ŷ������

«Доцю» Горіха Зерня �� це живий і щирий дебют на досі майже не порушувану тему. Він про людей, які залишилися в окупованому Донецьку й допомагали українській армії �� і один одному.

«Доця» �� наче оголений нерв. Написана дуже просто про дуже складне. Про вчинки звичайних «маленьких людей» �� зовсім не ідеальних, які однак вирішують чинити опір.
Часом вони самі до кінця не розуміють, чому. Але йдуть на це під щоденною (щогодинною, щохвилинною) загрозою смерті. За відсутності умов для нормального життя, в ситуації тотальної недовіри.

«Доця» �� про патріотизм. Не шароварний, а десь аж неправильний. Патріотизм таких різних українських камікадзе, за який вони отримують тільки слова "дякую" від бійців.

Війна розділила їхні життя на до та після, але зламала �� не лише вона, а й непрості роки до. Вони сформували в когось з мешканців одного будинку проукраїнські погляди, а в інших �� проросійські чи «прореспубліканські».

Деякі діалоги персонажів дещо занадто «книжні». А от внутрішні монологи головної героїні Ельфа �� і взагалі вся її «біографія», як і деякі описи, �� написані, без сумніву, талановито. Часом навіть афористично.

Горіха Зерня малює перед очима читача яскраві картинки �� як в кіно. Закинутий район розпеченого літнім сонцем Донецька без води й світла. «ДАП» у перші тижні оборони. Описи обстрілів і смертей часом застають читача зненацька �� і вони дуже натуралістичні.

При всьому цьому книжка не вганяє в депресію, а на диво навпаки дарує надію на те, що окуповані території повернуться. А ще роман попри свою «болючість» дуже легко читається, там є гумор.

Сильні сторони книжки: сама історія, цікава й нетипова для сучукрліт головна героїня, хороша композиція. А от мова й стиль підкачали: це занадто сиро й рвано. Мені здається, «Доці» дуже не вистачило вправної редактури (не лише коректури!). Не вистачило майстерного редактора-майже-співавтора.

Дуже цікаво, якою буде наступна книжка авторки. А «Доцю» точно раджу читати.