Sign in with Facebook
Dariia Puhach's Reviews > Якщо подорожній одної зимової ночі
Якщо подорожній одної зимової ночі
by
by
Я прочитала рівно половину й вирішила кинути.
Для читачів цієї рецензії, які не знають, про що книжка: в нас є читач, якому потрапляє до рук роман; він його читає, зацікавлюється � аж ось раптово цей уривок обривається, а починається зовсім інша історія. І далі про те, як саме читач шукає продовження цієї історії, та натомість натрапляє на нові й нові романи, які так само не закінчуються...
Я не дуже розумію, навіщо писати книжки, в яких головний посил � це іронія, обрамлена в шати симпатичного письменницького стилю. І стиль тут не новий (він майстерний, але не особливо вигадливий), і прийоми побудови сюжету не нові (іронія з різних жанрів літератури, які по черзі поглинає читач; обрамлення). Тут нема щирості, нема пригодницькості, та водночас книжка не зведена суто до форми як такої (що її для мене б виправдало) � вона таки тримає читача завдяки уламкам семантики (мабуть, які розраховані на досвідченого читача, якому не цікаві всі ці ваші сюжети, а цікаво дивитися, як вони розламуються, по черзі мавпуючи черговий роман: авантюрний, романтичний, трагічний і т.д.). Але невже все, чим може зацікавити література в 21-му столітті � це гра з усім попереднім літературним спадком, приправленим, звісно ж, так званою письменницькою майстерністю? Такий підхід (який загалом типовий для сучасного мистецтва) страшенно занепадницький і особисто мені не цікавий.
Переклад, звісно, на одному диханні.
Для читачів цієї рецензії, які не знають, про що книжка: в нас є читач, якому потрапляє до рук роман; він його читає, зацікавлюється � аж ось раптово цей уривок обривається, а починається зовсім інша історія. І далі про те, як саме читач шукає продовження цієї історії, та натомість натрапляє на нові й нові романи, які так само не закінчуються...
Я не дуже розумію, навіщо писати книжки, в яких головний посил � це іронія, обрамлена в шати симпатичного письменницького стилю. І стиль тут не новий (він майстерний, але не особливо вигадливий), і прийоми побудови сюжету не нові (іронія з різних жанрів літератури, які по черзі поглинає читач; обрамлення). Тут нема щирості, нема пригодницькості, та водночас книжка не зведена суто до форми як такої (що її для мене б виправдало) � вона таки тримає читача завдяки уламкам семантики (мабуть, які розраховані на досвідченого читача, якому не цікаві всі ці ваші сюжети, а цікаво дивитися, як вони розламуються, по черзі мавпуючи черговий роман: авантюрний, романтичний, трагічний і т.д.). Але невже все, чим може зацікавити література в 21-му столітті � це гра з усім попереднім літературним спадком, приправленим, звісно ж, так званою письменницькою майстерністю? Такий підхід (який загалом типовий для сучасного мистецтва) страшенно занепадницький і особисто мені не цікавий.
Переклад, звісно, на одному диханні.
Sign into ŷ to see if any of your friends have read
Якщо подорожній одної зимової ночі.
Sign In »
Reading Progress
July 22, 2018
–
Started Reading
July 22, 2018
– Shelved
July 22, 2018
– Shelved as:
20century
September 14, 2018
–
Finished Reading
Comments Showing 1-3 of 3 (3 new)
date
newest »
newest »
message 1:
by
Valera
(new)
Sep 16, 2018 07:43PM
В тому, що тобі це зараз не дуже цікаво читати більше вини того, що було написано вже після Кальвіно, аніж безпосередньо ним самим � мені здається? У мене часто буває схоже відчуття, коли я читаю клясиків, чиї засоби потужно засвоїлись. Але от з Кальвіно проблем не маю. Мені достатньо його допитливості та гумору. А які книжки ти вважаєш зведеними суто до форми? (Цікаво.)
reply
|
flag
Так, ти в цілому близько, але я цілком можу читати класиків (якщо ми тут різне маємо на увазі, то приклад � французький роман 19 століття) і отримувати від них задоволення. В Кальвіно мене тут роздратували дві речі (як я їх зчитала): те, що він усю книжку штовхає один і той же прийом (який у цілому милий і цікавий, але врешті втомлює), і те, що він нещирий. Нещирість тут я вже концептуалізувала: для мене умовний Роб-Гріє щиріший, бо він не пише книжку, щоб я сприйняла її за наратив, за сюжет � я одразу розумію, що це все якась суцільна дивна гра і намагаюсь не загубитись у структурах; натомість Кальвіно постійно мімікрує під оповідну літературу � і водночас не дає шансу по-справжньому повірити в це (але не дає і повірити в серйозне застосування прийому). Він нещирий і оповіді, і у застосуванні форми (бо останню намагається пом'якшити і роллю читача, і читачкою, і врешті добираючи обрамлення, що з часів «Декамерона» � а може й раніше � новим не назвеш).Щодо про «зведеними суто до форми»: мабуть, я додумаю цю думку і тоді зможу відповісти на запитання. (Бо насправді багато які формальні експерименти мені подобаються.)
а я плакала, можно даже сказать рыдала, над этой книгой. она меня покорила именно своей искренностью. я помню я тогда подумала, что это его признание в любви. к жизни, к литературе. интересно бывает, как совершенно по разному мы воспринимаем вещи.
