ŷ������

Меланхолійне осіннє читво з претензією на геніальність, що залишає тривалий посмак і бажання думати та говорити. Постмодерна притча-медитація, прекрасний сюрреалістичний філософський текст, один з небагатьох, який одразу хочеться перечитати знову. Самотність та ізоляція, травма та депресія, дорослішання й самоусвідомлення �� це все про дебютний роман Пилипа Білянського.

“Постапокаліптични�� пейзаж внутрішньої порожнечі�� і “То��, що біжить за голосами�� - текст здобув досить гостроцікаві означення від критиків. Крім цього, він ще й увійшов до довгого списку “Книг�� року BBC�� та до рекомендацій пана Стасіневича. І далебі роман на все це сповна заслуговує.

Текст читається дуже легко і ви одразу поринаєте в повільноплинну медитативну атмосферу роману. Сюжет доволі лінійний, але для книжки це мало важить. Автор багато експериментує зі стилем та художніми засобами, один із розділів, наприклад, повністю написано діялогами. Сама форма видається дуже вартісною для укрліту, текст в міру метафоричний, сприймається як поезія в прозі. Схоже, що пан Білянський хотів відобразити роботу людської пам’ят�� й це йому вдалося напрочуд добре.
Роман наче прозорий і не надто ускладнений, але дуже атмосферний, поетичний і насичений метафорами та символізмом, що додають тексту глибини та різкости. Місто(за образом рідної Макіївки)-Ліс, океан-суша, птахи, риби, кит(як риба, що повернулася до океану, але вже чужинкою, “нерибою��), дерево-яблука, еволюція(як соціалізація і дорослішання, зростання відповідальности), Бог, Іса �� кожен з цих образів є невіддільною частиною загальної картини. В заголовок автор виносить концепцію “лун�� �� відбитків людей, подій, самої історії врешті-решт. Це неповні образи, а радше якісь рештки, віддзеркалення, уривки, що залишаються після нас у цьому світі та в пам’ят�� інших людей. І щодалі, то вони здрібнюються, аж допоки зовсім не щезають, не розчиняються, гинуть(?).

Питання життя і смерти, пам’ят�� та забування, розвитку та інтегрування до суспільства. Бути частиною косяка чи піти шляхом самотности та маргіналізації? Травма як шлях до самопізнання. Роман зачіпає дуже багато вічних тем, про які начебто вже було сказано все, але говорить про них дуже по-особливому, підіймає багато питань, на які часто не дає відповідей, бо їх, ймовірно, і не існує. З кожною сторінкою автор все дужче віддаляється від реальности, від фізичного світу і поринає у свідомість і світ власної уяви, чому “сприяють�� травми, ізоляція та самотність(втрата соціальних зв’язкі��, які є обов’язковим�� для нашого психічного здоров’��). Досить скоро забуваєш, що оповідь веде дитина �� чи то вона настільки швидко дорослішає, чи оповідач від початку вже був зрілим і ми перебували в його спогадах.
Текст "ковідний", породжений ізоляцією, але наша ізоляція затягнулася на роки, тому й у воєнний час атмосфера роману лишається дуже близькою й актуальною. Ковід, далі повномасштабна війна �� та сама напруга: ізоляція, самотність, страх, комендантська година, надзвичайна ситуація, блокпости, військові на вулицях.

До речі, автор сам створював обкладинку і, на мій погляд, це вдалося йому вельми добре. Вийшла сюрреалістична картинка, що якнайкраще пасує текстові та його настрою.
Щирість та автобіографічність �� це також про “Луни��. Для написання роману пан Білянський виконав суттєву розвідувальну роботу: “Наприклад, для роману «Луни» я читав і художню літературу, де шукав цікаві наративні засоби, і наукові роботи з нейробіології, поведінки людини, і книги з психології та навіть із вивчення «внутрішнього діалогу». Довелося копнути й у різноманітну релігійну літературу, трошки вивчити еволюцію китів.��. Все це відчувається і додає глибини тексту.
З мінусів �� під час презентації автор намагався пояснити текст дуже детально, що загалом обмежує читацькі інтерпретації, розмисли про текст та його пазли(ніякої тобі “смерти автора��). Але письменника це не дуже й хвилює �� з його слів, текст творився радше як власна медитація і спосіб побороти травму, а відсутність публікації не стала б такою вже катастрофою. Крім роману, пан Білянський написав та опублікував декілька оповідань �� вони вже у мене на черзі.

Самотність, сирітство, інтернат, безґрунтянство, передчасне дорослішання �� теми, що, на жаль, стали тяглими для української літератури, та й українського буття загалом. І довго будуть такими, адже нинішні діти житимуть з тими самими потрясіннями передчасного дорослішання й болісної соціалізації. Автор змушує задуматись над, здавалося б, вічними питаннями та підійти до них дещо по-новому, що, на моє глибоке переконання, є ознакою хорошої літератури. Тому однозначно рекомендую(наприклад, любителям американського постмодернізму). Велика подяка панові Білянському та пані Романцовій за таку чудову роботу.