ŷ������

«Романи Куліша» охоплюють лише кілька років життя Куліша (1856��1862), майже повністю випускають з уваги його громадську діяльність, творчість, а зосереджуються на (переважно епістолярних) романах з чотирма жінками. Оскільки Петров-Домонтович спирається майже виключно на листи Куліша, то він аналізує романи Куліша не так як стосунки �� а швидше як спосіб говорити і конструювати ці стосунки в літературній формі. Саме тому Петров �� особливо в першому розділі про Лесю Милорадович і в останньому про Ганну Рентель �� розглядає ці стосунки як текст, і в аналізі їх звертається до корпусу літератури. І сам прямо про це каже: «Його [Кулішеві] листи не тільки документи біографії, а й документи даного жанру в літературі того часу».
На думку Петрова, коли Куліш має стосунки з Лесею Милорадович, він �� типовий романтик. Дівчина для нього втілює зв'язок з народом, бо співає народних пісень, а отже, вона є ідеальним об'єктом кохання, адже через кохану дівчину тепер можна досягти високої мети. «Для романтика дівчина �� душа �� пісня �� були тотожні символи й спільні означення <... >. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачно як джерело народженого життя». Петров порівнює листи Куліша до Милорадовичівни з творами Новаліса, а образ Куліша, який той сам витворює у листах, зіставляє з Прометеєм або ж з невизнаним генієм. У той же самий час в стосунках з Марко Вовчок, холодність якої (як і стосунки з Тургенєвим) Куліш не до кінця розумів, Куліш, на думку Петрова, уподібнювався Ґьотевим «Стражданням молодого Вертера».
Утім, разом з романами Куліша можна простежити і його еволюцію стилю й дискурсу. В наступних паралельних романах �� з Параскевою Глібовою і Ганною Рентель �� Куліш обертається то на нігіліста, коли «прометеїстичне хлестаковство» �� це його «друга натура»; то на реаліста: «Він об'єднав манеру Лева Толстого з манерою Стендаля, моралізаторське менторство першого з раціоналістичним і холодним експериментаторством другого».
Так само еволюціонує й уявлення про жінку Кулішеве: від Милорадовичівни, яку він повчає і хоче бути вчителем для неї, яким вона мусить захоплюватися �� до захоплення «жінкою-чоловіком, жінкою-гражданкою».
Щоправда, не дуже зрозуміло, наскільки ми, читачі, можемо довіряти аналізу Петрова �� аж так багато його авторського голосу в тексті. І не тільки голосу, а й оцінок: Петров надзвичайно ущипливий стосовно Куліша, збиткується з уявлень того про власне дон-жуанство, чи дозволяє собі такі пасажі: «Хто йому [Кулішеві] дав право копирсатись у душі Глібова [з дружиною якого в Куліша був роман], <...> обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?». Петров також не наводить відповіді адресаток Куліша �� а вряди-годи цитує лише листи самого Куліша (не знаю, як це аналізувати, але деталь цікава). Куліш з тексту Петрова постає не просто «надто» людським: він трохи недоладний, трохи незугарний, прагне романтичних пригод, але водночас боїться їхньої реальності і віддає перевагу написати листа перед зустріччю. Напевно, сьогоднішній Петров написав би про Куліша, що той �� т.зв. уникаючий тип. Або навіть і мутний тіп �� залежно від вибраного стилю =). Цікавим тут є ще й те, що для сучасників сам Куліш був беззаперечним авторитетом �� на рівні з Шевченком. За своє життя він зробив надзвичайно багато, але через призму дискурсу про стосунки Петров знижує Куліша, можливо, так само, як знижує Нечуй-Левицького Підмогильний, так входячи в тенденцію до модерністичного підсміювання над класиками.