Можливо, звісно, я просто розівчилась читати художню літературу � або, можливо, я надто перенасичена певним типом голосів, але читати цю книжку було дМожливо, звісно, я просто розівчилась читати художню літературу � або, можливо, я надто перенасичена певним типом голосів, але читати цю книжку було дуже важко. Я дізналась про неї з книжки Кріс Краус "I love Dick", і мене зачарувала назва � а також те, що немов любовна історія героїв розв'язується за посередництва режисера вестернів Джона Форда (до слова, оповідач часто згадує фільми Форда, і я навіть подивилася один). Фабула роману насправді досить цікава: головний герой хоче знайти свою партнерку в США, яка, написавши йому листа "не шукай мене", поїхала до Нью-Йорка. Мандруючи Америкою, він постійно на один крок позаду неї � аж доки вона сама не починає переслідувати його. Втім, як це часто буває, фабула займає 20% книжки; решта � це філософування головного героя, а ще його мандрівка Америкою. Коли я кажу про себе "розівчилась читати", я саме і маю на увазі про читання цього філофування. З одного боку, воно до оскоми знайоме � ця суміш глибоко волюнтаристських спостережень за іншими, коли вони завжди "інші", зі своїми дивацтвами і з якими себе не можна засоціювати, а головний герой має хворобливо-розтріпане, на межі, сприйняття, і не знає (чи навіть не важливо це йому), чого він хоче. З другого боку (виходячи за рамки літкритики), цей стиль репрезентації оповідача мені здається застарілим, душним. З одного боку, я бачу, що таке представлення головного героя, як одного серед "інших", дає розуміння, наскільки самотнім він є, в'язень власних думок і сприйняттів. З другого боку, мені так само не здаються цікавими його міркування про свої досвіди: я відчуваю, що він видає на-гора мимохідні спостереження за собою в розмовах з іншими, але мені так само важко знайти контакт з оповідачем, як і йому � з усіма іншими героями роману. Можливо, якщо розглядати це філософування оповідача як реакцію на втрату свого кохання (тим паче гірку, якщо це не так про завершення стосунків, як про вивертання їх від любові до ненависті) і на питання ідентичності, які нерідко супроводжують таку втрату, тоді воно � непрямо � може передати ці відчуття. Головний герой почувається некомфортно у своєму тілі, у своєму оточенні, йому абсолютна байдужа смерть, він без задніх думок витрачає гроші (хоча це, звісно, ще і про його привілейованість) � я можу це побачити як ознаки пригніченості, втрати орієнтирів у житті. І він, схоже, шукає якісь шматки своєї попередньої ідентичності або життя � мандруючи Америкою, яку він пам'ятає з дитинства, або шукаючи свого брата, або проводячи час з Клер, своєю пасією з минулого життя. На рівні аналізу в цьому тексті можна знайти глибину � але на рівні читацького досвіду я була роздратована або знуджена. Пишучи це рів'ю, я ще ставлю багато питань до себе. А чи має література приносити задовлення, що я цього від неї чекаю? Якщо для тексту можна знайти кут аналізу, під яким він сяятиме, чи справедлива моя критика (точніше, мої дві зірочки в оцінці?). Оповідач і його уявлення про стосунки майже весь час здавалися мені застарілими, неактуальними � але взагалі-то цей текст і був написаний 50 років тому (у 1972-му), людиною інших уявлень про світ... Словом, емоційно текст розчарував, але я можу зрозуміти його цінність....more
«Романи Куліша» охоплюють лише кілька років життя Куліша (1856�1862), майже повністю випускають з уваги його громадську діяльність, творчість, а зосер«Романи Куліша» охоплюють лише кілька років життя Куліша (1856�1862), майже повністю випускають з уваги його громадську діяльність, творчість, а зосереджуються на (переважно епістолярних) романах з чотирма жінками. Оскільки Петров-Домонтович спирається майже виключно на листи Куліша, то він аналізує романи Куліша не так як стосунки � а швидше як спосіб говорити і конструювати ці стосунки в літературній формі. Саме тому Петров � особливо в першому розділі про Лесю Милорадович і в останньому про Ганну Рентель � розглядає ці стосунки як текст, і в аналізі їх звертається до корпусу літератури. І сам прямо про це каже: «Його [Кулішеві] листи не тільки документи біографії, а й документи даного жанру в літературі того часу». На думку Петрова, коли Куліш має стосунки з Лесею Милорадович, він � типовий романтик. Дівчина для нього втілює зв'язок з народом, бо співає народних пісень, а отже, вона є ідеальним об'єктом кохання, адже через кохану дівчину тепер можна досягти високої мети. «Для романтика дівчина � душа � пісня � були тотожні символи й спільні означення <... >. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачно як джерело народженого життя». Петров порівнює листи Куліша до Милорадовичівни з творами Новаліса, а образ Куліша, який той сам витворює у листах, зіставляє з Прометеєм або ж з невизнаним генієм. У той же самий час в стосунках з Марко Вовчок, холодність якої (як і стосунки з Тургенєвим) Куліш не до кінця розумів, Куліш, на думку Петрова, уподібнювався Ґьотевим «Стражданням молодого Вертера». Утім, разом з романами Куліша можна простежити і його еволюцію стилю й дискурсу. В наступних паралельних романах � з Параскевою Глібовою і Ганною Рентель � Куліш обертається то на нігіліста, коли «прометеїстичне хлестаковство» � це його «друга натура»; то на реаліста: «Він об'єднав манеру Лева Толстого з манерою Стендаля, моралізаторське менторство першого з раціоналістичним і холодним експериментаторством другого». Так само еволюціонує й уявлення про жінку Кулішеве: від Милорадовичівни, яку він повчає і хоче бути вчителем для неї, яким вона мусить захоплюватися � до захоплення «жінкою-чоловіком, жінкою-гражданкою». Щоправда, не дуже зрозуміло, наскільки ми, читачі, можемо довіряти аналізу Петрова � аж так багато його авторського голосу в тексті. І не тільки голосу, а й оцінок: Петров надзвичайно ущипливий стосовно Куліша, збиткується з уявлень того про власне дон-жуанство, чи дозволяє собі такі пасажі: «Хто йому [Кулішеві] дав право копирсатись у душі Глібова [з дружиною якого в Куліша був роман], <...> обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?». Петров також не наводить відповіді адресаток Куліша � а вряди-годи цитує лише листи самого Куліша (не знаю, як це аналізувати, але деталь цікава). Куліш з тексту Петрова постає не просто «надто» людським: він трохи недоладний, трохи незугарний, прагне романтичних пригод, але водночас боїться їхньої реальності і віддає перевагу написати листа перед зустріччю. Напевно, сьогоднішній Петров написав би про Куліша, що той � т.зв. уникаючий тип. Або навіть і мутний тіп � залежно від вибраного стилю =). Цікавим тут є ще й те, що для сучасників сам Куліш був беззаперечним авторитетом � на рівні з Шевченком. За своє життя він зробив надзвичайно багато, але через призму дискурсу про стосунки Петров знижує Куліша, можливо, так само, як знижує Нечуй-Левицького Підмогильний, так входячи в тенденцію до модерністичного підсміювання над класиками....more
Якщо коротко: негативні персонажі одновимірні (Алія, Версісія, Харконнен) й зумисне зображені тупими; глибокодумних діалогів хоч відбавляй, але вони сЯкщо коротко: негативні персонажі одновимірні (Алія, Версісія, Харконнен) й зумисне зображені тупими; глибокодумних діалогів хоч відбавляй, але вони створюють лише ефект складності, хоча книжка провисає буквально всюди; замисли героїв аж такі складні, що про них неясно ані з діалогів, ані з розв’язк�.
Далі буде детальніше і зі СПОЙЛЕРАМИ.
1. Усі три негативні персонажі � Алія, донька Шаддама 4 Венсісія і дух старого Владіміра Харконнена � не просто страшенно погані, прям втілення зла, але ще й по-різному тупі / нерозумні. Алія емоційно нестримана, вона тільки те й робить, що гнівається або виходить із себе. Венсісія просто глупа, а ще жорстока. З Харконненом і так усе ясно. �
1.1. Найбільш іронічно в цьому те, що Алія, як виявляється, вигадує неймовірно хитромудрий план, бо вона чомусь передбачає, що Лето піде в Якуруту, а ще що Джессіка дасть вказівки Намрі випробовувати Лето. А може, цей план не зовсім такий. Але читач ніколи не дізнається: нема кінцевого розкриття карт, персонажі раптово нізвідки показують свої наміри і план усередині плану, але чому він і навіщо � неясно. Чого намагається досягти Алія з Лето? Просто прагне вбити його? Навіщо? 1.2. Так само те, ким одержима Алія, � барон Харконнен. Це очевидно поганий персонаж з першої книжки. Це як воскрешати, не знаю, Волан-де-Морта (що і зробила Ролінг у 8-й частині-п’єс� ГП � створила доньку Волдіка) � це настільки поганий хід. Хотілось би, щоб існував якийсь термін для такого слабкого і навіть лінивого прийому. �1.3. Венсісія і тигри. З самого початку (особисто мені) було зрозуміло, що план Венсісії прибрати близнюків через напад тигрів � близнюків, які майже напівбоги і мають дар передбачення � ідіотський і приречений на поразку. Навіть якби він по сюжету не був би приречений на поразку, це означало б суперечність усередині світу, який пише автор. Якщо цей поворот треба був, щоб Лето і Ганіма розділились � мм, я не знаю, існує купа інших способів сюжетно це зробити. Навіть інсценізація нещасного випадку пустелі близнюками. Цей же замєс з тиграми виглядає як Колос на глиняних ногах: з самого початку читачеві ясно, що він приречений на поразку, а Венсісія неймовірно дурна, але читач має дочитати до розв’язк� цієї слабкої лінії, а ще прочитати купу описів тренувань тигрів. (Звісно, вона паралельно вбиває дітей і ще кількох підданих для власної втіхи. Бо негативні персонажі мають бути негативними повністю, без напівтонів.) А ще й Венсісію злили як персонажку (куди вона поділась?). 2. Для кого відхід Лето взагалі таємниця?� Джессіка знає про нього і чомусь знає, що він піде в Якуруту (так і не пояснюється, звідки вона знає, що він живий і пережив напад тигрів, а ще чому він піде в Якуруту). Алія, нестримана і недалекоглядна Алія, теж про це знає. Гурні Халлек теж знає. Частина свити Алії знає. Жителі Шулоха знають. Коротше, цей топ сікрет Лето виявився взагалі не топ. Зате топ сікретом лишилось, чому Алія взагалі хотіла вбити Лето. Навіщо? 3. Те, що озеленення Арракіса погане для черв’які�, для меланжі і врешті для фріменів, � цікавий поворот. Як і те, що Лето хоче цьому запобігти. Як і те, що його видіння насправді відрізняються від видіння його батька � зокрема розумінням їхньої природи. Якщо Пауль обирає шлях не сходити зі шляху видіння ні на йоту, то Лето, тікаючи з Якуруту, навпаки тільки цим і займається. Так само Пауль, виявляється, мав таке ж видіння про об’єднанн� себе з піщаною фореллю, як і Лето, і про тисячолітній період застою, але вирішив не зазирати в нього надто глибоко. І також є протиставлення їх, що Лето обрав життя напівбога, відмовившись від любові (з Сабіхою), коли ж Пауль остаточно занепав у видіннях, коли померла Чані, яка була для нього надзвичайно важливою. 4. У той же час ось ця остаточна розв’язк� лишає купу питань. Ким одержимий Лето (чи хто панує над усіма тими життями, які він знає), чому читач про це дізнається ледь не побіжно в кінці книжки і взагалі навіщо цей поворот з одержимістю? 5. Планета Салуса Секундус раптово стає не таємною планетою Шаддама 4, де взагалі неясно, що відбуваєтсья, і подейкують, що там, у страшних умовах, кують цю жорстокість і нескоримість сардаукарів (у першій Дюні) � а планетою, де живуть вигнанці, діти й онуки скинутого імператора Шаддама. Як відбулась ця трансформація? Невідомо. Видно, вони десь мають жити, так розпорядився автор. Але ж і Шаддам жив перед цим не на Салусі. Такі провиси (а ще такий один є з першої книжки � де дитина Фейд-Раути?) показують, наскільки автор не до кінця продумав свій світ, персонажів і лінії. 6. Навіщо Дункан розігрує зраду Джессіки перед Фарад’но�? Таку, що вона в неї вірить? Але його все одно відсилають додому? І вона все одно потім з ним не ворогує? До того готує врешті Джессіка Фарад'на? У чому вона його намахує? Що він тепер не проти шлюбу з Ганімою? Але про це можна було домовитися і так. Невже Джессіка передбачає, що Лето захоче лишитися імператором і весь його хитромудрий план зробити Фарад'на коханцем Ганіми? Малоймовірно. Загалом лишається ще купа питань до поворотів. Ідея книжки дедалі більше розмивається перед змовами героїв. Героям то приділяється багато часу (наприклад, Джессіці в спілкуванні з Лето і Ганімою), то про них якось забувається (про Ганіму � її лінія відверто провисає; в якомусь сенсі, крім шлюбу з Лето в кінці, її можна було б і прибрати). Шкода, що ж. ...more
У книжці піднято цікаві теми, та й задум насправді хороший, але багато моментів � персонажі, мотивація героя, деякі сюжетні елементи � здалися досить У книжці піднято цікаві теми, та й задум насправді хороший, але багато моментів � персонажі, мотивація героя, деякі сюжетні елементи � здалися досить посередніми. 1. Мені здається, що в Кіза є два типи персонажів: гарно прописані й шаблонні. Наприклад, хоч батьки Чарлі, а також його сестра подані штрихами і майже повністю через спогади, можна добре уявити, що вони за одні, навіть простежити їхню динаміку. Особливо добре Кізу вдалося створити образ матері Чарлі, Роз, � істеричної жінки, любов якої спочатку до Чарлі, а потім до молодшої сести Норми токсична й руйнівна. Інші важливі персонажі, вже із сучасності, � жінки Фей і Аліса, подані як два образи жінки, умовно дитина й матір. Їхні мотивації досить незрілі, самі вони одновимірні. Любов Чарлі до Аліси насправді не прояснена. А ще в цьому романі ніхто з персонажів не викликає поваги (навіть Чарлі), хіба трохи його батько, а ще пекар Доннер. 2. Насправді Чарлі здався мені найбільш зрілим у своїх судженнях, коли тільки-но почав відчувати наслідки операції, і його сприйняття людей навколо переломилося (він зрозумів, що багато хто був не доброзичливим до нього, а просто насміхався). Ці моменти в книжці зворушують. Гадаю, тут можна висновувати критику суспільства, яке часто зважає більше на розум, ніж на чесноти людини на кшталт доброти чи щирості. 3. Мотивація Чарлі бути розумним, як ми довідуємося десь на середині книжки, йде від його бажання з дитинства � сподобатися матері, бути любленим. Як на мене, це хороший момент, як і те, що Чарлі пізнаючи світ, пізнає і себе, і своє минуле � він вибудовує свою ідентичність і зі старого Чарлі, і з нового. Утім, коли Чарлі справді стає розумним, він починає накопичувати знання для знання (принаймні доки не розуміє, що йому загрожує, і йде в дослідницький центр). Бажання розумним тепер не є змотивованим завести друзів, бути любленим. Але воно і не є змотивованим пізнанням світу. Розум Чарлі загалом інструменталізовано � він просто здобуває знання і переломлює їх, але розуміє себе не так і багато. Кіз не дає нам уявлення, що Чарлі зрозумів щось глибоке про світ чи осмислює себе в розрізі, наприклад, суспільних відносин. Його найглибший інсайт про себе � що він особистість, а ще крихти розуміння-емпатії, коли Аліса його на початку відштовхує чи коли він спілкується з дорослою Нормою. Кіз намагається вразити читача, що Чарлі знає 20 мов і ще глибоко багато предметів, але це розумність, яка не у вчинках персонажа, а лише в нагромадженні означників (за їх відсутності в інших). Це загалом змушує поставити запитання: а що таке розум? Невже це лише здатність засвоювати й швидко обробляти інформацію � з книжок? Невже це така сильна відірваність від своїх емоцій, а ще більша � від емоцій інших людей? За Кізом, виходить так, що емоційним і добрим Чарлі був лише тоді, коли був недоумкуватим, коли Чарлі-геній наповнений гнівом, а ще постійно порушує кордони людей. Дорослий і розумний Чарлі насправді дуже мало смислить у комунікації. (Особливо від жінок, які просто функції в намаганні Чарлі зрозуміти самого себе.) Мені здається, хороший розум � це ще і гнучкість у розумінні інших, їхніх мотивацій і інакшості. 4. Як на мене, книжка затягнута. Можна було би прибрати деякі сцени чи загалом написати це більш стиснуто (так, я знаю, що спочатку було оповідання, а потім роман) � і нічого б задум не втратив. *** Загалом задум зробити недоумкуватого персонажа розумним і простежити його розвиток-дорослішання чудовий. Так само і те, як змінюється мовлення Чарлі і як він сам стає інакшим, пізнає несправедливе ставлення інших до себе. А ще класний оцей поділ на дорослого Чарлі � і малого, який завжди дивиться збоку (так, це очевидний і неприхований вплив психоаналізу, але це складає враження неоднозначності Чарлі, його внутрішньої суперечливості, а це, як на мене, зазвичай свідчить про пропрацьованість персонажа). Та ставлення Кіза до розумності � її інструменталізація, затягнутість тексту, а також схематичність більшості персонажів є слабкими моментами роману....more
Я не знала абсолютно нічого про цю книжку, крім її відомості й культовості, і це, мабуть, було найбільш "чисте" читання. Наприклад, те, що її центральЯ не знала абсолютно нічого про цю книжку, крім її відомості й культовості, і це, мабуть, було найбільш "чисте" читання. Наприклад, те, що її центральна тема � расові упередження на Півдні Америки під час Депресії, я зрозуміла лише під час дуже довгої сцени суду над чорним, якого звинуватили в зґвалтуванні. Книжка написала від імені 6-літньої дівчинки, яка досвідує світ і мешканців своєї вулиці разом з на 4 роки старшим братом. Класний соціальний зріз звичаїв і моралі, чопорності й простоти Півдня, переданий через оповідачку-дитину, яка ще дещо стороння щодо цього всього, багато чого не розуміє (втім, авторка потрудилась, щоб читач_ка книжки розуміла все достатньо чітко). Трьох років, які ми проживаємо разом із Джин Луїзою, достатньо, щоб і розповісти, як влаштоване життя містечка, і показати дотепні сцени з життя дітей (утім, вони тут радше відтіняють усе інше � це не "Тореадори з Васюківки"). Водночас оповідачка так і лишається дитиною � на відміну від брата, який входить у підлітковий вік і теж стає ще однією лінзою, крізь яку вона дивиться на світ (а з нею й читачі). Мені також сподобався прийом із Страшилою Редлі � монстром, який виявляється якраз повною його протилежністю, а також те, як його поява на початку (як об'єкта страшних історій і насмішок для дітей) закільцьовується переосмисленням наприкінці. Як тут не згадати вислів Чєхова про рушницю. Легко написана, розумна, захоплива книжка....more
Я наївно думала, що це художній роман, але це ж нон-фікшн роман. Саме тому цікаво, що він не був опублікований, доки не було страчено вбивць. У плані Я наївно думала, що це художній роман, але це ж нон-фікшн роман. Саме тому цікаво, що він не був опублікований, доки не було страчено вбивць. У плані сюжету це дуже довга розв'язка � вбивць давно піймано, засуджено, але читач ще продирається крізь їхні апеляції, доки їх остаточно повісять. Відчитала кілька ідей: давно знайому, що людина (в цьому випадку Сміт) може бути чутливою до світу, але байдужою до цінності життя інших через власне надмірне его і комплекс жертви; що те, що здається значним (убивство чотирьох людей), може бути спричинене випадковістю; про сліпу батьківську любов, яка, базуючись на підтверджувальному упередженні, не може розгледіти звіра у своїй дитині. Мені сподобалася різноплановість опису вбивць, де показано їхню зраненість, чутливість, інколи творчу натуру � але водночас це анітрохи не слугує підставою для виправдання їхнього вчинку. І, звісно, поваги заслуговує скурпульозність і дотошність самого Капоте, який написав не просто роман за мотивами справи, про яку прочитав у газетах � а дослідив цю справу настільки, що цей текст є чимось на кшталт художнього репортажу....more
Бульварний роман, написаний генієм, за словами Діми. Сам Набоков � прочитано у Вікі � казав, що книжка грубувата, зате добрі гроші приносила. Мене вонБульварний роман, написаний генієм, за словами Діми. Сам Набоков � прочитано у Вікі � казав, що книжка грубувата, зате добрі гроші приносила. Мене вона зачарувана й прикувала до себе. Дві речі, які можна відзначити нашвидкуруч, без пильних спостережень: Набоков майстер деталей і класний портретист. Майстер деталей: йому вдається дібрати дуже вдалі епітети, нестандартні, яка лише підкреслює надточність спостереження. Наприклад, коли Кречмар бачить кінотеатр, який його манить до себе, є таке: Через улицу горела красными лампочками вывеска маленького кинематографа, обливая сладким малиновым отблеском снег. Оце сладкий малиновый � досить нестандарна характеристика природи світла, але через водночас завдяки такому образу можна зрозуміти спокусливість відвідин кінотеатру для Кречмара. Завдяки одному вдало підібраному описові можна дуже лаконічно, в межах кількох слів або речення описати цілу історію й ситуацію, як-от у него была связь с пожилой дамой, тяжело обожавшей его чи он ее обнял, стал тискать и очень мучительно целовать, и у нее было чувство, что все внутри тает и как-то разливается . Щодо Набокова-портретиста: він тонко й у межах невеликого опису передає мотивацію кожного з героїв. Маґди � як бідної дівчини, яка користується своїм тілом і красою, щоб цілеспрямовано облаштуватися в житті. Кречмара, який є героєм, що у своєму прагненні любові як певного вінця життя (досить романтичне, піднесене прагнення) за умов реальних обставин є засліпленим, наївним, навіть дурником (водночас читач розуміє, що Кречмар тут не міг би вчинити інакше). І Ґорна —яки� наприкінці розкривається як цинік аж до відрази, але його цинізм також можна збагнути й зачаруватися � таким декадентським і навіть звабливим він є. *** Далі йдуть спойлери Можна порівняти цей роман із «Лолітою»: попри відстань у 30 років, цікавість Набокова до теми засліпленої любові чоловіка середніх літ до молодої дівчини, ледь не дівчинки, лишається стабільною. Є навіть певні паралелі між Гумбертом Гумбертом і Бруно Кречмаром: вони обидвоє прагнуть задоволення своєї пристрасті (для Гумберта вона, правда, є клінічною, коли ж Кречмарова викликана не задоволеним у молодості бажанням пристрасної любові), обоє зовсім безпорадні перед своїми почуттями, втіленими в образі взбалмошной, незрілої дівчинки (пам'ятаю, як Гумберт Гумберт малював Лоліті нігті, коли ж тут Кречмар купав Маґду). Так само є щось подібне у структурі стосунків утрьох у двох романах. У «Лоліті» Гумберт Гумберт має двійника � драматурга Куїльті, який виконує роль рятівника від переслідувача-Гумберта, доки сам не стає переслідувачем; тут рятівником Маґди від нелюбові до Кречмара є Ґорн. Цікавий момент співстосунків Маґди, Кречмара і Ґорна: продовжуючи цілком французьку традицію адюльтеру й водночас суперечачи моногамному наративові про любов, Маґда не збирається (принаймні аж до самої аварії Кречмара) покидати Кречмара задля Ґорна. Жоден чоловік не може повністю задовольнити її бажань: любові й водночас забезпеченого життя. Вона ставить мету мати гроші для себе вище за стосунки з Ґорном, і в цьому є значно далекогляднішою й практичнішою за Кречмара � старшого чоловіка, який у сенсі цілепокладання значно наївніший. І, звісно, Маґда, як і Лоліта, � фатальна жінка (дівчинка): вони обидві приводять сліпо закоханих у них чоловіків до реальної загибелі....more
Книжка про те, як легко можна втратити час: історія молодого солдата, якого направляють служити у твердиню, де він не хоче бути. Але час іде, він звикКнижка про те, як легко можна втратити час: історія молодого солдата, якого направляють служити у твердиню, де він не хоче бути. Але час іде, він звикає, а чекання на якесь невідоме "завтра" не старішає, хоч старішає герой. Красивий, трохи меланхолійний текст, у чомусь притчевий. Багато важать описи самої твердині, її жовтих стін, занепадання � чудова метафора ізольованості від світу, повсякдення, відірваного від ритму більшості людей. Історією про те, як минає життя, коли не зважаєш на його плин і не користаєшся з можливостей, нагадало новелу Кафки "Врата Закона". Тим, що герой потрапляє, як він думає, на короткий проміжок у твердиню, а лишається там надовго � "Зачаровану гору" Манна. Прочитала цю книжку, бо мені її описували як "вона метафорично про марні сподівання і про те, що часто єдине рішення, яке ми приймаємо, � це не приймати рішення". Але для мене вона стала книжкою про втрату плину життя, яку не відстежуєш, і втрати можливостей, які не помічаєш. ...more
Оскільки книжка вже трохи забулась, напишу дещо особисту надінтерпретацію, яка, мабуть, більше щодо моїх критеріїв. 1. Головний герой з власного ж поглОскільки книжка вже трохи забулась, напишу дещо особисту надінтерпретацію, яка, мабуть, більше щодо моїх критеріїв. 1. Головний герой з власного ж погляду нічим не цікавий чоловік; крім того, його професія (якщо грубо, то офісний клерк) неначе навмисно підібрана, щоб зробити його ще більш стереотипним. Єдине що робить його цікавим � випадковість, через яку він втрапляє в пригоду (з погляду тексту це зав'язка). Колись, у часи своєї юності (ахаха), мені дуже були до вподоби такі персонажі � розчаровані, без сподівань і планів на майбутнє, песимістичні щодо життя як такого. Власне, такий досить типовий образ багато де можна знайти � від ню-метал груп, які припадають підлітковому серденьку піснями на кшталт «Чёрно-белые дни» до умовно серйозної літератури, як-от Сартрівська «Нудота». Тепер такий образ мені здається вузьким, одновимірним. Я нейтрально ставлюсь до песимізму щодо життя, але ж саме страждання чи розчарування можна показати значно нюансованіше, глибше: написати про складність у боротьбі з системою, розказати про посттравматичний синдром, про депресію. Ці теми мені видаються реальними, живими, коли ж такі герої, які сумують через беззмістовність життя задля беззмістовності життя чи ж тому (це взагалі найгірше і непрощенне), що зрозуміли _істину_ про життя � надуманими. Та коли цю думку про надуманість повести далі, зрозуміло, що такий герой часом створюється для того, щоб запустити історію, щоб ніякі факти його біографії від неї особливо не відволікали. Це приводить до пункту 2. 2. У книжці дуже багато «випадковостей», які ведуть до того, щоб сюжет рухався далі. Наприклад, поселення героїв у готелі «Дельфін», який був єдиним шансом знайти пасовище з фотографії. Так само план Секретаря щодо Вівці теж є низкою випадковостей, які _в_реальному_житті_ навряд чи можуть усі здійснитися (адже є правило � вже з іншої книжки � що плани, в яких є більше трьох подій, приречені на провал). Це типова риса літератури � і її типова величезна вада: конструювання гладкого, цільного наративу, де нема випадковостей, а все намагається обслужити розвиток сюжету. (Варто тут уточнити, що в романі ближче до початку є розгалудження � де герой оповідає історію своїх стосунків, а також як познайомився з дівчиною з чарівними вухами; але когерентність історії це не скасовує.) Звісно, існує думка, що не можна будувати якісь оціночні критерії про літературу, порівнюючи її з життям. Але я не будую аргументацію на апелюванні до реалізму. Я маю на увазі, що така зчепленість подій, кожна з яких веде до «відбування» історії в романі � це вчорашній, ні, навіть поза-позавчорашній день. Можна припустити, що така побудова історії є навмисною, але хіба навмисність банального прийому виправдовує його банальність? Побудові когерентного наративу існує багато альтернатив. Одна з них —використання кількох точок зору: від досить простих, та все ж цікавих, як-от розповідання тієї ж історії двома оповідачами («Колекціонер» Фаулза), до розпадання історії на стількох оповідачів, що важко взагалі сказати, чи це одна історія («Проект революції в Нью-Йорку» Роб-Гріє). Та якщо Муракамі сам так будує історію і використовує саме такого персонажа (який є тільки тригером історії), можливо, це приводить до пункту 3. 3. У цьому романі не важливий ані оповідач, ані його історія � інакше б оповідач мав змінитися через проживання своєї історії, це б вплинуло якимось чином на нього. Натомість він просто її переживає � але кульмінація цієї історії, знання про Вівцю, насправді важливе не для оповідача, а для нас, читачів. Це такий цікавий прийом, адже якщо певна інформація важлива для героя, наприклад, дізнавання історії його чи її родини, то він далі це знання вплітає у своє життя, тож на фініші роману є дуже відмінним від себе, який був на старті. Коли ж у Муракамі історія Вівці дана, щоб _розповісти_ її, а не щоб прожити. Сама ж Вівця � це теж не новий спосіб чіпляння на гачок читача завдяки чомусь не до кінця пояснюваному і навіть містичному. Люди люблять містику, наприклад вірять у богів чи в те, що духи бродять по якомусь приміщенню. Люди, які глибоко секулярні, можуть захоплюватись психотропними речовинами, які розмивають реальність, або шукають містичне в таких ось образах. Вівця, скажімо, мене не зачепила (окремо тому, що її прагнення в книжці показані як анархічні, отже, за замовчуванням дискредитовані й ототожнені з хаосом � бачимо тут множення стереотипів), але до Ґодо, образ якого структурно такий самий, ставлюсь із ніжністю. Словом, це такий детектив, який начебто пропонує щось ще, крім розгадування історії, нашпигований містичним, непояснюваним і місцями трилерним, але те, що він пропонує, якось не чіпляє....more
**spoiler alert** (Насправді прочитала тільки «Двенадцать стульев», а не зразу два романи). Це по суті своїй роман-дорога, де герой Остап Бендер, варти**spoiler alert** (Насправді прочитала тільки «Двенадцать стульев», а не зразу два романи). Це по суті своїй роман-дорога, де герой Остап Бендер, вартий жанру шахрайського роману, і його компаньйон � який на початку здається головним, але вже в перших главах втрачає свою важливість � Іпполіт Матвеєвіч Вороб'янінов шукають діаманти, зашиті в одному з дванадцяти стільців. (Сюжет усім відомий, та ось я не знала, в чому там річ.) Роман цінується тим, що, мовляв, це не просто захопливий пригодницький сюжет, але й сатира на радянську дійсність. Власне, через це він і читається дещо в'яло: самі пригоди головних героїв дуже сповільнені довгими, наповненими жартами відступами про життя радянського люду і взагалі про радянську дійсність. Скажімо, є досить великий відступ про життя в місті Старгороді, а особливо � про будівництво в ньому трамвайних колій і про тяжке буття самого головного інженера, на тягу до інновацій якого постійно наступала інерція системи і бюрократія. Або багато відступів про досить-таки другорядних героїв роману � того ж отца Фьодора або про колишню Іпполіта Матвєєвіча � Єлєну Станіславовну. Тож композиційно роман � це дорога (в гонитві за стільцями Остап і Вороб'янінов долають тисячі кілометрів, їдучи від Москви аж на Кавказ) з епізодичними відступами про життя різних радянських людей і містечок. Звісно, є сатира, наприклад, на те, що радянські люди не приймають інновацій чи що багато з них наживаються на обкраданні інших через загальний низький рівень прибутків. Часом ці жарти чи описані ситуації справді ледь не абсурдні (й особисто мені нагадують Пєлєвінські). Щодо сатиричності, до речі: читала в передмові до мого видання, що насправді роман у 1929-му визнали досить-таки кон'юктурним (там є багато невловних для сучасного читача випадів у бік «ліваків» Троцького, а підтримка лінії Сталіна й Бухаріна, які говорили, що досить вічної війни в ім'я світової революції, а давайте підтримувати програму непу). Спочатку на нього було мало рецензій, хоча він виходив у передовому на той час альманаху, а його публікацію підтримав своїм іменем поет Владімір Нарбут � адже було страшнувато рецензувати сатиру, втім, врешті його визнали сатиричним щодо окремих проявів радянської дійсності, а не протисоюзним узагалі. Але це зовсім інша історія... У романі ж, окрім пригодницької складової, а також спроби штрихами намалювати побут багатьох радянських громадян, є ще й своєрідна, трохи схована історія зльоту й падіння Вороб'янінова. Цікаво, що з нього починається й закінчується роман, а далі, хоч сюжет рухає й Остап, та зміни в характері (що властиві психологічному роману) відбуваються лише з самим Вороб'яніновим. Про минуле Остапа ми не знаємо, майбутнього в нього нема (бо його вбиває Вороб'янінов; так, Ільф і Пєтров його потім воскресили, але я в рамках цієї історії), коли ж про минуле Вороб'янінова дані аж дві глави. Від розв'язного, нахабного (хоча не надто розумного) представника дворянства (до початку дії) Вороб'янінов переходить до стану важливого чиновника за часів СРСР (на початку), а звідти стає досить-таки невдатним помічником Остапа � і врешті зациклюється на тому, що останній його кине, і навіть стає вбивцею. У цілому роман занятний, хоча, повторюсь, не сильно мене захопив....more
Я прочитала рівно половину й вирішила кинути. Для читачів цієї рецензії, які не знають, про що книжка: в нас є читач, якому потрапляє до рук роман; віЯ прочитала рівно половину й вирішила кинути. Для читачів цієї рецензії, які не знають, про що книжка: в нас є читач, якому потрапляє до рук роман; він його читає, зацікавлюється � аж ось раптово цей уривок обривається, а починається зовсім інша історія. І далі про те, як саме читач шукає продовження цієї історії, та натомість натрапляє на нові й нові романи, які так само не закінчуються... Я не дуже розумію, навіщо писати книжки, в яких головний посил � це іронія, обрамлена в шати симпатичного письменницького стилю. І стиль тут не новий (він майстерний, але не особливо вигадливий), і прийоми побудови сюжету не нові (іронія з різних жанрів літератури, які по черзі поглинає читач; обрамлення). Тут нема щирості, нема пригодницькості, та водночас книжка не зведена суто до форми як такої (що її для мене б виправдало) � вона таки тримає читача завдяки уламкам семантики (мабуть, які розраховані на досвідченого читача, якому не цікаві всі ці ваші сюжети, а цікаво дивитися, як вони розламуються, по черзі мавпуючи черговий роман: авантюрний, романтичний, трагічний і т.д.). Але невже все, чим може зацікавити література в 21-му столітті � це гра з усім попереднім літературним спадком, приправленим, звісно ж, так званою письменницькою майстерністю? Такий підхід (який загалом типовий для сучасного мистецтва) страшенно занепадницький і особисто мені не цікавий.
Текст про планету Гетен, на яку прибув посланець із Екумени (аналог ООН, але міжпланетного значення), точніше � із Землі, місія якого � встановити друТекст про планету Гетен, на яку прибув посланець із Екумени (аналог ООН, але міжпланетного значення), точніше � із Землі, місія якого � встановити дружні торговельні стосунки між Гетеном і Екуменою, а ще � змогу обмінюватися знаннями. Утім, виявляється, що роман не про те. Текст умовно ділиться на 2 частини. Перша � намагання головного героя все ж донести свою ідею до правителів країн на Гетені. Мені ця частина була дещо подібною до якогось «Процесу» Кафки: правителі країн використовують посланця із Екумени у своїх внутрішніх усобицях, створюючи враження безвихідної тяглості його зусиль. (Тому тут правителі Гетена � це високий рівень невігластва, які перед обличчям майбутніх великих знань, що їх може принести співпраця з Екуменою, зважають на свої містечкові проблеми). Друга � це хід посланця з його другом через Великі Льоди. Це асоціативно нагадує 3-тю частину «Володаря перснів» із довгим і тяжким шляхом до Ородруїна Фродо і Сема. У тексті є досить багато умовно соціальної проблематики: зачеплена тема гендеру, оскільки всі жителі планети Гетен � андрогіни, а набувають конкретної статі тільки в короткий період сексуальної активності і лише за умови, якщо знаходять партнера. Цікаво, що цю андрогінність читач сприймає очима землянина-чоловіка (який, до слова, дбає про свою чоловічу честь, як сам це висловлює), який цілковито толерує її, але не зовсім розуміє. Розуміння до нього приходить лише в той момент, коли він раптово бачить жіночність у своєму другові з Гетена й усвідомлює навіть сексуальний потяг до нього. Я цей поворот називаю «розумінням», адже Дженлі Аї в цей момент стає спроможним побачити і чоловіче, і жіноче в тій самій людині в їхній нероздільній єдності (адже до того «жіночність» тих гетенівських андрогінів, яких він приймав за чоловіків, йому здавалася зайвою або дратувала). Крім того, в тексті ідея про точечну сексуальну активість у гетеніанців (які сексуально активні лише два дні на цикл із 26 днів), пов'язується з фактом, що на планеті Гетен ніколи не було воєн (тобто сексуальність --> агресія). *** Я недаремно писала про те, чому мені цей роман ділиться на дві частини � бо з погляду сюжету він мені не здався когерентним, тобто історією, яку розповідають, щоб донести певний месидж (такі історії часті для літератури, скажімо, сюжет «Анни Карєніної» якраз і розповідається, щоб Толстой міг вволю поморалізувати). Мені текст видався спробою розповісти історію планети Гетен з точки зору дослідника (тобто це не просто опис, а ще і взаємодія посланця із Екумени з планетою і її людьми). Ідея створити окремий світ зі своїми законами властива дитячому сприйняттю світу (принаймні мені була точно), а також утопіям, антиутопіям і фантастиці як жанрам. У цьому тексті це ще видно і на рівні форми, бо є окремі «побічні» розділи книжки, де розповідаються, наприклад, міфи гетенських народів, є також подорож Аї до прибічників одного гетенського культу (яка з погляду сюжету навіть зайва, зате розповідає про світ планети), є записи експедицій на Гетен мандрівників, які були до Аї. Цю тезу � те, що роман найбільше скріплює не персонаж, як це є зазвичай (адже сюжет починається тоді, коли персонаж робить те, що виводить його зі стану повсякдення / теперішнього і запускає механізм зміни), а саме історія планети � підтверджує і те, що ми не знаємо ані минулого Аї, ані майбутнього, а його особистість розкривається хіба тоді, коли Естравен виносить про нього свої судження, або ж у цьому зламі «чоловічої ідентичності», про яку я писала вище. Головний персонаж мало рефлексує свої дії чи почуття � він швидше фіксує події і свої реакції, але самозаглиблення йому не властиве (втім, це прекрасно вписується в сам стиль роману). Аї цікавий як інструмент пізнання планети Гетен, як і виразник ідеї того, що за певних обставин і за зняття упереджень стосовно іншого цього іншого можна прийняти і зблизитися із ним дуже сильно � як це зробили Аї з Естравеном....more
Антуан Компаньйон писав про журбу читання � і ось із цією книгою я її справді відчула . Кундера вкрай меланхолійний � його герої нещасливі від початкуАнтуан Компаньйон писав про журбу читання � і ось із цією книгою я її справді відчула . Кундера вкрай меланхолійний � його герої нещасливі від початку і до кінця, вони невдахи, зломлені тоталітарним режимом, який заміщає складність, неохопність буття банальними кітчевими ідеями як-от родини, братерства, любові до батьківщини (і, що ще підмічає Кундера, опозиціонери цієї ідеї також можуть бути також кітчевими � за свободу слова, напр.). І хоча автор сам не створює лінійної оповіді (текст поділено на � умовно � новели), але його персонажі не змінюються чи не переломлюються, хіба змінюються обставини, у яких вони перебувають, від чого і їхня поведінка стає інакшою. Він сам пише в романі, що персонажі є часто якоюсь ідеєю, яку він розгортає в тексті, ну і тому вони виходять у нього есенціалізованими, побудованими на одній метафорі, яка структурує їхнє життя (і, врешті, навіть смерть). Такий тип мислення типовий для літератури. У ньому випадкові події стають структуротворчими для всього життя людини, а випадкові вибори приводять до «суті» того, ким вона стає. Усе, що не випадкове, просто випускається з оповіді. Легкість буття для Кундери � це те, що людина не може прожити життя двічі, і протиставляючи це ідеї Ніцшеанського вічного повернення, � це випадковості, які не можна передбачити чи прорахувати, як саме вони вплинуть на неї, але насправді якщо замислитися про це, то сама ця ідея є нестерпною. Ідея випадковості справді пронизує цей текст, бо те, що певні персонажі вирішують бути разом, чи те, від якої точки розгортається їхня творчість � незаплановані події, вплив яких неможливо передбачити. Але це з філософської точки зору, яку лобіює Кундера, але йому не конче варто довіряти. Якщо глянути на це як на текст, то кожен із його персонажів легко замикається в якусь ідею, від чого сама випадковість набуває есенційного значення. Виходить, що цей текст знову-таки про «життя» з погляду освіченого інтелектуала, яке, втім, може бути _пояснене_, бо в цій ідеї нема нічого жахливого чи здивувального. Тому, попри якісь експерименти з формою роману як з оповіддю і попри ідею випадковості, цей роман усе одно лишається в одному ряду � для мене —� Ремарком, Хемінгвеєм, які також описують життя як літературний наратив, усі події в якому створюють ланцюжок значень і зчеплені між собою (на противагу жахливому світові незбагненних випадковостей, поєднання яких між собою є лише інтерпретацією, але точно не ідеєю чи «істиною»)....more
Loading...
