ŷ������

Художниця-вітражистка в Донецьку, та сама Доця з назви, має успішний бізнес: робить лампи для місцевого криміналітету й вітражі для церков московського патріархату, а паралельно обростає цілою супергеройською командою (від охорони зі строкатою і кривавою біографією до технолога по металу в інвалідному мізку) й досвідами, котрі, як згодом виявиться, життєво необхідні для подальшої партизанки (від екстремального водіння до вилазок у тир з усіма видами зброї - неминучим похідним від ведення бізнесу на Донбасі). Потім, після початку війни, команда починає підгодовувати українську армію, вивозити з Донецька вразливих осіб, влипати в погоні, рятувати своїх людей всупереч усім імовірностям, провалюватися у дружбу і кохання, подекуди героїчно жертвувати собою - загалом, усе, як і належить у доброму бойовику. Становлення команди дуже жваво описано, це легко можна уявити монтажем з фільму про, скажімо, людей Ікс, де колектив збирають докупи. Та й узагалі, це дуже жвавий, дуже кінематографічний екшн з яскравими (не конче психологічно глибокими - але жанр і не передбачає) героями й кумедними пуантиками наприкінці майже кожного розділу, ось мій улюблений:
Мовчанка у слухавці тривала вічність і ще трошки, і тоді зовсім інший голос, старий і безмежно втомлений, прохрипів:
- [Ім'я персонажа], ти?
- Я.
- А ти де?
- У Дніпрі, у лікарні. А що?
Знову пауза, і тоді вже зовсім тихо:
- А кого ж ми зараз хоронимо?
Додаткові бонуси: "Доця" проходить тест Бехдель заввиграшки, що для роману про війну - неабиякий здобуток (і з однаковою симпатією подає різні моделі жіночності, від підкреслено конвенційних до підкреслено "не жінка, а воїн", як у головної героїні). Тести на інклюзивність проходить теж - є герой з обмеженою мобільністю, є герої з різним етнічним походженням.  

Мені завжди шкода, коли через бідність нашого ринку кожна книжка мусить бути і швець, і жнець, і на дуді грець: ну, немає в нас окремо і репортажистики, і психологічного роману, і бойовика, а тому на кожне видання покладають одразу купу завдань, які не конче ставили перед собою автори, а потім ще й критикують за те, що, умовно кажучи, детектив був поганим любовним романом - хоча він узагалі не збирався ним бути, це від початку різні жанри. "Доця" потерпає від таких суперечливих очікувань чи не більше, ніж чи не будь-який інший текст за останній рік. З реакцій на фейсбуці і найчастіше цитованих фрагментів складалося враження, що це позиціонують як (а) літературу факту, документальний опис злочинів на окупованій території; (б) психологічне дослідження людей, які опинилися під окупацією, і їхніх різних стратегій - від опору до колаборації. Тому я й боялася читати - найчастіше цитують всякі страшні деталі з пункту (а), а читати про щось таке не завжди стає сил (так, ми мусимо це знати, але не в кожен момент є на те сили й нерви, я розумію, що це привілей нас, людей на мирній території, бо хтось не має цього привілею обирати - думати чи не думати про щось таке, бо це - частина їхнього життя, але). Коротше, я дарма боялася, бо насправді "Доця" - не документальний роман (попри наявність прототипів у певних сюжетів і персонажів) і не психологічна проза, не треба до неї ставити тих вимог, вона їм не відповідає, вона хороша у своєму жанрі. І вона - не лише про трагедії, вона передовсім про волю до життя і волю до боротьби, про турботу як прояв сили, і про любов до своїх людей і своєї землі, де тебе мертві підпирають знизу.

(Так, текст катастрофічно погано вичитаний, але це велике питання до видавництва, а не до авторки).

(А найкраща рецензія - як завжди, У неї значно глибші спостереження і враження, ніж у мене, як завжди.)