коміксист, який, здається, вже трохи не вкладається в терміни з новою книжкою (чи принаймні в нього дуже відповідальні редактори, які йому ще до дедлакоміксист, який, здається, вже трохи не вкладається в терміни з новою книжкою (чи принаймні в нього дуже відповідальні редактори, які йому ще до дедлайнів активно надзвонюють), блукає лувром і трохи роздивляється мистецтво, а більше � людей, які це мистецтво споглядають, самі ним стаючи, якщо на них правильно сфокусуватися.
це реклама, звісно, � лувр наробив цілу серію таких реклам � і в ній годі дошукуватися якогось глибшого сюжету; але вона достатньо гарна і самосвідома, щоб від неї більше нічого й не хотілося....more
жив собі колись у гнєзні король, основним джерелом статків якого було розведення корів. і так із цими коровами добре складалося, що місто здобуло чимажив собі колись у гнєзні король, основним джерелом статків якого було розведення корів. і так із цими коровами добре складалося, що місто здобуло чималу славу, а королю вдалося одружитися з другою найпрекраснішою жінкою краю (перша якраз була зайнята). одне тільки засмучувало короля: їм з дружиною, попри всі старанні спроби, не вдавалося завести спадкоємця.
якось, уже зовсім упавши у відчай, король почув про місцеву знахарку, яка вміє замовляти корів на плодючість, і подумав, що варто спробувати цей варіант, раз жоден інший не працює. знахарка ретельно виконала техзавдання, а собі на плату попросила перший приплід однієї з королівських корів � і так почалася дивовижна історія середньовічного хлопчика на ім’� папа зоглу, головного героя мальопису бельгійського автора сімона спрета (це прізвище вимовляють дуже по-різному, але сам автор представляється з трохи подовженим «е»).
середньовіччя в цьому коміксі, звісно, дуже умовне, зібране з естетики і кліше, але й не страшно, бо спрет претендує на історичну достовірність приблизно на тому самому рівні, що й, скажімо, монті пайтон.
папа зоглу, заговорений на плодючість вусатий хлопчик, мандрує на захід, аби знайти своїх родичів, але на цьому шляху зустрічає кого завгодно крім: трьох бородатих лісорубів і двох утомлених від лицарювання хрестоносців у трико; жінку в поясі вірності й лицаря, який соромиться після турніру митися разом з іншими; печального сажотруса й міську анахоретку, легенько вчаділу від вуглекислого газу. і хоча, як зауважує ремарка, зоглу не має «навіть елементарного знайомства з літературними топосами», після третьої зустрічі він усе-таки починає помічати в усьому цьому якусь наративну логіку, якусь накинуту ззовні структуру, тому показує небесам (і авторові) велику дулю та припиняє квестуватися � але й на цьому історія не закінчується.
це страшенно нішевий комікс, і мені здається, що й польською його переклали суто тому, що в назві є гнєзно (поки слухала відео, намагаючись зрозуміти, як усе-таки правильно писати ім’� автора, натрапила на розмову про те, що назву міста він вибрав випадково, водячи пальцем по мапі). чи вийде ця книжка колись бодай англійською � велике питання, про українську � тим більше, а шкода: графічне оформлення тут пречудове (трохи картинок можна подивитися на ), а історія, хоч і хуліганська, дуже майстерно розказана. і гасло книжки, яке можна приблизно перекласти як «ордо демонів, їбися конем!», викликає в мене суцільне схвалення....more
герой переїздить у нове помешкання і бачить � воно: ето вона: дірка. а потім виявляється, що ця дірка ще й рухається.
ну, тобто рухаються зображення вігерой переїздить у нове помешкання і бачить � воно: ето вона: дірка. а потім виявляється, що ця дірка ще й рухається.
ну, тобто рухаються зображення від сторінки до сторінки, а наскрізна дірка в центрі книжкового блоку � це єдине, що точно є і лишається там само. але це в читацькому світі. у світі ж героя, зданого на примхи художника, дірка виявляється підступно верткою. втім, може, з нею вдасться навчитися жити....more
манюсінька книжечка, у яку напаковано багато великої історії � точно більше, ніж потрібно було головній героїні, але ж історія не питає, чи зручно намманюсінька книжечка, у яку напаковано багато великої історії � точно більше, ніж потрібно було головній героїні, але ж історія не питає, чи зручно нам буде, якщо вона з нами зараз станеться.
сонька � сільське дівчисько, жертва домашнього насильства і батьківських згвалтувань, яка з дитинства звикла нічого занадто хорошого від світу не чекати, � посеред війни закохується. у німця. і переживає з ним два тижні радісних украдених ночей, пристрасного сексу, у якому її згода вперше в житті має значення (хоча ми не знаємо, що було б, якби вона не погодилася), і страшної ніжності, не зіпсутої словами про реальність, бо сонька не розуміє німецької, а її німець не говорить ні польською, ні білоруською, ні трясянкою � жодною з мов, які могли би пробити соньчину бульбашку щастя. а потім за ці два тижні, у яких закоханість посунула велику історію кудись далеко у тло, решту життя розплачується.
зустрівшись із любов’�, яка могла би стати порятунком, а виявилася прокляттям, легко в сюжеті про любов і лишитися, тож карпович старанно відсторонюється, зводячи довкола соньчиної розповіді метапрозові риштування з іще однієї історії � про модняцького, але вже трохи згаслого режисера, який у соньці знаходить натхнення, поштовх до згадування про власну ідентичність і шанс повернутися на сцену. це його вухами ми все чуємо, його уявою все бачимо, і ще питання, наскільки надійний із нього наратор. але навіть якщо він відчайдушно вигадує, прикрашає і недоговорює, саме в щілині між його і соньчиною історіями відбувається найцікавіше....more
� what do people in your universe do when reality starts springing leaks? � i'm not sure. look at cat pictures until we feel better?
читати метакомікси � what do people in your universe do when reality starts springing leaks? � i'm not sure. look at cat pictures until we feel better?
читати метакомікси про порятунок світу від передостаннього зла теж трооошечки допомагає.
одного дня головна героїня прокидається в антуражі готичного роману, дізнається, що в цих декораціях їй доведеться рятувати світ, � і розуміє, що все життя до цього готувалася. боротьба з міжпланетним (міжусесвітним?) злом, у якій готичні кліше стають безцінною зброєю, ensues....more
пьольса ні разу не звучить як страва, яку мені спало б на думку куштувати (особливо «торішня пьольса», брр), зате сам текст ліндгрена дуже смачний. якпьольса ні разу не звучить як страва, яку мені спало б на думку куштувати (особливо «торішня пьольса», брр), зате сам текст ліндгрена дуже смачний. якби порівнювати його з якоюсь стравою, я би вибрала перекладанець � такий, знаєте, вигадливий, із кількох різних коржів.
пласт перший: двохтисячні, старечий будинок у шведській провінції. безіменний (чи все-таки ні?) головний герой одного дня береться за писання всього, чого не написав за попередні п'ятдесят років. і він не просто пише, а й роздумує про взаємодію письма, реальності й пам'яті (пам'ять, каже він, це така порожнина в людині, де може вміститися усе, що завгодно. там змішується минуле з неминулим, з колишнім і майбутнім, там відоме й невідоме безтурботно живуть поруч своїм примарним життям).
пласт другий: те, про що пише герой � сорокові, північна швеція, туберкульозна пошесть. персонажі цієї історії (учитель, який із дитинства хворів на сухоти й жив у санаторії, однак одужав і пристав на ідею працювати з дітьми на заражених теренах, бо поняття не мав, куди себе подіти; і продавець тканин, який, імовірно, не страждає на втрату пам'яті, але все одно нікому не розповідає про своє минуле � і правильно робить) приїздять у село на край світу, де знаходять одну одержимість на двох � місцеву пьольсу.
між тим � невеличкий уламок із минулого головного героя, трохи саркастичні фрагменти про провінційне бюджетування, описи приготування пьольси, але не тільки її.
іноді межі пластів до хрускоту виразні: ось розділ із двохтисячних, а ось � позначений відкритими лапками � наступний розділ із сорокових. та часом ліндгрен розмиває їх, залишаючи в історії про сорокові напівпрозору присутність головного героя, який її саме пише, або думає, або думає, що міг би написати ще про оце. і не вдається до кінця зрозуміти, де він хроніст, а де � фантазер, бо стосунки з пам'яттю й реальністю в нього таки особливі. а одного разу у внутрішньому тексті з'являється дітлах на ім'я торгні ліндгрен, і виникає підозра, що лицьовий бік � це насправді виворіт (або принаймні що доводиться мати справу зі смужкою мьобіуса)....more
отак і закінчилися книжки біргіт вандербеке, які я можу прочитати. разом це були ледве двісті сторінок, але, треба визнати, чудові двісті сторінок.
«доотак і закінчилися книжки біргіт вандербеке, які я можу прочитати. разом це були ледве двісті сторінок, але, треба визнати, чудові двісті сторінок.
«до альберти прийде коханець» � це повістинка з трьох розділів, де спершу нема нічого особливого. тільки любов, здебільшого вигадана, обоє суб’єкті� якої (назвімо їх так) навіть знають, що нічого корисного для здоров’�, психічного й otherwise, із неї не буде, але зробити з собою нічого не можуть, бо з сили волі та здорового глузду цікавих текстів виходить мало.
але потім, у другому розділі, вилазить чудова метапроза, і життя авторки, яка персонаж, затягує більше, ніж історія, яку вона � окремими штрихами, наче на швидкому перемотуванні � розповідає. а в третьому ці дві лінії поєднуються, і стає зовсім добре, і таки можна зробити хороший текст зі здорового глузду й сили волі, вандербеке вдається.
чума � це потужна метафора, яка, коли її добре використовують, западає в культурну пам'ять всерйоз і надовго, тож природно, що про камю в цій книжечцічума � це потужна метафора, яка, коли її добре використовують, западає в культурну пам'ять всерйоз і надовго, тож природно, що про камю в цій книжечці згадано не раз. але вкрай цікаво, як на фоні оповідань герлінґа-ґрудзінського камю здається великим оптимістом, сповненим світлої віри в людство (і так, не тільки "чума в неаполі" безпросвітна, а й "чудо" � ну от скептично автор дивиться на людей). герлінґ розповідає історії у стилі моїх улюблених метанаративних біне і каррера: є сюжет (історичний або � нєсподзянка � фікційний, але говорять про них із однаковісіньким виразом обличчя, тож не розрізниш), а є авторський голос; і якщо сприймати одне з них як точку відліку, то у другого стає видно подвійне дно....more
це була моя ініціація в новому театрі на подолі, тому гарному. спочатку ми довго видивлялися пристойну п'єсу в їхньому репертуарі. потім читали першодце була моя ініціація в новому театрі на подолі, тому гарному. спочатку ми довго видивлялися пристойну п'єсу в їхньому репертуарі. потім читали першоджерело. потім читали передмову до першоджерела, щоб мати повні підстави для крутіння носом. отож. про будівлю театру можу сказати різне хороше (крім добирання до залу � незручні вузькі сходи); про акторів � ну, є там трійко акторів. фінал їм вдалося переінтерпретувати дуже симпатично, то це теж у плюси. загалом же український переклад погано піддатний інсценізації, бо вимовляти його непросто, і це якось defeats the purpose. п'єса й так складна, особливо перша частина, та, що переважно дієгетична. а тут іще далеко не всі актори вміли в українську, тож іноді шкода було слухати. щодо самого тексту � я розумію, що піранделло робить круту річ, і мені подобається ідея оцього взаємного (і викривленого) дзеркалення життя й мистецтва, і деконструкція традиційного сюжету виходить цікава. але не чіпляє. може, таки справді проблема в перекладі....more
Some people are embarrassed by pornography, not me. What embarrasses me, and seems far more delicate a matter to deal with, far more indecent than sexSome people are embarrassed by pornography, not me. What embarrasses me, and seems far more delicate a matter to deal with, far more indecent than sexual secrets, has to do with “those things�: the things of the soul, the things involving God. Deep down, I liked to believe I was more familiar with them than my colleagues in the little world of literature, as I spent a significant part of my life holding them in my heart and turning them over in my mind. That was my secret, which I’m discussing here for the first time. в принципі, небагато різниці, щирий каррер � чи це така прибрана для розповідання про перші віки християнства персона. у першому випадку � яка ж розкішна самовпевненість, копатися в собі, проводячи паралелі зі святим павлом і євангелістом лукою. у другому � яка ж красива підступність, упевнити читача в майже автентичності своєї реконструкції, увівши дуже скрупульозного, дуже рефлексивного наратора, який не припиняє думати про те, що і як (і чому) пише. імовірно, слушні обидва варіанти; так чи інакше, ліричний герой тут не менш захопливий, ніж його екзегези. (це книжка, яка змушувала мене плакати у випадкових місцях. про деякі я досі не знаю, як так вийшло)....more
"шарлотта" - це такий верлібр на двісті з гаком сторінок. буквально: розділенням рядків тут керують не синтаксичні норми, а вимоги ритму та сенсів. з с"шарлотта" - це такий верлібр на двісті з гаком сторінок. буквально: розділенням рядків тут керують не синтаксичні норми, а вимоги ритму та сенсів. з самісінького початку, з першого речення в цій книжці стільки покійників (суцільні самогубства), що, навіть якби історичної шарлотти саломон ніколи не існувало, навряд чи можна було би сподіватися радісного фіналу. проте вона таки жила, єврейка, народжена в 1913 році у німеччині, студентка берлінської школи образотворчих і прикладних мистецтв у другій половині тридцятих років, художниця, яка гарячково завершувала свій мистецький проект у передчутті апокаліпсису - і яку апокаліпсис таки наздогнав завдяки анонімному доносові. те, що вона була на п'ятому місяці вагітності, коли її вбили в аушвіці, для художньої літератури було б уже надміру мелодраматичне, але життя не переймається читацькими упередженнями. крім шарлоттиної історії, на диво лінійної, якщо зважити на форму, фонкінос розповідає ще й трохи своєї - і цим його роман нагадує HHhH біне чи Книгу про Бланш і Марі енквіста (вочевидь, не тільки французи таким розважаються); фонкіносові, щоправда, не вдалося досягти такого злиття автора й сюжету, як біне, та мені загалом подобається, як він стирчить із тексту. ...more
після сюрреалістичного пейзажу приміської залізничної станції надходить черга постапокаліпсису з усіляко вдосконаленою, але бездушною героїнею. після після сюрреалістичного пейзажу приміської залізничної станції надходить черга постапокаліпсису з усіляко вдосконаленою, але бездушною героїнею. після нього настає виробнича антиутопія, а за нею чекає портрет молодого митця / деміурга (що майже синоніми). і все воно, хоча періодично виникали сумніви щодо такої перспективи, зрештою збирається в роман. тільки редагували його, вочевидь, лівою ногою за годину до друку, а на коректорів часу вже не лишалося. обкладинка жахлива (гаразд, чоловічок-закарлюка там сюжетно важливий, проте ви бачили ці шрифти?), але я вже достатньо доросла, щоб не відчувати потреби її загорнути у щось менш встидне для привселюдного читання, тому принаймні з цим морочитися не довелося. найгірше, що за тим усім таки є непогана, хай і не найоригінальніша на світі, книжка, якої ви не прочитаєте, бо кому може спасти на думку за отаке взятися. ...more
Loading...
