ŷ������

Сподобалося, що збірка концептуально-феміністична. «Три долі» й «Меланхолійний вальс» �� обидва про трьох жінок, із різними поглядами на життя і темпераментом. Хоча «Три долі», як на мене, тут найслабші, розтягнуті. «Меланхолійний вальс» перечитував, коли погано себе почував, тож враження були вже трохи слабші, хоча твір прекрасний і, наприклад, можна поміркувати, чи була Ганнуся снобкою, як казали на обговоренні, чи не вміла проявляти почуття, як казали в «Читанці».

Кобринська в «Дусі часу» (хоча це і правильно, коли люди хочуть іти своїм шляхом, а не нав’язани��) змалювала стару жінку так, що відчуваєш жаль до неї. Супроти «Голосу серця» Уляни Кравченко; це оповідання мені доводилося щоразу пригадувати: як назву, так і сюжет; лізти в читалку.
З «Над морем» Лесі Українки виписав чи не найбільше цитат (ще подумаю, скільки їх подати у відгуку). Сусідка-московка дратувала; здалеку їх можна було прийняти за подруг, але насправді «теми у нас мінялись часто, швидко й без мети, як барвисті шкельця в калейдоскопі». Та й курортний роман більше нагадував, коли людина захоплюється дрібничкою, а награвшись �� викидає. Про горіння моря було цікаво. Дізнався вперше.

«Глибоке небо немов промовляло до моря огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему».

Яблонська �� надзвичайне відкриття для мене. Певно, хтось читав «Єгипет: харам, халяль» Пьотра Ібрагіма Кальвааса. То атмосфера заміток Яблонської схожа на цей сучасний нонфік, тільки крутіша. Хочу відразу подати кілька цитат:

«В арабів є дуже мила звичка: сміючись, вони неодмінно хапаються за серце».

«А те, що тут найкраще, це небо та жіночі очі. Ніде я ще не бачила такої ніжної мелянхолії очей та такої прозорої синяви неба. Повітря затрясене золотими порошинками соняшного проміння, та таке воно ніжне й прозоре, що зір летить угору до самого Бога. Годинами лежу на моїй солом’яні�� рогожі та вдивляюся в небо. Я зовсім уже забула про існування якоїсь землі, якихось інших людей, відучилася рахувати години, дні та думки. Забула про існування лиха. Як можна, як можна діяти зло, коли небо таке синє, повітря таке ясне й сонце таке золоте! Ну як же можна сумувати, хмурити чоло, плакати, коли краски такі ясні, такі веселі, коли сонце спиває сльози, а краса всім кидає свої рожеві усмішки?!»

«В уладженні цієї кімнати немає ні сліду европейського впливу ані комфорту. На підлозі три пухкі килими застелені на одному, та кожний із них виставляє свій ріжноколіровий рубець. Навкруги попід стінами тягнеться вовняна м’ягк�� лежанка, прикрита грубим жовтим шовком та вистелена шкіряними подушками. Стіни до половини прикрашені тоненькими рисунками мозаїки, якої чотири головні відтінки, ясно-рожева, голуба та срібна, зливаються між собою у ніжну гармонію. Понад мозаїкою смуга різьбленого мармуру, а ще вище ясно-жовта стіна пнеться аж до високої, дереворитом виложеної стелі. В середині звисає великий мідяний свічник, якого віконця, вирізьблені на вид зірок, кидають ясні вогники й таємні тіні.»

«Діамантовий перстень» Старицької-Черняхівської мені таки краще, ніж оповідання в збірці, тому цитати підуть у загальний низ. Усе одно відгук великим виходить. А от оповідання Людмили Таран «Бо я �� не жертва» мені сподобалося. Певно, тепер збірку «Айвенко, або Чоловіки �� це» сприйматиму винятково як стьоб.

Ледве не забув про крадія Вільде й артишоки Пчілки. Нормально, «Артишоки» навіть читав кілька разів, коли покращало самопочуття �� всміхнувся, хоч артишоки все одно мені прохолодні; мариновані �� більш-менш.

«Будиночок над кручею» Наталії Романовської-Ткаченко мені типова любовна драма. Проте, хороша. Ну, а Оксана Стефанівна зі своїм Третім Дзвінком �� класна.

А тепер �� інші цитати звідусіль:

«Весна, осінь, літо �� то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи».

«Мізантропія не в моїй натурі, але часом буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, �� то все одно, що рямка без картини; але я часами думаю, що це картина �� без плями».

«Нема нічого прикрійшого, як коли діти нарікають, що родичі їм будучність попсували».

«Я бачу, що вас шокірують мої манери. Що ж, я не англічанка і �� не риба».

«Те, що межи нами зайшло, не було непорозумінням, я се почувала, мені тільки хотілось, щоб воно скоріше стало пережитим і забутим фактом».

«Ви, пані, навіть стіни апетитно оглядаєте.
Справді, я не знала, чи це похвала, чи натяк на мої нахабні оглядини».

«Тепер ви дивуєтесь, що я маю европейку секретарку. Ваше здивування, певне, ще збільшиться, коли скажу вам, що вона ваша землячка. �� Як? �� викрикнула я. Каїд знову засміявся і двічі повторив моє питання «як?». �� Ну так, просто, я привіз її з Константинополя, але зазначую, за її згодою. Вона добре знала французьку мову та її освіта і знання дуже пригодилися мені у зносинах з французами. Між іншим, це вона навчила мене балакати по-французькому. �� Вона українка? �� Ні, �� протяжливо відповів він, �� росіянка. А чи це не одна й та сама нація?»

«Наші жінки не знають кохання, їм воно байдуже, та ми в них його не шукаємо.
�� Бо вони не мають права вибору. Дайте їм його, то побачите, що у них розбудиться почуття кохання».

«Наче квітка оази, що по бурі, по дощі витягається до сонця, колихає голівкою та розвиває свої ніжні пелюстки, витає вона радісними рухами щастя».

«Аж тепер я розумію, чому наша влада відмовляє слов’янськи�� націям в’їзд�� до Марока. Якби ми впустили сюди сто подібних до вас українців, то по місяці вашого побуту ми, певно, втратили б Мароко».

«Де-не-де зустрічаємо кущик мімози, що своїми пахощами згущує повітря та затрушує його своїм жовтим пилком».

«Васу, часу у них завсіди багато. І в бідних, і в багатих знайдеться п’ят��, шість годин у день, щоб піти чай пити до сусідів чи то послухати оповідань на площі розваг або подивитись на танці. Життя їм видається ясним та нескладним, і вони його іншим не бажають мати. На все в них одна і та сама відповідь «Ін ш’алля��. Турботи і журби вони заносять у мошеї та Аллахові їх залишають, щоб йому не нудно було безробітно жити».

«Коли в дівок українських таке левине серце, то не гаразд і нам лякатись смерти! За мною всі! І мов гостра стріла в серце чоловіка, метнулись козаки в саму середину коронного війська �� і військо подалось».

«коли він, чоловік її, якого так кохала, захотів поцілувати її в уста, шукаючи погляду очей, �� її очі закрилися, а уста наче змертвіли. Хто ж, хто ж він для неї тепер? Як се може бути, щоб змінилось почування? Тоді вона дуже погана».

«Я обвела поглядом, ніби окреслила в мислене коло, нас, присутніх у цій просторій залі: невже всі, хто зараз тут, �� биті? У дослівному розумінні �� фізично? Та не може бути, хіба не розумієш? Кажуть: за одного битого трьох небитих дають. А за одну биту?..»

«Що міцніше: людський череп чи іспанські кахлі»?

«Ах, голова закрутилася �� яке щастя: тобою милуються, тобі виціловують руки, засипають квітами�� А ти, наївна, гадаєш, ніби так триватиме вічно. Все в ньому мені подобалося: розум, інтелігентність, темперамент, постава, характер. Одне, пригадую, насторожувало: повертався, ніби вовк, цілим корпусом. Усім тілом».

«З дрібниці, як завжди, �� все завжди починається з дрібниці: з порошинки в оці, з паскудного настрою, з образи якого-небудь закомплексованого Гаврилка Принципа (ото було не глузувати зі здохлячка!), �� а потім, гульк, не встигаєш оханутись �� розростається до масштабу космічної катастрофи, яку спробуй тепер зупини».

«Рикошетом докір мав сягнути й чоловіка, який сидів за кермом, у своїй улюбленій позиції невтручання».

«крім слів, є ще інтонація. Інтонація, музика, і кому про це знати, як не їй: про те, яка це страшна сила �� людський голос».

«За три роки війни смерть від хвороби, навіть серед людей публічних і знаних, якось непомітно перестала в Києві бути подією, вартою обговорення».

Коротко кажучи, сподобалася збірка.