ŷ������

Здається, я можу перерахувати на пальцях однієї руки всі мої (всі три) попередні свідомі читацькі заходи у драматургію.

Перший досвід був аудіальним і трапився приблизно у 2000 році �� на межі тисячоліть ми слухали п'єси Леся Подерев'янського в гуртожитку і конали від сміху.

Другий відбувся понад двадцять років тому, коли під час літніх канікул наприкінці спудейського періоду життя, я надибав у батьківській бібліотеці п'єси Шекспіра в українському перекладі з радянських часів (з бордового чотиритомника у шафі моїх батьків залишалося лише три книги �� тій частині, де мали б бути "Ромео і Джульєтта", хтось приробив ноги) і зачитувався ними аж до осені.

Третій свій заплив у річку драматургії я здійснив у компанії Лесі Українки, "Касандри" та "Камінного господаря" і це назавжди закріпило їх в моїй уяві на глибокоемоційних та високоінтелектуальних полицях свідомості.

Я чомусь вирішив зараз не враховувати перекладів Шекспіра, здійснених Юрієм Андруховичем, бо їх я читав не так заради драми, як задля того, щоби насолодитися в своїй уяві магією його кавово-кардамонового голосу.

Підходячи до читання драми-фарсу "Агонія" Тані Калитенко, я не знав чого очікувати, бо досі не прочитав її першого роману. А з іншого боку �� давно ж стежу за авторкою у Twitter-і і лише завдяки цьому передзамовив це розкішне видання її нової книги.

Всі дії та сцени "Агонії" відбуваються на столичних вулицях, площах у парках та, навіть на березі Дніпра. Всі персонажі драми �� добре відомі у Києві пам'ятники. Написав "добре відомі", а тоді зрозумів, що я �� так само як і пам'ятник Архістратигу Михайлу в одній із сцен п'єси �� уявлення не маю, де знаходиться ще один пам'ятник ТГШ. Орієнтовний час дії: десь тоді, коли український інтернет завзято шуткував про ядерку та оргію на Щекавиці. Час перед гаданим Апокаліпсисом, з якого боку не поглянь, мабуть найкращий для карнавальної вечірки міських скульптур.

Пам'ятники княгині Ользі, Андрію Первозванному, Михайлу Грушевському, Тарасу Шевченку, Володимиру Великому, Григорію Сковороді, Петру Конашевичу-Сагайдачному, Богдану Хмельницькому, братам-засновникам Києва та сестрі їхній Либеді (у двох екземплярах кожного та кожної, хоча я знаю, де знайти і треті �� значно зменшені �� їхні копії), і навіть немічний карикатурний Самсон з своїм левом та попсовий Їжачок в тумані "живуть" у Києві в передчутті агонії українського світу, яка неминуче настане, коли русня жахне ядеркою. А тим часом �� страждають від задухи і неволі обкладені мішками з піском і дерев'яними панелями, закохуються (невзаємно, здебільшого) і борють залишки російського совєцького імперіялізму, який також агонізує, адже обидва його згадані у п'єсі представники - Міхаіл Булгаков  та просто Щорс �� давно і назавжди нікому тут, у Києві, не всралися.

Є ще Микола Гоголь, який хоч і не знайшов собі досі визначеного місця в свідомості та пам'яті української нації, в "Агонії" робить саме той правильний вибір ідентичності, якого досі не можуть зробити сотні тисяч реальних живих людин.

Залишилося згадати хіба ще про український народ-богоносець, який у п'єсі Тані Калитенко шифрується у безособовому і збірному образі Хору й ніяк не може остаточно визначитися, якою мовою �� українською, російською чи універсальним суржиком �� завзято катати на "шакалячому експресі" стьобу та мемасів усіх, без винятку, буквально забронзовілих персонажів цієї дивовижної у всенькій своїй абсурдній красі історії. 

Я так і написав авторці у Twitter: "Пані, це розйоб!"