ŷ������

По правді, новий роман Макс Кідрук я прочитала ще з тиждень тому, але цей текст змусив помовчати і добряче подумати. Від багатьох крутих людей чула, що #ДеНемаєБога мало не найкращий роман Макса, і очікувала від нього що це БУМ, нова планка в сучукрліті і власне мало не нова улюблена книжка.

Перше з ДНБ сталось. Друге ні, але зрештою я зрозуміла, що це добре.

Перший «Бот» - мій улюблений роман Макса, хоча й знаю, що він його терпіти не може. Я люблю роман, бо тема �� моя, рівень саспенсу �� мій, легкість читання �� моя. Макс же не любить, бо написаний гірше за наступні романи. З романом «ДНБ» усе по-іншому: він зайшов мені не скільки темою, стільки тим, як стилістично вона була розкрита. Він оповідає історію людей, що пережили авіакатастрофу у гірському масиві Гашербрум у Пакистані, їх боротьби за виживання і за свою людяність/зі своєю людяністю. Перед прочитанням із анотації я очікувала чогось схожого на фільм «Еверест», чогось за конструкцією: політ-падіння, оцінка небезпеки, що загрожує героям, і перше руйнування їхніх колишніх особистостей заради виживання, що переходить у саму боротьбу за виживання, основну частину. Я очікувала фокусу книги на трансформації персонажів, що веде до втечі/загибелі. Натомість половина роману присвячена життям персонажів до падіння, проблемам, з якими стикається кожен із них, - війна, релігійний скандал, важкий вибір і тд. Так Макс Кідрук продовжує робити те, про що заявив ще в попередньому романі, - він проговорює проблеми суспільства. Насправді це те, що потрібне нашій літературі, - проговорення проблем у сюжетах, концентруючись на майстерно виписаних героях-траблах-сеттингах.

Максу добре вдаються сірі персонажі, він не страждає комплексом третини українських письменників з «героїчними героями», плоскими, як Дискосвіт, персонажами. Тому персонаж Єгора Парамонова мені сподобався, у той час, як не сподобалась лінія Лоуренса Грейса. Стосовно персонажа українки, Анни Янголь я не знаю, як почуватись. У попередніх романах Макса жіночі образи мені здавались слабкими, цей же глибоко нещасний, як власне і всі персонажі-українці в книжках Кідрука. Так-так, знаю, що їх обставини цілком реальні і така емоційна палітра повністю виправдана, але через хх прочитаних романів не покидає відчуття, що якщо в романі є різні національності і серед них українець, - його життя печальне. Що ще вибивало з колії читання? Масив невізуальних деталей. Ще з «Жорстокого неба» зрозуміло, що автор знає будову літаків до останнього болта, але знання пересічного українця про літаки обмежуються трапом, сидінням, туалетом і кабіною пілотів. Фюзеляжем, якщо пощастить, тому деталі штибу флаперони/елерони не дають середньостатистичному читачеві картинки. Ще більше цю ситуацію видно у лінії Брендона Бартона. Текстовий опис американського футболу є важким для візуалізації не тільки тому, що цей спорт не у фаворі в Україні, а й тому, що описати екшн-сцену, перевантажену термінами, просто �� нереально тяжко. Для розуміння лінії Бартона автор у кінці роману дав добряче пояснення правил американського футболу, але чи ототожнює це досвід перегляду матчу з прочитаним? Не знаю.

Зрештою, думаю, що Макс хотів сказати, що цей роман не про авіакатастрофу і спасіння, а про переміни в людях, що опиняються у їх центрі. Саме тому для мене, яка любить жанрову літературу, «Бот» був таким крутим �� він центрувався на технотрилеровій складові. Якщо ви такі сюжет-driven, як я, то може відчути певний дисонанс між обіцяним і отриманим, хоча це майже нівелюється тим, що отримане написане першокласно.

Заради «своєї» теми як читач можна простити автору стилістичні огріхи і недосконалість, але для розвитку як читача, так і ринку �� тобто, наступних авторів, що формуватимуть його, - тематичне різноманіття і висока планка рівня повинні бути. Нехай від «Бота» руки у мене тремтіли довше, але романом «Де немає Бога» Макс Кідрук таки ставить цю нову планку. І це найважливіше.

Коротше, читайте)
#ДеНемаєБога