ŷ������

“�� Революція ще допіру починається. Хіба вона закінчилась, коли все знаходиться в тих же руках, що звикли лише спекулювати? Цю революцію робила буржуазія й інтелігенція, нову революцію робитимуть робітники. Ми припинимо війну й перенесемо її проти тих, хто її викликав! ...”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Тавро фронту було таке міцне, що й Кононов захопився спогадами, Їх, як алкоголіків тягне до питва, потягнуло до фронту, до небезпеки, до оточення, що в ньому відчувався терпкий смак убивств, небезпеки і гострі пахощі солдатських чобіт, їм стало навіть якось тоскно. Вони відчули себе одірваними від чогось, загубленими й нікому непотрібними. Там лишилася їхня душа, їхні перші страшні переживання, дружба й молодість. Вони, ще молоді люди, відчували себе безмежно старими, ніби індуські мудреці. В них оселився якийсь фатальний спокій і байдужість до всього, й ось лише ці спогади розворушили їх надзвичайно.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Стефан Бойко блукав по Петрограду, мрійливо настроєний його палацами й чорними романтичними каналами, що збуджували в уяві похмурі картини убивств, змов і самогубств.
Він на кожному кроці відчував історичний зв'язок цього міста з своєю батьківщиною �� веселою. сонячною Україною.
Спершися на гранітовий парапет Неви, він дивився на кам'яні муругі бастіони Петропавлівської фортеці, і невеселі думки про його прадідів ворушились йому в голові, збуджували неприємне почуття.
Тисячі запорожців лежать кістьми під важким гранітом цієї фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені вітром Чорного моря, замордовані тут сифілітичними російськими царями.
«Вікно в Європу» прорубали замордовані українці, що звикли тримати в своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнанців і каторжан �� його батьків, братів і земляків. Місто Петроград було йому близьке й миле. Цими вулицями, що ходить він, колись ходив Шевченко й Костомаров. Сумніви й обурення роз'ятрювали їхні серця, серце Бойка тепер радіє за них, воно повне відрадної помсти. Тепер він може ходити цим містом і глузувати з російських держиморд і українських запроданців, що запобігливо позміняли свої прізвища.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“І Жанна почала розуміти, що це оточення, в якому вона перебуває тепер, �� це звичайні будні війни, і що війна �� це буденна річ: один день війни �� один день служби в різниці, ось скільки голів худоби порізано, а скільки ще чекає на різанину. Кухонна машинка. що за її допомогою роблять котлети. Лише гасла виправдовують війну. і війна може виправдати лише гасла. А гармати й кулемети дезінфекціюють мозок, отруєний відозвами та промовами, які б вони не були.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Вона бліднішала, бачачи страшні наслідки патріотичних вигуків і псевдореволюційної фразеології патетичних промов. «Війна до переможного кінця» �� звучало тепер інакше. Люди, радійте, коли вам поодриває руки и ноги, батьківщина буде з вас задоволена! Торохкотіння кулемету музичніше за тарахкотіння швальної машинки Зінгера. Жінки, ваші чоловіки на фронті мають велику насолоду, вони розважаються прекрасною музикою. Сурми набоїв, що вибухають над їхніми головами, сурмлять їм славу й перемогу.
Гасло за війну звучить облудливо й іронічно. Його іронія захована, й людина може відчути її лише на фронті в шанцях, коли перша шрапнеля розірветься над її головою.
Слово «батьківщина» поволі ставало для Жанни абстрактним. Хто батьківщина і що таке батьківщина? Ці поранені солдати, Жанна, батальйонерки чи Петроград, що байдуже реагує на все, цікавлячись своїм особистим життям? Чи батьківщина - просто земля, повітря, ліси, вода, де б вони не були, �� але навіщо тоді воювати?”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Легко поранені підтримували товаришів, що, конаючи, вже ледве стогнали. Це були щасливці. Вони вже більше не повернуться сюди. Вони віддали війні її данину.
Руки, ноги й кров, що залишилися десь у шанцях, потім дадуть угноєння новим рослинам, що нагодують прийдешні покоління. Можливо, що в цьому лише й полягав увесь сенс війни.
Лише тепер Жанні стало страшно. Вона нарешті зрозуміла, що таке війна. Можливо, що її незабаром так само повезуть без ноги або без руки, прострілену в груди, в живіт. Її прекрасне жіноче тіло буде знівечене й залляте кров'ю. О, який жах... Вона не могла дивитись на поранених і, закриваючи руками обличчя, одверталась.
Там десь зовсім близько, де вночі спалахували блискавки, стоїть величезна електрична м'ясорубка, що нівечить людей. Незабаром і вона піде туди Й побачить це все. Очі Жанни ширшали від цих настирливих і страшних думок”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Це - війна.
Жанна була розчарована. Вона ніколи не уявляла собі, що війна складається з бруду, з поруйнованих будинків, з гуркоту і блисків, що нагадують електричні розряди в космосі.
«А де ж люди?.. Де геройство?.. Рух?.. Патетичні вигуки?.. Хіба геройство в тому, що люди позалазили під землю і з тремтінням по всьому тілі чекають, поки коло них вибухне набій?.. Невже в цьому й полягає все геройство нинішньої війни!..»”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Поїзд мчить крізь ліси й поля на фронт, туди, де гармати й кулемети жеруть людей. Це транспорт війни, він годує її людським матеріалом і в теперіш ньому своєму маршруті везе нову порцію людей з найніжнішим м'ясом та шкірою. Війна, ця потвора, канібал, що живиться людським м'ясом, ще ніколи не мала такого подарунку, що його везе цей поїзд.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Війна. Сіре, безрадісне поле, вкрите кущами й про дірявлене ямами від вибухів набоїв, лежить перед ними. Це поле сумне й безрадісне, як безрадісне обличчя війни. Настирлива ідея володіє розумом людей - вони не хтять умерти, вони хтять вийти цілими з цієї гарматної трясовини й розправитись з тими, хто послав їх сюди. Над ними біжить час, як летять хмари. Вітер посвистує в піску, як свистить солдат, що вийшов з казарми погуляти.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Ціла культурна нація, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгана смердючим чоботом російського самодержавства. Україна �� нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть із собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури. Воно несе з собою культуру пригноблення, дресировки й випікає з м'ясом будь-яку свіжу думку.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Вони обидва обурені. Їм огидно вмирати з примхи Голуб'ятнікова за його розхристану й дурноголову батьківщину. Таке ж, мабуть, відчувають індуси, що служать в англійській армії.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Голуб'ятніков - офіцер, що підтримує дисципліну. Це дегенерат, він має свою традицію, за ним стоїть ціле покоління такихож дегенератів, дворян, що створюють обличчя всієї російської армії.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Хто такий Ленін, Жанна не знала, вона чула, що це якийсь німецький агент, що його підіслали німці, щоб руйнувати революцію. Але її зворушили вояки-каліки, що так яскраво рвалися на фронт. Коли навіть солдати-каліки йдуть рятувати батьківщину, то чому б їй, Жанні, сильній здоровій жінці не піти б на фронт?!
Бути відважною, бути героєм, ах як це прекрасно! Вмерти десь на фронті!.. Що вмерти!.. Повернутися назад із славною перемогою �� це ж чудово й шикарно!..”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“На Україні можна буде зробити зовсім відмінний устрій, ніж в інших республіках. Тут національний рух завжди має революційний ґрунт. Завжди повставали проти панів, а те, що ці пани були й є росіяни й поляки, то в цьому вже винна історія. З України можна буде зробити зовсім одмінну державу. Вона може бути вільніша за Америку. В ній не буде капіталістів і визиску, в ній не буде московських шинків з традиційними циганами.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Муславський і Бойко несли з собою заразу мислення. Люди, що здибались і жили з ними, заража лися їхніми фантазіями. А коли будь-який солдат, що був приголомшений дисципліною, а раніше скаженою працею і безобрійним життям, починав думати, в його мозкові, як у заіржавілій машині, із скрипом, починали спалахувати іскри, що від них могла за йнятися пожежею вся голова.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Далеко на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно [ місто Київ ] байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий пухнатий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни, їх більше турбував власний добробут, ніж повідомлення, що енська армія відійшла на попередні позиції, щоб вирівняти та зміцнити фронт, або що сьогодні взято в полон шість тисяч німців, півтори гаубиці та двадцять із чвертю кулеметів і силу різної амуніції.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Кожний свідомий українець мусить бути проти війни. Йому ні за кого й ні за що воювати. Він мусить пам'ятати, що, потрапляючи на фронт, йому дове деться воювати зі своїми братами українцями, що були під владою Австрії.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“Заборона горілки лише дужче спонукала до пияцтва. Заборонена річ тепер ставала непереможною принадою, й люди пили всяку гидоту. От і війна. Її криве потворне обличчя проглядало у всіх дрібницях побуту. Вона зруйнувала сім'ю, зруйнувала мораль і виховане жандарями й поліцаями боягузтво. Що втрачати тепер цьому пристойному на вигляд кремезному папаші, що послав на фронт синів? Шепни йому кілька слів, переконай, і це буде динаміт для майбутніх революцій. Скажи цим мулярам, що вони бидло, м'ясо. Що вони лише угноєння для цієї війни, і скажи їм, що вони, убивши кількох жандарів, стануть вільні, �� вони кинуть пити денатурат і суворо замисляться над цим. Піти на заводи, на фабрики, переконати робітників, улаштувати страйк, великий загальний страйк, і війна здохне. Вона помре з голоду, у неї не буде гармат, рушниць і набоїв.”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка

“На фронт, на фронт, як добре консервоване м'ясо! Під німецькі гармати, як лагоминку для шанцевих паразитів!.. Шинелю на плечі, рушницю в руки, раз-два, вперед, вперед, хоробрий вояче, оборонче великої батьківщини!
Але з ким він буде воювати? З такими ж українцями, як і він, з галичанами, що їх, як бидло, погнала на фронти австрійська офіцерня, або з німцями, такими ж студентами, селянами, інтелігентами, як і він, до яких він не мав ніяких поганих намірів?.. Кого він буде обороняти?.. Велику батьківщину Росію? Цього городовика?.. Цого філера?.. Своїх професорів, що виставили його з інституту?.. Увесь цей російський і продажний зброд, що від нього він мріяв звільнити Україну?..
Ні, він краще переховається десь у сховищах міста і, як непомітна миша, допоможе руйнувати цю прогнилу Російську імперію, це глиняне опудало, що його підтримують городовики і жандармерія”
― Ґео Шкурупій, Жанна батальйонерка