ŷ������

цікава, хоч і трошки хаотична книга про долю друкованого (переважно все ж рукописного) слова у Греції та Римі, але паралельно з цим у сучасному світі і в житті особисто авторки. Ірене Вальєхо любить книги, це відчувається, вона хоче цією любов'ю ділитися.

Читати - це слухати музику, втілену у слова. Це близькість і відчуженість. Часом це розмови з померлими, які вдихають у нас життя. Це нерухома подорож. Це буденне диво.

.

твір розпочинається дуже динамічним вступом, наче це пригодницький роман, де звитяжні вершники мчать країною, долаючи перешкоди. їхня мета - книги, вони готові ризикувати життям і платити чималі гроші, аби поповнити величну бібліотеку. закінчується ж книга історією про американських бібліотекарок, філологічних амазонок, як зве їх авторка, періоду великої депресії, що на конях, а часом і пішкарусом долають велетенські відстані, аби приносити стражденним селянам радість читання. оці другі мають можливість щедро давати, бо оті перші відчайдушно збирали.

авторка проводить нас тисячоліттями історії стародавнього світу: Александр і його захоплення Іліадою, винайдення папірусу та пергаменту, перехід від усного до писемного мовлення, фінійкійська абетка, перші публічні бібліотеки, Сафо, цензура, заснування Риму, окуляри, книги зі сторінками, римляни у термах і смердючі християни, сувої з-під вулканічного попелу, канони й класика та багато іншого. це було цікаво і легко водночас.

разом з цим трохи сприкрював вестерн-світогляд авторки, навіть коли вона говорить про сучасну літературу, то її приклади розповсюджуються виключно на західну європу, сша, росію, а в найкращому випадку південну америку. також роздратував випадок, коли Ірене розповідала про спалення бібліотеки в Сараєво, відчувалося, що вона вважає це жахливою подією, але якось так вийшло, що вона не спромоглася сказати хто ж це зробив (србе на врбе). якщо ти вже говориш про страшний злочин, то називай злочинців. так, книжка не про це, але чомусь авторці не доводиться оминати незручну правду, коли вона згадує німецьку державну програму зі спалення книг за нацистів.

дуже мене вразила історія про Бодліанську бібліотеку поблизу Оксфорда, де книги займають підземні поверхи, формуючи місто під містом. щороку архіви бібліотеки зростають на три кілометри стелажів. для їх зберігання крім підземних бункерів використовується закинута шахта та складські приміщення. від моменту замовлення до моменту отримання книги читачем проходить десь з чотири дні.

загалом у мене дуже приємні враження від цієї роботи. у ній є теза, що найстаріші винаходи будуть з нами найдовше, тож варто бути оптимістичними щодо майбутнього книжок.