрити у звичайних людях героїв, не перетворюючи книжку на фарс і голлівудський бойовичок � ще складніше, але авторка і з цим впоралася.
⠶
До останньої сторінки думала, що ця «легкість» зображення страшних подій буде витримана до кінця, але мене таки здивували, кінцівка неочікувано довела мене до сліз...
⠶
Легко про важливе!
⠶
Відчула!
⠶
P.S. Ляльку біля книги поставила для сміху і сфотографувала, а вже коли дочитала, то зрозуміла, що цей контраст гарно гармоніює з текстом.
⠶
P.S.S. Жодна лялька спеціально для фото не постраждала, її яскравий вигляд � це художні фантазії мого юного візажиста.
⠶
Цитати:
⠶
«Зазираю в завтра - тьма і тьмуща тьма. І тьмуща тьм��. І тьмуща тьма. Тільки чорна водь. І чорна пуща.
⠶
Він все знав про Донецьк, цей ломом обперезаний поет із кочегарки, цей пророк, який не боявся нікого з них і який усіх переміг, але толку з тієї перемоги, коли Василь Стус мертвий, а вони живі, і діти їхні живі, і внуки заполонили всі вулиці? І що б він мені сказав, по правді кажучи? А я йому, якби мала таку можливість? Я б йому сказала «відповзай». Відповзай, здавайся, живи нормальним життям. Виховуй сина, виїжджай на дачу, лови карасиків. Пересидь, збережи генофонд. Якось воно буде.
⠶
Або ні.
⠶
Засуньте в дупу свою «хату скраю». Якби я побачила Стуса, я б йому сказала - убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб вони тебе розтерзали двадцять на одного, але до скону віку сцялися б у ліжко від самої згадки про тебе. Щоб нікому, ні одній скотині не повернувся язик назвати тебе самогубцем.»
⠶
#примхливачитака
Тамара Горіха Зерня
Видавництво Білка, 2019
@bilka_publishing
⠶
«Доцю» я б охарактеризувала однією цитатою Лесі Українки з вірша «ЯК ДИТИНОЮ, БУВАЛО…�:
⠶
Щоб не плакать, я сміялась!
⠶
Написати книжку про такі трагічні, болючі й криваві події з доречним гумором і іронією � напрочуд складно.
⠶
Вправно переплести вигадані події з історією і воєнною хронікою, розкрити у звичайних людях героїв, не перетворюючи книжку на фарс і голлівудський бойовичок � ще складніше, але авторка і з цим впоралася.
⠶
До останньої сторінки думала, що ця «легкість» зображення страшних подій буде витримана до кінця, але мене таки здивували, кінцівка неочікувано довела мене до сліз...
⠶
Легко про важливе!
⠶
Відчула!
⠶
P.S. Ляльку біля книги поставила для сміху і сфотографувала, а вже коли дочитала, то зрозуміла, що цей контраст гарно гармоніює з текстом.
⠶
P.S.S. Жодна лялька спеціально для фото не постраждала, її яскравий вигляд � це художні фантазії мого юного візажиста.
⠶
Цитати:
⠶
«Зазираю в завтра - тьма і тьмуща тьма. І тьмуща тьм��. І тьмуща тьма. Тільки чорна водь. І чорна пуща.
⠶
Він все знав про Донецьк, цей ломом обперезаний поет із кочегарки, цей пророк, який не боявся нікого з них і який усіх переміг, але толку з тієї перемоги, коли Василь Стус мертвий, а вони живі, і діти їхні живі, і внуки заполонили всі вулиці? І що б він мені сказав, по правді кажучи? А я йому, якби мала таку можливість? Я б йому сказала «відповзай». Відповзай, здавайся, живи нормальним життям. Виховуй сина, виїжджай на дачу, лови карасиків. Пересидь, збережи генофонд. Якось воно буде.
⠶
Або ні.
⠶
Засуньте в дупу свою «хату скраю». Якби я побачила Стуса, я б йому сказала - убивай! Вирви очі, викуси кадик, умри в бою, умри так, щоб вони тебе розтерзали двадцять на одного, але до скону віку сцялися б у ліжко від самої згадки про тебе. Щоб нікому, ні одній скотині не повернувся язик назвати тебе самогубцем.»
⠶
#примхливачитака
May 9, 2022
Dla tych, co w biegu - tak, musicie to przeczytać. Dziękuję, możecie przewijać dalej. A dla tych, co chcą jednak poniedziałkowego kazania, mam kilka tysięcy znaków o jednej z lepszych książek, jakie w tym roku przeczytałem.
�-
Zmiksowanie dramatu wojennego z komedią bywa dla pisarzy i pisarek zadaniem karkołomnym. Tamarze Dudzie jednak się udało, bo połączyła w “Córeczce� cięty język, inteligentny humor, olbrzymią wyobraźnię z miłością do miasta i kraju, w którym pewnego dnia wszystko się zmieniło.
“Gdyby to lato pozwolono mi spędzić w kriokomorze, nie wahałabym się ani sekundy. Napisałabym markerem na drzwiach “rozmrozić po wszystkim� i zapadłabym w śpiączkę�, pisze narratorka “Córeczki�, niezwykle udanej powieści Tamary Dudy, która to książka jest - co naprawdę budzi podziw - debiutem pisarki.
“Filigranowa i niepozorna, za to zwinna i wytrwała� bohaterka “Córeczki� mieszka w Doniecku i jest osobą przebojową, a gdyby nie wojna z pewnością zostałaby milionerką. Rzuciła pracę w supermarkecie i zaczęła spełniać się jako artystka. Zaczyna od niepozornych obrazków i witrażyków, by niemal po chwili realizować zamówienia na fikuśne żyrandole dla miejscowych bogaczy. Życie pełne sukcesów nie byłoby możliwe, gdyby nie szczęście do ludzi. Przynajmniej tych zatrudnianych do pracy, bo w miłości bohaterce “Córeczki� idzie - delikatnie mówiąc - marnie. Zgrany zespół do zadań wszelakich przypomina nam, że nic tak dobrze nie sprawdza się w powieściach przygodowych, jak drużyna. Jedni szukają pierścienia, a inni montują witraże w cerkwiach, by za chwilę stworzyć niewielki, acz niezwykle skuteczną jednostkę nieomal bojową.
Po wyczerpujących, acz udanych finansowo czasach przychodzi ten moment, gdy nikt już nie potrzebuje asymetrycznego żyrandolu z kamieni szlachetnych. Wybucha wojna. A raczej coś-tak-jakby-wojna. Tamara Duda w tej brawurowej, momentami nieomal stand-upowej powieści doskonale pokazuje pierwsze chwile wojny w Donbasie, to “zapadanie się w głąb króliczej nory�, podczas którego trudno ustalić kto nasz, kto ich, i czemu “oni� są czasem jak “nasi�, a czasem na kilometr widać, że to Czeczeńcy. Naszej bohaterka po krótkim szoku postanawia działać i wraz ze swoją wierną ekipą i przy pomocy mediów społecznościowych zakłada punkt pomocy dla ukraińskiej partyzantki, która prowadzi nierówną walkę z trudnym do zdefiniowania wrogiem. Bo zanim do Donbasu wkroczą Rosjanie, będą tam walczyć� no właśnie - ukraińscy Rosjanie, Rosjanie udający Ukraińców, ukraińscy Ukraińcy mówiący po rosyjsku�
�- Moje kochane chłopaki. Usiądźcie proszę, muszę wam zadać dwa ważne pytania. Pierwsze kto reflektuje na kalmary? Mam całą miskę. I drugie. Będzie wojna. Po której stronie zamierzacie walczyć?� - czasem trzeba niektóre pytania zadać wprost i pozwolić się ludziom skompromitować.
Nikt tu jednak nie dołącza do zielonych ludzików i “separów�, drużyna jest monolitem i wtedy się zaczyna. W kolejnych rozdziałach poznajemy różne oblicza wojny w Donbasie, od tragedii cywilów, przez wciągające opowieści o ratowaniu ludzi i dostarczaniu sprzętu partyzantom. Historie te są odrobinę przerysowane i momentami karykaturalne, ale może rzeczywistość wojny łatwiej znieść właśnie w ten sposób? Z pewnością łatwiej się o niej dzięki temu czyta. Im bliżej zakończenia, tym jest jednak poważniej, bo i los wojny zaczyna się robić poważniejszy. Zachwycające jest to jak Tamarze Dudzie za pomocą jednej osoby i jej drużyny udało się opowiedzieć kilkanaście poruszających wojennych historii. Chwilami miałem wrażenie, jakbym czytał reportaż gonzo, czyli taki w którym reporterka jest uczestniczką akcji, pozwalająca sobie na krytyczne, ironiczne komentarze wobec przeżywanej i opisywanej rzeczywistości.
“Jak wygląda miasto pod okupacją? Nie dacie wiary, ale normalnie. Miasto jak miasto. Autobusy jeżdżą, ludzie chodzą, sklepy są czynne�.
Jeśli ktoś chce zrozumieć jak wyglądał początek wojny w Donbasie, a nie ma siły na poważne reportaże, czy przedzieranie się przez wiadomości w sieci, to “Córeczka� będzie idealną - do tego łatwo przyswajalną - lekcją. Duda bez skrupułów i sentymentów zauważa, że Donbas był miejscem, w którym trudno było odróżnić bandytów od milicji, a wielu mieszkańców miało zupełnie gdzieś to, kto nimi będzie rządził, byle był spokój. No i z dwojga złego Rosja - nie tylko dla ogłupiałych od rosyjskiej propagandy staruszków - wydawała się krajem o wiele bardziej perspektywicznym, niż państwo z kartonu, jakim była dla nich Ukraina. “Nienawykli, niedouczeni i niegotowi mężczyźni padali pod pociskami, nie rozumiejąc, skąd padają strzały�. Mimo krytyki jest w “Córeczce� - momentami wręcz patetyczna - miłość do własnego kraju i wiele momentów lirycznych.
Innym ważnym do analizy “Córeczki� tropem jest oczywiście feminizm i rola kobiet podczas wojny. Bohaterka powieści walczy z patriarchatem instrumentalnie go wykorzystując, a Autorka jest czujna i wrażliwa na opowieści o losie kobiet podczas wojny. “Czułam za plecami siłę kobiet, które w tych samych warunkach czyniły to samo. Piekłam chleb i moje ręce sprawnie mieszały ciasto, jakby to było ich zwykle zajęcie�, opowiada narratorka powieści.
“Córeczka� to też galeria świetnie napisanych, wyrazistych postaci drugoplanowanych, jak Romuś, który “pchły w locie podkuwa�, Borysowycz, specjalista od transportu, konwoju i ratowania wszystkich z kłopotów, czy uparta jak osioł i - przy całej swojej wierze w podejrzane gusła - niezwykle momentami trzeźwa Olha Iwaniwna, babcie narratorki. Łatwo się z nimi zaprzyjaźnić, dzięki czemu ta dość obszerna powieść daje się przeczytać w jeden dzień. Zwłaszcza, gdy jedziecie pociągiem, co wiem z własnego doświadczenia.
Przekład Marcina Gaczkowskiego jest bardzo udany, choćby z tego powodu, że tylko dobry przekład sprawia, że jest po prostu śmiesznie, a ironiczne aluzje czytelne i zrozumiałe dla kogoś, kto nie skończył “kursu donbasologii stosowanej�. Do tego mamy sensowne i nieprzesadnie obszerne przypisy, oraz posłowie od autora przekładu, czego akurat jakoś nigdy nie jestem fanem, a tu wyszło przyzwoicie i nieprzegadanie. I jeszcze ta okładka Anny Waligórskiej!
Szczypta komizmu, łyżeczka ironii, wiaderko dramatu i dzielna drużyna skupiona wokół kruchej acz niezwykle dzielnej bohaterki. “Córeczka� - niezależnie od trudnego tematu i dość jednak poruszającego zakończenia - zostawia człowieka z poczuciem czytelniczego spełnienia.
�-
Zmiksowanie dramatu wojennego z komedią bywa dla pisarzy i pisarek zadaniem karkołomnym. Tamarze Dudzie jednak się udało, bo połączyła w “Córeczce� cięty język, inteligentny humor, olbrzymią wyobraźnię z miłością do miasta i kraju, w którym pewnego dnia wszystko się zmieniło.
“Gdyby to lato pozwolono mi spędzić w kriokomorze, nie wahałabym się ani sekundy. Napisałabym markerem na drzwiach “rozmrozić po wszystkim� i zapadłabym w śpiączkę�, pisze narratorka “Córeczki�, niezwykle udanej powieści Tamary Dudy, która to książka jest - co naprawdę budzi podziw - debiutem pisarki.
“Filigranowa i niepozorna, za to zwinna i wytrwała� bohaterka “Córeczki� mieszka w Doniecku i jest osobą przebojową, a gdyby nie wojna z pewnością zostałaby milionerką. Rzuciła pracę w supermarkecie i zaczęła spełniać się jako artystka. Zaczyna od niepozornych obrazków i witrażyków, by niemal po chwili realizować zamówienia na fikuśne żyrandole dla miejscowych bogaczy. Życie pełne sukcesów nie byłoby możliwe, gdyby nie szczęście do ludzi. Przynajmniej tych zatrudnianych do pracy, bo w miłości bohaterce “Córeczki� idzie - delikatnie mówiąc - marnie. Zgrany zespół do zadań wszelakich przypomina nam, że nic tak dobrze nie sprawdza się w powieściach przygodowych, jak drużyna. Jedni szukają pierścienia, a inni montują witraże w cerkwiach, by za chwilę stworzyć niewielki, acz niezwykle skuteczną jednostkę nieomal bojową.
Po wyczerpujących, acz udanych finansowo czasach przychodzi ten moment, gdy nikt już nie potrzebuje asymetrycznego żyrandolu z kamieni szlachetnych. Wybucha wojna. A raczej coś-tak-jakby-wojna. Tamara Duda w tej brawurowej, momentami nieomal stand-upowej powieści doskonale pokazuje pierwsze chwile wojny w Donbasie, to “zapadanie się w głąb króliczej nory�, podczas którego trudno ustalić kto nasz, kto ich, i czemu “oni� są czasem jak “nasi�, a czasem na kilometr widać, że to Czeczeńcy. Naszej bohaterka po krótkim szoku postanawia działać i wraz ze swoją wierną ekipą i przy pomocy mediów społecznościowych zakłada punkt pomocy dla ukraińskiej partyzantki, która prowadzi nierówną walkę z trudnym do zdefiniowania wrogiem. Bo zanim do Donbasu wkroczą Rosjanie, będą tam walczyć� no właśnie - ukraińscy Rosjanie, Rosjanie udający Ukraińców, ukraińscy Ukraińcy mówiący po rosyjsku�
�- Moje kochane chłopaki. Usiądźcie proszę, muszę wam zadać dwa ważne pytania. Pierwsze kto reflektuje na kalmary? Mam całą miskę. I drugie. Będzie wojna. Po której stronie zamierzacie walczyć?� - czasem trzeba niektóre pytania zadać wprost i pozwolić się ludziom skompromitować.
Nikt tu jednak nie dołącza do zielonych ludzików i “separów�, drużyna jest monolitem i wtedy się zaczyna. W kolejnych rozdziałach poznajemy różne oblicza wojny w Donbasie, od tragedii cywilów, przez wciągające opowieści o ratowaniu ludzi i dostarczaniu sprzętu partyzantom. Historie te są odrobinę przerysowane i momentami karykaturalne, ale może rzeczywistość wojny łatwiej znieść właśnie w ten sposób? Z pewnością łatwiej się o niej dzięki temu czyta. Im bliżej zakończenia, tym jest jednak poważniej, bo i los wojny zaczyna się robić poważniejszy. Zachwycające jest to jak Tamarze Dudzie za pomocą jednej osoby i jej drużyny udało się opowiedzieć kilkanaście poruszających wojennych historii. Chwilami miałem wrażenie, jakbym czytał reportaż gonzo, czyli taki w którym reporterka jest uczestniczką akcji, pozwalająca sobie na krytyczne, ironiczne komentarze wobec przeżywanej i opisywanej rzeczywistości.
“Jak wygląda miasto pod okupacją? Nie dacie wiary, ale normalnie. Miasto jak miasto. Autobusy jeżdżą, ludzie chodzą, sklepy są czynne�.
Jeśli ktoś chce zrozumieć jak wyglądał początek wojny w Donbasie, a nie ma siły na poważne reportaże, czy przedzieranie się przez wiadomości w sieci, to “Córeczka� będzie idealną - do tego łatwo przyswajalną - lekcją. Duda bez skrupułów i sentymentów zauważa, że Donbas był miejscem, w którym trudno było odróżnić bandytów od milicji, a wielu mieszkańców miało zupełnie gdzieś to, kto nimi będzie rządził, byle był spokój. No i z dwojga złego Rosja - nie tylko dla ogłupiałych od rosyjskiej propagandy staruszków - wydawała się krajem o wiele bardziej perspektywicznym, niż państwo z kartonu, jakim była dla nich Ukraina. “Nienawykli, niedouczeni i niegotowi mężczyźni padali pod pociskami, nie rozumiejąc, skąd padają strzały�. Mimo krytyki jest w “Córeczce� - momentami wręcz patetyczna - miłość do własnego kraju i wiele momentów lirycznych.
Innym ważnym do analizy “Córeczki� tropem jest oczywiście feminizm i rola kobiet podczas wojny. Bohaterka powieści walczy z patriarchatem instrumentalnie go wykorzystując, a Autorka jest czujna i wrażliwa na opowieści o losie kobiet podczas wojny. “Czułam za plecami siłę kobiet, które w tych samych warunkach czyniły to samo. Piekłam chleb i moje ręce sprawnie mieszały ciasto, jakby to było ich zwykle zajęcie�, opowiada narratorka powieści.
“Córeczka� to też galeria świetnie napisanych, wyrazistych postaci drugoplanowanych, jak Romuś, który “pchły w locie podkuwa�, Borysowycz, specjalista od transportu, konwoju i ratowania wszystkich z kłopotów, czy uparta jak osioł i - przy całej swojej wierze w podejrzane gusła - niezwykle momentami trzeźwa Olha Iwaniwna, babcie narratorki. Łatwo się z nimi zaprzyjaźnić, dzięki czemu ta dość obszerna powieść daje się przeczytać w jeden dzień. Zwłaszcza, gdy jedziecie pociągiem, co wiem z własnego doświadczenia.
Przekład Marcina Gaczkowskiego jest bardzo udany, choćby z tego powodu, że tylko dobry przekład sprawia, że jest po prostu śmiesznie, a ironiczne aluzje czytelne i zrozumiałe dla kogoś, kto nie skończył “kursu donbasologii stosowanej�. Do tego mamy sensowne i nieprzesadnie obszerne przypisy, oraz posłowie od autora przekładu, czego akurat jakoś nigdy nie jestem fanem, a tu wyszło przyzwoicie i nieprzegadanie. I jeszcze ta okładka Anny Waligórskiej!
Szczypta komizmu, łyżeczka ironii, wiaderko dramatu i dzielna drużyna skupiona wokół kruchej acz niezwykle dzielnej bohaterki. “Córeczka� - niezależnie od trudnego tematu i dość jednak poruszającego zakończenia - zostawia człowieka z poczuciem czytelniczego spełnienia.
April 18, 2022
Es domāju, ka varēšu uzrakstīt par šo grāmatu � bet pagaidām tikai � es elpoju �
[.. ] Es gribēju pateikt, ka viss ir normāli, var neskriet, man nesāp, taču pārdomāju. Runāšana prasīs piepūli, katrs vārds ir vesels darbs, bet es esmu aizņemta. Es elpoju, caur degunu ieelpa, caur muti izelpa, uzmanoties, lai nenojuktu, un vēl vācu kopā zivtiņas savā akvarijā. [..]
� un nebeidzami apbrīnoju Ukraiņu spēku. Tagad jo vairāk zinu un saprotu � Ukraina uzvarēs!
[.. ] Es gribēju pateikt, ka viss ir normāli, var neskriet, man nesāp, taču pārdomāju. Runāšana prasīs piepūli, katrs vārds ir vesels darbs, bet es esmu aizņemta. Es elpoju, caur degunu ieelpa, caur muti izelpa, uzmanoties, lai nenojuktu, un vēl vācu kopā zivtiņas savā akvarijā. [..]
� un nebeidzami apbrīnoju Ukraiņu spēku. Tagad jo vairāk zinu un saprotu � Ukraina uzvarēs!
March 22, 2024
Це безперечно одна з найкращих книг, що я читала останнім часом.
Не зважаючи на те, що це про війну, тема важка і доволі тригерна, книга читається на одному подиху. Кожне слово на своєму місці.
Не зважаючи на те, що це про війну, тема важка і доволі тригерна, книга читається на одному подиху. Кожне слово на своєму місці.
December 27, 2020
Коли я сказала, що почала читати "Доцю", мене знаючі люди попередили: книга настільки захоплює, що відірватися годі й можна читати до ранку. Зізнаюся: десь так воно було й у мене. Бо, по суті, це не роман у тому значенні, яке ми зазвичай вкладаємо в це книжкове поняття, це кінематографічний екшн із усіма притаманними цьому жанру поняттями.
Головна героїня � спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.
От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти � теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.
Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона � як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" � як популярне кіно, а воно зазвичай � вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...
Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте � там про життя...
Головна героїня � спочатку затюкана дівчинка, сирота, яка опинилася в чужому сірому місті й виживала "як усі", раптом відчуває поклик душі й стає відомою мисткинею, засновує власний бізнес, оточує себе суворими дядьками, які вміють домовлятися, вчиться водити машину, стріляти й узагалі все в неї окей. Аж тут трапляється 2014-й, і жити у Донецьку стає складно. Звісно, вона патріотка, бо ж родом із Рівненщини, тому глибоко переживає за те, аби Донецьк не став, як Крим. А ще за бізнес переживає, й за бабусю, звісно, теж. Виїхати бабуся не хоче, героїня вирішує її не полишати саму, бере активну участь у проукраїнських акціях, допомагає всім знедоленим і зрештою стає засновницею потужного волонтерського руху.
От пишу це все й думаю: що ж мені муляє в цій книзі? Адже все правильно, все як слід, такі книги нам потрібні. А потім згадую, як ця тендітна дівчинка переїхала бандитів, гасаючи на автівці по переораному полі, та так, що в чоловіків щелепи повідпадали. Як у кіноекшені, справді! А потім вона, чоловік в інвалідному візку, звичайна жінка, яка смачно готує, й іще кілька простих людей провели спецоперацію зі звільнення товариша з-під варти � теж геть як у кінобойовику! А якось її знудило від вигляду розчленованих тіл, які випали зі збитого "Боїнга", а за кілька десятків сторінок вона вже відділяла останки тіла подруги від тіл сепаратистів, аби похоронити те, що залишилося після вибуху гранати, в різних могилах. Такі різкі метаморфози теж притаманні кіно, бо там ніколи описувати відчуття й внутрішню ломку, там потрібно швидко показати яскраву картинку, яка не відпустить глядача.
Тож нарешті я зрозуміла, що не так із цією книжкою. Вона � як кіно. Цікава й захоплива, емоційна й хвилююча, про важливе й актуальне, про нашу війну, яка досі палає, про тих, хто там, у Донецьку, робить своє, і їм це значно складніше, ніж нам тут, і про них не говорять і не пишуть, а треба... Але роман "Доця" � як популярне кіно, а воно зазвичай � вигадка, неправда, щось екранне й далеке, подивився й забув, бо нащо ото довго перейматися, це ж кіно...
Тому для мене найправдивішою на сьогодні історією про війну залишаються книги Юрка Руденка "Психи двух морей" і "Свет и кирпич". Почитайте � там про життя...
April 12, 2021
Grāmata, kura iespēra pa saules pinumu un beidzās ar asaru slaucīšanu (grāmatai par karu es neskaitu to par maitekli). Un pēdējās dienās atkal parādās raksti par situāciju Ukrainā, tā ka uztrāpīju sevišķi aktuālai tēmai.
Kaut arī galvenajai varonei sanāk piedzīvot un izdzīvot pārāk daudz, lai tā būtu vienas vienīgas sievietes pieredze, es viņai pilnībā noticēju. Droši vien kā autores alter ego viņa izdara to, ko autore būtu vēl papildus gribējusi izdarīt (kaut palasot par viņu - autore jau izdarīja daudz). Lai nebūtu tik smagi lasīt, aprakstīs ir viss vienkāršā un vieglā valodā, un reizēm pat bija jāpasmaida. Tā kā galvenā varone ir sieviete, jāpiezīmē, ka sieviešu tēma galīgi neliekas mākslīga, lai uzsvērtu vienlīdzību vai kaut kā tā - autore ir sieviete un raksta no tāda redzes leņķa, kādu pazīst.
Uz grāmatas vāka sola, ka tā ir par mīlestību - nu jā ir, bet mūsu valoda savā ziņā ierobežo vārda izpratni. Jāizlīdzas ar (sen)grieķu - grāmta nemeklējiet eros, bet gan agape un philia. Mīlestība uz savu zemi ir mīlestība. Mīlestība uz savu tautu ir mīlestība. Mīlestība uz saviem biedriem un draugiem ir mīlestība.
Atzīstu, ka lasot nereti iedomājos, ko darītu tādā situācijā, jo tas viss notiek tik līdzīgā vidē un nemaz ne tik tālu un manā mājā arī vairums būtu tādi pat aptrakušie pensionāri, kas seperātistus sagaidītu atplestām rokām... Neticās, ka Latvjas armija būtu daudz gatavāka un labāk apgādāta. Dod Dievs, ka par to tikai lasām un ka arī tur tas murgs beidzas!
Kaut arī galvenajai varonei sanāk piedzīvot un izdzīvot pārāk daudz, lai tā būtu vienas vienīgas sievietes pieredze, es viņai pilnībā noticēju. Droši vien kā autores alter ego viņa izdara to, ko autore būtu vēl papildus gribējusi izdarīt (kaut palasot par viņu - autore jau izdarīja daudz). Lai nebūtu tik smagi lasīt, aprakstīs ir viss vienkāršā un vieglā valodā, un reizēm pat bija jāpasmaida. Tā kā galvenā varone ir sieviete, jāpiezīmē, ka sieviešu tēma galīgi neliekas mākslīga, lai uzsvērtu vienlīdzību vai kaut kā tā - autore ir sieviete un raksta no tāda redzes leņķa, kādu pazīst.
Uz grāmatas vāka sola, ka tā ir par mīlestību - nu jā ir, bet mūsu valoda savā ziņā ierobežo vārda izpratni. Jāizlīdzas ar (sen)grieķu - grāmta nemeklējiet eros, bet gan agape un philia. Mīlestība uz savu zemi ir mīlestība. Mīlestība uz savu tautu ir mīlestība. Mīlestība uz saviem biedriem un draugiem ir mīlestība.
Atzīstu, ka lasot nereti iedomājos, ko darītu tādā situācijā, jo tas viss notiek tik līdzīgā vidē un nemaz ne tik tālu un manā mājā arī vairums būtu tādi pat aptrakušie pensionāri, kas seperātistus sagaidītu atplestām rokām... Neticās, ka Latvjas armija būtu daudz gatavāka un labāk apgādāta. Dod Dievs, ka par to tikai lasām un ka arī tur tas murgs beidzas!
March 29, 2022
Viens no tiem darbiem, kuru grūti vērtēt ar zvaigznītēm vai vārdiem "patika/nepatika", tā gan nav autobiogrāfija, taču pastāsta reālus stāstus, kas norisinājušies ar reāliem cilvēkiem. Tik daudz, kas ir lasīts par kariem, kas norisinājušies pirms vairākiem gadsimtiem, pirms pārsimts vai pārdesmit gadiem, bet par karu, kurš norisinājās pirms pāris (8 gadiem) un diemžēl ir atsācies no jauna... Tas ir prātam neaptverami, ko cilvēks cilvēkam spēj nodarīt... Taču šis ir neticami vieglā un brīžam humorpilnā valodā uzrakstīts darbs, kas patiesībā tas ir vienīgais veids, kā tikt pāri un pārdzīvot šīs šausmas...
Man ir grūti pateikt, ko citu, kā vien lasiet šo darbu un ieklausieties ukraiņu balsīs, kas lūdz pēc palīdzības. Dodiet šo grāmatu lasīt saviem draugiem, radiem un kaimiņiem, un, ziniet, arī tiem, kas ir jūsu ienaidnieki, jo ikkatram ir jāzina, kas notiek mums blakus!
#slavaukraini
Man ir grūti pateikt, ko citu, kā vien lasiet šo darbu un ieklausieties ukraiņu balsīs, kas lūdz pēc palīdzības. Dodiet šo grāmatu lasīt saviem draugiem, radiem un kaimiņiem, un, ziniet, arī tiem, kas ir jūsu ienaidnieki, jo ikkatram ir jāzina, kas notiek mums blakus!
#slavaukraini
February 24, 2022
Tik aktuāli, kā vēl nekad....
"Reizēm sapnī redzu, ka stāvu lauka vidū biezā miglā. Balti pavedieni plūst zem kājām, miglas pilna mute un acis. Es esmu viena un reizē neesmu vientuļa. Pa kreisi un pa labi iet vīrieši un sievietes, klusējot, nenovēršot acis. Pa vienam, pulciņos. Ar karabīnēm, ar automātiem. Viņi neapstājas, tikai piebremzē. Viņu kļūst arvien vairāk, un es ļoti steidzos. Katram kaut ko ielieku rokās � kam cigaretes, kam maizītes, kam slāpētāju vai magazīnu. Viņi neatskatīdamies paņem un izgaist tumsā, un es neuzdrīkstos aizturēt, jo laika necik nav atlicis. Es neredzu sejas, tikai rokas un muguras, rokas un muguras. Tāda bija mana armija, tāda tā man palikusi atmiņā.
Rokas un muguras."
Vai jūs atceraties 2014.gada notikumus Ukrainā? Atzīšos, es ļoti virspusēji. Kādas asociācijas jums izraisa Doņecka un separātisti? Līdz "Meitiņas" izlasīšanai man tas likās kaut kas tāls, tikai daļa no senas ziņu lentes.
"Meitiņa" bija blieziens, tiešs trāpījums sirdī. Izkāpšana no inertuma un komforta zonas.
Vairāk šeit:
"Reizēm sapnī redzu, ka stāvu lauka vidū biezā miglā. Balti pavedieni plūst zem kājām, miglas pilna mute un acis. Es esmu viena un reizē neesmu vientuļa. Pa kreisi un pa labi iet vīrieši un sievietes, klusējot, nenovēršot acis. Pa vienam, pulciņos. Ar karabīnēm, ar automātiem. Viņi neapstājas, tikai piebremzē. Viņu kļūst arvien vairāk, un es ļoti steidzos. Katram kaut ko ielieku rokās � kam cigaretes, kam maizītes, kam slāpētāju vai magazīnu. Viņi neatskatīdamies paņem un izgaist tumsā, un es neuzdrīkstos aizturēt, jo laika necik nav atlicis. Es neredzu sejas, tikai rokas un muguras, rokas un muguras. Tāda bija mana armija, tāda tā man palikusi atmiņā.
Rokas un muguras."
Vai jūs atceraties 2014.gada notikumus Ukrainā? Atzīšos, es ļoti virspusēji. Kādas asociācijas jums izraisa Doņecka un separātisti? Līdz "Meitiņas" izlasīšanai man tas likās kaut kas tāls, tikai daļa no senas ziņu lentes.
"Meitiņa" bija blieziens, tiešs trāpījums sirdī. Izkāpšana no inertuma un komforta zonas.
Vairāk šeit:
October 1, 2022
Той момент, коли на годиннику 3 ночі, ти перегорнула останню сторінку, але тебе рве, ковбасить і тіпає від прочитаного. Від того, що це справжнє і дуже живе. Ти смієшся і плачеш, вигукуєш від здивування чи вголос обурюєшся.
Прочитали книгу - передавайте далі. Таким треба ділитися.
Бо це не про війну, і не про волонтерів, і не про смерть. Це про життя незважаючи ні на що. І про гідність та вибір.
П.С. Побачила одну рецензію, критичну. І до неї коментар, мовляв, нарешті хтось прочитав це очима. Подумалося, а може не треба очима? Може воно і написано, щоби отак, серцем?
П.С.2. Перечитати вдруге після 200 днів війни, після оцього ЗАпоріжжя, Дніпра і собаки Крим, яка плаче над будинком, в якому завалило її людей - не найкраща ідея. Не додає оптимізму( Ріже все так само боляче
Прочитали книгу - передавайте далі. Таким треба ділитися.
Бо це не про війну, і не про волонтерів, і не про смерть. Це про життя незважаючи ні на що. І про гідність та вибір.
П.С. Побачила одну рецензію, критичну. І до неї коментар, мовляв, нарешті хтось прочитав це очима. Подумалося, а може не треба очима? Може воно і написано, щоби отак, серцем?
П.С.2. Перечитати вдруге після 200 днів війни, після оцього ЗАпоріжжя, Дніпра і собаки Крим, яка плаче над будинком, в якому завалило її людей - не найкраща ідея. Не додає оптимізму( Ріже все так само боляче
December 24, 2020
Не маємо жодного права забувати, бо надто дорогою ціною даровані нам дні спокою, коли щодня гинуть за Україну.
Прочитайте її
Прочитайте її
March 31, 2022
4.5
"Dzīve vispār bija pārvietojusies uz virtuālo realitāti, jo īstajā viss bija nesaprotams un baigs." (49.lpp.)
"-Puiši, mani dārgie, kā es jūs visus mīlu. Nāciet, sēdieties, man ir divi svarīgi jautājumi. Pirmais- kurš grib kalmārus? Man ir vesela bļoda.
Un otrais. Te būs karš. Sakiet man, lūdzami, kurā pusē jūs plānojat karot?"
Izrādās grāmatām, tāpat kā sezonas precēm lielveikalos vai pirmsvētku dekoriem ir attiecīgais aktualitātes laiks. Lai cik arī negribētos to atzīt (kurš gan grib slavu iegūt negatīvā aspektā), šī grāmata ir burtiski atkal iemirdzējusies saistībā ar šī brīža dramatiskajiem notikumiem, kad Krievija ir iebrukusi Ukrainā.
Man likās, ka es nespēšu izlasīt "Meitiņu", neskatoties uz aktualitāti un nozīmību. Un daļēji tā arī izrādījās taisnība, jo divas nedēļas nevarēju atvērt ne šo, ne arī kādu citu literāro darbu. Par ikdienas lasāmvielu vairākas stundas no vietas man kļuva interneta posti un jaunākās ziņas.
Reizē manī valdīja neliela skepse, vai pašreizējās šausmas un līdzi jušana notikumiem Ukrainā nemaldinās vērtējumā. Bet velti, eh, velti.
"Meitiņa" ir ne tikai unikāls romāns, kas balstīts uz reāliem notikumiem Ukrainā 2014.gadā, bet tam ir arī īpaša literārā vērtība. Nezinot fona stāstu, ka notikumi ir reālāki par reāliem, es teiktu, ka tas ir spriedzes trilleris, kas visskarbākos atgadījumus spēj atšķaidīt neuzbāzīgi melnā humorā. Taču te, tāpat kā vairākus tūkstošus kilometru tālāk viss notiek pa īstam, un sentimentāla cilvēcība mijas ar neiedomājamām šausmām.
Es gribu teikt tikai vienu- izlasi! Šis ir patiesi iespaidīgs romāns par drosmīgo Ukrainu, kas pašlaik cīnās par visiem mums, un sarežģītā, izvēlēm, kuras jāizdara ikvienam ukrainim.
"Dzīve vispār bija pārvietojusies uz virtuālo realitāti, jo īstajā viss bija nesaprotams un baigs." (49.lpp.)
"-Puiši, mani dārgie, kā es jūs visus mīlu. Nāciet, sēdieties, man ir divi svarīgi jautājumi. Pirmais- kurš grib kalmārus? Man ir vesela bļoda.
Un otrais. Te būs karš. Sakiet man, lūdzami, kurā pusē jūs plānojat karot?"
Izrādās grāmatām, tāpat kā sezonas precēm lielveikalos vai pirmsvētku dekoriem ir attiecīgais aktualitātes laiks. Lai cik arī negribētos to atzīt (kurš gan grib slavu iegūt negatīvā aspektā), šī grāmata ir burtiski atkal iemirdzējusies saistībā ar šī brīža dramatiskajiem notikumiem, kad Krievija ir iebrukusi Ukrainā.
Man likās, ka es nespēšu izlasīt "Meitiņu", neskatoties uz aktualitāti un nozīmību. Un daļēji tā arī izrādījās taisnība, jo divas nedēļas nevarēju atvērt ne šo, ne arī kādu citu literāro darbu. Par ikdienas lasāmvielu vairākas stundas no vietas man kļuva interneta posti un jaunākās ziņas.
Reizē manī valdīja neliela skepse, vai pašreizējās šausmas un līdzi jušana notikumiem Ukrainā nemaldinās vērtējumā. Bet velti, eh, velti.
"Meitiņa" ir ne tikai unikāls romāns, kas balstīts uz reāliem notikumiem Ukrainā 2014.gadā, bet tam ir arī īpaša literārā vērtība. Nezinot fona stāstu, ka notikumi ir reālāki par reāliem, es teiktu, ka tas ir spriedzes trilleris, kas visskarbākos atgadījumus spēj atšķaidīt neuzbāzīgi melnā humorā. Taču te, tāpat kā vairākus tūkstošus kilometru tālāk viss notiek pa īstam, un sentimentāla cilvēcība mijas ar neiedomājamām šausmām.
Es gribu teikt tikai vienu- izlasi! Šis ir patiesi iespaidīgs romāns par drosmīgo Ukrainu, kas pašlaik cīnās par visiem mums, un sarežģītā, izvēlēm, kuras jāizdara ikvienam ukrainim.
February 2, 2021
Місто дії Донецьк, початок війни у 2014...
Я дуже добре знаю це місто і ця книга показала мені його сплюндрованим орками, назва районів міста та вулиць таж сама, але не впізнаєш ані міста ані людей, які там жили.
Ця книга - це концентрат розповідей всіх моїх знайомих дончан, які були в місті у 2014му. Читати Доцю було досить важко і коли сльози підступали до очей, робила глибокий вдих, розширяла очі, дочитувала до *** та відкладала книгу...
Я дуже добре знаю це місто і ця книга показала мені його сплюндрованим орками, назва районів міста та вулиць таж сама, але не впізнаєш ані міста ані людей, які там жили.
Ця книга - це концентрат розповідей всіх моїх знайомих дончан, які були в місті у 2014му. Читати Доцю було досить важко і коли сльози підступали до очей, робила глибокий вдих, розширяла очі, дочитувала до *** та відкладала книгу...
April 26, 2020
книжка, від якої неможливо відірватись. яку ковтаєш за 6 годин і не можеш оговтатись. від якої мурахи під шкірою на кожній сторінці. якій не можливо не вірити, бо ти якщо не пережив це особисто, то точно чув від близьких. сильна книжка
April 24, 2024
На шматки просто розірвала серце
July 22, 2020
Книжка, що розпанахає вас навпіл. Потихеньку, методично, продумано. Буде так боляче, як ніколи.
Книжка, що оголює правду, здираючи з неї останнє ошмаття зношеного одягу. Книжка, зі сторінок якої на тебе дивляться скажені очиська тієї правди, і ти чуєш: ось тобі зґвалтоване окупантами чотирнадцятирічне дівча, ось тобі ватяні штани 1937 року для українських військових влітку 2014, ось тобі фарш із плоті молодих солдат, ось тобі спустошені розбиті села, ось тобі... Донецьк 2014го.
"Доця" - книжка про війну, віданність, віру і патріотизм. Кожне з цих понять тут навмисно викривлюється, ставиться під питання, перевіряється на блошивість. Та й самого читача текст ніби перевіряє на совість - незручних діалогів із собою під час читання не оминути.
Сподобалось, наскільки реалістичними є герої та образи, яких зустрічаєш в романі. Суто типові для українського сходу, а також багатьох промислових маленьких містечок країни. І умови, в яких їм усім доводиться жити, працювати, "мутити"...
І питання мови тут так красиво обіграно, ніби й не йдеться про це зовсім, але насправді ж лише "ніби". Загалом, тем піднято цілий ряд.
Діалоги разом із внутрішніми монологами головної героїні, як на мене, дуже і дуже вдалі.
Мова тут проста і зрозуміла, жива українська, без зайвих заковик.
Чорнотну чорноту сюжету авторка частенько розбавляє гумором та іронією, рятуючи читача і допомагаючи йому робити паузи на вдих-видих. До речі, жесть тут наростає, не одразу б'є обухом по голові. Хоча останні сцени для мене були занадто неочікуваними.
Знаєте, я обома руками за незручні книги. Однак вважаю, що казати у передмові "Доця" є документальною настільки, наскільки це можливо для художнього твору", наприкінці розмазати об асфальт усі читацькі співпереживання й болі, а останньою сторінкою ніби-то подарувати надію на краще майбутнє - жорстоко.
Розумію, що сил і сміливості на цю книгу стане не в кожного.
Та менше з тим, роман про нас і про наш біль, тому треба брати і читати.
І наостанок...
Яка ж пічальна обкладинка у "Доці" - хоч око вирви! Якість друку чорнобілих світлин на початку розділів - такий же треш. Сподіваюсь, задумувалось насправді щось стильніше. Бо не уявляю, які могли бути здорові аргументи за такий лук.
Книжка, що оголює правду, здираючи з неї останнє ошмаття зношеного одягу. Книжка, зі сторінок якої на тебе дивляться скажені очиська тієї правди, і ти чуєш: ось тобі зґвалтоване окупантами чотирнадцятирічне дівча, ось тобі ватяні штани 1937 року для українських військових влітку 2014, ось тобі фарш із плоті молодих солдат, ось тобі спустошені розбиті села, ось тобі... Донецьк 2014го.
"Доця" - книжка про війну, віданність, віру і патріотизм. Кожне з цих понять тут навмисно викривлюється, ставиться під питання, перевіряється на блошивість. Та й самого читача текст ніби перевіряє на совість - незручних діалогів із собою під час читання не оминути.
Сподобалось, наскільки реалістичними є герої та образи, яких зустрічаєш в романі. Суто типові для українського сходу, а також багатьох промислових маленьких містечок країни. І умови, в яких їм усім доводиться жити, працювати, "мутити"...
І питання мови тут так красиво обіграно, ніби й не йдеться про це зовсім, але насправді ж лише "ніби". Загалом, тем піднято цілий ряд.
Діалоги разом із внутрішніми монологами головної героїні, як на мене, дуже і дуже вдалі.
Мова тут проста і зрозуміла, жива українська, без зайвих заковик.
Чорнотну чорноту сюжету авторка частенько розбавляє гумором та іронією, рятуючи читача і допомагаючи йому робити паузи на вдих-видих. До речі, жесть тут наростає, не одразу б'є обухом по голові. Хоча останні сцени для мене були занадто неочікуваними.
Знаєте, я обома руками за незручні книги. Однак вважаю, що казати у передмові "Доця" є документальною настільки, наскільки це можливо для художнього твору", наприкінці розмазати об асфальт усі читацькі співпереживання й болі, а останньою сторінкою ніби-то подарувати надію на краще майбутнє - жорстоко.
Розумію, що сил і сміливості на цю книгу стане не в кожного.
Та менше з тим, роман про нас і про наш біль, тому треба брати і читати.
І наостанок...
Яка ж пічальна обкладинка у "Доці" - хоч око вирви! Якість друку чорнобілих світлин на початку розділів - такий же треш. Сподіваюсь, задумувалось насправді щось стильніше. Бо не уявляю, які могли бути здорові аргументи за такий лук.
May 22, 2023
„Jedna część mnie wie, że to wszystko nieprawda, to sen, straszny sen, zaraz się obudzę. Druga rejestruje wypadki niczym taśma filmowa - w głowie brzęczy jak natrętna mucha: «Jestem świadkiem. Jestem świadkiem. Jestem świadkiem». Komu i o czym będę świadczyć, jeśli za chwilę upadnę? Zetrą nas tu na proch, nawet kości po nas nie zostaną.�
December 13, 2024
Читали та обговорювали з книжковим клубом Атланти.
Цю книгу було і легко і важко читати, і легко і важко обговорювати... Навіть разом поплакали. (але є ризик і посваритись при обговорюванні:).
Це книга про волонтерів Донбасу. Хоча написана вона як художня, але в невеличкій групі персонажів книги описане реальне життя сотень (може й тисяч волонтерів) 2014 року в окупованих територіях Донбасу. Написана дуже гарно. В ній багато моментів, знайомих всім волонтерам, як і моментів, які ми пам'ятаємо з новин, але і багато того, про що ніхто не писав.
Ця книга і відповіла на питання про деякі раніше незрозумілі (для мене) речі про Донбас, але і викликала ще більше нових питань.
Чудова книга. Рекомендую.
Цю книгу було і легко і важко читати, і легко і важко обговорювати... Навіть разом поплакали. (але є ризик і посваритись при обговорюванні:).
Це книга про волонтерів Донбасу. Хоча написана вона як художня, але в невеличкій групі персонажів книги описане реальне життя сотень (може й тисяч волонтерів) 2014 року в окупованих територіях Донбасу. Написана дуже гарно. В ній багато моментів, знайомих всім волонтерам, як і моментів, які ми пам'ятаємо з новин, але і багато того, про що ніхто не писав.
Ця книга і відповіла на питання про деякі раніше незрозумілі (для мене) речі про Донбас, але і викликала ще більше нових питань.
Чудова книга. Рекомендую.
December 15, 2019
A book that won the 2019 BBC News Ukraine Book Award and it really deserves it. A must read book, especially in war time in Ukraine
May 28, 2020
«Доцю» Горіха Зерня � це живий і щирий дебют на досі майже не порушувану тему. Він про людей, які залишилися в окупованому Донецьку й допомагали українській армії � і один одному.
«Доця» � наче оголений нерв. Написана дуже просто про дуже складне. Про вчинки звичайних «маленьких людей» � зовсім не ідеальних, які однак вирішують чинити опір.
Часом вони самі до кінця не розуміють, чому. Але йдуть на це під щоденною (щогодинною, щохвилинною) загрозою смерті. За відсутності умов для нормального життя, в ситуації тотальної недовіри.
«Доця» � про патріотизм. Не шароварний, а десь аж неправильний. Патріотизм таких різних українських камікадзе, за який вони отримують тільки слова "дякую" від бійців.
Війна розділила їхні життя на до та після, але зламала � не лише вона, а й непрості роки до. Вони сформували в когось з мешканців одного будинку проукраїнські погляди, а в інших � проросійські чи «прореспубліканські».
Деякі діалоги персонажів дещо занадто «книжні». А от внутрішні монологи головної героїні Ельфа � і взагалі вся її «біографія», як і деякі описи, � написані, без сумніву, талановито. Часом навіть афористично.
Горіха Зерня малює перед очима читача яскраві картинки � як в кіно. Закинутий район розпеченого літнім сонцем Донецька без води й світла. «ДАП» у перші тижні оборони. Описи обстрілів і смертей часом застають читача зненацька � і вони дуже натуралістичні.
При всьому цьому книжка не вганяє в депресію, а на диво навпаки дарує надію на те, що окуповані території повернуться. А ще роман попри свою «болючість» дуже легко читається, там є гумор.
Сильні сторони книжки: сама історія, цікава й нетипова для сучукрліт головна героїня, хороша композиція. А от мова й стиль підкачали: це занадто сиро й рвано. Мені здається, «Доці» дуже не вистачило вправної редактури (не лише коректури!). Не вистачило майстерного редактора-майже-співавтора.
Дуже цікаво, якою буде наступна книжка авторки. А «Доцю» точно раджу читати.
«Доця» � наче оголений нерв. Написана дуже просто про дуже складне. Про вчинки звичайних «маленьких людей» � зовсім не ідеальних, які однак вирішують чинити опір.
Часом вони самі до кінця не розуміють, чому. Але йдуть на це під щоденною (щогодинною, щохвилинною) загрозою смерті. За відсутності умов для нормального життя, в ситуації тотальної недовіри.
«Доця» � про патріотизм. Не шароварний, а десь аж неправильний. Патріотизм таких різних українських камікадзе, за який вони отримують тільки слова "дякую" від бійців.
Війна розділила їхні життя на до та після, але зламала � не лише вона, а й непрості роки до. Вони сформували в когось з мешканців одного будинку проукраїнські погляди, а в інших � проросійські чи «прореспубліканські».
Деякі діалоги персонажів дещо занадто «книжні». А от внутрішні монологи головної героїні Ельфа � і взагалі вся її «біографія», як і деякі описи, � написані, без сумніву, талановито. Часом навіть афористично.
Горіха Зерня малює перед очима читача яскраві картинки � як в кіно. Закинутий район розпеченого літнім сонцем Донецька без води й світла. «ДАП» у перші тижні оборони. Описи обстрілів і смертей часом застають читача зненацька � і вони дуже натуралістичні.
При всьому цьому книжка не вганяє в депресію, а на диво навпаки дарує надію на те, що окуповані території повернуться. А ще роман попри свою «болючість» дуже легко читається, там є гумор.
Сильні сторони книжки: сама історія, цікава й нетипова для сучукрліт головна героїня, хороша композиція. А от мова й стиль підкачали: це занадто сиро й рвано. Мені здається, «Доці» дуже не вистачило вправної редактури (не лише коректури!). Не вистачило майстерного редактора-майже-співавтора.
Дуже цікаво, якою буде наступна книжка авторки. А «Доцю» точно раджу читати.
July 18, 2023
Гірка, безжалісна, смішна, трагічна книга про непереможну віру, патріотизм та жагу до життя. Читається за один вечір і розходиться на цитати в кожному абзаці. Невимовний біль від страшної війни, яка розпочалася у 2014-му році і триває досі. Вірю в те, що всі пожертви і історії безстрашних людей зі скаліченими судьбами на ній � не дарма. Честь!
June 30, 2020
Чи існують супергерої?
⠶
Звісно. Лише замість надприродних сил у їхньому арсеналі відвага, невичерпна стійкість, мужність та любов до рідної землі. Наші герої - це волонтери та бійці на фронті війни з Росією.
⠶
Я переконана, що на всіх телевізійних каналах замість безглуздих рекламних роликів повинні щодня транслювати церемоніал вшанування загиблих воїнів. Необхідно постійно кричати з кожного "чайника" про трагічні втрати на полі бою за сувернітет України, щоб жоден українець не втрачав пильності та не забував про те, хто наш ворог. Бо пам'ять багатьох громадян, на жаль, виявилася короткою...
А ще потрібно читати книги про війну. Всім. Без виключення. Читати й проживати весь той біль, який всотався в людей, у вкриту кров'ю та відстріляними гільзами землю...
⠶
📙 "Доця", Тамара Горіха Зерня
Видавництво "Білка"
⠶
Це дуже щира книга. Написана доволі просто, без претензії на "високе" письмо. Читаючи, я проживала кожну сторінку. Мова йде про мешканців окупованих територій (Донецьк і прилеглі райони), які залишилися там (фактично опинившись в підпіллі у самому серці поглинутого сєпарами міста) захищати Україну й допомагати нашим бійцям, які кинулися в бій голі-босі. Тож, читаючи "Доцю", ми маємо змогу побачити зародження війни й зрозуміти, чому це все відбулося за таким жахливим сценарієм. А ще зазирнути по той бік фронтового розмежування.
⠶
�... господарі виїжджають вночі або рано вранці. Вже до обіду вікна у хаті будуть вибиті, а за парканом з'являться купи сміття. Стихійне звалище на чиємусь обійсті - це відмашка, чорна мітка, що вже можна. У той же вечір дім розкрадають як консервну бляшанку. Спочатку ідуть з тачками найближчі сусіди, ті, з ким все життя родичалися, пили на свята і хрестили дітей...�
⠶
� мінуси: в мене книга з першого накладу (є новий, кажуть без помилок, з бірочкою "книга року BBC"). У моєму примірнику жахлива верстка (нерівномірний шрифт і купа помилок). Фотографії, які мали б доповнити текст, ліпше було б друкувати на кращому папері, бо так важко що небудь роздивитися 😓
⠶
Оцінку за якість видання не знижувала.
⠶
Звісно. Лише замість надприродних сил у їхньому арсеналі відвага, невичерпна стійкість, мужність та любов до рідної землі. Наші герої - це волонтери та бійці на фронті війни з Росією.
⠶
Я переконана, що на всіх телевізійних каналах замість безглуздих рекламних роликів повинні щодня транслювати церемоніал вшанування загиблих воїнів. Необхідно постійно кричати з кожного "чайника" про трагічні втрати на полі бою за сувернітет України, щоб жоден українець не втрачав пильності та не забував про те, хто наш ворог. Бо пам'ять багатьох громадян, на жаль, виявилася короткою...
А ще потрібно читати книги про війну. Всім. Без виключення. Читати й проживати весь той біль, який всотався в людей, у вкриту кров'ю та відстріляними гільзами землю...
⠶
📙 "Доця", Тамара Горіха Зерня
Видавництво "Білка"
⠶
Це дуже щира книга. Написана доволі просто, без претензії на "високе" письмо. Читаючи, я проживала кожну сторінку. Мова йде про мешканців окупованих територій (Донецьк і прилеглі райони), які залишилися там (фактично опинившись в підпіллі у самому серці поглинутого сєпарами міста) захищати Україну й допомагати нашим бійцям, які кинулися в бій голі-босі. Тож, читаючи "Доцю", ми маємо змогу побачити зародження війни й зрозуміти, чому це все відбулося за таким жахливим сценарієм. А ще зазирнути по той бік фронтового розмежування.
⠶
�... господарі виїжджають вночі або рано вранці. Вже до обіду вікна у хаті будуть вибиті, а за парканом з'являться купи сміття. Стихійне звалище на чиємусь обійсті - це відмашка, чорна мітка, що вже можна. У той же вечір дім розкрадають як консервну бляшанку. Спочатку ідуть з тачками найближчі сусіди, ті, з ким все життя родичалися, пили на свята і хрестили дітей...�
⠶
� мінуси: в мене книга з першого накладу (є новий, кажуть без помилок, з бірочкою "книга року BBC"). У моєму примірнику жахлива верстка (нерівномірний шрифт і купа помилок). Фотографії, які мали б доповнити текст, ліпше було б друкувати на кращому папері, бо так важко що небудь роздивитися 😓
⠶
Оцінку за якість видання не знижувала.
March 31, 2023
Czuję, że ta książka ze mną zostanie.
"Córeczka" to historia przerażająca, ale i dająca nadzieję na lepsze jutro. To opowieść o dzielnych ludziach - niesamowitej kobiecie i jej bliskich. Oni robią rzeczy, których nigdy nie chciałabym doświadczyć na własnej skórze. Podziwiałam ich przez całą książkę.
Tamara Duda bardzo dosadnie i obrazowo opisała realia wojny. Miejscami było brutalnie, krwawo, niebezpiecznie, po prostu strasznie. Ciężko się to wszystko czytało wiedząc, że to nie tylko wymyślona historia, że takie rzeczy naprawdę się dzieją gdzieś na świecie każdego dnia.
Zakończenie rozerwało moje serce na drobne kawałki. Wiem, że przed snem będę je miała ciągle przed oczami. Makabryczne. Nie tego chciałam dla tych ludzi, tych bohaterów.
Podoba mi się również subtelny wątek pomiędzy Córeczką a jednym z bohaterów (nie zdradzę którym, bo tam ciekawe rzeczy i zwroty akcji będą miały miejsce).
Na uwagę zasługują również słowa tłumacza, które rozjaśniły mi kilka spraw i dodały charakteru tej książce. Gdyby nie to raczej dałabym tej pozycji 4 gwiazdki.
"Córeczka" to historia przerażająca, ale i dająca nadzieję na lepsze jutro. To opowieść o dzielnych ludziach - niesamowitej kobiecie i jej bliskich. Oni robią rzeczy, których nigdy nie chciałabym doświadczyć na własnej skórze. Podziwiałam ich przez całą książkę.
Tamara Duda bardzo dosadnie i obrazowo opisała realia wojny. Miejscami było brutalnie, krwawo, niebezpiecznie, po prostu strasznie. Ciężko się to wszystko czytało wiedząc, że to nie tylko wymyślona historia, że takie rzeczy naprawdę się dzieją gdzieś na świecie każdego dnia.
Zakończenie rozerwało moje serce na drobne kawałki. Wiem, że przed snem będę je miała ciągle przed oczami. Makabryczne. Nie tego chciałam dla tych ludzi, tych bohaterów.
Podoba mi się również subtelny wątek pomiędzy Córeczką a jednym z bohaterów (nie zdradzę którym, bo tam ciekawe rzeczy i zwroty akcji będą miały miejsce).
Na uwagę zasługują również słowa tłumacza, które rozjaśniły mi kilka spraw i dodały charakteru tej książce. Gdyby nie to raczej dałabym tej pozycji 4 gwiazdki.
Read
January 21, 2020«Доцю» легко уявити на екрані: яскраві персонажі, чіткі сюжетні лінії, саспенс у потрібних місцях, міцний мікс із відваги, самопожертви й любові. І головна героїня, за якою цікаво спостерігати і рухатися. Одне слово, якісний зразок жанрової літератури, яку читаєш за один вечір � не тому, що книжка тоненька (якраз ні), а тому що справді затягує.
Другий важливий момент: це роман про початки нинішньої війни з Росією. Не про аутсайдерів чи «тиловиків». Не про тих, хто ухиляється або не помічає. А власне, про тих, хто опинилися в її епіцентрі: в Донецьку 2013 � 2014 років.
У суспільстві (принаймні його частині) є великий запит на літературу, яка б розповідала про те, «як усе було насправді», не ховаючись за різні маски і фільтри. І на нього «Доця» теж відповідає, ще й із жіночої перспективи.
Повністю:
Другий важливий момент: це роман про початки нинішньої війни з Росією. Не про аутсайдерів чи «тиловиків». Не про тих, хто ухиляється або не помічає. А власне, про тих, хто опинилися в її епіцентрі: в Донецьку 2013 � 2014 років.
У суспільстві (принаймні його частині) є великий запит на літературу, яка б розповідала про те, «як усе було насправді», не ховаючись за різні маски і фільтри. І на нього «Доця» теж відповідає, ще й із жіночої перспективи.
Повністю:
April 1, 2022
Ja lasītu šo grāmatu pirms 24.februāra, es droši vien daļai grāmatā izlasītā nenoticētu. Tagad man par šādu varbūtību iekšējs kauns un liekas, ka autore lasītājus nedaudz taupa, nedaudz sargā, nedaudz ļauj tiem nesajukt prātā, jo patiesību par notikušo un notiekošo tāpat nevar aptvert vai iedomāties, lai kā arī to mēģinātu izdarīt kāds, kurš pazīst tikai mieru.
Ukraina uzvarēs, šī grāmata to apliecina. Ukraina uzvarēs un no pīšļiem, no vecās dzīves lauskām izveidos bezgalīgi skaistas vitrāžas, kas lauzīs iepriekš ierasto gaismu. 💙💛
Ukraina uzvarēs, šī grāmata to apliecina. Ukraina uzvarēs un no pīšļiem, no vecās dzīves lauskām izveidos bezgalīgi skaistas vitrāžas, kas lauzīs iepriekš ierasto gaismu. 💙💛
August 24, 2022
Visa veida emociju nokrišņi krīt kā no skaidrām debesīm, piesārņo prātu kā radiācija � «tu to neredzi, nevari sagaršot, tikai gaisā vīd kaut kas caurspīdīgs, un tev derētu iedzert jodu vai bēgt, kamēr nav par vēlu» (10. lpp.) � bēgt no šīs grāmatas lapaspusēm, kamēr neesi nonācis tajā grāmatas (un dzīves) nodaļā, kurā tev zem kājām «zeme saplaisā, un tu paliec špagatā virs bezdibeņa. Un visi apkārtējie pagriežas un gaida � nez uz kuru pusi tad lēksi?» (243. lpp.), vai arī uzlasīt katru vārdu kā cerību graudu, no kuriem drīz uzdīgs par uzvaru vēstošs ziedu lauks. Ukraiņu autores Tamāras Horihas Zerņas romāns «Meitiņa» šodien (Ukrainas neatkarības dienā) ieber sāli pirms pusgada uzplēstajās brūcēs, kuras pussadzijušas sulojušas jau astoņus gadus � šis ir stāsts, kurš ļauj izdzīvot mīlestību un drosmi, kas pavada ukraiņus, sargājot savu dzimto zemi; šis ir stāsts, kurš atklāj prātam netveramu nežēlību un tautas nodevību; šis ir stāsts par krievijas uzsākto karu Ukrainā 2014. gadā � stāsts, kurš nedrīkstēja palikt neizstāstīts; šis ir stāsts, kurš nepārprotami vēsta � nekas un neviens nespēs salauzt ukraiņu garu.
/
/
Displaying 1 - 30 of 469 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.