ŷ������

Спершу я думала, як оцінити цю книжку. Хотіла забрати зірочку за опис мисливства, за поетизованість кінцівки, яка мені спершу видалась якоюсь надто heppyend-ною, як на мою схильність вбачати більше реалістичності у складних та приреречених фіналах.

Але я схаменулася. Чи маю я право оцінювати чиєсь життя? Чиюсь історію? Адже Іван Багряний не вигадав цього.
Знаєте, не думаю.

"Тигролови" �� перша повноцінно прочитана мною книжка з 24 лютого. Цілих 9 місяців мого улюбленого заняття забрала рф. Це мало у порівнянні, але я схильна не закривати очі навіть на те, що нічого не важить у масштабах загальної катастрофи.
Інші книжки, за які я бралася, здавалися мені небезпечним ескапізмом, а їхні сюжети й герої були далекими, ніби нарочито несправжніми.

Історія Григорія Многогрішного (яка в школі мені сприймалася пригодницькою й чужою) ожила, на жаль, 2022 року. Якщо раніше вона була чорно-білими картинками у моїй дитячій голові, то зараз �� це кольорова (?) реальність, холодне дихання якої стоїть обабіч нас. Адже так само відбуваються катування та розстріли, так само ми бачимо новини про масову депортацію мешканців окупованих територій у віддалені регіони рф. Людей без документів і дому, без опори та віри. "...грона мерехтливих очей...", які ешелоном їдуть у невідь, стають настільки вірогідними, що мимохіть можна побачити їх в темряві своєї кімнати. А ще можна заново познайомитися зі своєю покійною бабусею, в якої ці самі люди у цей самий спосіб викрали 10 років молодості, лишивши натомість мовчання та холод.

Окремо хочу сказати про Григорія як людину, яка відчуває та бачить. Це уважний та пильний спостережник. Люди нашого часу (серед яких і я) постали переді мною мілкими та розсіяними, знудженими та розбещеними надлишком слів та загалом часом. Від цього було сумно та соромно. Все ж, я б дуже хотіла, щоб реальність, яка зробила Григорія Григорієм, не повторювалася ніколи.

І, здається, я знову можу читати.
Ніхто в мене більше цього забере.