ŷ������

доволі максималістський і сентиментальний текст, запакований в інтелектуальну обгортку.

я досі не вирішив як до нього ставитися. якщо це іронія, то ДУЖЕ товста. якщо це кпини романтичної традиції, то на межі фолу. та де там, за межею фолу, десь на рівні артхаусних європейських мелодрам: спроба артикулювати банальності через виєбони. в мене немає глибоких знань про внутрішнє коло Домонтовича і про кого насправді цей текст, але після прочитання та факультативного перегляду кількох відосів по темі є відчуття, що в першу чергу про нього самого. щиро вірю, що станом на 1929 рік пан Домонтович відчував світ плюс мінус так само як і його головний герой, анахоретний (sic) професор Комаха: крізь призму олдскульного das Ewig-Weibliche та непереборного бажання бути, хехе, серафічним, ефемерним, несумісним з поточною версією реальності. також треба залишатися цікавим і загадковим як супрематичний Малевич та абстрактний Кандинський, а не нудним, як будь-хто (соц)реалістичний та конвенційний: деякі фрагменти роману читаються просто як набір афірмацій. як ми знаємо з історії, панові таки вдалося виділитися, тож, виходить, спрацювало. однак не можу не згадати текст колеги пана Домонтовича, “Майстер корабля�� Юрія Яновського: головний герой того роману теж встрягає в любовний три-чотирикутник й переживає приблизно ті самі почуття, що й пан Комаха, але все це навіть без натяку на іронію. штука в тому, що Юрій Яновський не цурається свого максималізму та сентиментальності, тому його текст вийшов органічним і палким, а от незграбне іронічне мруження Домонтовича ввижається мені кріповим зирканням перверта, а його майже гарячкове бажання бути не таким, як усі �� відверто крінжує.

як закарбований в бурштині зріз наших двадцятих, то цей текст, безумовно, скарб. зрозуміти, що відбувалось в головах тогочасної інтелігенції �� неоціненно (спойлер алерт: переважно, роздуми про закривавлені руки імперії та беззубість ліберальної русні й все це дуже дуже дуже боляче). щодо стилю: роман відмінно написаний. ні, не так. просто неймовірно написаний. текст соковитий, образний та багатий лексично. деякі звороти настільки круті, що мене аж завидки б’ют��, НУ ЧОМУ НЕ Я ЦЕ ВИГАДАВ. нє, ну самі послухайте. так-так, саме послухайте, не полінуйтесь промовити цю фразу вголос:

“Ві��, мабуть, пройшов би повз Вер і не помітив її, коли б вона не гукнула:
�� Докторе!
Вона стояла в двох кроках від Комахи й вітала його рожевою ласкавою посмішкою.
�� Милий докторе, як я рада цій несподіваній зустрічі!
Але фраза лишилась нескінченою. Порив вітру розірвав її, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, підхопивши кінець, загубити уламки слів у холодній мряці вересневого ранку.��

я розтікся.

ну й так, ця невеличка новела напхана референсами під самі пуп’янк��, просто фестиваль неймдропингу. але це неймдропінг вишуканий, витриманий, майже сторічної давнини, тому гуглити невідомі речі було цікаво й пізнавально (ви ж не думаєте ніби я знав що таке das Ewig-Weibliche до знайомства з Серафікусом?) кароч, просто обожнюю такі книжки.

що у підсумку? я закохався в архітектуру та атмосферу тексту, але категорично не вивіз саму історію та персонажів. ну що ж, буває. обов’язков�� спробую інші тексти пана Домонтовича.