ŷ������

Оце якби я писав свої твори в школі таковою мовою, як це робить Сашко Столовий в своєму дебютному романі "Оринин", то мені би нікагда в жизні не видали "золоту медаль".

Поклавши руцю на серце мушу визнати, що було трошки складно увійти в ритм читання такою (безсумнівно прекрасною) говіркою. І зовсім не через банальне незнання слів, позаяк тут все-все було якраз дуже зрозуміло з контексту. Просто це незвично. Мої закостенілі мислиннєві механізми були змушені прокидатися від п'янкого сну розуму літературної мови і реагувати на мову природну і народну.

Нехай у мене вдома ніколи не говорили аж таким чарівним "суржиком", але всілякі сталі вирази, словосполучення, прислів'я, приказки та порівняння, якими користувалися в Козіївці на Харківщині - не надто відрізняються від тих, які я чув в дитинстві (і досі впізнаю в розмовах з ріднею) на північному Поділлі.

Ставки і глибокі яри (наче той славнозвісний з "Кульбабового вина" Рея Бредбері) Козіївки мені теж було дуже легко уявити, адже не лише надивився свого часу на них під час трейлового забігу десь там зовсім неподалік �� в Опішні, але й у селі на Вінниччині, де живуть мої батьки такого добра вистачає. А одного осіннього вечора, після колективного "підзбирування" буряків (якщо хтось розуміє, про що я, хоча б кліпніть), я вирішив добиратися домів через сосновий лісок, навпростець, і раптом опинився на дні глибокого темного яру, де пахло позаторішньою хвоєю, вогкою землею та кладовищами домашніх тварин...

"Оринин" �� це весела і водночас сумна, відтак гіркосолодка історія звичайного українського роду Козиків, члени та членкині якого жиють посеред найбуремніших подій ХХ ст., проходять крізь світові війни та Голодомор, народжують і виховують дітей, намагаються не віддавати своїх темряві, але з всеньких сил тягнуться до світла. І розповідають історії, або ж вперто мовчать, особливо коли хтось просить розказати про війну.

Це книжка про життя в селі, атмосферна та світла, в хорошому сенсі ностальгійна та чесна. Бо я все у ній впізнаю і можу засвідчити власним досвідом �� від смаженої картоплі з кислим молоком на вечерю до списків необхідної до виконання роботи, які готувала мені на ранок мама, від безконечних рядів колгоспного цукрового буряка до масових пошукових операцій еукаріотів в лісі, від скирдування сіна (і подавання його на воза або вантажівку, а згодом �� пізно ввечері �� на горище або в сіновал) до справжньої ініціації, яку мусив пройти кожен сільський хлопчик, щоб отримати право називатися чоловіком (і ні, мова не про пиття горівки, походеньки сусідніми селами вносі або поцілунки на лавці під кущем жасмину).

Мені подобається зараз жити у місті, пити фільтр-каву, бігати Оболонською набережною на світанку, зустрічати Сашу Кольцову на "Країні Мрій" або Васю Байдака на Ярвалу, але пам'ять про життя в селі у дитинстві �� це фундамент моєї ідентичності, територія тепла та світла, де всі ще були живі, де могли співати "В саду осіннім айсти білі" під час святкування Днів народжень, де вміли щиро сміятися.